Середмістя №15

Перегляди: 827

ГОЛОС ІЗ ШЕВЧЕНКОВОЇ ДОБИ

                                   Василий Курочкин

ДВУГЛАВЫЙ ОРЁЛ

‎Я нашёл, друзья, нашёл,
‎Кто виновник бестолковый
‎Наших бедствий, наших зол.
‎Виноват во всём гербовый,
‎Двуязычный, двуголовый,
‎Всероссийский наш орёл.

Я сошлюсь на народное слово,
На великую мудрость веков:
Двуголовье – эмблема, основа
Всех убийц, идиотов, воров.
Не вступая и в споры с глупцами,
При смущающих душу речах,
Сколько раз говорили вы сами:
«Да никак ты о двух головах!»

‎Я нашёл, друзья, нашёл,
‎Кто виновник бестолковый
‎Наших бедствий, наших зол.
‎Виноват во всём гербовый,
‎Двуязычный, двуголовый,
‎Всероссийский наш орёл.

Оттого мы несчастливы, братья,
Оттого мы и горькую пьём,
Что у нас каждый штоф за печатью
Заклеймлён двуголовым орлом.
Наш брат русский – уж если напьётся,
Нет ни связи, ни смысла в речах;
То целуется он, то дерётся –
Оттого что о двух головах. 

‎Я нашёл, друзья, нашёл,
‎Кто виновник бестолковый
‎Наших бедствий, наших зол.
‎Виноват во всём гербовый,
‎Двуязычный, двуголовый,
‎Всероссийский наш орёл.

Взятки – свойство гражданского мира,
Ведь у наших чиновных ребят
На обоих бортах вицмундира
По шести двуголовых орлят.
Ну! и спит идиот безголовый
Пред зерцалом, внушающим страх, –
А уж грабит, так грабит здорово
Наш чиновник о двух головах.

‎Я нашёл, друзья, нашёл,
‎Кто виновник бестолковый
‎Наших бедствий, наших зол.
‎Виноват во всём гербовый,
‎Двуязычный, двуголовый,
‎Всероссийский наш орёл.

Правды нет оттого в русском мире,
Недосмотры везде оттого,
Что всевидящих глаз в нём четыре,
Да не видят они ничего;
Оттого мы к шпионству привычны,
Оттого мы храбры на словах,
Что мы все, господа двуязычны,
Как орёл наш о двух головах.

‎Я нашёл, друзья, нашёл,
‎Кто виновник бестолковый
‎Наших бедствий, наших зол.
‎Виноват во всём гербовый,
‎Двуязычный, двуголовый,
‎Всероссийский наш орёл.

(1857)

 

Володимир ПОЛІЩУК

ОДНОФАМІЛЕЦЬ
документальне оповідання

Комендант Єлисаветградського концентраційного табору Михайло Степанов  уже збирався додому, коли до кабінету зайшов його заступник  Громов:

– Знову приходили з комісії по боротьбі з трудовим дезертирством. Цього разу привели трьох. Ось наказ про їх внесення до списків адміністративно засуджених та на харчове забезпечення.

Степанов за звичкою пробіг очима текст, набраний на друкарській машинці,  шукаючи  у  ньому знайомих. Проте прізвища Герша Поповського, Давида Радомисльського та Івана Решетняка йому  нічого не говорили, і Степанов  мовчки поставив свій підпис унизу жовтого аркуша паперу.

А  віддавши його Іванову, начальник концтабору розрядився тирадою, висловив усе, що накипіло на душі за останні пів року і про що він нікому не міг розповісти, бо боявся:

– Я тут з листопада 1920-го, тобто з самого початку роботи концтабору. Але такого напливу адмінзасуджених, як у травні, ще не було. Уже близько чотирьох сотень. Серед них – 31 дитина. Сплять на підлозі як свині у хліві, бо дерев’яні нари є лише кожному десятому.

– Тихіше, Трохимовичу, тихіше, – перебив Степанова підлеглий. – Ще, не дай Бог, хтось почує, то тоді будемо разом шукати місце на нарах, а не командувати тут.

Та Степанова уже важко було зупинити:

– Та хто тут почує, ми ж удвох! Ти подивись кого привели сьогодні до нас! Ну, це ж сміх крізь сльози. Ось Марія Петренко не оплатила проїзд у трамваї, бо гроші  перед цим витягнув кишеньковий злодій. За це їй  два роки концтабору. І таких безбілетників тільки у квітні було 29. Мій сусід Матвій Фаренюк запізнився на роботу на завод, бо дружина надумала народжувати, – у концтабір на два місяці. На сусідку, а їй 52 роки, написали донос, щоб заволодіти її кімнатою, мовляв, вона приймає  удома чоловіків за гроші, повія, – до нас на пів року. Он 12-річному хлопчику дали три місяці. А за що? Підняв кілька яблук з землі під вікнами квартири  начальника карного розшуку. А 16-річна сирота зі Шполи Хая Куц! Батьків григор’євці розстріляли.  Поїхала до тітки у Миколаїв. Піймали на залізничному вокзалі в Єлисаветграді, бо у неї не було дозволу місцевих властей на виїзд, – і у концтабір...

– Трохимовичу, мені уже додому пора, жінка хвора, дітям щось поїсти треба зметикувати, – знову перебив Степанова заступник.

Поки керівництво  говорило між собою, трійцю новеньких уже відвели до дерев’яного бараку.

– Шукайте навпомацки,  де є вільне місце на підлозі, і влаштовуйтеся там  спати, – сказав беззубий міліціонер.

Від смороду, що тхнув від  немитих тіл, у Давида Радомисльського  запаморочилося в голові. У будинку по вулиці Іванівській, де батько ще два роки тому тримав готель, завжди було чисто і затишно. Навіть коли  будинок  відібрали, а  Давида з батьками переселили у сарай для коней у кінці подвір’я, то й там було чистіше, ніж у цьому бараці.

Дев’ятнадцятирічний юнак закінчив Биківське народне училище, днями блукав по місту у пошуках  якої-небудь роботи... Та кому потрібен калічка? А тут ще й Сиротюк, колишній  двірник батьківського будинку, доніс, що Давид – нероба. Прийшла трійця з комтруддезу (комісія по боротьбі з трудовим дезертирством)  і відвела Давида до концтабору.

– Ти хто? Чого тут? – запитав бородатий сусід справа, коли Давид нарешті знайшов вільне місце на підлозі і влігся.

– Давид Радомисльський. Не можу роботу знайти. Каліка  я, права рука не згинається.

– А я з Нечаївки, село таке під Компаніївкою. Чув? Землю і коней відібрали,  а мене сюди, як куркуля. Добре, що хоч не відправили до Сибіру, – прошепотів бородатий.

– Давно ви тут? – поцікавився Давид.

– Чи не два місяці, – відповів селянин. – Та, кажуть, буду тут  до кінця війни. А де він, той кінець! Скоріш, я тут Богу душу віддам.

– Ти, Пилипе, хоч працював зранку до ночі як віл, але ніколи не був голодний. А мені уже за 60 років, а я, як світив голим задом за царя-батюшки, так і зараз  у порваних штанях. Я неписьменна людина, не знав, що треба реєструвати домову книгу. Коли  поніс,  сказали, що довго йшов, і відправили сюди під конвоєм. 

– Вас хоч ненадовго, Сидоровичу, на два місяці. Та й підете потім додому на Бикове, – поспівчував нечаївський куркуль.

– А зі мною що буде? Мені скільки тут сидіти? – поцікавився Давид у навчених горем нових знайомих.

– Та місяців зо два, мабуть, не менше. А якщо з тебе ще й робітник нікудишній, то, може, й раніше виженуть на вулицю.

У цей час рипнули вхідні двері барака і на порозі у місячному світлі показався силует того ж беззубого вартового:

– Досить  теревені розводити,  спіть уже! – гаркнув він. – Ще раз почую  якісь розмови, підете воду з  Інгулу вичерпувати, – сказав вартовий і розреготався від свого дотепу.

Та Давиду не довелося заснути тієї ночі. Жорстка постіль з брудних дощок та дурні думки у голові не дозволяли зімкнути очей. А коли на Великій Пермській, вулиці  заспівали треті півні, знову рипнули двері барака, і вартовий наказав у темряву:

– Давид Радомисльський, на вихід з речами!

Юнак піднявся з підлоги  і, вдивляючись перед собою, став обережно переступати через сонні тіла, повільно просуваючись до місця, звідки надійшов наказ беззубого.

Вартовий повів Давида до кабінету коменданта концтабору.

Михайло Степанов  заварював чай: очевидно, не встиг поснідати вдома.  Спершу він мовчки вказав рукою на стілець біля столу, запрошуючи Давида сідати. А потім поставив перед юнаком стклянку кип’ятку рудого кольору  і невеликий шматок жовтого цукру.

– Це мені? – запитав злякано Давид.

– А ти що – ще когось бачиш у кабінеті?

Коли начальник концтабору і адмінарештований мовчки досьорбали кип’яток, Степанов витер долонею чоло і промовив:

– Вибачте, що учора,  читаючи ваші папери, не звернув уваги на прізвище.  А оце ось уночі прокинувся весь у поту, бо згадав, що таке ж прізвище, як у вас,  і в нашого шановного земляка, у Григорія Зінов’єва. Ви, бува, не родичі? – І, не давши відповісти Давиду, продовжив: – Бачу з фотографії  Григорія Овсійовича,  – Степанов показав на першу сторінку газети «Правда», яку дістав з шухляди столу, – що ви дуже схожий на нього. Прошу вибачення за учорашній інцидент. Таке більше не повториться. А якщо будете писати у Москву Григорію Овсійовичу, прошу не згадувати про це прикре непорозуміння. Завтра я дам прочухана тим комтруддезівцям, які привели вас сюди. А зараз прийде мій водій, і відвезе на автомобілі вас додому. Чого ж ви мовчите?

– З переляку… – сказав правду Давид. – Може, я краще пішки піду додому?

– Та ні, що ви, ми відвеземо додому родича товариша Зінов’єва, гордості  нашого  міста. А з роботою? – почухав потилицю комендант. – Приходьте сьогодні після обіду, думаю, щось підшукаємо для вас.

Того ранку Давид уперше проїхався містом в автомобілі. На жаль, цього ніхто не бачив, бо  Єлисаветград ще спав, на Великій Перспективній нікого не було. А коли під’їхали до колишнього батьківського будинку по вулиці Іванівській, у вікнах першого поверху уже світилося. На стук водія двері відчинив двірник Сиротюк. Побачивши, що Давида привезли з почестями на легковому автомобілі,  Сиротюк відкрив від здивування рота, і стояв так, аж поки юнак не зайшов до сараю.

– Тебе відпустили? – не повірив батько.

А коли почув причину, чому Давид на волі, то посміхнувся:

– Хоч тут прізвище допомогло! Та ми ж не родичі з батьками Григорія Зінов’єва.  Просто однофамільці. Ти промовчав про це – і маєш вигоду зісвого прізвища. То й далі, як запитають, не заперечуй, що ми родичі.

        …Сталося це 8 травня 1921 року. Протягом наступних кількох влада не чіпала Радомисльських з Іванівської вулиці. А коли Григорія Зінов’єва звинуватили як «ворога народу», це ж клеймо почепили і на усіх інших мешканців Зінов’євська, так називалося місто у 1924-1934 роках, із прізвищем Радомисльський. Мати, Сара Радомисльська, до того дня не дожила, померла від тифу. А от Давида з батьком забрали уночі. Герш Радомисльский кричав тоді на усю Іванівську, що він не родич Григорію Зінов’єву, та його ніхто не став слухати.

Звідтоді їх не бачили у місті…

 

Микола РОМАНЮК

ВІРА ОСТАННЬОЮ ЗНИКНЕ НА ЦІЙ ЗЕМЛІ

***

Там, де не вивітривсь запах солодких трав,
Вітер шумить у листі вчорашніх днів,
Там, де любив, де кохав, де ходив-літав,
Дивиться в спину похмурий завод мені...
Банки очицями блимають, пусто їм,
Сльози ковтає, до неба німа труба,
Люди роз'їхались, люди пішли ...мов дим,
Цукор доїла гіркий людська журба...
Віра останньою зникне на цій землі,
Вірую в Бога, у гичку й осінню золу,
Там, де не вивітривсь запах... летять журавлі,
Білим крилом огортаючи чорну імлу...

***
Далі дороги немає... далі кінець і дим,
Сказав, покидаючи Раю, дядько сліпий – Никодим,
Очі сльозились миррою, дядько по миру пішов,
Підперезавшись вірою, знявши цупку любов...
У сорочині в крапочку, в дідовім галіфе,
Одягши цегейкову шапочку... іде собі і сопе,
Гріючи душу маревом... рухаючись кудись,
Очима сліпими, карими переміряючи вись...

***
Розповзалися хмари німі надвечір,
Цокотіли колеса швидких поїздів,
Ми боялись з тобою неначе зречень,
Цього снігу ...а сніг вже над нами гудів...
Сніг знущався, шипів, падав вперто за комір,
Заметіль мурувала глибокі сліди,
Ця зима непідвладна ніяким законам,
Мовчазна, мов набрала у рота води...
Розповзалися хмари, біліло небо,
З-під заметів виднілася ледь колія,
Падав сніг – позахмарний небесний жереб,
А під снігом тим – ти і я...

***
Спустіле місце – вицвіла трава,
Музей селітри, цегли і бетону,
Де Леніна виднілась голова,
Погруддя шиферу вплелось у тепле лоно...
Куняє день, пожований асфальт,
Жовтіють труби газових баронів,
Сміється з нас калічка – Ефіальт,
Сидить і тре запльовані долоні...
Сигналять "татри", марево, мара,
Біжать, мов люди, тіні з прохідної,
Так солодко ніхто ще не вмирав,
Так гірко ще ніхто не виграв бою...
Минуть літа і місце заросте,
Дитинства цвіт розпустить дика вишня,
До рук візьму його, неначе щось святе,
Що дарував мені для споминів Всевишній...

***
Самотинність, мов дрібка солі, мені пече,
Ніч холодна, полярна, шукаю твоє плече,
Сніг розтанув, під чорним небом пішли дощі,
Уявляю, що в тебе там на душі...
День безмовний, похмурий, понурий, мені сумний,
Повтікали вітриська в гіркі, мов прощання сни,
Все замовкло, зацьовкло, ворушиться лиш брова,
Ніч холодна, полярна, шукаю твої слова...
Ти мовчиш, як мовчала, мовчання і самота,
Обступили мене у лютий цей, мов сльота,
Ріже очі недоспані вечір, анітелень,
Самотинність моя чекає твоїх одкровень...


***
Сніг паперовий, сніг паперовий, сніг,
Біг чоловік по снігу ...але не добіг,
Впав чоловік, притрусило, лежить, сопе,
Світ цей незрячий, життя сліпе...
Штурхає в спину костуром дід мороз,
Баба зі снігу питає :"Нема папірос?",
Впав чоловік, притрусило, сопе, мовчить,
Треба мовчати, як хочеш тут якось жить...
Клеїти дурника, їсти бурульки слів,
Поки ще теплий, поки іще не посинів,
Поки упав, поки лежиш, поки не добіг,
Сніг паперовий, сніг український, сніг...

***
Їдуть до селища люди з глиняних хат крайсвіту,
Кидають білі хати, землі бабів і дідів,
Людям нема там "жизні", людям хочеться жити,
Хоч би і на чужині, тільки аби хтось грів...
Поглядом, словом, газом, теплим "сідайте їсти",
Мертвого степу сльози висохли на щоці,
Тихо щемить у грудях вічного колоніста,
Ріже "пустіть пожити" клунком тяжким в руці...
Села кричать навколо! Як ви могли, на кого?
Кинули нас людиська… поле перекоти,
Котиться, там, де вчора вірили в завтра й Бога,
Там, де сьогодні білі плачуть за дітьми хати...

***
В'ється димок угору, дивляться спрагло очі,
Хатини білі понуро вгрузли в німі сніги,
Глиняні теплі стіни тихо мороз лоскоче,
Хуга вечірня вщухла,біле усе навкруги...
Сплять учорашні доярки,снять їм дійниці Зорьки,
Сплять трактористи бувші, сниться їм дир-дир-дир,
Вилось життя в Харити, диркала "жизнь"у Борьки,
В'ється димок угору – ночі гіркий поводир...
Груша дрімає заклякла, гілля схиливши сіре,
Згадка про літо -- сіна... скирточка у степу,
Там, де гули дороги, там, де немає віри,
Там, де хати раділи тим, хто ішов всліпу...

***
Запах лютневого снігу прилип до носа,
Хочеться запаху вишні і абрикоса,
Сиплеться з неба мука, засипа манівці,
Хочеться сонця і сонячних промінців...
Шалу, шаленства і ще щось такого б ще,
Душу свою зимову трамбую борщем,
З тіла виходить холод, іде весна,
Десь би тебе зустрів, то вже б не впізнав...
Вигини стану, вилиці ...де ти є?
Парю ромашку, моє, не моє, моє,
Ложка калини, ложечка цукру... чайок,
Люті морози, чекаю літа!
Все буде ок...

***
Мов циганська латунь заблищала дорога,
Де ведеш ти, мене, вікова магістраль?
Отакого крикливого і німого...
Чи тобі мої ноги не жаль?
Пада гравій крізь пальці, сіріє небо,
Шарудить між байстряток сира жорства,
Я до тебе іду... і мені не треба...
Сповідатися в ці жнива....
Не украв, не убив, не продав за пряник,
Ні москви, ні америки не цілував,
Мов циганська латунь заблищала рана,
Я до тебе іду... хоч і впав...

***
Боже, люби їх так, наче Ясір свою арафатку,
Уяви, що із ними ти все починаєш спочатку,
Чистий лист, сивий степ, сіра глина і небо,
Люби їх, навіть коли вони кажуть, що їм не треба...
Навіть якщо всі погрузли в тяжких гріхах,
І вчорашній безстрашець впіймавсь на картавий страх,
І затягнута димом горлянка німої землі,
Тими, що заряджають зброю... і тими, що кажуть: "плі",
Боже, люби їх незважаючи ні на що,
Навіть коли їм начхати, навіть якщо
Кожен із них зрадив твоє ім'я...
Господи, знай, всі вони помирали із ним у боях!
(Як і всі до одного із ним їхали з україн,
Як і всі до одного із ним захищають залишки стін,
Між якими з покривджених душ проростає трава,
Боже, люби їх, допоки Вона жива...)

***
Кривавились дороги у походах,
Палали села, гинули сини,
Пошарпаного долею народу
Одвічної брехливої війни...
Мугикали зозулі в піднебесся,
Пили нектар зажерливі боги,
У тьмі століть – один лише воскреслий,
І більш нема нікого навкруги...
Де світ – чиясь проекція і задум,
Де люди вже, такі як ми, були,
Де все попереду, хоча й уже позаду,
Хтось виглядає нам з-за бугили...
Хтось дивиться прямісінько у очі,
Почавши розглядати нас із ніг,
І пам'яттю дідівською лоскоче,
Наш слід скривавлених доріг...
                   
                                   м.Долинська

  

Василь БОНДАР

МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ

(читацький щоденник 2021 року, лютий)

4 лютого

На останній полосі «УЛГ» (29.01.2021) – коротенька заміточка «Художник Іван Марчук виїжджає з України…» Причина: влада не дає грошей на побудову музею художника, тому всі свої твори (а це близько 5 тисяч полотен) забере в Америку. Серед травня йому сповниться 85 років. І ось цей неймовірно талановитий митець, фактично геній (за рейтингом англійської газети «The Daily Telegraph» 2007 року потрапив у сотню геніїв сучасності), який здобув чи не всі почесті на рідній землі, заявляє: «Сьогодні Україна – найгірша в Європі країна для життя. Йде до гіршого і до гіршого. Ми навіть не уявляємо, в якому болоті сидимо…». Ось так. І взагалі, в нас не вміють, мовляв, порадіти чужому успіху, бо «в країні панують злоба і заздрість». Як же боляче, бо несправедливо, читати цього генія, який вижив з розуму. Виїхати – найпростіше: гроші на це він має. Але вивезти, забрати за океан усі свої шедеври, які належать йому, це правда, але й народу, серед якого зростав цей талант! Чи ти з глузду, чоловіче, з’їхав, чи такий самолюб, що готовий плювати на найсвятіше?!. А, може, це такий своєрідний ультиматум владі, яка мусить таки його почути?

8 лютого

Вже стільки багато видано книг, що повторитися з назвою – легко́ и про́сто, як мовлять мокші. Дехто це свідомо робить.. Я серед них: оповідання одне я назвав «Прапороносці», підкреслюючи тим самим, що мова про зовсім інших прапороносців, не про таких, як в романі Олеся Гончара. Трапляються повтори і підсвідомо, особливо коли назва складається з одного слова. Але чи можна повторювати назву, коли вона фактично становить собою філософське визначення, авторську позицію, кредо, сформульоване реченням чи й кількома? Ось переглядаючи біографію російського письменника Костянтина Сімонова, натрапив на назву книги віршів, які він написав у роки Другої світової, на фронті – «С тобой и без тебя». Стій, десь я таке чув. А потім глип на домашню книжкову полицю: поетична книга Василя Мошуренка, яку видали уже після його смерті – «Без тебе – з тобою» (2018). Свідомо чи випадково? А ще й у Tетяни Добко так називається книга віршів «З Тобою і без Тебе» (2011). Та й у світовому ефірі звучить відома мелодія «бітлів» – «Within You Without You»…

А… а… Хто сьогодні пам’ятає лірично-інтимну кінокартину режисера Родіни Нахапетова (син українки й вірменина) з такою ж назвою «З тобою й без тебе…» («Мосфільм», 1973)? Розкуркулювання навиворіт.

P.S. Іще про майже однакові назви. Недавно вийшла книга сонетів Володимира Яремчука «Між квіту й лез». Цікаво, чи чув він, що в Дмитра Павличка на початках його літературного шляху книга вибраного називалась «Пелюстки і леза»?

12 лютого

Люблю читати книжки про письменників. Правда, не ті, що виходять з-під пера навіть знаних науковців, які аналізують літературні твори на предмет крутого чи в’ялого сюжету, заяложеного чи асоціативного римування, в яких забагато всіляких еманацій і реципієнтів, локусів і детермінацій та іншого словесного чужорідного гучання, крізь яке продираєшся, наче в гущавнику пізньої осені, коли тебе цьвохкає по лиці безлисте, пругке і колюче гілля – де вже там про красу лісу думати, а тим більше бачити її… Люблю читати про життя письменників, їхні захоплення, міркування про місію літератури, про витоки й впливи – у кожного вони своєрідні. Власне про все це висповідувались журналові «Вежа» протягом восьми років 41 прозаїк сучасності, аби потім скласти рукопис книги «Письменництво: важкий хрест чи лавровий вінець?» (правда, без одного, Наталі Околітенко). Про це чи майже про це і «протирання дзеркал» Михайла Слабошпицького, сучасного провідного письменникознавця України. Про це ж, таїну письменницької творчості, і давня книга «Діалоги серед літа» Федора Зубанича (Київ, «Радянський письменник», 1982, 264 с.). Купив я її ще тоді, коли можна було купити (наклад чималенький – 12 тисяч примірників), а прочитав лиш тепер. Хтось скаже: так нецікаво з тих радянських часів… Так, трохи є тут, не могло не бути, совкової жуйки, яку мусиш проминати очима зовсім без обурення чи зловтіхи: такі були часи, ми жили в них і все пам’ятаємо (Василь Биков: «А виховання комуністичної моралі – першорядне завдання літератури»; Олекса Коломієць: «…досліджувати у радянської людини радянський характер…, …досліджувати радянський спосіб життя… – ось що постійно мене хвилює!»; Георгій Марков про «трилогію» Л.Брежнєва: «Секрет такого надзвичайно високого впливу друкованого слова складається з непорушної комуністичної переконаності, незламної сили його роздумів і доказів…»; Дмитро Павличко: «Боротьба за комуністичний світ – це боротьба за могутню духом людину»). Але цього перетлілого сміття мізер у порівнянні з цікавими фактами, практичними порадами, щирими зізнаннями, часом дивними з точки зору сьогодення («У мене любов до поезії прийшла через любов до української поезії, зокрема до Шевченка» – Євген Євтушенко; «…ви можете гордитися, що народилися і живете на такій щедрій, такій талановитій і красивій землі, як Україна…» – Роберт Рождественський; а що б говорили вони сьогодні?). До речі, чи не найцікавіша розповідь-інтерв’ю із Валентином Распутіним (може, ще й тому, що Зубанич зібрав для розмови з автором «Прощания с Матёрой» запитання від 16-и українських письменників: О.Сизоненка, Є.Гуцала, С.Пушика, В.Дрозда, І.Григурка, Б.Сушинського, М.Шевченка…), який, як відомо, сказився у імперстві на схилі віку. А як тепло написано про Віктора Астаф’єва! Найбільш інформативно і філософськи насичені розділи книги про В.Бикова, П.Загребельного, І.Драча, К.Сімонова. Мінімум емоцій закладено в розповідях про Ю.Мушкетика, Б.Олійника, Ч.Айтматова, В.Коротича. Всього ж у книзі 18 портретів, з них 9 українці, 6 – росіяни, по одному – башкир (Мустай Карім), білорус і киргиз. Книга писалась у 1978-81 роках, більшість нарисів публікувались у періодиці. У ті часи це були чи не найкращі живі портрети знакових письменників Союзу. Сьогодні вони всі без винятку – класики радянської доби (і за межею земного буття, окрім двох, Павличка і Коротича). Ця книга – чудовий літературознавчий твір і безцінний документ тієї епохи. Книга закоханого в літературу.

Я знав його, Федора Зубанича. І як земляка мого університетського товариша Василя Нитки, який пишався приятельством із Зубаничем; і як редактора кількох моїх оповідань, що друкувались у найголовнішому письменницькому журналі «Вітчизна», де нетривалий час працював Федір. Він рано помер, але зробив неймовірно багато для єднання українців усього світу, об’їздивши-облітавши всі континенти, де сіявся і вродив наш ген, видав гору книг і альбомів про ті мандри. Через рік, у 2022-ому, йому сповнилось би всього 75, але… Cудилось йому подолати вік із цими ж цифрами, та з однією правкою: якщо їх поміняти місцями.

Кілька знакових цитат, розсіяних по книзі. Від Йогана Ґете: «Для того, щоб краще зрозуміти поета, треба побачити його батьківщину», «Як хочеш до великого дійти – обмеж себе!», «Жити з усіх сил сьогоднішнім днем»; у авторському переказі: «Томас Манн якось вибудував своєрідну шкалу людських радостей: багатство, любов, слава, влада… А на вершині поставив радість творчості…»; Омар Хайям: «Краще бути голодним, аніж їсти абищо»; від американців: «Пам’ятай, що сьогодні перший день решти твого життя»; улюблене слово Костянтина Федіна – «письменництво»; від Михаїла Свєтлова: «Визнаю доброту з кулаками»; від Григорія Сковороди: «Без душі трава – сіно, дерева – дрова, а людина – труп…»; від Юрія Тинянова: «документи брешуть, як люди»… І від інтерв’юйованих: «…труднощі повинні супроводжувати людину впродовж усього життя, інакше що то за життя!» (П.Загребельний), «Сучасні “класики” пишуть легко й багато. Це біда нашої літератури…», «Можна бути навіть поетом для поетів» (Д.Павличко), «…популярність – це коли неприємно, що тебе всі впізнають, і образливо, коли тебе впізнають не всі» (Р.Рождественський), «Побільше скромності, поменше бравади. До речі, це й відрізняє справжнього письменника від нездари. Ти внутрішньо будь гордим, а зовнішньо скромним», «Перевагу надаю все ж таки серцю… треба більше виховувати почуттям, а не розумом» (В.Распутін), «Не виносивши належним чином задуму, важко створити щось варте уваги, а для виношування потрібні думки і час. Майбутню річ треба спроектувати. Адже проза, як відомо, це архітектура, а не мистецтво декорації», «Талант, це коли є що сказати і є як сказати. Двоєдиність цієї формули й виражає сутність таланту» (В.Биков), «…основа природи – душа» (Іван Кавалерідзе)… Звичайно, це вибрані цитати із тих багатьох, яких зустрічаєш чи не на кожній сторінці цієї книги.

Мрію колись поїхати на край української землі, майже при кордоні із Словаччиною і Польщею, у Великий Березний, аби вклонитися та покласти квіти до пам’ятника Тарасові, встановлення якого ініціював Федір Зубанич (перший спомник Шевченкові на Закарпатті) і на могилу автора «Діалогів…».

18 лютого

Давно зауважив для себе: пізнати й опанувати творчість письменника, преважно зарубіжного, мені допомагають протеговані публікації чи просто усні поради відомих майстрів, активних читачів чи й просто людей небайдужих до літератури і мистецтва в цілому. Це швидше всього – бажання порівняти своє сприйняття із сприйняттям протеже. Так зокрема сталось із Рюноске Акутагавою. Томик його новел із чудовою передмовою Аркадія Стругацького (не без акцентування радянських барв, адже японець дає для цього суттєві приводи) стоїть на одній з моїх домашніх полиць з догорбачовських часів, коли книги виходили стотисячними тиражами – лиш три новели із шести десятків (класична Стефаниківська норма) позначені у змісті олівчиком як прочитані. Не захопили? Не справили враження? Що завадило прочитати більше? Важко сказати… Аж ось юна письменниця мобілізувала мене на осягнення творчості, як вона каже, Рюноскé (правильний наголос – на передостанньому складі). Зокрема в промові при врученні премії Маланюка авторка роману «Неспокій» назвала повість Акутагави «Зубчасті колеса» як один із двох творів світової літератури, який вона для себе визначила як книгу епохальну. (Творча біографія в Інни Немированої тільки почалася, то їх, епохальних, у неї буде, думаю, багато більше, ніж дві).

Але в моєму томику Акутагави («Новеллы», Москва, «Художественная литература», 1985, с.608) названого твору не виявилось. І це зрозуміло: не могли в радянський період друкувати сповідь молодого письменника, який шукає дороги до самогубства (твір наскрізь автобіографічний – через два з половиною місяці після написання цієї повісті письменник покінчив із життям: у віці 35 літ). Я знайшов повість у Internet’і. А потім прочитав іше чотири новели з книжки («Ворота Расёмон», «Отец», «Носовой платок» і «Бататовая каша») і зробив висновок, що письменник зосереджений на ущербних натурах не стільки, аби викликати в читача до них співчуття (до немічної старенької, яку обкрадає прогнаний з заможного двору слуга; до карикатурного з вигляду чоловічини, з якого насміхається ліцеїст, його рідний син, у гурті своїх ровесників; до інтелігентної дами, яка приховує свої почуття за померлим сином; до дрібненького самурая, який все життя мріяв наїстися бататів), скільки щоб навтішатись, зображаючи, як дужчий, впевненіший, заможніший знущається над слабшим, розгубленим, біднішим. Тобто негативна енергія в цих творах превалює над позитивною. В усіх прочитаних досі мною творах, не кажучи вже про «Зубчасті колеса». Але ж це не вся творчість японського класика. Читаємо Рюноске Акутагаву…

22 лютого

Купив квитки на прем’єру драматичної поеми Лесі Українки в нашому обласному драмтеатрі «На полі крові». Прочитав куценький твір у третьому томі (1952) і не можу собі уявити, як він виглядатиме на сцені: діалог Юди з прочанином – в читанні він сприймається, і драматизм відчутний в цій балачці, але на кону має бути рух, жести, епатажні випади… Де їх взяти? Навіть фінальна сцена, яку відчикрижила сама авторка (думаю, тут вона буде обов’язково!) – Марія-Саломея-Сусанна – не врятує драму. Що придумав Курман? Все залежить від режисера.

 

26 лютого

А я зараз звіряю-вичитую другу подачу епістолярію Міняйло-Кравчук у 43-ю «Вежу». І не можу начитатись-натішитись листуванням справжніх, достойних, неповторних. Ось лиш кілька витягів зимового 1984-го року. «Прочитав «Містечкові історії» Дімарова. За винятком 1-2 речей, така сильна проза, що, їй-богу, відчув чорну заздрість. От ні до кого не відчуваю заздрощів, тільки до Вас, любий Миколо Івановичу, та до Дімарова. А всі інші… одні списалися, а інші недописалися» (В.Міняйло, 8 січня); «…потроху ліплю свої новели, часто не сплю ночами та все більше розчаровуюся в людях» (М.Кравчук, 9.01); «…потрібно писати осоружну доповідь на збори прозаїків, що відбудуться в др[угій] пол[овин]і лютого. Чогось не хочеться говорити нічого принципового – що воно змінить у наших писателях і видавцях? Та й бути провінційним Дон-Кіхотом на виду столичних діляг від літератури теж не найкраща роль. Оце поклявся собі: виступлю цей раз, і більше мене ніхто на те не заставить і не заманить – твоє діло, Миколо, писати новели, а колупатися в них є кому» (М.Кравчук, 21.01); «…наша література – то література імпотентів. Можна писати й показувати все: баштові крани, трактори, бульдозери, бульдозери, бульдозери, кулемети, кулемети, але – боронь боже! – написати чи показати єдину людську радість – плотську любов. А від сексуальної необізнаності й святенництва в нас найбідніша культура статевого життя, жінки й спати з чоловіками лягають неодмінно у бюстгальтері, трусах і сорочках. Чи щасливіші вони від того за своїх західних сестер – не знаю» (В.Міняйло, 4 лютого); «Мені, певно, легше, ніж романістові: лопає одна фабула, то беруся за другу – сюжетів повна папка (можу продати парочку, як писав Чехов),  і ще в голові щось завше крутиться. Але пишеться повільно-важко…» (М.Кравчук, 11.02); «Умер оце недавно один мій знайомий директор школи. Оставив і хату, і все в хаті, й машину, й ощадкнижку. А як він «штовхався», як, сам казав, не спав ночами, щоб обігнати «ближнього», і в тому бігові так і не побачив, не почув нічого за 25000 днів і ночей свого існування… Мене здавна мучить одно: як розумні істоти (якщо це справді так) не можуть зрозуміти простого сенсу життя і чого дійшли до сповідування тези, що життя – боротьба, а безкорисливість, любов і доброту нарекли дивацтвом (спасибі Сервантесу, придумав ще й образ для цього). Тільки жорстока звіряча природа могла спородити й виправдати таку філософію. Та й нецікаво жити серед звірини» (М.Кравчук, 11.02); «Сказав жінці й дітям: коли помру і якась собачина зі Спілки суне свій ніс на похорон, щоб гнали ламаною мітлою. Навіть мертвому мені вони смердітимуть. Бо про своїх холуїв ох, як би вони подбали!» (В.Міняйло, 13.02)… Які емоції, яка експресія, скільки любові і страждань від несправедливості, які були, є і будуть у цьому недосконалому світі, що його фіксує митець!

м.Кропивницький

Надрукувати