Напевно, мають рацію англійці, стверджуючи, що ніхто не може спробувати яблуко для вас. Цим простим висловом вони підкреслюють унікальність кожного, хто живе на планеті Земля.
У вирі інформації, що заполонила екрани телевізорів й інтернет, безумовно, існує небезпека втратити цю справжню неповторність, ексклюзивність кожного з нас, якою так щедро обдарував людство Всесвіт.
Та є те, що залишається незмінним. Уже кілька століть шпиталь, багатопрофільна лікарня, міська інфекційна – місце, куди найчастіше привозять хворих.
Саме на «швидкій», з двобічною пневмонією та ознаками дихальної недостатності, під надривно-тривожне завивання сирени мене доставили прямо під двері інфекційного боксу №6. «Палата номер шість», – трагічно відзначила я, пригадавши Чехова, не чекаючи нічого втішноговже лише від цієї цифри.
Я – лікар з більш, ніж тридцятирічним досвідом роботи. Завжди вважала себе терапевтом, зараз звикаю бути сімейним лікарем. Майже тридцять років завідую відділенням у поліклиніці, і ще більше – займаюсь лікувальною практикою. І ось – COVID. Не скажу, що підхопити вірусну пневмонію, для мене було вже надто такою несподіванкою – кожен день маю справу з хворими на вірусну інфекцію дихальних шляхів, а з вересня кількість пацієнтів швидко зростала. Навантаження на лікарів первинної ланки збільшилося у рази. Немало моїх колег вже перехворіли, деякі – дуже важко, з ускладненнями. Тих, хто не впорався з хворобою, поміж нас уже немає. Болісно втрачати тих, з ким пліч-о-пліч працював багато років, з ким вирішував складні лікувально-діагностичні задачі, з ким радів професійним та особистим перемогам, з ким товаришував і кому був наставником та другом. Зберігаючи в серці світлу пам’ять про них, живемо, працюємо й свято віримо, що саме з нами нічого поганого статися не може.
Проте… на початку жовтня я стала помічати, що мені важко йти на роботу у звичайному темпі, що просто важко йти. Не вистачало повітря, хотілося зупинитися, подихати. Як лікарю, з’ялялися думки про нітрогліцерін, як жінці – про старість… Протягом двох годин ранкового прийому стомлювалася так, ніби відпрацювала цілий день. Нестерпно хотілося спати. Безперестанку боліла голова. Спазмалгон, ібупрофен майже не допомагали. Коли з кабінету виходив пацієнт, очі заплющувалися самі собою – хоч би хвилинку передиху. Вдома те саме. Двічі серцевий ритм збивався на «мерехтіння». Раніше такого ніколи не було. Зробила ЕКГ, перевірила кров, мазнули на ПЛР – все у нормі. «Напевно, перевтома» – вирішила я і взяла відпустку на тиждень. Однак за сім днів стан не покращився. Так і не виспалася, не відновила сили.
У суботу під вечір піднялася температура – спочатку до 38, потім – 39,5. Настав час для дексаметазону, аналгіну з димедролом, антибіотиків, парацетамолу. Наступного ранку температура 37,0, слабкість, ядуха посилились. Здавалось, що з мене відкачали життя. До вечора не було сил навіть дихати. «Це COVID»! Знову почала рятуватись за старою схемою. Ніч у боротьбі. Вранці температура 36,0, але загальний стан… Ледь підіймаюся, їду в поліклініку. Здаю аналізи, ПЛР-тест, СКТ легенів, отримую результат: двостороння пневмонія із синдромом матового скла, ПЛР-тест – негативний, аналізи в нормі. Думаю: «Напевно, COVID. Щось не те із діагностикою». Починаю лікування в терапії, ще раз здаю мазок на COVID. У середу ввечері приголомшлива відповідь: таки ТАК! COVID! Вночі стає гірше. Сатурація падає до 85%. Здають нерви. Борюся з панікою. Не усвідомлюю критичність стану. Вранці, під акомпанемент сирени мене доставляють прямо в шостий інфекційний бокс Центральної міської лікарні, що на валах.
У відділі рукописів Центральної наукової бібліотеки Академії наук зберігся ордер, підписаний 06.06.1777 року і отриманий в Єлисаветграді 10 червня того ж року на відкриття шпиталю на двадцять ліжок при фортеці св.Єлисавети. Під час російсько-турецької війни щпиталь став опорним пунктом з надання медичної допомоги пораненим солдатам та офіцерам і отримав статус генерального (замість гарнізонного). У той період у шпиталі працювали Пирогов, пізніше – Колоб, Домініциус, Мухін.
Сьогодні тут працюють мої колеги. З кимось я разом навчалася в інституті, з кимось зустрічаюсь на консиліумах, конференціях, клінічних розглядах, з кимось вирішую проблеми своїх пацієнтів… І ось я опинилась по інший бік барикад. Я – пацієнт. Скажу відверто: у новому амплуа відчувала себе не надто добре, не надто впевненно. До того ж, дихати ставало все важче. У своєму повсякденному житті ми, зазвичай, не замислюємося над тим, як дихаємо. Акт дихання відбувається рефлекторно: вдих – видих, і так 8-15 разів за хвилину на протязі життя. А я відчувала, що повітря не заходить в легені, а, наче зустрівши перешкоду, зупиняється десь на пів дорозі, і треба було зробити чимало зусиль, щоб воно наповнило легені, а потім – видихнути. Серце прискорювало свій ритм, ніби хотіло вистрибнути через горло. Тремтіли руки, було важко зосередитися, щось розповісти послідовно. Напевно, страх і відчай відображалися на моєму обличчі. Мене без затримки оглянув лікар, і ось я вже у ліжку, з кисневими трубками в носі й під крапельницею.
Перейнявшись відчуттям довіри до колег, я трохи заспокоїлась, і мої показники сатурації повільно поповзли вгору. «Здається, життя налагоджується», – зітхнула я з полегшенням. Через деякий час, оглянувши вже більш-менш світлішим поглядом свій прихисток, я не без задоволення відзначила, що приміщення доволі чимале і світле: дві суміжні кімнати із майже свіжим євроремонтом і з усіма зручностями у бежевих кахлях. Палата, де розміщені ліжка для хворих, дивиться з одного боку вікнами у двір, на клумбу з кущем троянд, бузковим морозником та жовтими хризантемами, і ліс, що пригорнувся до сірого паркану; з іншого – вікно у відділення: коридор, стіна, кварцова лампа під стелею, що день і ніч випромінює бактерицидне, індиго-синє світло. З палатою межує невеличкий передбанник з дверима і ще одним стратегічним вікном. При особливо небезпечних інфекціях через них здійснюється взаємодія персоналу з пацієнтами. До нас через ці двері заходили лікарі і медсестри, а через вікно подавали їжу. Суміжна палата, така ж завбільшки, як і перша, як і годиться для боксу, без вікон. Там душ, туалет, шафа для одягу та двері на вулицю. Через ці двері пацієнти потрапляють у приміщення під час госпіталізації і залишають його при виписці. У інший час цими дверима користується лише персонал.
У моїй палаті три ліжка. Я розуміла, що два порожні ліжка біля вікна з часом будуть кимось зайняті. Це відкриття мене дещо пригнічувало, проте, налаштувавши себе на позитив, я сподівалася на краще. І дійсно, ближче до вечора одне з вільних ліжок зайняла молода жінка. Вона невтішно плакала, і я розуміла, що, окрім хвороби, дівчина переживає якусь особисту трагедію. Щоб заспокоїти її, я почала знайомство. З’ясувалося, що моя 29-річна сусідка Дарина – мама двох дітей: чотирирічної дівчинки і семирічного хлопчика. Вона вперше залишила їх з чоловіком на весь період своєї госпіталізації. До цього вони ніколи не розлучалися. Тато теж хворий, щось між пневмонією і бронхітом, але без підтвердження наявності коронавірусної інфекції. Йому призначено амбулаторне лікування і він отримує ін'єкції антибіотиків вдома. Зі слів Дарини, серйозного досвіду догляду за дітьми чоловік не мав, оскільки останнім часом всього себе віддавав роботі. Ну, як тут не плакати?!
Через кілька годин привезли ще одну пацієнтку. «Валентина», – представилася невисока, спортивного вигляду жінка, років шістдесяти. Вона – медпрацівник, санітарка однієї з лікарень міста і так само, як і я, найімовірніше, підхопила COVID на роботі. «Ну що ж, будемо видужувати разом», – подумала я.
Перші три доби пролетіли, залишивши у пам'яті лише одну картинку – штатив, крапельниця над головою і монотонне: крап, крап, крап… Більше нічого. Хоча… Пам'ятається, як удосвіта, з пунктуальністю столичного експреса, у нашу палату вбігала медсестра, у своїх обладунках схожа на космонавта (саме вбігала, бо там працюють з неймовірною швидкістю), вправно розкривала свою пластмасову валізку, наповнену медикаментами і, не зменшуючи темпу, виконувала лікарські призначення. Я і мої сусідки отримували приблизно однакове лікування: три антибіотики, сольові розчини, гормони, антиагреганти і симптоматичні препарати. Для всіх, інфікованих коронавірусом, за державною програмою – безкоштовно. Після крапельниць – сніданок. У перші кілька діб їсти нічого не хотілося, але лікарняний вівсяний супчик не забуду ніколи. Це було саме те, що потрібно. Він приємним обволікаючим бальзамом розтікався по шлунку і, не перенавантажуючи травлення, додавав сил, навіть, підвищував настрій. Ми втрьох його дуже полюбили.
У вільний від крапельниць час Дарина раз по раз змахувала сльозу або розмовляла телефоном із домашніми, Валентина часто вимірювала температуру, зітхала і стогнала, сподіваючись, що після боксу її переведуть на доліковування в терапію. Я відсторонено жила у своїй мушлі, дивуючись із самої себе – чому все, що відбувається довкола, мене зовсім не дратує?!
Олена Баранова, лікар, письменниця
(Далі буде)
