Сьогодні – день читання великих поетів. Ми, як ніхто, багаті на гарних, талановитих поетів. Більше того, вони для України часто ставали тою духовною опорою, яка не дозволяла нації розчинитися у чужинських болотах. Тож, ще раз хочеться достукатись до тих, хто в танку, укотре нагадати, яке колосальне значення для нас має мова.
Вона, як і коні, – не винна. Російська мова впродовж багатьох століть була і є інструментом винищення української нації. Я вже не раз про це писала. І дуже дивно, коли цього не розуміють притомні люди. Зразу Пушкін, Толстой, КВН, вєлікая русская культура, вєлікій русскій балєт, тєатр, а за цим усим стирчать вуха путіна, російського шовінізму, російського націонал-фашизму.
Це, як Вовчик-Братик у казці, спочатку одну лапку поклав, тоді другу, тоді хвостик, а далі – усіх викинув із воза. Це як зозулине пташеня викидає всіх інших маляточок із гнізда. Російській мові є де розвиватися.
Українська мова може й повинна розвиватися тільки на території України.
Час від часу, як і нині, виникає загроза повного зникнення української мови.
Не буде української мови – зникне нація. У російській імперії вся державна, історична, культурна міфології вибудувані на українському підґрунті. Бо без цього вони – дика східна орда, яка із садистською жорстокістю поневолювала та знищувала цілі народи, захоплювала землі, які часто не могли вже після цього розвиватися. Наша державність, хоч і має давні корені, усе не може безповоротно заякоритися ні на своїх давніх землях, ні у свідомості своїх громадян. Українська мова – це той фундамент, на якому вивищується й українська нація, й українська держава.
У багатьох людей збережені в голові совкові уявлення про російську мову як про мову міжнаціонального й міжнародного спілкування.
Насправді, це така сама зброя, як гради, міномети, танки, проте ще ефективніша, як свідчить наша ситуація. Ідеологічна, інформаційна війна з'явилася не сьогодні. Вона діє проти нас здавна. Про її ефективність свідчить хоч би те, що люди з прізвищами на -енко давним-давно перейшли на російську й вважають її рідною, не пам’ятаючи про те, що саме із цією мовою на вустах репресовано й знищено мільйони наших співвітчизників.
У Росії ще до чеченських воєн започаткована державна програма "Русский язык", на яку й донині тратять мільярди. Для чого? Хтось загрожує російській? Певно, що ні. Але завдяки цій програмі проводиться експансія русского міра в усьому світі. Якщо ми складемо руки й нічого не робитимемо, увічливо цвенькатимемо російською, коли на нашій землі хтось до вас нею звертатиметься, чи так говорять у вашій сім'ї, чи вас так учили в школі й інституті, чи всі колишні соцкраїни її вивчали тощо, то така держава, як Україна, і така нація, як українська, перестануть існувати.
Мені здавна врізалися в пам'ять слова зв'язкової УПА, яка вижила й залишила спогади. Її заарештували дев’ятнадцятирічною і страшно мучили.
Вона написала таке: "Мене голим тілом садили на розжарену до червоного залізну плиту, з того часу я не можу чути російської мови".
У багатьох випадках нам треба робити не лише дзеркальні кроки, а й кроки на випередження. Це така інформаційна, гібридна війна, яку ми вже майже програли. Це те саме, до чого закликали деякі "розумні й толерантні" на початку російсько-української війни у 2014 році: на вас їхатимуть російські танки, а ви кидайте на них квіти, показуйте ваше миролюбство. І картинки такі постили. То радянські танки, керовані п'яними танкістами, роздавили, за деякими свідченнями, 600 українок в Кенгірі 26 червня 1954 року, коли придушували Кенгірське повстання.
Про це, зокрема, мені розповідав його учасник Володимир Михайлович Караташ. Він, до речі, годинами декламував напам'ять навіть у 90-річному віці Івана Франка, Тараса Шевченка, Лесю Українку. Якщо на мовному фронті нічого не робити, українська зникне. Діти, молодь активно підпадають під вплив російськомовних мереж, блогерів, сторінок тощо.
Бо там працюють дорослі дяді і тьоті, яким ФСБ платить величезні гроші.
Частина наших учителів, науковців і досі в шорах русского міра.
Це дуже важко – переходити на українську, коли все свідоме життя говорив російською, але необхідно для елементарного виживання нації.
Треба виходити із зони комфорту. Необхідно вчити й читати українську літературу, яку, на жаль, не знають і не люблять багато дорослих і малих українців. Необхідно створювати й ширити різноманітні українськомовні сторінки, дописи, блоги тощо з різноманітною інформацією.
Як нас інакше ідентифікуватимуть у світі, як не завдяки українській мові?
Тому необхідно написати своє ім'я та прізвище саме українською в усіх соцмережах, щоб нас пізнавали як українців. Треба перекладати й створювати меми, підписи до картинок, розповіді тільки українською. Хто захоче – прочитає за допомогою перекладача. Треба відмежуватися від російськомовного контенту, який би він для вас не був привабливий (пам'ятаєте анекдот про пекло й рекламу в ньому?). Це те саме.
Світлана Ковтюх, філолог