Середмістя №13

Перегляди: 1071

Надія ГАРМАЗІЙ

ЖУРАВЛИКИ У КИШЕНІ
оповідання

Білі трикутники легенько кусає розхристане полум'я. Крила здіймаються і тріпочуть, силуючись не так виборсатися з огненної стихії, як притиснутись усім тілом до зігнутого сірника. Вогонь упевнено огортає кожну лінію, кожен вигин. Спершу несміливо, ніби матір, що тільки вчиться прикладати до грудей сина. Потім – пристрасно, наче мудра коханка чужого чоловіка. А наостанок уже так, ніби сліпий жебрак силується вхопити тебе за полу твого пальтечка, коли ти біжиш еклектичними вулицями середмістя й удаєш, що заклопотано говориш по телефону, бо хочеш переконати незрячого, що й справді зайнятий…

 

***

– Ти навчиш мене складати таких птахів? – спитала я, не знаючи, як привернути до себе увагу зосередженого студента.

– А ти навчиш їх літати? – відповів він, пильно тримаючи мене поглядом, а білий аркуш зминаючи спритними руками. Потім, не знаю, яким чином, паперовий журавлик опинявся в мене в кишені…

У нас була тепла весна і гаряче літо. А потім він щодня зустрічав мене біля школи після уроків, проводжав додому, вчив грати на гітарі, писав вірші і складав із них паперових птахів.

Я не могла збагнути, як він може так швидко це робити, не зводячи з мене очей. Він учився на другому курсі юридичного, але з усіх видів права визнавав лише право закоханих на свободу. Він був із тих юристів, яким диплом потрібен лише для того, щоб потім стати художником. Тому ми часто після уроків бігли не в бібліотеку, а в «Liverpool». Він жартома називав цю кав'ярню «Liberpool». То було атмосферне місце, стилізоване під вічних «Beatles» – кафешка для тих, хто цінує свободу й разом із тим готовий втекти від світу заради цієї свободи.

Дорогою в інститут він щоранку проходив повз будинок, де я жила, і залишав у поштовій скриньці маленьку записку для мене, згорнуту у паперову пташку.

Найчастіше на пташиних крилах було написано просто «Люблю». Я ж так і не навчилась складати оригамі. І тому звечора писала для нього звичайну записку на аркуші в клітинку, яку теж залишала у незамкненій поштовій скриньці.

Рік минув швидко. І під час випускного вечора він дістав із кишені затертих джинсів паперового журавлика, у дзьобику якого була обручка.

Його звали Юра Журавльов.

 

***

За вікном стоїть задуха. Післядощова квітнева днина пашіє безвітрям над зарошеними травами. Стою біля вікна й дивлюся, як павучок спускається комином. У комині немає дров. Комин ретельно вичищений. У ньому ось уже кілька років узагалі ніхто не розводив вогню. І, зізнатись чесно, я вперше за останні 20 літ тут одна. Не одна, а сама… Сама намагаюсь викликати вогонь, хоча в будинку зовсім не холодно. Просто хочеться, щоб усе було, як і раніше. Згадую, що десь у майстерні завжди лежать заздалегідь заготовані дрова для комина. Цей комин, стилізований під вікторіанську епоху, колись виклав мій батько. Власне, і цей дім на Скіфській горі, теж збудовано його руками. І сад, що тепер ось активно прокидається, дивлячись на мене схвильовано й ображено. Так, я правда давно не приїжджала у це місце. Найбільше сердиться волоський горіх, до гілки якого ліворуч причеплено дитячу гойдалку. Старий волоський горіх. Коли я вперше приїхала сюди багато років тому, він сердився так само, і так само задерикувато дивився на мене. Хоча тоді була пізня осінь.

– Бачиш, доцю, яке тут гарне місце! – вигукнув батько, коли якось у жовтні ми вийшли з машини.

Переді мною прослалась біла лінія півострова, що розрізала осіннє море на те, що було до того, як тут стало рукотворне море, і на те море, яке тепер після бурі щоразу збирає біля себе мародерів із металошукачами, що полюють за старожитностями. У жовтні море завжди темно-синє за будь-якої погоди.

Я докурила. Підняла з пожухлої трави два чорні волоські горішки і спробувала звільнити їх зі шкаралущі, затиснувши між долонь. Не вийшло. Тому на одному диханні я відповіла:

– Збудуй тут будинок, татку. Лише зрубай отой кривий горіх. Виросте – заплутається у дротах.

У ту осінь я стала студенткою, стала успішною радіожурналісткою, але так і не стала Журавльовою.

 

***

Одного разу я написала Юркові в записці, що не хочу бути юристкою, як і він теж – у принципі. Тому я подаю документи в інститут журналістики. У столичний вуз.

На ранок замість звичного журавлика у поштовому ящику – на сходах мене чекав Юрко:

– Лети, пташечко. Ти будеш найкращою журналісткою. А я буду працювати в батьковому офісі, облаштовуватиму наше гніздечко і щоп'ятниці зустрічатиму тебе на вокзалі. У вихідні будемо, як і раніше, ходити у наш «Liberpool», у кіно, на набережну…А в понеділок уранці-рано я кластиму в твої сонні кишені паперового журавлика і потяг мчатиме тебе до твоєї мрії.

Власне, так і було. Тільки замість журавлика одного ранку в моїй кишені опинилась Nokia із підсвіткою фосфорного кольору. Уже не було зізнань на крилах. Але Юрко щодня телефонував і це було, ніби, навіть іще краще. Він телефонував, коли я була на парах, коли моя шефиня з колоритним прізвищем Пшениця грізно верещала, що під час ефіру всі мобілки мають бути вимкнені. Так поступово спершу я освоїла беззвучний режим, а потім і зовсім стала все частіше вимикати телефон.

А якось замість вихідних з Юрком я поїхала з Пшеницею у відрядження в Крим і навіть не відчула, що в кишені, де ще недавно юрмилися журавлики, уже давним-давно порожньо.

 

***

Дім пустував без батька вже третій рік. Коли це сталось, я була у відрядженні в Прибалтиці. Малою я часто з батьком бувала на пляжі Вентспілс поблизу Латвії… Пригадую, як годинами могла пересипати піщинки з однієї долоні в іншу. Як не дивно, коли пролунав цей фатальний дзвінок, я теж була на тому самому пляжі. З різницею, мабуть, у 20 років. І, звісно, замість гарячих піщинок, того дня я стискала в дорослих пригорщах колючий сніг…

Зараз сиджу у порожньому домі й мимоволі радію, що за вікном – весніє. Хай і так парко після дощу. На горісі поскрипує стара гойдалка. Коли Устинка була малою, вона часто засинала, колишучись на ній. Тепер Устя закінчує вже восьмий клас, і я їй не сказала, що приїхала сьогодні, щоб продати дідовий будинок на Скіфській горі. Старий Юкон підвиває біля машини і не хоче заходити в дім. Він будував це обійстя разом із батьком, а коли дім осиротів, ми з чоловіком, порадившись, вирішили забрати пса до себе. Юстинка раділа. Бо ми, вічно у своїх медійних справах, часто залишали її саму.

Тепер же знайшовся сміливець, охочий придбати дім на півострові. Цікавий такий. Такий собі вільний художник. Живе десь під Бєлгородом, а тут хоче придбати дім – щоб подалі від обстрілів. Зателефонував якось і сказав, що побачив фото нашого обійстя на сайті нерухомості й готовий дати завдаток, не дивлячись наживо. Дивно, але що мені вагатись?! Хіба з Києва сюди накатаєшся всім показувати?! Хіба вбережеш на відстані від мародерів те, у що батько вклав частинку себе?! Тому – сьогодні я тут. Уже телефонувала покупцеві, щоб підказати зручну об'їзну дорогу. А він сказав, що знає добре ці місця й скоро приїде. І я знаю добре отой рінгтон, який лунав у слухавці замість гудків, коли я його набирала і вперше, і вдруге… Колись я вже чула цю пісню про жовтий підводний човен…

 

***

Горіха батько рубати не став. А вже за рік звів дім на Скіфській горі. І знову була осінь. У середині дому ще було порожньо й холодно. І тільки комин обнадійливо натякав, що колись тут буде затишно. Журавлі тікали на південну землю й несамовито курликали.

Я нахилилась, щоб підібрати з трави загублені горіхи, і, затискаючи їх у долонях, випалила:

– Пшениця мене призначила заступником. Сесію склала достроково. Статини й «Нітрогліцерин» поклала на комод у веранді. На виборах я не голосувала за твою Юльку. Зимову резину міняю наступного тижня. Я пішла від Юрка, тату…

 

***

Новий власник мав приїхати, але затримувався. Я блукала кімнатою, у якій був комин. Весна вривалася у вікна, але мені чомусь усе одно кортіло розпалити вогонь. За звичкою полізла до кишені шукати запальничку. Але відтоді, як не стало батька, я позбулась своєї примітивної залежності й більше не носила її з собою. «Стоп. На горищі біля мансарди має бути»… І вже за мить я сиджу в батьковому кріслі-гойдалці, дивлюся на керосинову летючу мишку, підвішену біля віконця на горищі. І згадую, що там, за книжками на полиці, стоїть темно-синя коробка з-під моїх «найків». І в ній – моя романтична й буремна юність…

 

***

Того дня, коли я сказала батькові про Юрка, ми багато говорили про піщану косу Вентспілса й сосни на морському узбережжі. Тут, на Скіфській горі, сосни так само заплітали піщану косу у хвилі рукотворного моря. Тієї осені було невимовно печально дивитись на небо. І тому я дивилась на сосни, навіть не помічаюючи, як очі хапались то за море, то за піщану косу, а руки самі по собі стискали гарячий коричневий плід у шкаралущі, плід того дерева, яке я заповідала знищити.

Потім я піднялась на горище і сховала синю коробку з-під кросівок за книжками у шафі. Я не могла допустити, щоб хтось побачив те, що було у ній, але й не могла знищити її вміст.

 

***

І ось я тримаю в руках те, що пролежало тут майже 20 років. І так само не хочу, щоб хтось, крім мене, знав, що там знаходиться. От-от має приїхати майбутній господар цього дому. Він однозначно зрубає могутній горіх, бо дерево таки здійняло своїм віттям високовольтні дроти. Устинчина гойдалка впаде намертво у весняну траву. А ще він знесе низенький дерев'яний парканчик і поставить кам'яний паркан у два метри – бо ті, хто ставлять замість гудків на рінгтон пісні «Beatles», мабуть, і справді хочуть сховатися від усього світу… Він здаcть, як металобрухт, батькову майстерню, спалить у вікторіанському комині плетене крісло-гойдалку, добереться до книжок – і побачить мою синю коробку… Саме тому я беру її і швидко спускаюсь на двір, прямуючи до машини. Із вікна задніх дверцят горіховим поглядом на мене дивиться Юкон. Так, звісно, чоловік з мене вдома сміятиметься… Не варто. Краще – спалити. Але, на комин немає часу. Ховаюсь у кутку між будинком і майстернею. Відкриваю коробку, виливаю туди антисептик, кидаю сірник і поволі спостерігаю, як білі трикутники легенько покусує розхристане полум'я. І поки десь розніжена матір уперше пригортає немовля до грудей, поки статний щасливий мужчина ніжиться в любощах молодої коханки, поки десь у середмісті незрячий жебрак спалює перехожих своїм поглядом, вогонь оминає білі трикутники з написами «Люблю». Це я випускаю у вільний політ кількасот паперових журавликів над Скіфською горою.

 

***

У кінці літа ми з Устинкою перебираємо речі, з яких вона виросла. Помічаю, що потай взуває мої підбори й малює стрілки моїм олівцем. Ось уже дістає із самого дна шафи мою джинсову сукню, що її, як і весь інший мій одяг, мама дбайливо колись привезла для Устинки на виріст – а раптом мода повернеться… Дивлюся, як дочка пурхає біля дзеркала і машина часу повертає мене в мої шістнадцять. Підкочує манжети, тугіше затягує пояс і опускає руки в кишені – здається, сукня дочекалася нову власницю. Старий Юкон починає жалібно скулити, настовбурчивши вухо.

– Мамо, що це? – питає мене Устинка, діставши з кишені щось схоже на зібгану паперову серветку.

«До зустрічі на Скіфській горі» – добре знайомі округлі букви ніжно дивляться на мене з гостреньких крильцях… «До зустрічі…» – відповідаю про себе я і кладу журавлика до своєї кишені.

 

Наталія Бідненко

В МІНОРНІЙ ГАМІ САМОТИ

***
Я межу між нами не порушу –
Я її розвію, наче сон
І твою невидивлену душу
У навічний захоплю полон.

…Ллється ніжність, як туман світанням
Я лелію душу, мов дитя.
І сумую за твоїм коханням
Без надії і без каяття.

***
Була любов. Заплутана й сумна.
Чи не було? Чи тільки віра в чудо?
Дощинки-сльози шибкою вікна
Струмилися, змиваючи облуду.

Мій любий дощ! Мене ти просвітив –
Душа бентежна МАРИЛА коханням.
Ніхто нікого й трішки не любив.
То так було, самотності зітхання.

Прощай, любове! Йди собі з дощем
У край, де за тобою хтось та плаче.
Зима укриє все своїм плащем,
Скує морозом серце, ще гаряче.

***
Всі вірші, що присвячені тобі –
Вони живі, і дихають, і плачуть,
У невимовній стогнучи журбі.
А чи для тебе щось вони та значать?

Ти пожалій цей недолугий вірш,
Як пташенят жаліє мама-птиця.
Ох, як погано! Та було б ще гірш,
Якби зміліла споминів криниця.

Та не міліє! Просто сміх і гріх –
Наповнена із вечора й до рання…
Зеленим літом у очах твоїх
Залишиться загублене кохання.

***
В гіркій відвертості розлуки
Немає розпачу й жалю.
Уже твої не манять руки
Й не шепочу тобі «Люблю!»

У простоті мого прощання
Вже щемна нота не звучить.
Не розбуджу тебе світанням
Й не доторкнуся ні на мить.

Коли ж в лиху нічну негоду,
Мов постріл, вирине ім’я –
Благословивши несвободу,
Його пущу на волю я.

Спинюсь у Просторі і Часі –
Арбітрах долі і бажань, –
Швиргну об діл надпиті чаші
І до чужих піду чекань.

***
Нехай в душі усе згоріло
І попіл вітром рознесло.
Та є якась вселенська сила.
Що береже твоє тепло.

Твій погляд, посмішку і руки
На тлі смішних осінніх мрій.
Переплелись слова і звуки
Вінком утрачених надій.

Піду наперекір природі –
І, може, знов почуєш ти
Уривки радісних мелодій
В мінорній гамі самоти.

***
Нащо, доле, скажи, ти взялась за косу
Та й скосила нам квіти кохання?
Може, ще поживуть? – в оберемку несу
Їх мерщій до води на світанні.

Ой ви любі мої, різнобарвні квітки,
Не вмирайте – без вас-бо не жити!
Та відтято коріння… Порвались нитки,
Що тримали кохання на світі.

Вже прив’ялий букет до води віднесу,
Схлип душі пролуна на прощання…
Нащо, доле, скажи, ти взяла ту косу,
Чим тобі заважало кохання?

***
Доконана форма стосунків:
Завершено все. Все пройшло.
І холод твоїх поцілунків
Зумів відібрати тепло,

Яке ще трималося серця…
Та є у терпіння межа…
Зійшлися в неправеднім герці
Любов і надія – і лжа.

І брала неправедність гору.
Обман, як не глянь, – він обман.
І, втративши раптом опору,
Душа заридала від ран

Безслізно, беззвучно… Безмовно
Гойдались верхівки тополь…
Стосунків доконана форма
Зіграла відведену роль.

***
Оце й усе. Вже випито до дна
Солодку чашу зустрічей-розлук…
У власній павутині край вікна
Заплутався розгублений павук.

Оце й усе? Заплуталась і я.
Таким коротким в щастя був політ…
Чому ж не сходить з вуст одне ім’я,
А чи на нім зійшовся клином світ?
…Спішать таксі, не сплять нічні вокзали.
Антонім щастя просто в серце ранить.
Шука душа цілющого бальзаму,
А те ім’я моя леліє пам’ять.

 

Марина ДЖУС

СПОМИНИ ЗИМОВІ

Хоч я прекрасно розумію,
Що не повернуться літа,
Та за дитинством ностальгія
Так щемко душу огорта.

Коли лягає сніг пухнастий,
Чекає лід на ковзани,
А мандаринки пахнуть щастям.
А щастя – глицею сосни.

Яка то неповторна втіха –
Навкруг ялинки – під баян…
Блискучі у фользі горіхи,
Цукерки «Чіо-Чіо-Сан»…

І білі капчики-пуанти
Всі у зубному порошку.
На голові корона й банти.
А подарунки у мішку

На плечах Дідуся Мороза,
Що був за справжнього не гірш…
І ці дитячі, чисті сльози,
Що ти забула раптом вірш.

А материнські руки ніжні
(О Боже, як за ними жаль)…
Нам шили пачки білосніжні.
На них виблискував крохмаль.

Із марлі… а які ж бо гарні.
Блищать сніжинки золоті…
Дитинства дні такі безхмарні.
Пора найкраща у житті.

Бо ще в душі немає болю.
Ще не шепочеш «се ля ві»…
Бо всі близькі ще із тобою.
Усі ще поруч. Всі живі.

Гірлянди сяють саморобні.
Їх старший брат зробив для нас.
Такий умілий і хоробрий.
Уже кінчає сьомий клас.

Ще на ялинці сніг із вати
Та паперові ланцюжки…
Ось брат зробив нам сам санчата.
У двір, до гірки, навпрошки!

А сонце з хмари, ніби свічка
І не вщухає снігопад.
Вже загубила рукавички.
Шукає їх, втішає брат.

А радощам немає спину.
Сніг то кружляє, то січе.
Ось сніговик. Де ніс – морквина.
І дві вуглинки – блиск очей.

Фантазувати маєм право,
Яке придумати вбрання:
На голові відро діряве…
І так – всю зимоньку. Щодня.

Де ті сніги і ті морози?
Роки дитинства – щастя мить…
Така зробилась тонкосльоза.
Всіх згадую. Душа щемить.

 ***
Так небагато на своїм віку
Я душ, моїй споріднених, стрічала.
Я билася, мов у стіну глуху,
Ілюзій рештки й розуму втрачала.

І раптом зустріч ця і це тепло,
Невимушена щирість у стосунках.
Хоч глибоченько зоране чоло,
І я уже давним-давно не юнка,

Зворотній напрям узяли літа,
І у душі  якийсь бентежний лоскіт.
І сниться мені річенька ота,
Що увібрала в себе роси – Роська.

І я ще можу відвести біду,
І вірить людям, і сміятись дзвінко.
До теплих хвиль окрилена іду,
І плутаюся лише у барвінку.

Переді мною – не стіна глуха,
А світ безмежний, люди в ньому – милі.
І я не плачу, і щока суха.
І сміх – дитячий. Дякую, Василю.


***
Хоч як би в житті не стомився,
Хвилюється серце, болить –
Два слова: «Христос народився!»
І очі засяють умить.

У сяйві Різдвяного дива,
У ніч доленосну, святу,
Всі людоньки! Будьте щасливі!
Впустіть у серця доброту!

Ісусове серце терпляче
І любляче грішників теж
Любов’ю безмежно віддячить,
Бо Господа серце – без меж.

                                               

***
Ці солідні ювілейні «річчя».
Відлік наша доленька веде.
Старість не спотворює обличчя.
Ненависть спотворить й молоде.

Ось візьмімо: образи, ікони,
Навіть фото наших матерів:
Гелів там нема та силіконів
І нема, мов змії чорні, брів.

Не на всіх іконах лиця юні,
Та, чомусь очей не відведеш…
Мами наші – і в літах – красуні,
Бо в обличчях – доброта без меж.

Посмішки у них на лицях щирі,
А не примусові, на показ.
Бути завжди з совістю у мирі –
Ось одна із головних прикрас.

Після  незлічених операцій,
Хоч в душі злоба і пустота,
Діви так бува «омолодяться»,
Що до сліз вражає «красота».

Бути гарною завжди – лиш вчуся.
Ще бува зриваюся не раз.
Сяють зморшки лагідні матусі –
Мій прямий в житті дороговказ.

***
Який цей гожий день у вересні.
Якби було так повсякчас.
Ні керування, ані вереску,
Ані нотацій, ні образ.

Чи стала трішечки мудрішою,
Чи так вже звикла до невдач?
Я насолоджуюся тишею:
Ніяких телепередач.

Я, може, ще картину вишию,
Аби вдивлятися щодня
Туди, де все сповите тишею,
Де Лев опікує Ягня.

Картину в спадок ту залишу я,
Кому – то визначусь сама.
Я насолоджуюся тишею.
Вона так ніжно обійма.

 

ПАМ’ЯТІ ВАСИЛЯ СТУСА

Ти в Гайвороні витеплів душею.
Слова, Василю, із твого листа.
Які ж рови глибокі та траншеї
Душі несли в подальшому літа?!

Одні співали партії осанну.
Для них пошана, слава, спецпайок.
Ти – мов без шкіри, і душа – як рана.
Для тебе – обшук, чорний воронок.

Так, в демократію держава грала.
За почесті вклонялися й дуби.
Тичина…  Влада і його зім’яла.
А ти озвавсь «Феноменом доби».

Коли ти розпочав свій шлях у вічність?
Як Параджанов фільм презентував,
І Чорновіл сказав слова магічні:
«Хто проти тиранії, встаньте»!  Встав.

Встав і пішов. Не плазував, не гнувся.
Без компромісів, і без каяття.
Здобув безсмертя, хоч життя позбувся.
Своїй Вкраїні присвятив життя.

Сховатися від долі не судилось.
І це, поете, теж твої слова.
Дорога болю у тюрмі скінчилась.
Поезія твоя – вона жива!
                            6.01.2020
***
Хотілось би відчути гордість…
Летять вітання звідусіль.
Та поруч з гордістю, натомість.
Перемагає в серці біль

За тих, кого забрали рани –
Вкраїни доньок та синів,
Що не вернуться, не доглянуть
В самотній старості батьків.

Чи мають сили Збройні сили,
Твої, Вкраїно, вояки?
Вони від холоду тремтіли…
Магнатам – яхти білокрилі
Та особисті літаки…

Сказати: дякую – замало…
Майбутнє губиться в імлі…
Всім сильним, мужнім, витривалим
Вклонюся низько до землі.

Скажу і матері, і сину:
Тримаймося! Нас не збороть!
За те, що любимо Вкраїну
І нас любитиме Господь.
                    м.Гайворон

Василь БОНДАР

МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ

(читацький щоденник 2020 року, грудень)

6 грудня

У день вшанування пам’яті жертв Голодомору дивились із дружиною по телевізору фільм польської режисерки, яка мешкає в Парижі, Агнєшки Холланд «Містер Джонс» (український варіант «Ціна правди»). Такі фільми треба дивитися двічі: до попереднього знайомства з реальними подіями і особами, що діють у фільмі, і після. Не все вдається втямити після першого перегляду навіть з позакадрового тлумачення, бо в цьому зарубіжному кіно (знімалось в Україні-Польщі-Англії, актори переважно британські) і дух часу, і манери поведінки людей (особливо ота більшовицька вечірка з голозадими чоловіками), і німі сцени та затемнені кадри – це не українська стилістика. Хоча ідея самого фільму чітко доноситься: англійський молодий, 27 років, журналіст Ґарет Джонс, якого посилають у Москву зробити інтерв’ю із Сталіним, раптом довідується, що на Донбасі, де провела свою молодість його мати як гувернантка внуків фабриканта Юза, засновника промислового поселення, яке прибрало його ім’я Юзівка (нині Донецьк), довідується, що там тепер страшний голод, і репресивні органи нікого з зарубіжних журналістів туди не пускають – він таки їде в села, фіксує пером і об’єктивом факти і в березні 1933 року публікує правду в англійській та американській пресі, але цю правду одразу ж спростовують інші зарубіжні пристосуванці, зокрема лауреат авторитетної Пулітцерівської премії Волтер Дюранті. Західний світ, стурбований власною економічною кризою та ще заспокоюваний кількома підбріхувачами «совєтского економічного чуда» (згадаймо бодай француза Ромена Роллана й англійця Бернарда Шоу), не почув стогону мільйонів умираючих українців, не повірив справжнім апологетам правди, їх було небагато, найперший Джонс, які намагались той стогін оприявити планеті поза межами «більшовицького раю». Через три роки відважного, бо чесного в брехливому світі, журналіста Ґарета Джонса розстріляють у Маньчжурії (серйозні підозри на НКВД), а згадають про нього в часи президента Віктора Ющенка, коли понад сотню держав підтвердили: на землях України московська більшовицька влада цілеспрямовано вчинила геноцид. Нагородження орденом «За заслуги» посмертно – перший жест вдячності українців талановитому валійцю. Мають бути вулиці з іменем Ґарета Джонса і в столиці, й на Донбасі, меморіали також не тільки в Уельсі, а в нас передовсім. Дякувати треба й Аґнєшці, яка створила політичну кінокартину на основі давно відомих фактів, хоча за 25 мільйонів гривень (фінансувала фільм Україна) наші зробили б її удатнішою. Але зарубіжне авторство важливе й тим, що фільм швидше потрапить на очі глядачам інших країн. Не всім, зрозуміло. Скажімо, сумніваюсь, що його покажуть громадянам Росії.

9 грудня

15 грудня

Ліну Костенко розібрали на цитати, але повністю твори мало хто прочитує. Із десятка її книг у моїй домашній бібліотеці найчастіше беру в руки «Вибране» (Київ, «Дніпро», 1989, 560 с.). Ось і цієї осені перечитав усе (щовечора по кілька віршів перед сном) – від першої сторінки до останньої. Нерідко – наче вперше в житті. Подиву гідна поезія. Але душа настільки високогармонійно налаштована на сприйняття, що подив сприймаєш як закономірність. І все ж хочеться записати кілька теперішніх роздумів, навіяних окремими поезіями. У творах поетеси радянського часу не знайти антиросійських мотивів (як у Симоненка, наприклад) – хіба «Любов Потьомкіна», але й антиамериканських також немає: у вірші «Одкам’янійте, статуї античні…» ганиться не Лос-Анджелес чи капіталізм як економічна формація, а безоглядний промисловий прогрес, який наступає на горло живій природі – соціалізм нищив живе ще з цинічнішою потугою (чорнобилі та промзони по всій країні Україні, затоплення сотень гектарів чорноземів із селами) – цей вірш екологи могли б узяти собі за гімн: «Ліси мої, гаї мої священні! Пребудьте нам вовіки незнищенні!». Вірш про великого норвежця Кнута Гамсуна мене зачепив: поетеса дорікає лауреату Нобелівки за компроміс із фашизмом – було; а на компроміс, на повну підтримку апокаліптичного більшовизму куди більше видатних європейців зловилося – Анрі Барбюс та інші «зачаровані на схід»… Про це віршів немає. Може, з’являться, бодай у натхненних послідовників поетеси? Оце й усі мої зауваги. Бо все інше – самі захоплення. В українській поезії, радянській зокрема, немає іншого поета, хто б стільки писав про стосунки зі своєю музою, про роль поета в суспільстві, про силу художнього слова – близько ста творів у цьому виданні.

Треба трохи пожити у цьому непередбачуваному світі, показитись, потермосуватись, почубитись із авторитаризмом – аж тоді сприймеш «Альтернативу барикад», цей вірш на всі часи, минулі і майбутні… Кілька рукописів Ліни Костенко у 60-70-их роках ідеологічна цензура пустила під ніж. Зокрема поему «Зоряний інтеграл», але чому в цьому виданні надруковані лиш уривки з неї? Тодішня антирадянськість її нині перестала бути актуальною? Чи поетеса й досі працює над поемою? Такі мої неделікатні запитання. Зате які багатозначні, наповнені, метафоричні й саркастичні «Літо 1963-го», «Мимовільний парафраз», «Заворожи мені, волхве!..» За останнім віршем, що його нашептав поетесі наш національний Пророк, можна простору лекцію читати. Ось де на повну силу неуярмленим майстром слова виявлено і громадянську, і суспільну, і соціальну відповідальність за долю свого народу! Поезія Ліни Костенко – це дивовижний симбіоз правди, майстерності, відваги, краси і любові. У світовій поезії поруч з нею нікого поставити із сучасників.

«Синіє день, як пізні капусти». «На старих фотографіях всі молоді. На старих фотографіях мертві сміються». «Моєму серцю снишся ти, як морю сняться урагани». «…старі хатки в солом’яних скафандрах стояли в чорних кратерах села». «Завіяні снігом вітрила звисали, як біла гичка…». «Тепер кого не стрів – усі митці, художники й поети. Всі генії». «Непереможна безборонність – твій меч єдиний і єдиний щит». «Ані строфи сумнівної, ні слова, ані одного зайвого рядка…».

17 грудня

(Електронний лист Андрієві Яцкулу – м.Бове, Франція) Добрий вечір, Андрію! Твої два оповідання я відправлю в «УЛГ» із своїм коротким переднім словом, і як опублікують, то дам знати. Вже передплатив газету на весь наступний рік. І «ЛУ» також.

Ти у довідці про себе серед улюблених письменників згадуєш прізвище французького прозаїка Паскаля Лєне. Нічого його я не читав, але сьогодні натрапив у одному інтерв’ю з Володимиром Брюґґеном 2011 року на коротку оцінку таланту цього нині найпопулярнішого у Франції письменника: він його знає, бо переклав українською кілька творів Лєне, зокрема «Ніжні сестрички», який радить прочитати. Пошукаю у науковій бібліотеці. Але разом з тим Володимир Брюґґен зазначає, що у порівнянні з класиками французької літератури (Альбер Камю, Ерве Базен, Франсуа Моріак) «це письменник третього плану» і далі завершує думку узагальненням: «Думаю, в наш час є певний дефіцит талантів не тільки в Україні, не тільки в Росії, а й у Європі». Отак. Володимира Брюґґена уже нема на світі, помер два роки тому, я з ним трошки листувався і раз бачився, маю дві з його теплими автографами книги афоризмів («Блокноти»), які він видавав у останні роки життя.

Пробуй шукати стежку до французьких літераторів. Ось я два роки тому прочитав із захопленням роман Фредерика Беґбедера «Уна і Селінджер» (Київ, 2015, переклад Леоніда Кононовича) – прекрасний роман. А ти ж мовою володієш. Можеш читати художні твори? І берись за переклади. Почни з невеликих оповідань сучасних французьких письменників, які друкуються в літературній періодиці. Я з охотою надрукував би такі переклади у «Вежі». Ще вона, слава Богу, фінансується і два номери в рік ідуть до читачів краю. Отже, про переклади… Чи я щось не те кажу? Ану давай порозуміємось. З повагою і сподіванням…

19 грудня

На інтернетному сайті «Литератор» Конгресу літераторів України прочитав давнє, з 2008 року, інтерв’ю з Юрієм Капланом, тодішнім керівником КЛУ, який вперше приїжджав у наше місто, батьківщину Арсена Тарковського, на день народження керівника обласного КЛУ Анатолія Кримського – Каплану лишалось жити менше року (трагічне завершення – його пограбують і вб’ють у власній квартирі). Інтерв’ю тоді надрукував журналіст і літератор Анатолій Юрченко, який згодом, по смерті поета Кримського, у скандальній боротьбі виборов керування обласною організацією і займає посаду досі, хоча щось останніми роками зовсім не чути цього гуртування. Ім’я Каплана відоме, досить того, що перед смертю він був нагороджений указом президента РФ Пушкінською медаллю як найвищою відзнакою Росії у галузі літератури (так пишуть). Але коли я заглянув у два останні біографічні довідники «Письменники України» (2006 і 2011), то Каплана в них не знайшов. В розмові з кореспондентом «Украины-Центр» він пояснює, що його виключили з НСПУ у 2003 році як заколотника «позачергового з’їзду у Конча-Озерній», хоча у самому збіговиську він не брав участі, а приєднався до п’ятірки (Н.Околітенко, Ю.Бедзик, Р.Коваль, О.Кононенко, Л.Череватенко) лиш із солідарності за справедливість. Водночас не схвалює сам з’їзд і альянс із кучмівською владою, звезення у ліс делегатів регіональними чиновниками. Дивується також, чому із провідної шістки Череватенка і Бедзика не виключили зі Спілки, а його виключили і своє виключення навіть порівнює з подібним у житті Миколи Лукаша… Дуже неспівмірне, скажемо, порівняння. Але щирість у цій розмові зблискує. І вже під кінець її поет із чужого голосу озвучує зовсім сумнівний факт про Кримського, нібито його «за радянського часу було на 17 років відлучено від читача». Справді, між першою і другою книгою в А.К. – 17 років, але хто, які видавництва, за що, коли відлучали? Це все вигадки «дисидента», які усі ті роки просидів у кущах і навіть у пору горбачовської perestrojki обізвався лиш тоді, коли вже відбувся установчий з’їзд Руху і майже по всіх районах області заіснували осередки, в тому числі і в його рідному Олександрівському на чолі з Миколою Ранським. Я не кажу вже про те, що Кримські (батько й дочка) лащились до медведчуків-януковичів, зраджуючи своїх колег по письменницькому цеху – про це можна довго й конкретно розказувати. Розджохкав мене Юрій Каплан.

21 грудня

Чого я йду в наукову бібліотеку, коли зі своєї домашньої не прочитав, мабуть, і чверті тих книг, що накупляв за життя? (Накупляв я їх удвічі чи втричі більше і посіяв не в одному місці – але то вже окрема балачка). Йду за тими, яких у мене нема. Ніколи не купляв Керуака. Хоча в різних оглядах та інтерв’ю натрапляв на це виразне і звучне ім’я – Джек Керуак, яскравий представник руху бітників у 50-60-их роках минулого століття у США. Зокрема факти письменницької біографії не могли мене залишити байдужим: видавши перший роман у 28-річному віці (твір не мав успіху), наступного видання чекав сім літ і цей роман прославив його на весь світ – «У дорозі». Керуак міг писати роман у рік, чи й два: шукаючи видавця для другого роману, він написав у цей час іще шість. А потім іще та іще, аж до сьогодні знаходять непубліковані його твори, хоча уже пів сотні років його самого нема. В нашій науковій бібліотеці я не знайшов жодної його книги в перекладі українською мовою, бо – всього було кілька публікацій у періодиці, а окремою книгою «В дорозі» виходив лиш останніми роками (2010 – переклад Богдани Павличко, Київ, та 2014 – переклад Марії Козлової, Харків). Тому читав російською (Київ, «AirLand», 1995, 400 с.). Якщо представити книгу однією фразою, то для цього чітко підійде назва одного пам’ятного з моєї юності фільму «Этот безумный, безумный, безумный мир». Цей епітет «безумный» (українською: божевільний, шалений, надзвичайний) – найуживаніший з усіх у романі. А якщо додати його роізновиди-синоніми (сумасшедший, полоумный, умопомрачающий, сумасбродный) та негативно-збоченську лексику (безумец, ублюдок, придурок, гнусный сброд, шлюха, засцика, черти смаженые, псих, психопат, идиот, параноик і т.п.), то не відшукати без них жодної із 366 сторінок. Про що цей твір? Про все і ні про що. Ні про що, бо ніякого сюжету в класичному розумінні тут нема, ні серйозного задуму, ні вартісної інтриги. І про все, бо на кожній сторінці вирує життя, міняються події і люди, які можуть в романі появитись раз і пропасти назавше, як у житті нерідко буває. Цей керуаківський погляд на людину здивує не тільки європейця, а й самих американців ХІХ і нинішнього століть. Але про 40-50-і роки ХХ-го в Америці ніхто так виразно не висловився, як Керуак. Мовляв, людину треба сприймати такою, яка вона є, усе їй дозволяючи й ні за що не дорікаючи. Наприклад, «этих два безрассудных хама» взяли в дорогу з собою красуню Галатею, а на якомусь етапі кинули її напризволяще, бо в неї закінчились гроші, якими вони користувались – і наче це так і треба, і ніякого осуду і мук совісті… Або іще: герой твору Дін бажає глянути збоку, як вестиме себе його дружина в ліжку з його другом, він намовляє до цього і дружину, і друга, аби досягти задуманого. Ну, то це хворі люди, скаже читач, але оповідач, від імені якого ведеться розповідь, хоч і характеризує нерідко друга негативно («Мошенник Дин постоянно возбуждал в людях вражду к себе», «Дин готовый в любую минуту бросить тебя на произвол судьбы, если это в его интересах», Дін сам про себе: «…мои отпечатки пальцев известны в каждом участке города ещё с тех пор, как я за год увёл пятьсот машин»), але захоплюється ним і тягнеться до нього… Людині можна вибачати несвідомі пакості, але ж: «Когда мне стало лучше, до меня дошло, как гнусно он меня предал». І що? А те ж саме: «Ладно, старина Дин, я тебе ничего не скажу». Ні, в нас так не прийнято.

Не можу я також сприйняти позицію автора, який про наркоманію пише не як про зло, а як про забаву чи бажання надбати додаткової енергії (розповідь про Старого Буйвола, прототипом якого став американський прозаїк Вільям Берроуз, автор роману «Джанкі. Сповідь безнадійного наркомана»; «Карло [Маркс] принял героин и писал стихи» – іще один кадр, прообразом якого став поет Аллен Ґінзберґ), а про ставлення до дівчат як до речей; а про гоміків і педерастів… Врешті, це лиш осколки тих наркотичних і гомосексуальних сцен, які були вилучені з тексту видавництвом при першій публікації 1957 року. Можна уявити, як би цю книгу сприйняли в кінці 50-их у Радсоюзі. Сьогодні вона вже нас не шокує, бо й своєї гнилі вистачає. Тому не варто дивуватись і побиватись, що аж тепер з’явився український переклад.

І насамкінець про Керуака як автора «спонтанного методу» творення, який полягає в тому, що думки треба записувати по мірі їх виникнення і не робити згодом ніяких правок. Мовляв, дбати про стиль – це спотворювати процес мислення. Він дуже сумнівний, цей метод, бо: чи й вчитав би хто таке письмо. Адже й самого Керуака причесали у видавництві, коли він приніс рукопис у паперовому рулоні довжиною сімдесят шість метрів суцільним текстом без поділу на розділи, без абзаців і без розділових знаків. (Видно, писав також під дією бензедріну?) І причісували не раз, бо Керуак, як ніхто з американських письменників, був схожий на своїх героїв, адже списував він їх переважно із себе та своїх буднів.

«У дорозі». Образ дороги присутній в усьому творі. Цікаво навіть порівнювати цей образ 40-их із нашими теперішніми реаліями – багато схожого: від Америки Україна стосовно якості доріг відстає на ціле людське життя. Читаючи роман, я тримав під пахвою мапу США, вивчаючи за текстом і картою розташування штатів, якими мандрували бітники. А ще думав, що добре було б, якби хто з українських письменників погасав нашими просторами, то їй-Богу вилонив би куди більше пристрастей (національних, релігійних, соціальних, моральних), ніж Джек Керуак в одноманітній Америці. Панове українські літописці, чуєте, Керуак закликає: «…дорога – це життя».

26 грудня

Того дня зустрівся іще раз із Явором: замовивши в науковій бібліотеці мемуарну книгу Володимира Брюґґена «Люди і книги» (Харків, «Майдан», 2006, 142 с.), на титулі прочитав автограф: «Володі Яворівському – від Володі Брюггена. Усе наше життя – з нами й при нас, доки ми дихаємо. Щасти тобі в усьому! Твій (підпис) Червень 2007 р. Харків». А на другій сторінці оправи наклейка «Благодійний подарунок від В.Я.». У ті роки письменник частенько навідувався в наше місто як народний депутат.

Спогади Брюґґена відрізняються тим, що це переважно коментарі до листів письменників – розділ так і називається «Епістолярні етюди» – та статті про творчість, в яких нерідко зринає й мемуарний абзац. Вибираю найцікавіші, на мій погляд, та найдрастичніші фрази: про Миколу Лукаша («Взаємна приязнь між людьми встановлюється або відразу, або вже ніколи», «Пихатих і самовдоволених він зневажав», «…у спілкуванні навіть з московськими письменниками не переходив на російську», «Абсолютне чуття мови – як абсолютний слух у музиканта. З ним народжуються, але його й шліфують і виховують», «…прозу, мабуть, важче перекладати […] класичну…» – казав М.О., на перекладі «Фауста» поставив автограф «Володимирові фон Брюггену від повноважного представника В. фон Гете»); витяг із листа Бориса Антоненка-Давидовича: «…огуда є все ж якоюсь мірою проявом життя, тоді як замовчування дуже скидається на смерть»; про Ігоря Муратова («Ніколи не повторювати себе, бути завжди цікавим – о, то величезне мистецтво професійного літератора», «…шість дитячих років Ігор прожив у Парижі»); про Миколу Бажана: вражаючої сили лист батька Платона Артемовича, по смерті матері поета Галини Аркадіївни – я про це кілька років тому писав; про Івана Дзюбу («Листи озвучують минуле живими голосами» – сім коробок у Брюґґена, «вагомі слова не повинні зникати безслідно…», «Двотомник листів Флобера, на мій погляд, – найкраще з написаного ним», «Твердо захищав Дзюбу тільки Козаченко» – з листа І.Дзюби, «…без листів література неповна… серйозного письменника уявити без листів неможливо… листи пишуться не про щось, а комусь»); витяг із листа Юрія Щербака: «Безкорисливість літературного творення – один із наріжних каменів мистецтва слова. А для епістолярного жанру, можливо, і головний»; про журнал «Прапор» («Журнальні сторінки печуть… […] Немає дії без наслідків, немає дня в нашому житті, який не мав би “прямого попередника” серед днів минулих, який не матиме “прямого нащадка” серед днів прийдешніх» – мої оці записи як підтвердження думки, «Запах друкарської фарби для мене – найсолодший»); про Івана Драча («Поезія – це творення гармонії з хаосу…», «…поетична мова – це вища математика у мистецтві слова»); про Василя Мисика (думка французького поета ХVІ сторіччя Джоахіма дю Белле, якого для українців відкрив Мисик: «поклик віршів – не розважати, а хвилювати», «Досвід у прозі дається не легше і має не менше складнощів, ніж найвибагливіший поетичний»); із розмови із Євгеном Бараном («Функція сповідальності – один із наріжних каменів художньої творчості, орієнтація на кон’юнктуру згубна для автора (Фіцджеральд), протистояння їй здатне привести до успіхів (Хемінгуей)», «Я не думаю, що будь-яка критика здатна істотно змінити літературний стиль людини чи її психіку й принципи поведінки»); про Володимира Гнатюка («…українська – одна з найбагатших слов’янських мов, її літературне формування не завершено, її лінгвістичні діалектні резерви далеко не вичерпані»); про Леоніда Первомайського («…лаконічним є в мистецтві те, що дає відчуття художньої вичерпності»); про Володимира Дрозда («…прекрасні слова Сенеки…: є тільки дві умови щастя – мати необхідне і вдовольнятися ним»); про Анатолія Макарова («…довготривалість художньої речі визначається передовсім її творчою бездоганністю»); про Геннадія Буйдіна («Три письменницькі заняття – читати, писати й думати – далеко не завжди представлено саме в такому наборі навіть у багатьох професійних авторів», «Виховання смаку – це виховання почуттів, а дисципліна слова – це дисципліна думки», «Даю голову на відсіч, що більш яскраву, більш талановиту й беззастережно злободенну книгу важко відшукати в сучасній українській літературі!» – про «Анатомію блискавки» І.Драча); про Євгена Барана («…можливості критичного реалізму – найпотужнішого із художніх стилів – далеко не вичерпані…»); розмова з читачем («…тільки в золотому фонді світової літератури нараховується книжок на двісті років безперервного читання»).

Таке щедре цитування дозволяю собі з книг, яких не маю у власній бібліотеці.

В.Брюґґен радить прочитати: статтю М.Бажана до 50-річчя Ліни Костенко («ЛітУкраїна»), статтю Івана Світличного «Боги й наволоч» (про творчість Михайла Стельмаха), Віктора Коптілова «Першотвір і переклад», прозу В.Мисика «Брянський ліс» (1978), два томи народних сороміцьких анекдотів, упорядкованих Володимиром Гнатюком (1912, Берлін), повість Рене Фалле «Дурник у Парижі» (переклад російською з французької В.Брюґґена), прозу Михайла Ялимова «Погоня за электричеством», книги Геннадія Буйдіна «Однажды вечером» (1990) та «Бесовская сила» (1992), книгу Сергія Поваріна «Як читати книги», прозу Владіміра Орлова…

 

Надрукувати