«Червона зірка» упродовж радянського часу постійно була на виду у кіровоградців. Так би мовити, у повсякденному дзеркалі преси. А як же, альфа і омега побутування нашого міста. У довоєнний період ні одного номера місцевих газет не виходило без згадки про головне підприємство краю. Тож, трохи поплаваємо по медійному морю, обмеженому Другою світовою війною та 2000-им роком, і дуже фрагментарно подамо хроніку життя «ЧЗ».
Уже з 1945-го частково відбудовані цехи взялися за свою звичну продукцію. «Кіровоградська правда» щоденно давала нариси, статті, дописи, замітки щодо роботи заводу. Владою ставилася мета підйому врожаїв зернових, і підприємство мало забезпечити селян висівною технікою. Те не завжди вдавалося. Тоді жорстка критика падала, як, наприклад, 12 липня 1947 року, на плечі колективу «Червоної зірки».
Бували й добрі новини. За 1948 рік раціоналізатори «Червоної зірки» внесли 485 пропозицій, зекономивши заводу 292,3 тисячі карбованців. Інженер відділу праці та зарплати Григорій Брайченко разом із нормувальником ковальсько-пресового цеху Павлом Ямпольським «розщедрилися» аж на 77 тисяч. Відповідно, одержали пропорційну грошову винагороду.
1949. Радісна подія 1 січня спіткала родину слюсаря-складальника заводу «Червона зірка» Казимира Квятковського. Їй виділили квартиру в новоствореному робітничому районі Ново-Некрасівка. Там виросли з півтора десятка одноповерхових будинків на дві сім’ї з двокімнатними квартирами. Щасливу мить розділили також родини Олексія Діденка, Олександра Криворучка, Бориса Квікера та інших передовиків флагмана виробництва. Вздовж вулиці прокладені тротуари, водогін, електрична лінія, висаджені дерева.
Статистичне управління області оприлюднило дані про виконання показників за січень. Цифри були невтішними. Скажімо, «Червона зірка» дала всього 69,7% плану. Відразу ж газетяр Сухер оперативно проаналізував, чому трапилося відставання заводу, який ніяк не спроможеться погасити борг країні з випуску сівалок. Зривали план ливарники і постачальники. Непрофесійність виробничників багатьох заводських профілів стала загрозливою.
1951, 21 липня. Директор «ЧЗ» Меркулов розповів про переваги госпрозрахунку на підприємстві. А на стадіоні «Трактор» (теперішня «Зірка») легкоатлети вдень виборювали призи у своїх видах. А під вечір футболісти червонозорівської відомчої команди «Трактор» зустрілися з маловідомою на той час олександрійською командою «Шахтар» і виграли 6:0.
На Ленінський суботник-1952 електрозварник «Червоної зірки» Володимир Починський вийшов задовго до початку зміни, бо йому, аби закрити трирічний план, слід виготовити 20 рам для сівалок, що він і зробив. Пресувальниця Марія Карпенко та електрозварювальниця Ольга Волошинова також випускали деталі й вузли в рахунок наступного 1953-го. І в цьому ж номері надруковано нарис про кадрового червонозорівця Устима Луценка. Сімдесятирічний шлях його почався з експлуатації і невимовній бідності. Дружина теж скуштувала черствого хліба. І тільки завдяки соціалістичній революції, пропрацювавши у ливарному цеху на «Червоній зірці» майже пів століття, Устим жив у достатку, подружжя виростило двох синів і доньку. Сини стали один актором, інший – режисером в одеському театрі, а донька – медиком. Щасливі батьки, щасливі діти. Нарис так і називається – «Щастя». Та авторка Кальчинська якось не помітила, що більшу і найпродуктивнішу частину життя чоловік провів при царизмі, а не при радянській владі.
1953. Машинобудівники «Червоної зірки» їздили переймати досвід із прискореного різання металів аж до Челябинська, 1956 року 7 лютого «Кіровоградська правда» оприлюднила обласні «Підсумки виконання плану за 1955 рік». Не можна сказати, що результати порадували, бо будівельна індустрія (цегла, щебінь, деревовироби) завалила план, а «Червона зірка» не додала кілька типів сівалок і лише на 7% виконала завдання з виробництва сівалок для висіву кореневищ м’яти (були й такі агрегати).
1957-58. «Червона зірка» власними силами робітників, на зекономленому металі та деревині, на околиці Кіровограда (район теперішнього Колгоспного ринку) будувала для себе житло. У 1959 році трапився дивний парадокс! Недавно, 31 травня, «Червона зірка» пишалася заводською механізацією та автоматизацією техпроцесів, а 10 липня у головній газеті країни «Правді» від того благополуччя цурки полетіли після критики за масовий виробничий брак. Стаття, автоматично, як повелося в соціалістичні часи, з’явилася у перекладі і в «Кіровоградській правді» з відповідним резонансом для директора Крючкова і головного інженера Барильченка.
У 1961-64 роках тільки лінивий не знаходив можливості буцнути флагмана. Тож обминаємо нариси «Важкі діти» про занедбану молоду поросль працівників «Червоної зірки» та «Геть з дороги, негіднику!» про звироднілого майстра цеху №3 Постолюка, що вже згадувалися раніше, та багатьох інших. Якщо раніше все життя міста оберталося навколо найбільшого заводу області, то на початку сімдесятих років з уведенням у дію кількох нових підприємств інтерес упав та увага відступила від одноосібного лідера. Це й позначилося на кількості та якості пресових матеріалів про «ЧЗ».
1969-71. Щоб не відстати від новачків, вона будує й собі нові корпуси №№90 і 100 та одночасно достойно зустрічає 50-літній ювілей створення СРСР – завод випустив у вересні 1971 року двохмільйонну сівалку.
1977. Нагального вирішення вимагають заводські будівельні проблеми. Йдеться про незадовільні темпи спорудження корпусу №91, освітлені в критичній статті «На різні лади». Причина бачилася в тому, що підрядний будівельний трест здебільшого комплектувався з колишніх осуджених, які не «горіли» на роботі.
1978. Оголошено, що 4 березня відбудуться вибори до Верховної Ради СРСР. Отже, лютий наскрізь просякнув духом радянської демократії. Валом пішли розповіді про кандидатів у депутати, як, наприклад, 6 лютого «Бригада формує чавун» – штрихи до портрета бригадира формувальників В.Гетьманця.
1979. «Завод крокує у майбутнє» – підхопила «Червона зірка» клич за достойну зустріч республіканського і союзного партійних з’їздів та Олімпіади-80. Устами формувальника депутата Верховної Ради СРСР Віталія Гетьманця, парторга заводу Юрія Пухаря, токаря депутата ВР УРСР Людмили Чернеги, слюсаря-складальника Героя Соцпраці Олексія Кошурка, директора Валентина Карленка червонозорівці пообіцяли не зганьбити честь колективу.
1980. Журналіст Проскуров поміщає «детектив» про колишнього кримінального рецидивіста Валентина Війчука. Цей чоловік під впливом сектантів ніби порвав зі злочинним минулим, влаштувавшись чесно працювати не де небудь, а на «Червону зірку». Створив там осередок ієговістів і, ясна річ, знову потрапив у поле зору правоохоронців. Сектанти тоді теж вважалися злочинцями. Про «незручного» працівника та перипетії навколо того релігійного конфлікту й мовиться у матеріалі Анатолія Проскурова.
1981. Для утримання робочих рук на селі у Веселівці неподалік обласного центру силами кіровоградських підприємств зводяться особняки для приваблених сімей. Найбільші заводи «Червона зірка», «Гідросила», «Радіовироби», «Друкмаш» сподобилися на п’ять будинків кожен.
Січень 1987. «А брак іде», «А дні спливають» – б’ють на сполох газетярі. Нові корпуси, що будуються для «Червоної зірки», не вкладаються в задані терміни. На «точку» направляється журналіст Юрій Гуленко, котрий добре зарекомендував себе у виїзній бригаді на спорудженні цукрозаводу в Липняжці. Тепер йому треба тримати руку на пульсі нового «хворого» об’єкта. І він не підвів. Впродовж тижня написав кілька проблемних матеріалів з майданчика спорудження 200-го корпусу, пуск якого намічався на IV квартал поточного року.
1989. З 4 по 25 квітня пройшла тривала акція «Кіровоградська правда» на «Червоній зірці». Журналісти Юрій Гуленко, Валентина Селезень, Микола Шворак, Володимир Бєлінський, Олена Басенко взяли в роботу (дехто двічі) «вузькі» місця на цьому виробництві. Підприємство останніми роками різко здало завойовані раніше позиції флагмана.
1990. Директор «ЧЗ» Василь Гутник описав, як колективу вдалося завдяки потенціалу людських характерів, майстерності й таланту виконавців вийти з екстремальної ситуації перехідного періоду. «Ринок без прикрас» 20 лютого – то і є його стаття.
1991. Сьомого липня читачі прочитали: «Червона зірка» в 120, звичайно, – старожил, але старість їй не судилася». Писав ювілейний панегірик директор заводу Василь Гутник.
До початку нового тисячоліття кількість публікацій про «Червону зірку» знизилася настільки, що знайти їх на шпальтах стало проблематично.