Родом із театру

Перегляди: 883

23 травня 2020 року виповнюється 120 років від дня народження знаного театрального художника Миколи Микитовича Сакевича. Понад 30 років він присвятив сцені Кіровоградського обласного музично-драматичного театру ім. М. Кропивницького, де з 1946 по 1968 рік обіймав посаду головного художника і оформив більше сотні вистав. Кожна його робота відзначалася високим професіоналізмом і майстерністю.

Микола Сакевич народився 1900 року в сонячній Одесі. Він рано залишився без матері, виховувався батьком Микитою Петровичем. Закінчив початкову школу, потім Одеську гімназію. Мистецтвом захоплювався ще з дитинства. Разом з друзями на канікулах влаштовував «театр», готував декорації, костюми, грав.

Багато уваги Миколі та його молодшій сестрі Любові приділяла сестра матері Дарина Мойсеївна Шевченко. Жила вона в Одесі на вулиці Пастера, навпроти Українського театру, який хлопець часто відвідував. У 16 років Микола влаштувався помічником художника-декоратора в театр ім. М. Саксаганського і Заньковецької, який на той час гастролював в Одесі. «Розтирав фарби», – з гумором згадував майбутній художник про свою роботу. Згодом закінчив Одеський художній інститут (театрально-декораційну майстерню професора В. М. Мюллера). Працював в Одеському державному драматичному театрі.

З 1928 по 1931 рік Микола Сакевич працював художником у різних театрах країни –Дніпропетровському ТЮЗі та театрі ім. Т. Шевченка, згодом головним художником театру ім. Артема у м. Сталіно (нині – Донецьк), національному театрі Молдови – Тирасполі, Чернігівському театрі ім. Т. Шевченка, Бійському драматичному театрі Алтайського краю, Магнітогорському драматичному театрі.

У 1931 році на Донбасі Сакевич зустрічається з відомим на той час в Україні режисером Григорієм Володимировичем Воловиком. Дружба і творчий союз поєднали митців на довгі роки.

На Донеччині Микола Сакевич познайомився зі своєю майбутньою дружиною, також театральною художницею і актрисою Есфір’ю Білецькою. У 1935 році Григорія Воловика переводять до Чернігова, куди пізніше він запрошує і свого друга з родиною.

З початком війни Есфір Білецька евакуюється з театром в Алтайський край, а її чоловік залишається в ополченні на захисті Чернігова. Після того, як радянські війська залишили місто, Микола Сакевич пішки приходить до Ніжина, звідки добровольцем відправляється на фронт. Лише через два роки родина дізналася, що він живий.

Війна закінчилася. У Кіровоград – «місто першого театру», приїздить за направленням Григорій Воловик, а разом з ним і родина Сакевичів. Миколі Микитовичу – 46 років, він зрілий і досвідчений майстер. Серед оформлених вистав – «В степах України» О. Корнійчука, «Соло на флейті» І. Микитенка, «Багато галасу з нічого», «Отелло» В. Шекспіра, «Собор Паризької Богоматері» В. Гюго, «Тарас Бульба», «Циганка Аза» М. Старицького, «Безталанна» І. Карпенка-Карого, «Лимерівна» П. Мирного, «Украдене щастя» І. Франка та багато інших. І в кожній – глибоке розуміння та знання епохи, літературного твору, історії, людських характерів.

Микола Сакевич знав, що в театрі «необхідне злиття режисури і сценографії, художник театру повинен бути і режисером дії». Його принцип роботи полягав у тому, що сценограф не просто живописець, а й конструктор, архітектор, скульптор, актор і режисер. «Художник має бути режисером дії, інакше мої ескізи – просто гарні картинки», – повторював він неодноразово і був щасливим, коли доля надавала можливість співпрацювати з талановитим режисером. Сакевич шукав особистий шлях у мистецтві. Дочка Галина згадувала: «Батько був противником статичності оформлення. Він говорив, що оформлення у виставі повинно грати, бути діючою особою. Буде багато варіантів, поки він вибере найкращий. Підіймається завіса, на сцені ще жодного актора, а в залі аплодисменти, люди дякують художнику… І ось на очах у здивованого загалу пропливає, повертаючись, декорація, опускаються падуги, рухаються портали, використовуються кадри кінохроніки, естрадні сценічні рішення».

Працюючи над виставою, Микола Микитович детально обговорював з режисером мізансцени, і тільки згодом з’являлися ескізи, макети, креслення, деталі. Він знайомився не лише з текстом п’єси, а й епохою, в якій жив автор, його герої, багато читав, робив помітки, переживав колізії спектаклю. Вдень – робота цехів, монтувальні репетиції, організаційні клопоти. Художній задум народжувався вночі, коли засинало місто і родина. Ось як про це писала у своїх спогадах Галина Сакевич: «В ті повоєнні роки ми мешкали у великій кімнаті, перегородженій театральною ширмою. Батько сидить у своєму робочому кутку, на письмовому столі – настільна лампа під зеленим абажуром, поруч книжкова шафа. Нічого зайвого на столі. А на ранок дивишся – на підрамнику ескіз нового спектаклю. Інколи – це начерк олівцем, інколи – акварель. Безумовно, це був перший варіант» або як казав батько «ідея оформлення». Буде багато варіантів, поки він вибере найцікавіший, багато начерків окремих фрагментів картин, інтермедійних завіс, задників. А після ескізів з’являвся макет. Для мене, дитини, це було найзахоплююче в його роботі. Батько був прекрасним макетником. На тумбі розміщалася сцена розміром з телевізор. З картону він клеїв ювелірні крісла, козетки, обтягнуті шматочками картону, із завитком, вкритого краплинками бронзи в стилі ампір; арфи із золотими нитками-струнами; піднімались білосніжні сходи з різьбленими балюстрадами, опускалися пандуси з оксамиту. Все це підсвічувалося крихітною лампочкою».

Саме Миколі Сакевичу належить ідея реконструкції театральних лож. За старими фото митець відтворив інтер’єр глядацької зали. Приміщення з пофарбованими синьою олійною фарбою ярусами, що нагадувало скоріше заводський клуб, перетворилося в театр з кремовими ложами, позолоченою ліпниною, світильниками, оксамитовою драпірованою завісою та м’якими театральними кріслами.

Миколу Микитовича високо цінували за художній талант, неабияку працездатність (у театрі ставили сім-вісім вистав на рік – на двох художників), щиру доброзичливість, високу культуру та інтелігентність. Його знали та шанували в театральних колах України. Про це свідчать численні запрошення на роботу в театри Херсону, Полтави, Черкас, Чернігова, інших міст.

Родина Сакевичів приятелювала з актором Костянтином Параконьєвим, подружжям Савицьких, Лідією Тімош, режисером Михайлом Донцем. Микола Микитович товаришував з багатьма митцями, тривалий час листувався з художниками Олексієм Шовкуненком і Анатолем Петрицьким.

Навіть на заслуженому відпочинку Сакевичі оформлювали вистави у театрі ім. М. Кропивницького та в народних театрах підприємств міста.

Творча робота Миколи Сакевича в театрі була відзначена численними грамотами, медалями та орденом «Знак пошани».

Художник пішов з життя у 1974 році. Деякі з його художніх робіт подарувала музею Галина Сакевич. Це ескізи декорацій до вистав за п’єсами М. Кропивницького «Вій», «Пошились у дурні» та до вистави «Суєта» за п’єсою І. Карпенка-Карого. Дивишся на них і розумієш: у кожній зі створених вистав Микола Сакевич залишав частинку свого серця.

Тетяна Ревва, науковець літературно-меморіального музею І.К. Карпенка-Карого

Надрукувати