Природний дар Андрія Ліпатова

Перегляди: 585

Неначе це було учора. Я зайшов у Кіровоградський художній салон оглянути виставку невідомого мені майстра. Спитав знайомого митця – хто він, незнайомець, удостоєний високої честі представляти свої роботи на такому високому рівні? Адже персональна виставка, це знаєте… Ще більше був здивований, коли дізнався, що автор картин, які я збираюся оглядати, аматор, інженер заводу, захоплюється примітивним мистецтвом.

«Талановитий самородок, не пошкодуєш, що зайшов», – сказав мені співрозмовник: він був уже маститим майстром, у творчому доробку якого не одна персональна виставка, у тому числі й міжнародні. Не пошкодував – не те слово! Я вперше пірнув у мало знайомий світ примітивного або наївного мистецтва, який у наших краях культивувався не дуже, про майстрів пензля цього напрямку з іменами чути не доводилося… Присутні зашепталися, закивали головами у бік дверей. До салону зайшов середнього зросту, худорлявий, усміхнений, з модною борідкою у стилі ля-франсе чоловік. У приміщенні якось посвітліло від його щирої усмішки. Він відразу потрапив у щільне коло любителів і поціновувачів його робіт.

Так літнього дня 1993 року я познайомився з оригінальним художником, розумною, тактовною, вихованою людиною – Андрієм Ліпатовим. Я написав схвальну, як веліла душа, рецензію на персональну виставку у обласну газету. Пізніше публікацій про Андрюшу, як його називали знайомі, з’являться і у всеукраїнських виданнях. Ми з Ліпатовим непомітно для обох здружилися, хоча різниця у віці досить солідна, періодично зустрічалися у кафе «Богема». Якось я дійшов висновку, що Андрій все глибше і з розумінням справи вникає у краєзнавство. З-під його пензля виходять картини з сюжетами історії міста. Причому, схожість, точність елементів міського життя, особливо його архітектури, притягувала і вражала. Художньою цінністю творів Андрія Ліпатова зацікавилися любителі мистецтв у країнах Європи і Америки, на виставках, організованих там, демонструвалося немало творів майстра популярного тепер примітивізму.

І ще одну рису не можу не відзначити у творчості Андрія Ліпатова. Він у своїх творах точно і тонко міг передати невловні тонкощі душі, характеру, гумору українського народу. Варто оглянути його полотна «Щоб цю картину зрозуміти, цей борщ потрібно ще зварити», «Останній вареник», «Рибалки», «Солоха», «Весілля», усіх назвати не зможу. А як прикрасив і органічно вписався у міський ареал мурал з його картиною! Наведу приклад. У художньо-меморіальному музеї О. О. Осмьоркіна відбувалася чергова персональна виставка Андрія. Картини художника, тематичні за змістом – історія міста і побутові українські – були виставлені у двох залах. На той час у місті гостювали родичі мого знайомого з США – художники і колекціонери. Важко передати їхні почуття, коли вони оглядали згадані картини. Жінка-гість придбала у автора кілька картин, заплативши ціну, незвичну для наших художників. Як ми тоді пожартували – американці толк у примітивному мистецтві розуміють.

…І був рік 2009. Андрій відбув у творче відрядження. Вузьке коло наших знайомих знало, що ми з Ліпатовим захоплюємося творчістю письменника Миколи Гоголя. Андрій мав намір близько ознайомитися з місцями, де жив письменник, вивчити творче середовище. Я опублікував у пресі кілька досліджень. Не пам’ятаю вже якої пори, до мене додому приїхали Андрій і Сашко Шулешко. Андрюша передав мені безцінні подарунки: фотоальбом своїх творів, що вийшов недавно, і настінний календар, теж ілюстрований ним. На обкладинці вміщено його автопортрет. Цей календар висить на стіні моєї квартири вже більше десяти років. Так само, як портрет, подарований мені на день народження. Ці речі постійно нагадують моїй сім’ї незабутнього майстра одного з найпопулярніших сьогодні жанрів художнього мистецтва, щирого і доброго друга, людину великої душі і талановитого митця, члена Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Сьогодні Андрію Юровичу Ліпатову виповнилося б 60. Хвороба обірвала життя, коли він ще не досяг 50 років – його не стало 13 січня 2010 року. Він пішов у далекі світи у розквіті свого природного таланту. Ти, будеш жити, Андрюшо, у моєму серці, доки житиму я.

Юрій Матівос

Надрукувати