Розпізнати клоуна. Для сцени. А для нації?

Перегляди: 589

Євген Маланюк повернувся до свого народу разом із відновленням нашої державної незалежності – понад тридцять років тому. Пам’ятаю перші журнальні публікації, ошатну книгу в супероправі «Земна Мадонна» (1991, упорядкування й передмова Мікулаша Неврлі) та львівське видання (1992), упорядковане Тарасом Салигою. (Ці книги стоять на почесній полиці моєї домашньої книгозбірні.)

А далі почалась ера осягнення Маланюкового генія нашим незабутнім Леонідом Куценком («Боян Степової Еллади», 1993, Кіровоград), який як ніхто з усіх дослідників відкрив і подав Україні її найвидатнішого поета й мислителя ХХ сторіччя: колишній комсомольський функціонер обійшов усі вулиці й околиці містечка Новоархангельська, шукаючи поетових слідів чи далеких згадок-переказів про нього та його родовід, перегорнув архіви усіх навчальних закладів та державних установ, які зберегли почерк учня-гімназиста (в тому числі його вірші російською мовою і контрольні роботи), відшукав у Празі сина письменника, а отже й сліди поета в Чехії, Польщі та Сполучених Штатах Америки; він захистив докторську дисертацію на творчості поета, видавши ошатну монографію «Dominus Маланюк» і цілу низкуь супутніх видань, завершивши її розшифрованими записниками «Нотатники: 1936-1968»… Ще потримав сигнальний примірник у руках і відправився на небеса у 2006 році, коли йому сповнилось лиш 53.

Здавалося, що усі Маланюкові твори за півтора десятка літ явлені українському читачеві, усі досліджені й прокоментовані (додам, що маланюкознавство розвивали у цей час багато дослідників у Львові, Києві, Кіровограді, за кордоном, в тому числі і В.Панченко, запровадивши майже на рік «маланюківські читання» в обласній бібліотеці для юнацтва). Але існує такий новотвір самого поета – невичерпальність: ним він означував глибину й висоту Шевченкового слова, але не думав тоді, що так само ця метафора пасуватиме і його власному творчому спадку. Естафетну паличку своїх колег перейняв професор Григорій Клочек, який час від часу рефлексував на ту чи іншу малознану грань Маланюкового таланту. Це він чи не першим у вітчизняному літературознавстві ще на початку 90-их зробив ризиковану заяву про пріоритетність його прози-есеїстики над поезією. І вже тривалий період окремими виданнями підтверджує ту заяву: фундаментальним коментарем до «Малоросійства» (Київ, «Український пріоритет», 2015), книгою есеїстики «Євген Маланюк: “проза поета”» (Київ, «УП», 2019), і ось найсвіжішим виданням: Євген Маланюк «З нотатника» (Кропивницький, «Код», 2021), яку Г.Клочек упорядкував і вперше явив вітчизняному, не діаспорному, читачеві. Презентація її стала приводом відкритої лекції, яку науковець провів у стінах обласної універсальної бібліотеки імені Д.Чижевського.

Сьогодні ми часто скаржимося на згасання до читання в українців, про неувагу до книги. Але я подам лиш дві цифри, які цю думку спростовують: півторагодинну лекцію разом із невеликою бібліотечною аудиторією онлайн дивились-слухали іще майже дві сотні зацікавлених. А переглядів її у YouTube, як і кожної лекції за участю Г.Клочека, підтвердила директорка книгозбірні В.Животовська, назбирується понад дві тисячі.

Навіть тих, хто знайомий із життям і творчістю того, кого нині називають його ж рядками «залізних імператор строф» (а ще: «співець абстрактів і контрастів» – Юлія Войчишин; «поет чорного песимізму» і т.п.), не могли не вразити з лекції рідкісні факти: батько Євгена Филимон був один із 22 дітей своєї родини, хто вижив (господня місія – подарувати Україні сина-пророка) – містечковий інтелігент, який прожив усього 42 роки, вмер із газетою в руках; на старості, за п’ять років еміграційного життя поет написав своїй першій дружині Равич-Плітас, з якою розлучився в молодості, пів тисячі листів (досі не публіковані); статтю «Кінець російської літератури» поет написав за межею рідної землі у 26-річному віці і цей прогноз збувається на наших очах…

Я читаю сьогодні книгу «З нотатника». Читаю, вчитуюсь, перечитую, перепрочитую… Двісті сторінок її я читатиму тижнів два, не менше. А, може, й місяць. За цей час можна було б три-чотири романи пробігти очима. Але я читатиму Маланюкові нотатки. І ще не раз вертатимусь до них. Бо він пише і про вчорашнє, і про сьогоднішнє, і про завтрашнє мого народу. Він пише, наприклад, «…кожен знає, що напр. Чаплін є попросту кльовн з повітового цирку, такий собі “Ванька ру-тю-тю”, яких колись було повно в кожнім ярмарковім балагані, але – при людях – м у с и т ь удавати, що то є геніальний мистець сучасности. Неперевершений актор, знавець психології і т.д., і т.п. Цього доконали магіки-чудотворці сучасности!» Він пише про це у 1953 році, а я сьогодні під тим «кльовном» бачу монатіків-потапів-сердючок, блеянням-баляндрасом яких шоу-бізнес («магіки-чудотворці») сьогодні затруює мізки і смаки мільйонам сучасників… Подібні прозирання розсипані на багатьох сторінках.

Григорій Клочек у своїй відкритій лекції і на початку, і під завершення з сумом дорікав владі, що навряд чи почуємо ми 2 лютого, в день 125-річчя поета, з екрана телевізора, з трибун, з уст сучасних державних провідників нації Його Слово. Навряд, справді. Але його слово з нами. Берімо в руки книгу «З нотатника».

Василь Бондар

Надрукувати