Стоїть у сквері поблизу театру ім. М. Кропивницького оригінальний пам’ятник. На східчастому п’єдесталі тягнеться увись обеліск, складений з чотирьох гранітних ребристих блоків, увінчаний зверху п’ятикутною зіркою, встановлені фігури двох вояків часів радянсько-німецької війни 1941-1945 років. Навколо монумента стирчать з-під землі кілька гранітних стовпців… Такий вигляд пам’ятник має тепер. Зовсім іншим він був два десятки років тому. І геть несхожим на первісний.
Легендарна Сиваська дивізія
Серед багатьох військових підрозділів і з’єднань, які брали участь у братовбивчій радянсько-українській війні (комуністична пропаганда називала її громадянською), нав’язаній Українській Народній Республіці московськими більшовицькими агресорами, був загін латиських стрільців, сформований у червні 1918 року у місті Інзя Симбірської губернії. Командиром його був призначений «вірний ленінець» Ян Лацис. Це той Лацис, який у березні 1918 року з групою чекістів таємно перевіз уряд Леніна з Петрограда до Москви і був призначений начальником охорони Кремля. 6 липня того ж року новостворений загін терміново відкликали з фронту до Москви, де підняли заколот ліві есери з наміром ліквідувати Леніна і його уряд. Латиші врятували більшовиків та їхнього вождя. Після цього загін реформовали у дивізію, якій дали назву 15-а Інзенська, і відправили в Україну для боротьби з Врангелем. Трагічною сторінкою в історію Криму увійшла Перекопсько-Чонгарська операція. Для здійснення своїх агресивних задумів більшовицьке командування черговий раз уклало договір з Махном, аби він допоміг взяти Перекоп. Форсувати його червоний командарм М. Фрунзе наказав махновцям та 15-й Інзенській дивізії. 7 листопада 1920 року першими на штурм пішли махновці. Йшли по груди у крижаній воді заболоченого Сивашу під пронизливим вітром у 12-градусний мороз. Білогвардійці з усіх видів зброї косили наступаючих, люди гинули тисячами. Буквально по трупах бійців Махна штурмували укріплення Перекопу червоні латиші.
Після закінчення боїв Троцький наказав роззброїти і знищити бригаду Махна – тепер вона авантюристам була не потрібна. Успіхи приписали 15-й дивізії. Їй присвоїли почесне найменування «Сиваська» і першою серед військових частин Червоної армії нагородили орденом Червоного Прапора. З політичних міркувань дивізію реформували. Особовий склад майже у повному складі увільнили, Я. Лациса перевели на службу до Києва. Тоді ж були створені окремі Збройні сили України і Криму. Основу їх склала 15-а Сиваська дивізія, утворена за національно-територіальним принципом з українців – жителів південних областей України. Два полки і управління дивізії дислокувалися у Миколаєві, один полк у Херсоні, ще один – 43-й – у Єлисаветграді.
Фронт особливого призначення
У послужному списку 15-ї Сиваської дивізії місце її дислокації з 1921 до 1939 рік визначено так – перебуває на територіальному становищі. Тобто, закріплена за певною територією. Війна ще не закінчилася, а одне з найкращих військових з’єднань виведене на «територіальне становище». Інтрига підсилюється тим, що 2 березня 1921 року був заснований орден Трудового Червоного Прапора Української Соціалістичної Радянської Республіки. (Так тоді вона називалася). 5 травня 15-а Сиваська дивізія першою у Збройних силах республіки була удостоєна високої нагороди. Дивізія, на прапорі якої вже красувався бойовий орден. Причому, орденом Трудового Червоного Прапора передбачено відзначати ударну працю, про що свідчить девіз, написаний на ньому: «Володарем світу буде труд». Виникає цілком доречне питання – якою справою займався особовий склад дивізії – військовою чи трудовою?..
Штабу 43-го полку віддали одне з приміщень колишнього військового управління на вулиці Московській (тепер В. Чміленка, обласний військкомат). Особовий склад тимчасово розмістили у спеціально пристосованих залізничних вагонах системи «Фокс-Арбеля», що стояли на запасній колії неподалік заводу Ельворті. Вибір місцевості не був випадковим, як і саме призначення бійців і командирів полку. Адже більшовицький уряд країни нарощував військовий потенціал, у якому визначну роль мала відігравати військова авіація, яка щойно розправляла крила. Завод Ельворті ще з початку 1-ї світової війни був переведений на виробництво зброї, снарядів, мін для російської армії, а також деталей і пристосувань для літаків.
Військові потребували житла. Його мали споруджувати вони самі. При штабі полку був створений спеціальний відділ, який взаємодіяв з відділом комунального господарства повітового виконкому Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. У березні 1921 року будівельники полку заклали кам’яний фундамент під перший будинок майбутньої вулиці. Протягом двох місяців на колишньому пустирі західної частини міста з’явилися муровані будинки. Коли постало питання назви вулиці, вирішили назвати її Сиваською, на знак поваги до воїнів і будівельників 15-ї Сиваської дивізії. Забігаючи наперед, відзначимо: вулиця Сиваська сьогодні є найдовшою і головною магістраллю мікрорайону Некрасівки. У Кіровограді з довоєнних часів до 1970 року існував кінотеатр «Сивашець». (Тепер на тому місці стоїть готель «Київ»).
Яскраве світло аеродромів
Та спорудження житла і адміністративних приміщень було для військовиків полку справою другорядною. На першому місці залишалася військова служба з чітко окресленим завданням: будівництво авіаційної бази та авіаційно-ремонтного заводу (АРЗ). Створення секретної структури вимагало відповідних засобів, насамперед залучення до роботи перевірених і підготовлених військовиків, що склали присягу. Для втілення задуму спецслужб відомства залізного наркома Дзержинського у місто над Інгулом прибув інспектор авіації цивільного повітряного флоту, насправді військовий авіаційний спеціаліст О. Єгоров. 9 травня 1923 року у газеті «Червоний шлях» він помістив статтю «Створимо аеродром». Вона стосувалася будівництва цивільного аеродрому на Новій Балашівці. Наступного року його почали будувати, організували масовий суботник за участі червоноармійців, робітників, службовців, залізничників, учнів. 25 травня 1924 року відбувся пробний переліт на авіалінії Харків-Єлисаветград-Одеса. Пасажирський літак пілотував екіпаж у складі льотчика Ф. Нойна та бортмеханіка І. Пурпиша.
Та це був лише відволікаючий маневр. У протилежному кінці міста, на значній відстані від вулиці Сиваської, у голому степу розпочалося будівництво військового аеродрому та АРЗ (до речі, останній був літерним, тобто, засекреченим підприємством протягом понад пів століття і припинив своє існування разом з аеропортом на початку 1990-х років). Так поряд з робітничою слобідкою Миколаївкою, забудованою ще за часів заводчика Ельворті, у обласному центрі виросло своєрідне авіамістечко, яке у дещо зміненому і перебудованому вигляді існує й тепер. Першими будівниками нового мікрорайону міста були військові будівельники 43-го полку 15-ї Сиваської дивізії.
Будівельники у солдатських шинелях
Визнанням заслуг дивізії стало нагородження її у січні 1936 року орденом Леніна. На той час військових частин, удостоєних такої честі, у Збройних силах СРСР було усього п’ять. Ніхто не знав, що разом з цивільним аеродромом, у тихому мало відомому Зинов’ївську (так на той час називалося місто) діяв військовий аеродром, на якому з 1926 року базувалася 7-а авіаційна бригада. Вона повним ходом випробовувала перші радянські двомісні бойові літаки Р-1. У авіаційній бригаді міста у січні 1927 року було сформовано 21-й авіаційний парк у районі залізничної станції. Це був невеликий підрозділ третього розряду, що складався з 17 авіаторів на чолі з офіцером 43-го полку Л. Городинським. З 1932 на аеродромі почалося формування авіаційної бригади важких бомбардувальників ТБ-3. Із стапелів заводів прибували ці машини на аеродром Зинов’ївська.
Прапорів і орденів для відзначення особового складу полку було не достатньо. І тоді вирішили увічнити його подвиг у пам’ятнику. Привід знайшовся. У 1938 році Йосиф Сталін вигадав неймовірний ювілей – 20 років створення Робітничо-Селянської армії (рос. РККА). «Вождь усіх народів», видворивши ще десять років тому за межі СРСР свого найлютішого ворога Троцького, приписав собі усі його заслуги, у тому числі створення Збройних сил країни. До круглої дати була випущена спеціальна медаль «ХХ років РККА», першу вручили товаришу Сталіну. Він з гордістю носив нагороду, дорожив нею більше, ніж Золотою Зіркою Героя Соціалістичної Праці. Медалі були удостоєні багато військовослужбовців 43-го полку 15-ї Сиваської дивізії.
Творіння настроювача піаніно
Скульптор (його прізвище встановити не вдалося) виконав проєкт пам’ятника у вигляді обеліска. Автор вмонтував гранітний чотиригранний стовп на ступінчастий, теж гранітний постамент, вершину увінчав п’ятикутною червоною зіркою. В усі чотири грані постаменту були встановлені горельєфи, що відображали епізоди боїв за Крим. Обеліск виготовили каменотеси Капустинського гранітного кар’єру Новоукраїнського району, горельєфи відлили майстри заводу Ельворті. Встановили монумент у невеликому затишному сквері на Театральному провулку, неподалік штабу полку. Для підсилення емоційного ефекту архітектор встановив навколо обеліска гранітні стовпці, до яких гусари царських часів, приїхавши у театр, прив’язували коней. З’єднали їх між собою металевими корабельними ланцюгами.
Такий вигляд мав пам’ятник до січня 1944 року. Він практично не був пошкоджений під час окупації. Потім відбулося його неймовірне перевтілення, яке зовсім перекреслило основний зміст творіння скульптора. 8 січня Червона армія вигнала з Кіровограда гітлерівців. Цю знаменну подію міська влада забажала негайно відзначити, проявивши винятковий порив патріотизму. При цьому було прийнято рішення обладнати біля обеліска військове кладовище. Для створення нового пам’ятника не вистачало коштів, матеріалів і найголовніше – фахівців. Виручив керівників …настроювач піаніно Євген Мандич. Молдаванин за національністю, він давно жив у нашому місті. Улюбленим заняттям Євгена Федоровича на дозвіллі була декоративна творчість. Вона приносила музиканту не тільки душевне задоволення. Майстерно виконані на аматорському рівні вироби з глини, гіпсу, каменю, вирізані з дерева ляльки, свистки, іграшки, бюсти охоче купували люди. Є. Мандич вніс у композицію обеліска суттєві зміни – поставив на п’єдестал обеліска фігури офіцера і солдата Червоної армії, відлитих з гіпсу і пофарбованих у сірий колір. Порушення прийнятих скульптурних норм і форм до уваги не бралися (та й хто тоді на них знався?). Таким чином монумент із символу возвеличення подвигу перетворився у спотворений елемент мартирологу. На одному з горельєфів помістили портрет Верховного Головнокомандуючого Сталіна з його бравурною оцінкою перемоги Радянського Союзу над фашизмом, відлили на металі напис: «Вечная слава героям, павшим в боях за свободу и независимость нашей Родины 8 января 1944 года». Військове кладовище діяло у сквері до 1956 року, потім було перенесене до валів колишньої фортеці.
На початку 1990-х років вандали пошкодили монумент: зняли бронзові горельєфи, виготовлені з переплавлених артилерійських гільз, викрали ланцюги, навіть бетонні плити не пожаліли. Сумне і дивне у скоєному злочині те, що пам’ятник знаходиться через дорогу від районного відділу міліції. Втім, і на його приміщенні була чавунна пам’ятна дошка – злодюги зняли і її, та ще з двох будівель, розташованих поряд. Обеліск втратив своє призначення: нікого не увічнює і не вшановує. До того ж, сусідство його з погруддям Марка Кропивницького та скульптурою Наталки Полтавки псує архітектурний ансамбль Театральної площі. Доцільним було б перенести обеліск на Меморіальний комплекс у фортечних валах. Кращого місця йому не знайти.
Юрій Матівос
Світлини: таким пам’ятник був у 1960 році; таким є тепер; цивільний аеродром «Новобалашівський»; військове Меморіальне кладовище у фортечних валах; колишній кінотеатр «Сивашець»; вулиця Сиваська