«15 грудня Україна молитовно відзначала третю річницю Об'єднавчого собору Українського Православ'я – відродження рідної Церкви рідного народу. І я, недостойний, був тоді делегатом у Святій Софії Київській. І щасливий тим!!!» – написав у ФБ кропивничанин, ексдиректор обласного архіву Олег Бабенко. У Кропивницькому відбулася мала урочиста Академія з нагоди річниці вікопомного Собору, під час якої від імені блаженнійшого митрополита Епіфанія преосвященний владика Марк вручив панові Олегу нагороду Православної Церкви України.
Звідки у філолога за освітою з’явилося розуміння необхідності побудови Помісної української церкви? Де черпав інформацію? Як усвідомив необхідність надання Томосу? – з такими запитаннями ми звернулись до Олега Бабенка. Ось що він відповів:
– Після 1992 року моєю мрією стало створення в Україні єдиної Помісної Православної Церкви. Не якоїсь там самоназваної помісною філії від споконвічних зайд, а нашої УКРАЇНСЬКОЇ! І ця МРІЯ здійснилася.
До2005/6 року я навіть не знав що таке Томос, тим більше яка процедура його надання... Просто з відродженням незалежності України під впливом перших (досить скупих) публікацій про діяльність митрополитів Василя Липківського, Івана Огієнка прийшло усвідомлення, що без розбудови саме української церкви як духовної основи суспільства неможлива робудова держави. Тому порухи митрополита Філарата на відокремлення УПЦ, яка з жовтня 1990 р. мала Патріаршу Грамоту Алексія ІІ, від Московського патріархату, як і належить церкві незалежної країни, сприйняв з усвідомленням такої необхідності. А в 1992-му після кривд Філарету (а я вважав, що і Україні) від архиєрейського собору в Москві стало зрозуміло, що без власної Церкви Україна не вирветься з лабет Кремля. О'бєднання у 1992 році УАПЦ і тих з УПЦ, хто пішов за владикою Філаретом і обрання свого патріарха (митрополита Мстислава Скрипника) сприйняв як крок до розбудови української України...
Проте, добре розумілося вже тоді, що чвари, які почалися в церковному середовищі – то ігри чужих спецслужб, помножені на безголовість очільників держави. Похорон Патріарха Володимира Романюка, який перетворився на побоїще українських вірян, серед яких були десятки народних депутатів, був тому яскравим підтвердженням. У 1995/96 роках в тодішньому Кіровограді утворилися громади УПЦ КП і УАПЦ (на той час не без впливу чужинців – "розділяй і володарюй" – почалися чвари між єпископатом уже об'єднаної в 1992 році Церкви, що призвело до розколу), які змагалися між собою за приміщення зруйнованого храму (церква св.Володимира). І в одній, і в іншій громаді були патріоти України, але їх майстерно розвели, щоб пригальмувати розвиток українськості в нашому краї. Виграли ті, хто у своїх храмах як мантру повторював: "Мова Наталкі Полтавкі в нашем храме звучать не будет". Тоді, я, викладач давньої української літератури, яка є й історією боротьби українців за свою духовну незалежність, остаточно зрозумів, що без Помісної Церкви Україна як держава не відбудеться.
А храм св.Володимира в місті Кропивницького сьогодні став одним з визнаних духовних центрів Української Помісної Церкви в нашому Приінгуллі.