Середмістя №16

Перегляди: 264

Антоніна ЦАРУК

***
Цей чоловік – терези заперечень.
(На Сонці, кажуть, також плями є.)
Що не скажи – тобі він суперечить
і пропонує бачення своє.
Ти грієш мрію – він остудить душем.
Ти радість тчеш – він длуба негатив.
Ти прагнеш тиші – він її порушить
і диспут розведе, що винна – ти.
Але бувають винятки із правил.
І важко не погодитися з ним:
Відколи ковід на планеті править
і кожен – в’язень власних стін і ЗМІ,
великий плюс планеті є від того:
мовчать летовища – руладять солов’ї,
невитоптані рясти славлять Бога,
невитруєні множаться рої.
Невирубаний ліс тримає гори,
невипалене поле – гнізда крил.
 
…Сміттям добробуту – постпікніковим горем –
віддячуєм природі за дари.
Це ми – «творці» планетної задухи.
Це ми – причина незагойних ран.
Міщанство – чорна дірка в Царстві Духа.
І кожен – хоч маленький, а тиран.
Прибуток править світом, ліктем – успіх.
Вакцина істини отруйно-прегірка.
Люблю собак, а не людей, тому що
вони правдиві, як земля й ріка.
І точиться балачка поперечна,
і десь між нами правди тінь майне,
що істина, солона і наперчена,
тебе обрала свідком, і мене.
 
***
Крізь будні, що течуть піском гарячим
й безслідно гаснуть в пастках чорних дір,
крізь порох свят й тяжку асфальтну вдачу
чи ти ростеш, всьому наперекір?
Відвоювавши подих у задухи,
долонь пелюстям проламавши кліть,
чи віриш у немарність сокоруху –
цей затяжний стрибок в холодний світ?
 
***
Коли відлютують шторми
і втратять жагу блискавиці,
він стане добрішим на мить,
із мудрості чаші напившись.
А поки – поборювач тиш –
летить на хмільній колісниці
і палить наївні мости,
урвавши потік «нісенітниць»
про право на рівність свобод,
повагу до гідності й творчість.
… Німує вчорашній народ,
Сіркові ховаючи очі.
 
***
Линяє все:
сяйлива далина,
і буйноквіття степу,
й лісу синь.
Линяє мрія,
що, немов мана,
цвіла між різьблень
папороті снів.
Линяє світ,
примхливо і тверезо
усотуючи прісну суть землі.
Линяє хіть,
уздрівши на терезах
ціну бажань
й розплати більма злі.
Линяє біль,
очей тонкі промови
і почуттів прозора глибина…
Линяє небо –
не линяє мова,
що цілий світ
палітрою єдна.
 
***
Прийде в сутінках, тиха, постука в вікно:
-- Ти, мабуть, вже й чекати забула…
І дістане із тайстри дитячий вінок,
що тобі нагадає минуле…
Шлях, здавалось, безмежний – ген за небокрай! –
і мандрівочка пахла зухвала.
Над любистком і м’ятою – грай хижих зграй,
аплікація мрії опала.
Скільки віддано цвіту за кусень глевкий,
скільки серця – вітрам на поталу…
-- Нарікаєш на хрест свій, що був нелегкий?
-- Ні, бо іншого і не шукала.
Ти гортаєш життя, мов благеньке шиття.
Ізносилося – значить, служило.
Бодай маку пелюсткою в громі звитяг
ти дитячу сльозу осушила.
 
***
Спочатку ми були поетами,
що схожі на пташок,
яким для щастя треба мало, –
душа й любов. Не треба решти…
Ми пурхали Едемом
і славили Творця,
допоки в яблуку адамовім
хробак стягання не завівся,
що здатність мав рости
із потаємних дум.
О віртуоз-маніпулянт ЗМІ-Я,
умілий диригент і під-, і надсвідомим
у посіданні цінностей!
Дистанцію, що хтось назвав життям,
відкрито марафонцям.
Долаєм перші милі легко
під шатами зеленими легень.
Та ми… ми вже не схожі на пташок,
бо страх прокинувся
у яблуку адамовім,
що всі земні щедроти доведеться
ділити з кимось.
Стежкою війни ступаєм, грізні,
убиваєм усе, що біга, плаває, літає,
і пожираємо, що квітне й плодоносить…
Вбиваємо підступно і відкрито,
впадаючи у лихоманку
богорівних,
готові поклонятися… собі,
упевнені з усього мати користь…
Аж якось у неділю Вербну
ми прозріли:
Земля збайдужіла до нас,
як жінка:
вночі холодна,
вдень розпікає печінки.
У марафоні, схожім на життя,
розтринькували сили
на божка,
що заступив нам сонце, –
злото не зна любові,
воно впокорюється владцю
або підкорює його.
Ми забули слова пісень,
бо сподівались
їх колись згадати…
Ми навіть уявити не могли,
що вигулькне новітній коротун,
як чорна дірка у бутті земному,
і коронує на довічне володіння себе
легенями твоїми і моїми,
як ми колись – блакитною оазою…
Незримий месник
за пекучі шрами пустелі,
що була Едемом...
                           м.Кропивницький

 

Олена НАДУТЕНКО

ЧЕЧЕНСЬКИЙ ТРАФІК

Це була доба, що кардинально змінила обличчя країни, стала суворою школою виживання.

Саме в цей час почали з'являтися плевели, які надовго забруднили суспільство, підняв голову кримінальний елемент‚ навіть змінився сленг у суспільстві, створилися рекетирські угруповання, запанувало свавілля крадіїв та кидал. Між ними, не без допомоги силовиків, розпочався жорстокий перерозподіл територій та сфер впливу, що супроводжувався серіями підпалів, відстрілу зарозумілих та упертих бандюків, привласненням чужого бізнесу, нерухомості, майна, землі.

У ті часи когорті підприємців, шо тільки-но почала формуватися, було дуже далеко до персональної відповідальності, порядності та загальнолюдських норм моралі й етики стосунків.

Грабіж молодої країни ішов за всіма напрямками, від аграрного до військово-промислового комплексу. Чиновники, близькі до матеріальних цінностей держави, торгували всим, від зерна, м'яса і консервів з недоторканних запасів держави, до літаків, танків, мін.

Безліч недопущеного до годівниці народу ганяли інформаційний порожняк з продажу «червоної ртуті», отрути жаби аги, прута північного сайгака та іншого химерного товару, якого навіть не бачили в очі, з марною надією знайти свою шпаринку в світі нових можливостей, намагаючись вхопити вередливу фортуну за хвіст. Багато різного роду афер та аферистів з'явилося у цій царині. Жорсткі закони недозрілого бізнесового середовища мали свої вимоги, за якими невдахи могли втратити в найкращому випадку майно, в найгіршому – голову.

На жаль, навіть через 20 років опісля є люди, що, ризикуючи майном, збанкрутували морально і матеріально, але й досі не змогли вибратися на сухе.

У ті роки я працювала у відділі пропаганди Держплану України і мала у своєму розпорядженні необмежену інноваційну і комерційну, інформацію з різних сфер господарювання.

Просторий мій кабінет був набитий товарами виробників різних країн: коробками чеських шоколадних цукерок, пляшками шампанського, китайськими натуральними шубами та напівшубками, різноманітним канцелярським приладдям, угорськими шинами, білоруськими газовими колонками та всякою всячиною широкого споживання.

Але найбільша цінність була в комп'ютері: інформація з пропозиціями звідусіль про продаж і партнерство від комерційних структур світу, який виявляв до України неабияку цікавість. Там була законодавча база та безліч таємниць не для широкого кола.

Саме тут укладалися угоди про закупівлю товару, чи створення дистриб'юторських ліній, чи спільне виробництво між зарубіжними партнерами і нашим ризикованим людом. Тут вони отримували реальну інформацію і практичні поради. Мабуть, така ефективна організація роботи і стала праматір'ю теперішньої моєї школи бізнесу та громадської діяльності.

Добре володіючи інформацією про потреби тогочасного ринку, я теж потроху займалася посередництвом. Кременчуцький НПЗ час від часу давав мені на реалізацію по цистерні пального – 76-го бензину та дизельного пального екстракласу, які я зливала і тримала на військових базах. Звідти мій бензовоз розвозив пальне по колгоспах. Клопоту багатенько, проте ефект непоганий.

В ті часи добре йшов цукор, тож 60 тон білого фасованого у мішки по 50 кг мого цукру чекало свого покупця на одному з підприємств Новоукраїнки.

Якось надвечір в мій кабінет зайшов знайомий мого старшого сина у супроводі трьох кремезних похмурих чоловіків і жінки кавказької зовнішності.

Незнайомців запросила присісти, пригостила кавою з чеськими цукерками, а наш хлопець відвів мене у бік:

– Виручайте, справа життя і смерті! Терміново потрібні 60 тон цукру, бо мені чеченці відітнуть голову. Підвели наші брехуни-партнери, а купці вже тут. Під вашим офісом уже чекають дві машини з причепами. Благаю, зробіть шось!

– Ти гаразд тямиш те, що кажеш? – вирячила я на нього очі – Глянь на годинник – уже шоста! А день? П'ятниця – в Новоукраїнці поминальний день… Ніч надворі, хто відкриє комору, хто буде вантажити? Коли це ми приїдемо на склад, коли ці дві колимаги з причепами доплентаються до місця!..

Бачу, з відчаю хлопцю стає зле. Справа серйозна. Треба міркувати.

– Добре, давай спробуємо. Подзвонила начальнику підприємства, де на складі було штабельовано цукор і, на шастя юнака, потрапила на підпитого чолов'ягу.

Пообіцяла винагороду, якщо все організує до нашого приїзду, і це спрацювало. Пішов процес збору всіх пазлів, шоб урятувати нещасного посередника. Мабуть, янгол спантеличено завис над його приреченою головою, це стало його зірковим часом.

Похмура трійця чоловіків продовжувала мовчати, а жінка зрозуміла, що товар, напевне, буде і зітхнула з полегшенням. Жінку звали Надін і від свого маленького колективу тільки вона вела зі мною розмову тоді, коли чоловіки згідно кивали головами.

Надін поставила на стіл великий чорний портфель, відкрила його, і я побачила чималу купу перетягнутих резинками доларів.

-- Тут гроші на товар, – мовила вона. – Візьмеш, скільки потрібно, решту привезеш.

-- Ти що, це дуже велика сума!

-- Нічого, ти розберешся.

Про ціну навіть не торгувалася, це її не турбувало. Адже справу вирішено.

Наш невдаха-посередник, зрозумівши, що кара відміняється, ожив, дві хвилинки покрутився між нами і хутенько зник з офісу, аж смуга лягла.

До речі, потім він тривалий час досить успішно займався автобізнесом, скуповував нерухомість і зараз серед певних кіл у столиці посідає таки поважне місце.

О сьомій годині своєю «четвіркою» я вирушила в густу листопадову ніч до Новоукраїнки. Спочатку не квапилась, щоб бути в полі зору водіїв двох колимаг з причепами, та вони так гнали, постійно наступаючи на п'яти, що мусила прискорюватися. Їду і думаю: який жах – я одна-однісінька на нічній дорозі з торбою чужих грошей, у супроводі ескорту з чотирьох незнайомих чоловіків-водіїв! Хто назве мене розумною? Я не попередила нікого з близьких, бо повважали б такою, що з'їхала з глузду. Окрім того я залишила у своєму офісі юрбу незнайомого люду серед речей, які мають неабияку цінність, за які я відповідатиму по повній програмі…

З тремтячим серцем, на повній швидкості, побивши усі рекорди, я влетіла в Новоукраїнку. На підприємстві вже чекали директор, комірниця, гуртик бомжуватих вантажників, усі напідпитку: ну, аякже, поминальний день!

Робота пішла жваво, всім дуже кортіло отримати своє і повернутися до незавершеного процесу – таки віддати данину народним традиціям і померлим родичам. Та й баян зачекався…

До офісу повернулися на першу ночі. Невсипущі чеченці, випивши майже всю каву, сиділи за столом, де їх залишили, мов свічки, прямі і непохитні. Жодна рисочка на обличчі не видала емоцій чи то задоволення, чи вдячності. Я поставила на стіл злополучний чорний портфель, чиє нутро мені пекло руки.

– Надін, рахуй гроші.

– Сама рахуй.

Я відклала належну мені суму і решту передала хазяйці. Та, навіть не зазирнувши в середину, дістала солідну купку зелених купюр:

– Це тобі за клопоти.

Я в'яло намагалася відмовитися, та вчасно зупинилася, а то ще переконаю...

Зараз мої гості заберуться геть зі своїм цукром і, врешті решт, мої нічні кошмари припиняться. З відчуттям легкості і задоволення від проведеної роботи я п-повільно, з н-насолодою п-поїду п-пустим м-містом, вільними від транспорту вулицями, приїду додому, прийму душ, пірну у своє м'якеньке тепле ліжечко і віддамся ніжним пестошам Морфея.

– Ми будемо не менш вдячні, якшо ти допоможеш сьогодні до ранку нам вивезти наш товар на літаку до Грозного, – слова Надін мене повернули до суворої реальності і ошелешили остаточно. – Ми вважаємо, що ти це зможеш зробити.

Дарма було звертати їхню увагу на глуху ніч, на те, що в моєму парку машин немає, літаків немає, летовища немає... Я сіла, взяла голову в руки і до скреготу напружила мозок. В процесі тертя думок і можливостей, просіювання інформації крізь жорна раціональних рішень раптом спалахнула слабка іскра, на світло якої я полетіла змученим нічним метеликом. Я згадала про свого давнього знайомого, який колись керував практикою польотів в училищі цивільної авіації. На подив, знайшла його домашній телефон і, відкинувши сумніви і добрі манери (була глупа ніч!), зателефонувала на свій ризик та острах.

Мабуть, зірки того дня були в гармонії зі Всесвітом, а мої задуми – у програмі промислу Господнього. Віктор, який, як завжди, добряче випив з вечора і уже дивився десяті сни, мляво відповів:

– Альо, кому не спиться в ночь глухую?

– Вікторе, вибач за нічне вторгнення, та сам розумієш, я б дарма не турбувала. Є можливість заробити на дурняка, – взяла я відразу бика за роги.

Мій дипломатичний демарш був достойно оцінений.

На подив Віктор моментально прийшов до тями, вмить оцінив пропозицію, знаючи, що я дарма нічого не пропоную і ніколи не лишаюся в боргу. Мабуть, там, на іншому кінці дроту він виструнчився:

– Мої дії?

– Терміново потрібен літак для відправки вантажу цукру й олії на Грозний. Машини одразу піджену, куди скажеш.

Мовчання тривало хвилину. На відстані я чула, як тепер у нього скриплять мізки.

– Підганяй машини на тренувальну злітну смугу льотки.

Я озирнулася на своїх гостей: вони хортами зіп'ялися на ноги і вже були готові до чергового стрибка. Очі чоловіків блищали, м'язи були напружені, вони без слів подалися до машин, ми з Надін поїхали в моїй машині попереду вантажівок. Дісталися швидко, Віктор уже чекав біля великого літака АН-24, який жваво розганяв своїми лопастями нічне листопадове прохолодне повітря і дихав неймовірно смердючим пальним. Мій приятель завбачливо знайшов трійко чоловіків в уніформах обслуговуючого персоналу, які не знехтували нічним приробком, тож завантаження летючого транспорту пройшло швидко.

Ще вдосвіта Надін ступила ногою на трап, передавши мені обіцяні Віктору, пілотам, і вантажникам гроші, окремо вручила мій гонорар, і я вкотре перехрестилася, маючи надію, що ось зараз срібний птах понесе «партнерів по бізнесу» у далеку Чечню і настане день, і життя продовжиться.

– Нам сподобалося з тобою працювати, тож ми лишаємося тут, а два брати супроводять вантаж.

Ні, ця ніч ніколи не скінчиться! Знову Провидіння повернуло мене у сувору дійсність.

Я дипломатично натякнула на втому, на зайнятість наступного дня і, роздавши гроші задіяним особам, швиденько попрощавшись, чкурнула з летовища, аж здійнялася курява. Краєм ока помітила, як здивовано дивляться чеченські красені, як їх суворі обличчя опромінилися вдячною посмішкою. Я не бачила, як розганявся літак, як потужні гомінкі мотори підняли це срібне одоробало у нічне небо, як в чорному оксамиті зіркового Всесвіту розтанули мерехтливі бортові вогні, а з ними й мої нічні пригоди.

Невдовзі я поїхала у тривале відрядження, потім зринула чутка, підтверджена подальшими страшними кривавими подіями, про війну у Чечні.

Яка доля спіткала моїх знайомих у вогняному вирі знищення цілої нації, де упокоїлися душі цих відважних і рішучих патріотів своєї маленької, багатої покладами і такої стражденної землі, не знаю, але думаю, вони не стояли осторонь тих знаменних і трагічних подій.

У той час ніхто з нас і припустити не міг, що хвиля імперського шовінізму докотиться до України і відшматує наш сонячний Крим, підпалить і знищить проросійський схід, замахнеться на нашу рідну українську мову, споконвічні наші святі землі і життя цілої нації!

м.Кропивницький

 

Борис РЕВЧУН

ВІРУСНЕ РИМУВАННЯ
ПРО COVID-19 У КРОПИВНИЦЬКОМУ
Дослідним шляхом – до констатації:
Не боїться вірус радіації.

* * *
Як в верхах на кретині кретин,
Не врятує й жорсткий карантин.

ВІРУС-КОРОНА І ПЕРСТЕНЬ СОЛОМОНА
Провалюється звична твердь,
Тріщить й летить все шкереберть…
Бувало все – страшне й сумне.
Минало, втім. І це мине.

* * *
Альтернатива – швах (куди не кинеш – 
Скрізь вірус, як далеко ти не підеш):
Нічого знать не будеш – то загинеш,
А будеш знати все – то з глузду з’їдеш.

ОПТИМІСТИЧНІ ДУМКИ ПІД ЧАС ЧУМИ
Як підуть геть і вірус, й пліснявий мір рускій,
Як в Україну прийдуть спокій й справжній  мир,
Ми на останні будем пить вино французьке,
Ще й на закуску їсти з пліснявою сир!

КАРМІЧНЕ
Від вірусу хижого
Ми стали в каре.
Багато хто виживе,
А хтось і помре…

ПРО КАРАНТИННУ САМОІЗОЛЯЦІЮ
І гладить, й підгодовує дружина.
Ну, що ще треба? Не життя тепер – малина!
Як я котам домашнім щиро співчуваю –
Сам по собі весь день по хаті я гуляю…

ПАНДЕМІЧНО-ПЕСИМІСТИЧНЕ
Дивлюсь в віконце –
на дворі сонце,
В душі сум-втома,
бо сиджу вдома.
Все мию руки,
ті шерхнуть – мука!
Їх мащу кремом.
Було Едемом
життя до цього.
Було та зникло,
Лиш щерить ікла
зла пандемія
і вірус сіє.
Рятуй, Месіє!
Хай не посміє
цей вірус далі
творить печалі!..
Дивлюсь в віконце –
знов сходить сонце.
Думки гортаю,
себе картаю
і душу раню
в годину ранню,
І вірус ганю,
все вірус ганю…
                       м.Кропивницький

 

 

Василь БОНДАР

МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ

(читацький щоденник 2021 року, березень)

1 березня

Білялітературні публікації в останніх числах місцевої преси просто заганяють у ступор своїми безпідставними претензіями до відзначених цього року творів премією імені Маланюка, а ще більше чванливим самолюбуванням і вознесенням. Мова про розворот 4-5 полос «Вечірньої газети» (19.02) і саморобне інтерв’ю О.Полєвіної у «Народному слові» (25.02). Скільки ж треба носити в собі злості, зухвальства і безсоромності, аби вихлюпувати їх так часто, відверто й нахраписто, зовсім не зважаючи на те, що творче оточення не просто здогадується, а відає про причину тих вихлюпів! У що вона перетворила нині літературне гуртування «Степ»? Лишилась горсточка її сателітів – від сотень членів літературного аматорства області. А вона не може змиритись із тим, що посередні твори її вузенького членства не спроможні конкурувати з творами членів Спілки. І що робить? А виставляти власні успіхи як грандіозні заслуги. Та ж ми знаємо ціну її нагородам (хай вибачає Панько Олелькович, що сучасні його земляки, самозвані академіки девальвують його велике ймення, роздаючи грамоти з його портретом направо й наліво, нерідко й поневажувачам українського; і краще було б промовчати, ніж вихвалятись перемогою в конкурсі загумінкового канівського журналу)… А ще заради похвали вона з повісті у сто сторінок робить оповідання в десять разів коротшим. То це література? Нема чого підносити й ті нариси про композиторів світу, про яких написані гори книг, а вона компілює біографічну довідку, доплюсовуючи емоційний сплеск надуманої уяви. Це не література, а забавляння в літературу, це 95-ий квартал, це монатік із сердючкою вкупі, це – симулякр… І Н.Д. як вірного зброєносця самозакоханої Преміяди просто жалко до відрази: як же низько треба упасти, щоб, утративши елементарну гідність, розмазувати по стінці літературний твір-переможець, а на власному виду соплі ніким не завважених здібностей. Премії, виходить, не тільки підносять, а й опускають.

8 березня

Передплата періодики в наш час – справа не з легких. Літературної – тим більше. Може, для графоманів це легше, бо вони готові платити за кожен опублікований свій рядок (чим сьогодні нерідко користуються далекі від літератури видавці і множать макулатуру), а для письменника путнього… Держава наша письменників послала у нокаут ще в перші роки незалежності й досі не збирається шукати ліків для реанімації. Та й люд розучився читати художнє, швидше до кросвордів нахиляється та до еротів-анекдотів. Ось що, наприклад, передплатила наша обласна наукова бібліотека імені Чижевського: всього 291 видання (110 газет і 181 журнал). Літературних та з літературним нахилом (газети «Літературна Україна», «Українська літературна газета», «Культура і життя», «Слово Просвіти», «Зарубіжна література», журнали «Всесвіт», «Дніпро», «Дзвін», «Дивослово», «Київ», «Слово і час», «Українська мова і література в школі», «Українська культура») – 13 видань. Зате медичних – 43 («Український журнал дерматології, венерології, косметології», «Травма», «Нейроnews: психоневрологія та нейропсихіатрія», «Діабетик» і т.п.). Зате – «Отдохни! Звёзды ждут тебя» (до речі, російськомовних 29 видань, іншими іноземними – 6), «ГАК: газета анекдотів і кросвордів», «Бабушка» і т.ін. Такі промовисті цифри… Але ж у тому списку передплатних видань ОУНБ не знайти «Вінницького краю» чи «Перевалу», «Золотої пекторалі» чи «Холодного Яру», «ХарківLIT» чи «Буковинського журналу»…

Я передплачую «ЛУ» й «УЛГ» і прочитую їх від краю до краю. Не все мене в цих часописах задовольняє, але бодай певною мірою маю можливість відстежувати літературний процес у країні. Журнали ходжу читати в бібліотеки Чижевського і Маланюка. Берусь приписати там і літературний часопис Чернівців.

Натхнення і терпіння, наполегливих пошуків і реальних удач бажає «Буковинському журналові» «Вежа» із Кропивницького! Василь Бондар.

18 березня

(Електронний лист Віктору Крупському, м.Кропивницький) Re: графоманія Пане Вікторе, добрий вечір! Прочитав оповідання «Баба». Є оповідання – я в цьому не сумнівався ще до того, як почав читати. Йому Ви дасте точнішу назву: наприклад, «Баба Наташка» або «Підгоріли крильця» (ця назва ще й неоднозначна)… Бачу цю кіровоградську бабусю – досить зримо Ви її виписали. Хоч і жалко мені цього народу-покруча, але який уже є – наслідок столітнього російщення. І час нинішній безпомильно угадується – через валюту, через маршрутки.. Одне слово: в дорогу! З увагою й напутніми побажаннями натхнення у графоманії (за Вашим стьобом!) – Василь Бондар.

19 березня

Із рекомендації. Проза Надії Гармазій однозначно новаторська – це я зауважив буквально з перших творів, які вона, молода іще, але відома в краї поетеса, трохи більше року тому несміливо запропонувала мені для прочитання. У її оповіданнях відсутній за всіма літературознавчими канонами послідовний сюжет, але він є – і складається він у голові читача після прочитання усього твору, як складається малюнок на розтрощеному склі, якщо ті друзки скласти докупи. Не потрібно особливих зусиль, той сюжет мимоволі проявляється, але при цьому захоплює й тримає читача, змушує його іще раз пробігти текст від початку до кінця. Інтрига – цим письменницьким засобом досить вправно оволоділа письменниця: прочитайте бодай її невеличке оповідання «Журавлики у кишені» й ви переконаєтесь у цьому.

В оповіданнях Надії Гармазій багато лірики, багато романтики, як і належить писати у юному віці, а тим більше поетичній натурі. В той же час її проза досить стримана, однак торкає душу своїм внутрішнім хвилюванням, нерідко розлитим невидимо поміж рядками.

Рівно за рік Надія Гармазій надрукувала в головній літературній газеті України аж троє оповідань («Літературна Україна» за 15.02.2020, 28.03.2020 і 13.02.2021): таке рідко вдається навіть знаним майстрам слова чи й членам редколегії видання, не кажучи про дебютантку-прозаїка з периферії. Знаю, що на сьогодні Надія Гармазій у своєму творчому портфелі має півтора десятка оповідань і мріє про першу книгу прози.

З легким серцем і щирою радістю втілюю рішення моїх колег – висунути прозові публікації в українській періодиці Надії Гармазій на здобуття літературної премії імені Миколи Томенка.

22 березня

От чогось душа моя прикипіла до цього письменника. Чи через те, що побачив, як шанують його земляки (і з рідного села, й зі школи в сусідньому районі, де він учився), як радісно відгукуються родичі (рідний брат, сестри, племінниці, невістка), як письменники столичні й тутешні сприйняли вістку про заснування премії за пригодницьку літературу? А чи тому, що я знав його живого, брав у нього інтерв’ю, яке й сьогодні цікаво читати; що тоді пройнявся до нього симпатією (підвів мене портативний диктофон, батарейки сіли, хоч міг би й послати такого безтолкового журналіста); що тепер почув від родичів, як він приїжджав після морських мандрів на літо, зводив собі в кукурудзах курінь на березі ставка, й вицокувала аж до осені там його друкарська машинка? Я полюбив його просто як людину. Не особливо вникаючи в його творчість. От погортав поетичні книги, повість про піонерів-героїв у Підлісному, репортажно-нарисові видання про Далекий Схід, Сахалін, Курили… З міркувань рідкісного жанру в нашій літературі завів я його творчість і в хрестоматію «Блакитні вежі» – але ж усвідомлював, що це не Гуцало, не Захарченко, не Кравчук, не Григурко…, його сучасники. Він особливий тим, що ніхто з перерахованих вище (ім’я їм хоч і не легіон, але таки чималий гурт) просто не міг охудожнити ті меридіани, які здолав тільки він.

Із двотомника, що побачив світ у «Веселці» в рік відновлення нашої державної Незалежності тиражем у пів сотні тисяч примірників, я прочитав повість «Атол Туамако» якраз перед 90-річчям письменника. Звичайно, це вже зріле перо 47-річного автора. Позитивні якості цієї прози: ясний, нарисово-зображувальний спосіб письма, екзотичність для українського читача зображуваного середовища, науково-популярні тлумачення цієї екзотики, наявність національного, як тепер пишуть, дискурсу (переважно в чулих з іронією спогадах оповідача про дитинство, рідне степове село та його мешканців)… І, звичайно, пригоди, в які потрапляють герої, кожен з них виразно індивідуалізований і зовнішнім виглядом, і характером, і особливими рисами спілкуватись, міркувати, діяти. Адресована проза ця підліткам насамперед, тому й не дивина, що час від часу зустрічаються моралізаторські настанови («А.В. – гарна людина, в дідусі мені годиться і, звичайно, не заслуговує на те, щоб я об нього точив свій язик», «я вже давно помітив, що, коли чогось не можна досягти, треба вдатися до самонавіювання, самому собі сказати: не хнюп носа – чим ти гірший за інших!») та афористичні, хоча й досить таки банальні, запевнення («…щастя посміхається лише наполегливим і працьовитим»). Нерідко натрапляєш і на ніжно-ліричні абзаци, в яких відчувається три в одному: і поет, і патріот, і майстер. Ось як, наприклад, він виписує стан зачарування після прихованого спостерігання трьох членів екіпажу радянських дослідників океану на безлюдному острові за молодими туземцями, які висадились на березі атолу й справляють своє молодіжне ритуальне свято: «Від тієї несподіваної зустрічі, од того, що побачили й почули, світло так стало на душі. І світло й трохи сумовито! Кожен з нас згадав рідний край, де під шатами зоряного неба бринить-снується мрійлива пісня і в місячнім прядиві ночі чи то сніг хурделиться, чи квітнуть вишневі сади. Усе мов казка: і море, й коралові острови, й до серця болісний доторк туги за отчим краєм. Так, ніби то було уві сні або не зі мною. Але ж ні! Он перед очима гойдається по вінця сповнена мінливого сяєва лагуна. Пелюстки човнів губляться ген в імлистому серпанку. Південний Хрест – кілька ромбом розташованих зірок – цвіте над головою. Об кораловий бар’єр – білопінну торочку, – набігаючи, розбивається прибій, і шум його знадливий, мов голос сирен. А з далини, зіткана з самої жаги і муки, летить, долинає то радісна, то сумна полінезійська пісня; уколеле озивається срібнострунно. І сам я повнюся музикою, сяйвом; від повноти життя й сили, що буяє в мені, якось незбагненно відчуваю, як під рукою росте, вищає трава, пестливо і ніжно торкаючись долоні. А це, кажуть, ознака найвищого щастя».

І, звичайно, чи не найголовніша роль мариністської прози письменника – просвітительська, пізнавальна; і то не тільки стосовно екзотичних знань та візій, а взагалі – письменник відкриває юним читачам рідкісні знання та факти, присипані піском часу, як ота розповідь про чигиринця, автора знаменитої пісні «Раскинулось море широко, и волны бушуют вдали…» Тож у мене немає найменшого сумніву, що книги, зокрема останнього періоду творчості мариніста нині треба перевидавати (по смерті, а це вже майже дев’ять років, не видано жодної – окрім, здається, у видавництві двоюрідної сестри Людмили Житньої). Перевидавати з яскравими малюнками, виразними океанськими мапами рідною мовою, привабливою оправою – не як цей «веселківський» двотомник, де цього нічого немає. Видно, нашвидкуруч готувалось видання: навіть передмови не спромоглись написати, а перебрали безіменне інтерв’ю з «Літературної України». Сьогодні ці книги такі зачовгані, засмальцьовані, що аж лячнувато їх брати в руки. Врешті, цей факт нам теж багато про що свідчить: запитаною є нині творчість Леоніда Тендюка.

30 березня

Прислав мені з Одеси прозаїк і літературознавець Василь Полтавчук на минулому тижні в одній бандеролі аж дев’ять своїх книг. Шість із них, кишенькового формату, під дахом серії «Одеса літературна» я прочитав-пролистав і дуже порадів за сусідів, які так дбають, не забувають своєї спадщини. От якось у телефонній розмові Василь Григорович жалівся мені, що нині в чорноморському місті не видається жоден літжурнал, але ось із прочитаного я втямив, яка сильна в Одесі була протягом тривалих десятиліть літературознавча школа і як до недавнього часу (може, й тепер?) кафедра української літератури дбала, аби про письменників писались книги, видавалась їхня спадщина… Ці шестеро книженят – яскраве свідчення мовленого. Заснував серію автор 2012 року нарисом про Василя Фащенка – патріарха літературознавчої науки і Шевченківського лауреата. Власне, це є передмова до видання вибраних студій про новелу у серії «Бібліотека Шевченківського комітету» (2005), що мало тираж у 17 разів більший, ніж кишеньковий формат. Моє око в цьому нарисі зачепилось за кілька абзаців: Фащенко зізнається про інтуїтивний потяг до новели, коли ще не відав «давнього визначення цього жанру: на вигляд – мала, для почуття – велика»; у дослідницькій спадщині не знайшлося місця бодай через кому, аналізу новел Миколи Кравчука (зате зауважені посередні О.Гижа, С.Журахович, О.Опанасюк та інші – недарма вчений під кінець життя зізнавався у «власній зашореності»); Фащенко віддав дань, за Валерієм Шевчуком, «літературним вельможам», підносячи на висоти творчість Л.Новиченка, П.Загребельного, О.Гончара; прочитати статтю В.Ф. «Новела з напівфабрикатів», якої нема у «БШК».

Фіксую цікаві факти із наступних п’яти книженят серії «Одеса літературна» авторства Василя Полтавчука. Нарис про одеського журналіста й громадського діяча Бориса Дерев’янка, життя якого обірвала куля найманого вбивці на 59-ому році життя: дуже мріяв, з дитинства, стати письменником, не встиг дописати документальну літературну сюїту «…Но есть покой и воля»; засвоєна мудрість від учительки: «не всяка правда завжди – благо, не всяка неправда – невиправне зло»; з роздумів про письменницьку працю: «…для писання потрібен час, особливий настрій. І головне: зосередженість. Щоб не відриватися на жодну справу, крім тієї однієї, якою почав займатися». Дивовижна доля мариніста Івана Гайдаєнка (республіканська Іспанія, фашистський полон, очікування розстрілу відображені в єдиному романі письменника «Санта-Мария») з його продуктивністю (понад півсотні книг), всежанровістю (вірші, нариси, оповідання, повісті, п’єси, роман), близькими мені роздумами («Дневники я веду со дня своего первого плавания и по сегодняшний день, помня, что “лучшая пам'ять – чернила”»… «Не мог смириться с крушением государственной книгоиздательской системы, вследствие чего извечная мечта каждого писателя – издать книгу – стала неосуществимой. И мне подумалось, сколько за эти окаянные годы на корню засохнет, не состоится молодых… А в то же самое время массовыми тиражами издаются романы и повести, липкие от смакования “сладкой” бездарною жизнью, густо населённые сексоманами, кидалами, ловкачами, костоломами-суперменами»); автор нарису не замовчує і керівництво Гайдаєнком злополучного Фонду миру: на початку 1980-их років одна лиш Одещина перераховувала щороку в Москву по п’ять мільйонів рублів… З дитинства пам’ятаю книжечку з малюнками «Іванові кавуни» – цю казку написав Володимир Іванóвич, майстер римованих усмішок та байок з афористично відграненою мораллю; у 1931 році свого арештованого за націоналізм друга Степана Олійника вирятував саме Іванóвич, написавши листа Всесоюзному старості М.Калініну із двомастами підписами студентів про невинність їхнього товариша… П’ятий нарис про літературознавця Івана Дузя, який видав книги «Світлий дороговказ. Ленінська “Правда” про українську літературу», «Питання літератури і мистецтва в документах ХХV з’їзду КПРС», «Генієм Леніна натхненні» та «Радянські письменники про нову Конституцію СРСР», однак якого поважали викладачі і студенти, двічі обираючи деканом філологічного факультету університету імені І.Мечникова, і так само письменники області, двічі обираючи своїм очільником – наскільки це знаменно, можна судити з розповіді В.Панченка, який мені скаржився з гумором на приморське письменницьке середовище 80-их років: поки я доходив до зали, де мали відбутись письменницькі збори, то мене зустрічали четверо-п’ятеро осіб, які фалували так до свого угруповання, обгиджуючи інших найостаннішими характеристиками, що мені кортіло розвернутись і йти геть із цього гадючника; а Дузь мирив усіх; він першим написав грунтовні творчі портрети Остапа Вишні й Степана Олійника («Писав Павло Михайлович швидко, легко і дотепно. Ось у “Вістях”… за 1923-1924 роки було надруковано 530 творів», Степан Олійник: «Коли б знав тоді, що добрі люди цікавитимуться в майбутньому моїми писаннями, то, мабуть, не все б і публікував…); «Іван Дузь – один із найавторитетніших знавців літературної Одеси» – це вже означення автора нарису; він писав вірші (пісню на його слова «Рідна Одеса» співає народний артист країни Микола Свидюк), писав прозу й драматургію, фронтові бувальщини, але знають його насамперед як літературознавця; уже на схилі віку пробував дати своїй поетичній музі друге дихання («Я раб свого життя…», «Не ставте пам’ятник мені…»)… Останній в часі нарис-книга В.Полтавчука про творчість сущого письменника Геннадія Щипківського, якого і я знаю – дещо читав з його прози навіть аналізував: часом ми обмінюємось телефонними дзвінками – а з одеського нарису пізнав іще дужче, зокрема й той факт, що повісті «Щем» письменник дав назву за першими літерами, якими починається кожна із трьох оповідей твору в словах «ще», «ет», «мовби» – який штукар!

Де нам, приінгульським письменникам, узяти Полтавчука? Навіть маєм вулицю Полтавську, але Полтавчуки тут не ростуть. Хто ж про нас напише? Чи кинути все й податись в Одесу?

м.Кропивницький

 

Надрукувати