9 листопада – День украї́нської писе́мності та мо́ви
Нещодавно зустріла вислів відомого мовознавця Степана Смаль-Стоцького, який для багатьох сучасників може видатися парадоксальним. Він вперше визначив російську мову як діалект української. Ми так довго жили з міфом про «старшого брата та вєлікій і могучий руській язик», що досі суспільна свідомість не усвідомлює древності і значення української мови. Навіть знайдені у соборі святої Софії у Києві написи фактично чистою українською, яким, за визначенням науковців, близько тисячі років, мало впливають на забетонований руськомірський дискурс.
А проте, якщо придивитися до історії Російської держави, твердження українського мовознавця знайде пряме підтвердження. У ХІІ столітті літописець Нестор (9 листопада – день вшанування пам'яті Преподобного Нестора-Літописця) писав: «По сих же братах (Кия, Щека і Хорива) став їхній рід держати княжіння в полян. А в древлян було своє, а дереговичі мали своє, а інші сиділи на Полоті, котрі половчани. Од сих же й кривичі; також сіверяни… На Білім озері сидить весь. А на Ростові-озері – меря. А по Оці-ріці – мурома. І черемиси – окремий народ, і мордва окремий народ. Бо се тільки слов’янський народ на Русі: поляни, древляни, новгородці, полочани, дереговичі, сіверяни, бужани, а потім же волиняни. А то інші народи, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва. Ці мають свою мову».
Це при тому, що Несторовий літопис за наказом цариці Катерини Другої переписувався, звісно, на користь ідеологічного зміцнення Російської держави. Когось заінтригувала згадка про новгородців? Але у Новгороді у ті часи правили наші князі. Про Росію ще більш як пів тисячоліття (!) і згадки не було. А пізніше там і мову, і любов до волі уже московські князі знищували, тричі до тла спалюючи Новгород і винищуючи усю людність, незалежно від стану і віку.
Отож, наші князі користувалися своєю мовою (російський історик Василь Ключевський писав, що давньоруська мова була «точно такой же, какой и нинче ( у ХІХ ст.) разговаривают в Малоросии»), інші народи – своїми, після запровадження християнства у церковнослужінні з’явилась церковнослов’янська та книги грецькою мовою. Тож панував суцільний хаос.
І лише у останній чверті ХІІІ століття київський (!) митрополит Кирило скликав у Володимирі собор (він, до речі, заборонив висвячувати у духовний сан за хабарі, а доти це була звичайна річ і не лише у цій сфері), який можна вважати початком освоєння церковнослов’янської мови духовенством на теренах нинішньої Росії.
Дослідниця Галина Могильницька у своїй фундаментальній праці «Міфотворчість як обґрунтування історичного мародерства» дуже чітко прослідковує віхи становлення справжньої російської мови: «…Княжа знать, що вела своє походження від руських князів, не переходила на мову нецивілізованих фінських племен, до яких ставилася зі зверхністю та зневагою. Про таке ставлення до корінного населення свідчить хоча б і те різко негативне значення, яке закріпилося в російській мові за прикметником мерзкий, утвореним від назви народу-аборигена. Хто думає, що від слова меря слід утворювати прикметник мерянський, а не мерський, хай подивиться на давні мапи, де значиться Мерський, а не Мерянський стан.
(…) Звідси, від цієї зневаги прийшлої еліти до корінного населення, очевидно, походить і усталена в російських аристократичних колах традиція не розмовляти мовою народних мас. Коли народ повністю перейшов на ту суміш церковнослов’янської, фінської й татарської мов, що стала зватись «вєлікім і могучім русскім язиком», аристократія, щоб не уподібнюватись до прєзрєнного, мєрзкого люду, перейшла на французьку.
(…) Але ж це сталося аж у ХУІІІ столітті! Так і російський народ з’явився щойно у тому ж ХУІІІ столітті! Як твердить російський лінгвіст І. Улханов у «Паризькому словнику московитів», виданому у 1586 році, було лише два (!) слов’янських слова, що вживалися у живій розмовній мові московського люду – злать і владика. У словничку-розмовнику, який вів англієць Ричард Джемс у 1618-1619 роках, слов’янських слів уже 16. (…) А от у 1696 році німецький вчений Лудольф у своїй «Граматиці мови московитів» фіксує уже 41 слов’янське слово!».
Отака історія рідного народу. Далі – ви знаєте. Уже у ХІХ столітті російські царі пихато заявляли, що малоросійського язика не било і бить не может! Потім це повторили більшовики, потім Жириновський, Дугін і Путін. А тепер буряти прийшли на Донбас захищати «свою землю і мову».
Тож, коли вчергове переходитимете на російську, згадайте, що ви маєте свою – древню, прекрасну, одну із наймелодійніших мов світу!
Світлана Орел