До депутатів обласної ради звернулися працівники музею Марка Кропивницького, які наголосили: «З часу заснування музею комплексний капітальний ремонт будівель, споруд та інженерних мереж не проводився, а довготривалий час експлуатації негативно позначився на технічному стані конструкцій будівлі та інженерного обладнання, технічне та виставкове оснащення застаріло, втратило експлуатаційну здатність та експозиційну привабливість».
У жовтні 2022 року музей святкуватиме 40-річчя з дня відкриття. Робота над створенням музею стартувала наприкінці 70-х. Спочатку музей функціонував на громадських засадах. І лише у 1982-му році, завдяки наполегливим зусиллям онука Івана Карпенка-Карого Андрія Тобілевича та краєзнавця й історика Віктора Яроша, фактично до 100-річчя театру корифеїв, коли за рішенням ЮНЕСКО світ відзначав цю дату, тут відкрили меморіальний музей Кропивницького. Будинок на кілька кімнат з великою верандою, куди гостей традиційно запрошують на чай, має й прилеглий город та сад. Колишній завідуючий музеєм Микола Галицький мріяв розширити територію і побудувати тут літній театр. Він би дуже пригодився під час мистецького фестивалю «Кропивницький», який з великим успіхом тривав у нашому місті і, можливо, відновиться.
Отож, комісія обласної ради з питань власності прийняла рішення рекомендувати обласній державній адміністрації розглянути питання щодо фінансування робіт із реставрації будівель, споруд і прилеглої території меморіального музею та першочергового ремонту покрівлі будівлі музею. Важливо, аби ця рекомендація втілилась у конкретний проєкт і реальне фінансування.
А будинок Марфи Зайковської на колишній вулиці Болотній.на своєму віку бачив багато. Йдеться про дім тітки першої дружини Марка Кропивницького Олександри Вукоти. Драматург і режисер став тут своїм після одруження у 1868 році з Олександрою, тітка якої Марфа Зайковська, не мала власних дітей і ставилась до племінниці, як до рідної дочки.
Це була любов з першого погляду. Познайомились вони у Бобринці, де молодий Марко працював на дрібних посадах у місцевій судовій установі. Саме його дядько – Микола Дубровинський організовував у містечку самодіяльний театр, де Марко зіграв свої перші ролі. У подібних виставах брала участь і Олександра. Але велика любов принесла і багато горя: їхні перші діти народилися мертвими. Пізніше, коли вже була донька Марійка, у подружжя з’явився і прийомний син Костянтин. Олександра померла дуже рано, їй було всього 28. Вважається, що зі світу її звели сухоти, але Марко Лукич писав, що до всього вона заразилася дифтеритом від хлопчика, якого доглядала – Олександра була дуже співчутливою і багатьом намагалася допомогти, чим могла.
І якщо до 1880 року Кропивницький жив у будинку Марфи Петрівни з перервами, то після смерті дружини, залишався надовго, адже їхня маленька донька Марія, яку бабуся Марфа дуже любила і вважала своєю онукою, не бажала розлучатися з батьком. Збереглися згадки, що бабуся Зайковська взагалі любила дітей і часто катала й сусідську дітвору на своєму екіпажі, а на веранді у неї стояла клітка з папугою, який умів говорити.
Звісно, дещо пізніше Марко Лукич мусив відлучатися на гастролі створеної ним трупи, але ці від’їзди не були аж надто тривалими. Річ у тому, що український репертуар (а трупа прославилась саме ним) на той час був обмежений буквально кількома п’єсами. До того ж російська цензура забороняла перекладати українською іншомовні твори для постановки на сцені, це мали бути тільки оригінальні п’єси, дозволені тією ж цензурою. Тож трупа не могла постійно виступати у одному місті. Перший стаціонарний театр з’явився в Україні тільки у 1907 році під керівництвом вихованця Кропивницького Миколи Садовського. Тоді під забороною були й виступи під час державних та релігійних свят, а також у дні посту. Отож, Марко Кропивницький щоразу повертався у цей дім на колишню Болотяну вулицю (нині імені Миколи Смоленчука, письменника і науковця, автора роману про Марка Кропивницького «Ой, літав орел…»).
Тут він написав свої знамениті п’єси «Глитай, або ж Павук», «Дай серцю волю, заведе у неволю…», «Дві сім’ї». Тут відбулася його перша зустріч із Марією Заньковецькою, запрошеню у місто для участі в театральній трупі Миколою Садовським. Сюди ж він привіз і другу свою дружину Надію Гладущенко, тут вона народила дівчинку, яку назвали на честь Олександри Вукотич – Лесею. І мешкали вони у цьому будинку аж до 1889 року, коли Марко Лукич купив маєток у Харківській області на хуторі Сашино, який назвав Затишком.
Микола Садовський згадував, що коли він привіз Марію Костянтинівну з вокзалу, Марко Лукич відразу ж розпочав її екзаменувати на предмет участі в трупі. Аж закоханий Микола Карпович мусив заступитится – дай, мовляв, людині відпочити з дороги…
У цьому ж будинку тривали репетиції трупи, яка дебютувавши восени 1882 року у Зимовому театрі тодішнього Єлизаветграда «Наталкою-Полтавкою», здобула світову славу.
Але й пізніше Марко Лукич, буваючи у нашому місті, любив зупинятися у будинку Марфи Зайковської. Казав, що тут за кілька місяців він може зробити і написати більше, ніж деінде за рік. Цей будинок після смерті власниці, перейшов у спадок Марійці, яка у 1908 році, після смерті Марфи Петрівни, продала його місцевому підприємцю болгарину Ходжі Стоянову. Він розгорнув у садибі виробництво овочевих консервів, що користувалися неабияким попитом. Після подій 1917 року будинок перейшов у комунальну власність, його розділили на квартири, де жили кілька сімей.
Марійка, подорослішавши, вийшла заміж за актора Миколу Ліницького (брата славнозвісної Любові Ліницької), але як і мати померла дуже рано, маючи трохи більше за тридцять років. Вона залишила шістьох малих дітей. Уже наприкінці 70-их минулого століття її онука Галина, яка мешкала у Харкові, підтримувала листовні стосунки із фундатором музею Віктором Ярошем.
Тож, це не просто музей, а місце, де творилася вітчизняна культура і зробити його сучасним і комфортним має стати не рекомендацією, а обов’язком.
Світлана Орел