«Рукописи романів палили на моїх очах…»

Перегляди: 866

Це – один із життєвих постулатів письменниці, радянського політв’язня Галини Берізки. Виклала вона їх у своїй автобіографії, опублікованій у довіднику «15 на 15: письменники Приінгулля», виданому у 1999 році. Того року майже 80-річна авторка багатьох віршів, поем і кількох романів, але тільки кількох публікацій у газетах та збірниках, стала членом Спілки письменників України. Її творче обдарування великою мірою було притлумлене у радянському ГУТАБі та приглушене десятиліттями замовчувань. Цього вересня ми відзначаємо її століття.

Життя у неї було і довгим (прожила 87 років), і сповненим тяжких випробувань, замовчувань та принижень, які вона витримала із гідністю. Якщо українське кіно сьогодні шукає сюжетів для телесеріалів, то її життя цілком могло б стати одним з них.

…Дитинство її було наповнене сонцем і любов’ю. Вони – троє дітей – Павло, Галина та Петрик із родини сільських учителів села Могильного Гайворонського району, гарно вчилися, разом з батьками зводили власний дім. Але вже у 1929 році, коли Галинці було лише дев’ять, її батька, вчителя української мови і літератури, скрипаля, керівника сільського та шкільного хорів Спиридона Шарандака, арештували у відомій справі Спілки визволення України.

«Як нашуміла історія СВУ, – писала у своїх спогадах письменниця, – так вона скоро й затихла. Батько повернувся додому. Голод 1932-33 року також нас не обминув. Вчителів виганяли трусити у селян зерно, змушували писати акти, шукати приховане. На третій день такої «роботи» мій батько відмовився від неї і його арештували. Цього разу у в’язниці він пробув дев’ять місяців і нескоро видужав та приступив до звичної вчительської праці. Але у 1936-му році арешти відновились. З нашого радгоспу, що належав до Сальківського цукрового комбінату, за одну ніч 20 червня було арештовано 43 чоловіки. …Пам’ятаю ту ніч, коли робили обшук і у нашій хаті. Цього разу батько додому не повернувся. Через 20 років надійшло повідомлення, що він у 1942 році помер у Архангельському таборі».

Для родини настали тяжкі часи. Матір, Ганну Бафталовську, вчительку фізики і математику, звільнили з роботи. Галина намагалася довести, що її батько ні в чому не винен. Писала листи Сталіну, але це призвело лиш до того, що її виключили зі школи. І тільки у 1939 році їй вдалося отримати середню освіту. До війни вона два роки провчилася на філологічному факультеті Одеського університету. Хоча й ці роки не були безхмарними: у 1940 році раптово помер молодший брат Петрик.

Війна змусила Галину повернутися до рідної хати. «Влітку 1942 року, – писала вона, – юний поет з Гайворона Микола Черниченко завербував мене в підпілля Організації Українських Націоналістів. Ми, особливо діти репресованих, бажали звільнення України від фашизму, проте тих порядків, політичних утисків, відсутності свободи слова, які були до окупації, не хотіли. Ми мріяли про вільні республіки і справжню дружбу народів».

Але ці мрії у листопаді 1943 року закінчились арештом. Окупантам не потрібні були вільні республіки і вільні люди. Більшість ув’язнених, у кого знайшли якісь документи чи зброю, розстріляли. Галину від смерті врятувала турбота її мами, яка сховала листівки та вірші так, що фашисти їх не знайшли. У своїй автобіографії вона також написала, що була врятована від розстрілу завдяки клопотанню тодішнього старости села І.Рейнгольда та сина письменника Тимофія Бордуляка Тита. Її та Миколу Черниченка відправили у тюрму СД у Первомайськ, потім – у Молдову.

Навесні 1944-го Галині вдалося втекти з німецького гестапо. Тоді, під час утечі, Миколу було поранено і, очевидно, він загинув, але подруга зберегла його вірші. Уже у незалежній Україні, завдяки клопотанням Галини Спиридонівни, вони були опубліковані спочатку у пресі, а у 2005 році у видавництві «Український письменник» вийшла збірка Миколи Черниченка «Це я – твій син».

Тим часом після приходу червоних, НКВС швидко дізналося про членство Галини Шарандак (Берізка її творче псевдо) в ОУН. Звісно, її арештували. Те, що довелося пережити, вона потім описала у своїх оповіданнях (у 2003 та 2004 роках вийшли її збірки прози «Про все пам’ятаю» та «Сакраменто»). Вирок – десять років неволі і п’ять років позбавлення громадянських прав. Спочатку її тримали у Одеській центральній тюрмі, як «зрадницю Батьківщини», а улітку 1947-го вивезли до Норильська. На той час, її маму та бабусю, як вона писала, підступно вбили.

Як не дивно, але там, у далекій стороні, серед таких же благородних «зрадниць», як вона сама, та бандерівок, Галина морально повернулася до життя. Десять років ув’язнення її не зламали. У 1955 році вона вийшла заміж за Миколу Бровченка, народила двох синів – Андрія і Миколу. Та знову ж, щастя було недовгим. Чоловік дуже рано помер. Синів ростила сама. Працювала кілька десятиліть вчителькою у рідній Могильнянській школі.

Звісно, після визволення з табору, та й у пізніші роки радянського застою, про активну письменницьку діяльність, вихід книг, Галині Спиридонівні годі було й мріяти. У автобіографії вона згадуватиме: «20 березня 1946 року у мене знайшли чотири зшитки рукописів віршів, які трактувалися у моїй судовій справі, як документальні докази моїх «злочинів». Написала багато новел, деякі збереглися. Частина поем також збереглася. (Заучувала напам’ять свої вірші й поеми). Мої неопубліковані романи: «В бурях епохи»(тетралогія), «В краю білих ведмедів», «На волі». Багато рукописів було спалено на моїх очах після обшуків (гуманні наглядачі «не бажали мені другого строку»), різні твори розіслані друзям, які вже померли».

Тож, як бачимо, значний доробок письменниці фактично загинув. Але у тих творах, які збереглися та й у пам’яті тих, хто знав Галину Берізку, залишаться її величезне життєлюбство, прагнення до справедливості, природна, не награна, а вистраждана любов до рідного краю, відчуття внутрішньої свободи. Своє життєве кредо вона сформулювала так: «Повідай людям те, що знаєш, але так, щоб їм не нашкодити. Будь спостережливим, вивчи добре те, про що писатимеш. Пиши тільки про вистраждане. Будь вільний духом, не шукай користі від свого пера, не служи жорстоким володарям, не уславлюй ідолів». Багатьом варто було б дослухатися до цих постулатів.

Світлана Орел

Надрукувати