Середмістя №17

Перегляди: 945

Олекса Різників

Серпень

Серпень прийшов до мене,
серп несучи в руці,
хлопчик іще зелений,
скупаний в молоці,
скупаний у любистку,
та у нічній росі,
гарний, ну чисто писанка,
і біля мене сів.
Гайда, Олексо, жати
Жито і пшениці,
станем снопи в'язати,
класти у копиці.
Хочеш, мабуть зустріти
добрих своїх братів?
Бо ж колоски налиті
з вусами, як і ти.
Серпню мій! Серце терпне,
що мені нагадав…
Хвилями, любий серпню,
поле мене гойда.
Глянь, у серпанку доли,
обрій ледь-ледь дрижить –
це нам являє поле
порух тонкий душі,
тайну душі своєї,
дивні свої дива…
Серпню, ти дурня склеїв
тим, що мене позвав.
Тим, що згадав про жито,
Про небеса над ним,
тугу мою збудив ти
Словом своїм одним.
Так, то мої братове,
з поля я родом сам,
І повернуся знову
Під золоті небеса.
Але не зараз, хлопче,
серпню мій золотий…
я лиш заплющу очі –
ти собі, серпню,
йди.
1.08.72. Камера КГБ

 

Валерій М’ЯТОВИЧ

НА КАРАНТИНІ або ЗВИЧАЙНА ЖІНКА
розділ із повісті

Я – маленьке, наївне цуценятко, яке ще не звідало всієї жорстокості світу й гадає, що йому все дозволено. Я лащусь, нетерпляче тягнуся до її вуст, а вона крутить головою то в один, то в инший бік і голосно сміється.

Їй весело. На відміну від мене, закоханого в неї до безтями.

Та ось вона стихає й більше не відвертається. Може, втомилася крутити головою, а може, просто з жалю до мене. І я припадаю до її вуст, як до джерела після тривалої виснажливої мандрівки пустелею, п'ю життєдайний трунок і напитися не можу.

Ах, яка то насолода – цілувати жінку, про яку ти мріяв цілих пів року! Ти й припустити не міг, що колись поцілуєш її, але ж це сталося – ось вона!

Мене переповнюють почуття до неї. Я не вірю своєму щастю. Може, думаю, вщипнути себе? Та ні, я не сплю! Ось я відчуваю її пальці в своїй чуприні. Вони то збираються в кулачок, то розпрямляються, ніби закликають до рішучих дій…

*     *     *

Супермаркет у вечірні години – не найкраще місце для романтичних зустрічей. Тут тебе оточують десятки заклопотаних, як правило, невеселих облич. Тільки й устигай розминатися, щоб ненароком когось не штовхнути. У твоїх же інтересах. А ще – точно знай, що тобі треба, й тоді ти швидко виберешся з цього велелюддя.

Я знаю, що мені треба. Я добряче зголоднів та ще й змерз, і маю купити щось на вечерю. Щось таке, щоб довго не готувати.

Зупиняюсь біля вітрини з коробками курячих яєць. Смаженя ніколи мені не проїдається, до того ж три-чотири яйця – це майже половина денної норми необхідного для організму білка. Не вагаючись, беру одразу дві коробки й іду по хліб. Мій хліб – "Висівковий". Теж корисний, як і яйця. Колись слухав лекцію однієї дієтологині, то знаю про правильне харчування ще й не таке.

Та про користь цього хліба відомо, схоже, не тільки мені. На полицях він не залежується. Немає його там і зараз. Шкода. То якого ж хліба мені взяти? Тільки не білого – там повно шкідливих вуглеводів.

Поки стою, а погляд блукає по хлібних полицях, хтось зупиняється неподалік мене. Його хліб не цікавить. Цікавлю його я. Ану-ну, хто ж це такий? Повертаюся й ледь не скрикую: "О, Боже!" Це – вона! Жінка, в яку я закоханий уже кілька місяців!

– Доброго вечора! – промовляє вона.

Спантеличений несподіваною зустріччю, а ще більше тим, що вона не пройшла повз, я лепечу щось у відповідь. 

 – Ви мене пам'ятаєте? – запитує жінка.

"Не тільки пам'ятаю – я вас кохаю!" – хочеться крикнути, але кажу:

– Ми бачилися з вами на виставці минулої осені.

Вона не здогадується про мої почуття, й це мене зараз влаштовує.

– Зиму малювали?– киває вона перекинутий у мене через плече мольберт.

– Так, – відповідаю вже трохи впевненіше. – Зробив кілька етюдів за містом.

– Сильно змерзли?

– Трохи.

Раптом її зеленкуваті очі зблискують чудними вогниками.

– Слухайте! – мовить радісно. – Візьміть мене з собою наступного разу. Поїдемо моєю машиною...

Я, дорослий чоловік, червонію, як хлопчик. Щось белькочу під носа, неспроможний чітко вимовити бодай слово. Я не уявляю, що вона робитиме, поки я щось там мазюкатиму, але ж мені дуже хочеться, щоб вона була поряд – ось у чому річ!

– Ну то як – візьмете? – вимагає вона відповіді однозначної й безперечно позитивної. – Що скажете?

Лице моє вже все пашить вогнем. Я киваю головою й додаю:

– З радістю.

– У вас лице червоне – температура не підвищилася, вас не морозить?

Хотілося пожартувати, мовляв, і температура підвищилася й морозить так, що стояти не годен, але відповідаю:

– Неначе ні.

– Знаєте що, –  в голосі її відчуваються ділові й рішучі нотки.  – Давайте скупимося, і я відвезу вас додому. Щоб ви ще запалення легень не підхопили.

Я не вірю своєму щастю. Про мене так давно ніхто не турбувався. Але відвозити мене нікуди не треба.

– Та я зовсім близько, в сусідньому з магазином будинку, живу, – кажу.

– О, то ми з вами майже сусіди! – сміється вона. – В мене квартира в будинку з аркою.

Багатоповерховий будинок з аркою – через два квартали. Він один такий на нашій вулиці, і його всі знають.

– Дивно, – кажу собі.

– Перепрошую, чому – дивно? – не зрозуміла вона.

– Дивно, що ми з вами досі не стрічалися тут.

– Бо я тут рідко буваю. Мені зручніше скуплятися у "Велмарті". І вибір там кращий, ніж тут.

Я хотів уточнити, що там і ціни вищі, та вчасно прикушую язика. Ціни вищі – для мене, не для неї – це ж, як кажуть, і неозброєним оком видно.

І я уявляю, яке видиво ми з нею зараз  становимо в очах оточуючих: вона – шикарна, в короткій білій песцовій шубці, пані, і я – схожий на безхатька, що кинув копирсатися в сміттєвих баках і зайшов оце до магазину по пляшку пива. На мені стара, із затертими до блиску манжетами куртка й приблизно такого ж стану темно-синій берет, з-під якого на плечі спадають напівсиві пасма. 

Але ж – хочеться заперечити самому собі! – я не завжди мав такий нікчемний вигляд! Наприкінці дев'яностих – на початку двотисячних, коли, щоб там хто не казав, економіка росла як на дріжджах, я шикував. Новоспечені багатії купували мої картини, не торгуючись. Тепер навіть їх притисла криза. Плачуть, що на харчі грошей не вистачає. Мабуть, це правда, адже за пів року тільки один і спромігся купити картину, та й то за половину її вартості. Що ж тоді говорити про мене? Де я знайду гроші на нову модну одяганку?

– То ми з вами домовилися? – питає вона.

– Домовилися, – відповідаю. – Коли вам буде зручно?

– У вихідні.

Вона дістає із сумочки візитну картку. Передає її мені й каже:

– Зателефонуйте в четвер, щоб я точно знала й нічого не планувала собі на суботу чи неділю. І не бійтеся – ви мені не заважатимете.

Я все ще не можу повірити в те, що зараз відбувається. Стою й щось лепечу.

– Тоді до зустрічі? – подає вона руку.

Рука її матово-біла, неначе витесана з мармуру, пальці із розмальованими нігтями оздоблені різними каблучками.

Я ледь не сахаюсь назад. Я знаю, який вигляд мають мої руки. Після пленеру я тільки й спромігся стерти з них фарбу ганчіркою. Хіба я можу дозволити собі торкнутися ними тієї випещеної краси? Та ще й маленька змійка, що визирає з-під рукава шубки. Золота чи тільки позолочена, вона обвила зап'ястя простягнутої руки й не зводить з мене зеленкуватих очей. Не инакше, як хоче загіпнотизувати. Не здогадується, дурна, що я вже загіпнотизований. Відтоді, як обернувся, щоб з'ясувати, хто на мене дивиться, кому я знадобився. Завжди такий рішучий і впевнений в собі, побачивши її, я раптом розгубився й онімів, неначе мене заскочили на гарячому...

Але ж я не можу стояти так і далі! Я повільно й нерішуче піднімаю свою руку – може, жінка, побачивши її, сама відмовиться від потиску?

– Пробачте, – кажу й показую руку зі слідами фарби. – Я ще не встиг...

– Ну що ви! – щиросердно реагує вона на моє зніяковіння й сама тисне мені руку. – Не соромтеся. Я поважаю людей, котрі вміють щось робити, а ви точно вмієте – я бачила ваші картини на виставці.

Я теж тоді дещо бачив.

 

Так сталося, що міська виставка, приурочена до Дня захисника України й Дня українського  козацтва, фактично трималася на моєму портреті добровольця у повен зріст. Коли я запропонував картину організаторам, вони  вхопилися за неї як за рятувальний круг, бо вона  найточніше відповідала їхнім задумам.

Портрет розмістили в центрі експозиції, серед пейзажів і численних натюрмортів. І хоч був він не найбільшого розміру, не губився серед різнобарв'я, так щедро вихлюпнутого на полотна моїми колегами.

– Ви ж подивіться, яке поєднання сучасності й сивої давнини! – захоплено вигукнула керівниця міського відділу культури, завітавши до галереї напередодні відкриття виставки.

Я теж звернув увагу на те поєднання, коли наприкінці літа зустрів на вулиці  хлопця в камуфляжній формі й на милицях. Я пройшов би собі далі, якби не ота його підкреслена схожість з козаками часів Івана Сірка й Богдана Хмельницького. Замість чуба – оселедець, у лівому вусі – велика сережка, з-під лоба зблискують вогниками меткі очі. Він ніби заліковував рани в одному з монастирів після походів на турків чи ляхів і тепер уперше вийшов на люди.

У нього не було лівої ступні, і я одразу здогадався, звідки цей новоявлений козак повернувся. Перепросивши за, можливо, недоречне  прохання, запитав, чи не допоміг би він мені в одній справі.

– Ну, якщо я зможу… – хлопець показав очима на скалічену ногу.

– Зможете, – я відчув, що ми домовимося. – Я хочу написати ваш портрет.

– Ви художник?

– Та трохи.

У нього був вільний час, у мене – натхнення. До того ж нам не було нудно, бо хлопець виявився спостережливим й багато цікавого повідав мені про життя-буття на блокпостах. При цьому ні на що й ні на кого не скаржився. З втрати ступні не робив трагедії, казав, що це не завадить йому повернутися на війну.

Якоїсь миті мені здалося, що хлопець бравує, але ні. Коли заговорили про політику, він зізнався, що йому комфортніше в окопах, ніж тут.

– Там ти знаєш, що твій ворог – попереду й що ніхто не вистрелить тобі в спину, – сказав.

Я все зрозумів. Так просто й так влучно схарактеризувати ситуацію в країні могла лише людина із загостреним почуттям справедливості. А такою робили її, зокрема, й обставини, в яких вона довго перебувала. 

Завдання в мене було надскладне. Я мав поєднати усе – і колоритну зовнішність, і гострий розум, і гіркоту нашого часу. Тепер, враховуючи, як сприйняли портрет на виставці, можу потішити себе, що мені вдалося непогано впоратися. Мій козак не журився, не обливався, сердешний, горючими сльозами, але й не сміявся безпричинно. Його думки й настрій читалися в погляді карих очей – прискіпливому, навіть трохи строгому й водночас теплому та доброзичливому...   

 

Керівниця відділу культури, обійнявши мене за плечі й відвівши подалі від свого почту, поцікавилася, скільки б я хотів отримати за портрет. Я не знав, що відповісти. Я ще не був готовий з ним розлучатися.

– Почепимо його в приймальні міського голови, – уточнила, навіщо їй портрет.

Та я все одно не поспішав з відповіддю.

– Кажіть. Не соромтеся. Платитимуть бізнесмени, ми їх для того й запросили на відкриття, щоб і вас, художників, підтримали, й фонд галереї поповнили.

– А якщо він нікому не сподобається?

– Тоді наше управління купить. То за скільки б хотіли його продати?

– Якщо так, то хай буде дві тисячі.

– Доларів?

– Гривень.

– Ну що ви! – скривилася чиновниця, і я подумав, що назвав трохи зависоку ціну. Проте вона сказала: – Просіть більше. Ви ж найкращий наш художник, заслужений, і так дешево хочете віддати цей шедевр.

А потім було відкриття виставки й перша зустріч з нею.

Скільки прожив уже на світі, а й досі не можу собі пояснити, чому ти проймаєшся ніжними почуттями до однієї жінки й зовсім байдужий до іншої, зовні навіть симпатичнішої. Мабуть, справа в якихось флюїдах, які вона випромінює і від яких ти неспроможний одбитися. І поки намагаєшся в тому розібратися, з тобою стається те, що й має статися, – ти закохуєшся.

Вона ніби для того й з'явилася на виставці, щоб розбурхати приспані сірою буденністю мої почуття, примусити думати про неї.

Я дивувався собі. Я запитав себе: "Що це з тобою? Невже ти смієш мріяти про неї, значно молодшу від тебе? Подивись на себе! Скільки тобі років? За шістдесят? А їй?.. Подумай, поки не пізно!"

То в мені говорив другий я. Він мав рацію, але в нього не було серця. Серце було в мене першого. До того ж, думати про неї й мріяти – це не злочин. А я, окрім думати й мріяти про неї, нічого не збирався й робити. Мені б і того вистачило. 

 

Після відкриття виставки й формальних виступів чиновників нам представили гостей. Особа, яка притягувала мене неначе магніт, виявилася власницею підприємства з виробництва пилососів. І я згадав: колись пилососи в нашому місті складав цех при військовому заводі. Була тоді така директива: даєш ракети чи гармати армії, давай щось і населенню – каструлі, м'ясорубки, радіоприймачі, будь що. Наш завод давав пилососи, зовні схожі на перший штучний супутник землі (чи не були використані одні й ті ж креслення?!). Тільки замість попискування, що його посилав супутник з навколоземної орбіти, ці металеві кулі на колесиках ревіли, як справжні ракети при злеті. Либонь, тому й назвали їх "Буранами".

Після закриття заводу в дев'яності, мав закритися й цех пилососів, а, виявляється, він працював і працював успішно, якщо його власниця може дозволити собі займатися благодійництвом.

Потім почалося те, в чому ні мені, ні моїм колегам не хотілося брати участі. Підприємці обирали роботи. Мабуть, їм було б зручніше, якби на кожній картині висів цінник, але організатори виставки чи то не додумалися до того, чи навмисне приховували вартість, щоб не відлякувати потенційних покупців.

Ми з хлопцями стояли біля входу до зали, вдаючи, що нам байдуже. Гомоніли про се про те, а думками були біля своїх робіт. Я ще й устигав краєм ока пасти Її!

Я даремно боявся, що мій портрет сучасного козака не виграє конкуренції в пейзажів і натюрмортів. Біля нього одразу ж зібралося чоловік шість благодійників, в тому числі й власниця заводу пилососів, і про щось радилися між собою. Останнє слово було за нею, бо її залишили перед портретом одну, й вона стояла непорушно хвилин п'ять.

Я затамував подих. Здалося, навіть серце мені зупинилось.

Нарешті жінка пошукала очима керівницю відділу культури. Та одразу ж поспішила до неї. Вислухавши підприємницю, покликала мене. 

– Маркіяне Івановичу, – звернулася, коли я підійшов, – ось Галина Вікторівна бажає придбати для міської ради вашу роботу. Поговоріть з нею.

Вона відійшла.

– Називайте мене просто Галею, – мовила жінка й подала мені руку.

Очі її блищали від сліз. Перша думка: невже вона знає цього бійця з позивним "Серга"? А може, він її син? 

Я аж збентежився. Взявши подану мені руку, нахилився і торкнувся її вустами. Потім промовив, щоб вивести себе зі стану замішання:

– Тоді й ви мене звіть, будь ласка, просто Маркіяном.

Галя кивнула на знак згоди й усміхнулася. Сльози все ще блищали в її очах.

– Пробачте, – сказала, обережно торкнувшись вказівними пальцями кутиків очей, – дещо пригадалося... Він живий? – кивнула на хлопця на портреті.

– Так. Підірвався на міні, але вижив. Сказав, як тільки дочекається протеза, повернеться до своїх хлопців.

– Ви можете дати мені його телефон?

– Звісно.

Поки вона заносила до свого телефону номер, що я диктував, я роздивлявся її. Відкрите світле чоло, маслинового кольору очі, прямий ніс, чутливі губи, трохи висунута вперед нижня щелепа. І все це обрамлювали темно-каштанові кучері. Хтось би сказав: жінка як жінка. А мені вона видавалася особливою. І відчуття: ніби я в неї давно й міцно закоханий. 

– Дякую, – мовила вона й сховала телефон до сумочки. – А тепер називайте свою ціну.

Я знав, скільки хочу отримати за портрет. Не знав тільки, як відреагує Галя.

– Ну, не соромтеся! – підбадьорила вона мене. –  Я не мільйонерка, але за цю роботу заплачу, скільки ви забажаєте.

Вона дивилася мені в очі й чекала.

– Для вас – ніскільки, – була моя відповідь. – Я його вам дарую.

– Ой, ні! – вона заперечливо похитала головою. – Я так не згодна. Ви трудилися, фарби витрачали, час... Та й ви ж чули: портрет висітиме в приймальні голови.

Тієї миті для мене не мало значення, де він висітиме. Мало значення інше – мої почуття до неї. Я б ненавидів себе до кінця життя, якби отримав від неї хоча б гривню. 

Вона бажала придбати портрет добровольця, а я був невблаганний.

– П'ять тисяч вас влаштує? – наполягала, грайливо мружачи свої зеленкуваті очі.

Як людині, котра не один день у бізнесі, їй не бракувало настирливості й завзяття, але ж і я умів стояти на своєму.

– Я віддаю його вам так, – повторив упевнено. – Гроші мені не потрібні.

Очевидно, вона збагнула, що зі мною не варто змагатися, й, торкнувшись мого ліктя, сказала:

– Тоді я пропоную ось що: я даю вам десять тисяч гривень, а ви – або залишаєте їх собі, або віддаєте тому хлопцеві. 

Вона подивилась на портрет, і тінь зажури знову лягла їй на лице.

Я не наважився поцікавитися, в чому тут річ, що примушує її журитися. І це була моя помилка, бо я ще довго докорятиму собі за ту свою нерішучість. Причина відкриється, коли ми зустрінемося за пів року, й між нами почнеться щось схоже на роман, а тоді...

А тоді я так відповів на її пропозицію:

– Хлопцеві ці гроші будуть не зайвими, але я хочу, щоб ми разом передали їх йому.

– О, це було б здорово! – її очі зблиснули вже веселими вогниками. – Але ми з подружкою завтра відлітаємо до Грузії й повернемося тільки за два тижні.    

Тепер уже була моя черга журитися.

– Бізнес чи відпочинок? – запитав тоном, неначе мені байдуже, куди там вони з подружкою летять.

– І те й інше, – Галя всміхнулася. – Хочемо, так би мовити, поєднати корисне з приємним. А ви були в Грузії?

– Ще за Союзу.

– Кажуть, сьогодні там дуже гарно. Особливо всім подобається грузинська гостинність, то й ми з Гнатівною вирішили нею скористатися.

Гнатівна і є її подружкою. Теж бізнеследі. Я ніколи її не бачив і, мабуть, уже не побачу (тільки на світлинах), але вона ще не раз ставатиме між мною і Галею, і я сердитимуся на неї. Ох, яка ж то противна штука егоїзм! Затуманює розум, штовхає на безглузді вчинки…

Мені б запитати її про що-небудь, а я був зайнятий тим, що подумки вже ревнував її до Гнатівни, до Грузії, не маючи на те найменших підстав та й права теж.

Мені не хотілося, щоб вона кудись летіла. Мені хотілося бачити її завтра, післязавтра, щодня…

Гроші – усі десять тисяч гривень – я передав Антіну в приймальні міського голови, куди нас запросили на відкриття його портрета. Спочатку він відмовлявся їх брати й зробив це тільки після пояснення, що гроші не мої, що я виконую доручення благодійниці.

– Вона б їх сама тобі вручила, але зараз перебуває в Грузії, – уточнив я.

У нього не було підстав мені не вірити.

– Тоді дайте мені, будь ласка,  номер її телефону, – мовив він. – Я маю їй подякувати.

Допомогти йому я не міг. 

– У мене немає номера її телефону, – сказав. 

За мить згадав, що диктував їй номер його телефону.

– Вона тобі зателефонує.

– Вона знає мій телефон?

– Взяла в мене.

– Тоді скажіть, як її звати.

– Галина. По батькові – Вікторівна. Та ти сьогодні про неї ще почуєш.

У великій приймальні товклося десятка півтора журналістів, брязкотіли медалями ветерани АТО й кадрові військові. Оскільки місця для всіх не вистачило, то частина запрошених стояла ще й у коридорі.

Я спочатку засумнівався, чи треба було їх усіх відривати від справ. Навіть припустив, що невтомна керівниця відділу культури переборщила, роблячи з рядової події шоу, але як тільки почалися виступи, хутенько відмовився від критичного настрою. Я не врахував, що означала ця подія для більшості з присутніх. Та й місце для портрета добровольця вже не видавалося мені невдалим, адже в приймальні міського голови щодня буває людей більше, ніж у картинній галереї. І це – не перебільшення, це – правда.

Я ще раз подумки зняв капелюха перед талантом організаторки дійства, коли право явити портрет запрошеним було надано Антіну. Чесно кажучи, я б до такого не додумався. Уявіть собі: хлопець на милицях підходить до портрета, смикає за кінчик простирадла, воно сповзає на підлогу, і перед вами – уже не один, а два Антіни! Вони й одягнені однаково, про що подбала… ну, ви й самі здогадуєтеся, хто про те подбав.

Бурхливі оплески, клацання фотоапаратів, спалахи фотоламп. Мене запрошують підійти ближче, сам міський голова міцно тисне мені руку. Назвали й прізвище Галі. Я пробігаю очима по лицях присутніх, сподіваючись побачити такий бажаний зараз мені її образ, та чуда не стається – її немає.

– Вона у відрядженні, – пояснює всім міський голова, – тому слова подяки висловимо їй окремо.

Мені важко збагнути, чому не можна було дочекалися її повернення, чому позбавили її хвилини слави, на яку вона заслуговувала. Невже кілька днів щось важили?

Кажу собі: якби знав, що її не буде, то й сам би не прийшов.

Навіть припустити не міг того, що зі мною відбуватиметься далі. Де б не був, чим би не займався, Галя не йшла мені з голови. Я ледь не марив нею. В якісь хвилини відчував її фізичну присутність поряд із собою. То вона стоїть за спиною й спостерігає, як я працюю, то вона зайнята хатніми справами. Інколи спрямовував погляд туди, де вона мені уявлялася. 

Спочатку ця закоханість множила моє натхнення. Чи не щодня я їздив за місто, ходив у занедбаний міський сад й віднаходив такі мотиви для своїх етюдів, що аж диву давався. Пізня осінь неначе навмисно не поспішала з холодними дощами й вітрами, виманювала мене з майстерні. А ще я на одному подиху закінчив замислений кілька років тому триптих "Я родився в степах". Надихнув мене Винниченко отим своїм: "Я родився в степах. Ви розумієте, добре розумієте, що то значить в степах. Там, перш усього, немає хапливости. Там люде, наприклад, їздять волами. Запряжуть у широкий, поважний віз пару волів, покладуть надію на Бога й їдуть..." Згадав, як сам у дитинстві аж тремтів від його безмежності й загадковості. Він, той степ мого дитинства, й досі зі мною, я його дуже виразно уявляю. Немає там ні людей, ні волів, ні навіть комбайнів з тракторами, там є лише він – Степ, безмежний і загадковий.

Мені потрібен був струс в позитивному значенні цього слова, й я його отримав. Зроблені колись ескізи перевтілилися в картини такої експресії, що аж мене вразили. І за це я мав дякувати їй, незвичайній жінці, яка так несподівано й доречно з'явилася в моєму житті.

Я міг про неї тільки мріяти, але й цього було достатньо, щоб почати відроджуватися не стільки фізично – почуваюся, слава Богу, добре, – скільки морально. Я був закоханим юнаком. Думки про неї сповнювали моє серце солодким щемом, спонукали до несподіваних кроків і вчинків. Наприклад, я взяв собі за правило щовечора проходити швидким темпом не менше десятка кілометрів. Це так сподобалося моїм м'язам, що вони не давали мені лінуватися. За будь-якої погоди я виходив на свій маршрут. Майже триста кілометрів, подолані протягом місяця, не забарилися позначитися на моїй фігурі. Я став стрункішим, й обличчям аж помолодшав.  

Ще, несподівано навіть для самого себе, я почав писати її портрет. Це був спосіб  вгамування почувань, що збурювали мою кров, але тоді я над цим не замислювався. Як і над тим, чи була моя Галя схожа на справжню. Я не збирався коли-небудь показувати їй цей портрет.

*     *      *

З настанням холодів і неможливістю працювати в неопалюваній майстерні, перевіз додому найнеобхідніше. Прихопив і недописаний портрет, якому судилося стати такою собі віддушиною. Я навмисне не поспішав його закінчувати, бо що б я тоді робив? Я чи не щодня брав до рук мастихін і зчищав якісь місця, переписував їх наново, аби тільки мати собі забаву.

З боку це могло видатися дивацтвом, знущанням, та мені було все одно. Якщо кожен вільний обирати, як йому краще з'їжджати з глузду, то чому ж і мені не зробити це в такий неординарний спосіб?

Насправді це не було втратою розуму. Дай Боже кожному пережити те, що я переживав весь час після виставки. Це справді можна було порівняти тільки з другим диханням з усіма його наслідками.

Але я не намагався її розшукувати. А навіщо? Щоб стати в її очах посміховиськом? Ще більше я боявся розчарування. Я створив її в своїй голові такою, якою бажав, й мені не треба було знати щось таке, що могло бодай трохи потьмарити її образ.

м.Кропивницький

 

Володимир ЯРЕМЧУК

***
Скільки слів розгубив я шляхами й світами!
Скільки слів я у кетяги й грона зв’язав!
В них – лілові смеркання, рожеві світання,
і причали розлук і стрічань всіх вокзал.
Скільки слів – незбагненних, химерних і гарних,
що я ними вражав – а чи злом, чи добром!
Скільки їх – щиро-влучних і ницо-бездарних
під моїм неслухняним з’являлись пером!
Ви для чого, слова?! Ви від кого, слова?!
І пульсує, й чманіє від вас голова.
Я кричу – і німію. На душу вас множу.
І сказати – не вмію. Й мовчати – не можу.

***
Образів і слів препишні грона!
Диво дивне! Ах, який поет!
Й раптом, – слів-убивць смертельні жорна,
що немов трутизна чи багнет!
Поетичне – в небо! – устремління –
і зміїне жало… Хвіст – і німб…
          Все шукає – не знайде – сумління:
          як оце вживається у нім?!

                   ***
                        На дзвінок-відгук зі Світловодська
                                                        про мою поезію
Що із того, що мене не братиме
в товариство, елітарно-звихрене,
поетична пишномовна братія,
на словесних викрутасах звихнута?!
В неї слово й образ – в кілька поверхів!
В неї думка перемакіяжена!
Новотвори – аж збиває подихи!
Слів химери в дивні коди в’яжуться!
То не я! – відкритий і приземлений!
Там словес конструкції нечувані!
Чи мені писати кимсь та звелено?
Не писатиму, а  помовчу, мабуть…
… Й раптом – ваш дзвінок сердечно-лагідний,
слів похвальних пелюсткові пригорщі!
Й що мені уся еліт поблажливість?!
Й що мені осудливі їх прикрощі?!

***
Модерн-поете! Кому ти пишеш?
Слова-химери, думки – за грань…
Все пустослів’я твоє препишне –
лексемних вивертів шизо-гра.
Між словозбочень химер-конструкцій –
пісних і прісних – вмирає суть.
Зніми полуду: он дощик трусить
на килим квітів живу росу!
Он плине хмарка, сміється жінка,
маля ступає он -- перший крок...
Шумить пшениця і пісня дзвінко
злітає щира поміж зірок.
Спустись на землю, вклонись криниці,
торкнись губами до пелюсток…
Великомудрі твої дурниці
засипле часу шорсткий пісок.

                   ***
Диво-вірш – він німує криком,
диво-думки примарна тінь,
слово – сповідь і слово – припис
поміж проблисків-мерехтінь.
Понад прірвами переправа,
сонця блиск в ручаях дощу…
…Я писати не маю права:
я так дивно не напишу.
Крига він – і жага заграви,
тиша ночі – і битви шум…
Я писати не маю права:
я так ємко не напишу.
Квітне сміх там, сльоза згорає,
там іронія між плачу.
Я писати не маю права:
я так щемко не напишу.
І єдине, що мене втішить,
що для когось і я не згірш,
що й свою десь я маю нішу –
отже, маю право й на вірш.


                    ***
Слова плелись і з сенсом, і без рації,
і гармонійні, й прикрий дисонанс.
По хмарах з неба опускались грації,
аби словам поета дати шанс.
Слова лунали пристрасні і стишені,
і вартісні, й такі, що ніц не варт.
Писалося – викреслювалось писане,
щоб кожне слово силу мало й гарт.
Творилося вибагливе мереживо;
в його в’язаннях потопав поет.
Час відсівав усі слова на решето,
окрилював – обрізував їм лет.
                Вони зростали на полях безплідності.
Поета пік їх лід і їх вогонь.
А грації і далі в панській блідості
ішли крізь душу зранену його.
       
                   ***
Поет-хижак – поєднання потворне;
та цей на світі є чортополох.
Він смертним боєм шлях собі прогорне,
на всіх і все гидкий напне полог.
Він сам-один – законність і мірило.
Лишень у нього до мистецтва ключ.
Він, де потрібно, замаскує рило,
а де – візьме в обійми, ніби плющ.
На слабкостях людських вповзе в довіру,
продажним – то й копієчку подасть.
Поета дар, але повадки …звіра.
На все у нього ціновий кадастр.
І сіє всюди безлад та інтриги,
за маскою поета – трунок жал.
Во істину: гріховний піп-розстрига,
що, п’яний, лупить в церкві прихожан.

                   ***
Ох модерн-поете, вкрай метафоричний!
                   Непролазно-мудра гола поетінь!
       Вдатливо-вигадливий! В слові – феєричний!
                   Недосяжний геній між словосплетінь!
       Всім на шию борзо начепивши бірки:
        той – невіглас, той же – просто графоман!
За ікони маєш тільки власні збірки.
…І вони – поезія. Та комусь – дурман.
Не шукай в словах моїх осуду-докору.
А скажи-но ліпше, генію, мені:
Скільки твоїх віршів зацвіли в акордах?
Скільки засвітилися в райдуги-пісні?
Я про це не став би, може, й говорити:
Кожен творить, пише, як йому на смак.
Просто ми з тобою – в різно-сферо-ритмах!
Змішувати нащо вовну, глину й мак?!

***
Поети доморощені, дрібненькі – 
псевдопавлички і -олійники, й -костенки,
талантами й думками невеличкі –
недоолійники, -костенки і -павлички,
удатні лиш до кухонної лірики –
мікрокостенки, і -павлички, і -олійники –
кому ми пишемо?! Слова пусті для кого?
Вони – не меч, не рало, не підкова.
                   Вони масштабом – вбогий мікровимір.
(А часто ще – і вкрай неоковирні).
Нам справжні били в дзвони і великі, –
а ми лишилися аморфні і безликі!
Бо слово-еліксир і слово-меч –
це та потуга, що не знає меж.
Вона дається одному з мільйонів
і тільки їй лунати серед дзвонів,
на битву звати і на хлібну ниву.
                   Поетики! Рівнятись годі з ними!

                  ***
Чого вам так огидні ритмометри?!
Думки чого хова словес туман?
Чого верлібри лиш – то шлях у метри?
Чого сюжетність – отже: графоман?
Тоді і «Катерину», й «Гайдамаки»,
і скільки ще! – усе рубай упень?!
А нам, поважно:
«Годі, сіромахи,
слів традиційних, стріх і конопель!
Гряде нове!» …
              А в ньому «чумачеччя»?
І вірші, де ні крапок, ані ком?..
«Таке й пишіть, аби доскочить честі».
Та я щасливий мами рушником!
Та я щасливий словом колисанки!
Джерельним смутком тихої води…
А гетьте ви, модернові писаки!
Від сотень вас вже згублені й сліди!
                                       м.Долинська

 

Василь БОНДАР

МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ

(читацький щоденник 2021 року, квітень)

4 квітня

Ніколи не вважав комікси серйозним чтивом (на те вони й комікси, аби позбутися серйозності), та ось прочитав перший у своєму житті – «Анна Франк» (правда, графічна біографія; Київ, «Дух і літера», 2019, 152 с.). Цю книгу створили двоє американських письмаків на основі архівних матеріалів амстердамського музею всесвітньовідомого щоденника єврейської дівчинки. Досі я лишень знав про існування цього щоденника, але не читав його (перший переклад російською – 1960, українською – 1995) й не цікавився. Цей комікс змусив мене знайти в Internet’і й сам текст щоденника, який не справив на мене якогось враження. Якби в ньому слово «єврей» замінити, скажімо, на «чех», «конголезець» чи «мексіканець» (не кажучи вже про «українця»), а замість гітлерівців-фашистів читались гнобителі названих націй, то ефект від такого твору дорівнював би нулю. Мовлю виключно про значимість, художній рівень тексту, абстрагуючись від політичного ґрунту, на якому стоїть цей твір. Ще більш вражаюче порівняння: якби на шальки терезів покласти прізвища Франк і Франкó (Іван Якович) й витріщити цей кантар для порівняння в популярності на огляд планетарного читача, то автор стотомної літературної спадщини разом зі своєю шалькою стрибнув би високо вгору, опустивши на спід юне 15-річне дівча із 24-ма щоденниковими записами протягом двох років. Ось як єврейство зуміло розпіарити посередній текст на тлі своєї національної трагедії. Затінені та бляклі для світу нині є романи «Марія» Уласа Самчука й «Жовтий князь» Василя Барки та інші твори про Голодомор в Україні. Кажуть, не можна мірятися стражданнями, але мимоволі думаєш про це, коли читаєш у щоденнику Анни Франк про півтора десятка подарунків їй на день народження у сховищі (в т.ч. і п’ятитомне видання «Історії мистецтв» Антона Шпрінґера) чи умови проживання там (умебльовані кімнати зі всіма зручностями, холодильник, пилосос, добротне харчування, пристойне вбрання), про що описують біографи – і злидні та муки, в яких помирали мільйони українців на родючих землях. Не можу не порівнювати. А той факт, що Ізраїль і досі не визнав Голодомор геноцидом українського народу – не просто дивує чи ображає, а шокує. Однак… Нам треба знати про це, розказувати-тлумачити це світові, тільки не випрошувати в когось співчуття та милостині: світ був, є і буде егоїстичним, себелюбивим і взоруватиметься виключно на силу, мудрість, креативність інших. Треба завойовувати своє місце під сонцем – для самих себе насамперед.

Кілька фраз із щоденника, які мені захотілось переписати: «Час зцілює всі рани!», «Ми всі четверо стільки вдягнули на себе теплого, наче збирались ночувати в холодильнику», «Наші дівчата не можуть, та й не повинні самі носити картоплю, і нам залишається хіба одне – їсти якомога менше» – це роздуми після арешту продавця овочів. Іще одна вражаюча деталь: радість, яка охопила дівчину від кремації наливної ручки з золотим пером, яким вона робила записи, чого вона й собі побажала. Містичне передбачення?

6 квітня

На виставці нових видань наукової бібліотеки мою увагу привернув товстий широкоформатний фоліант Олександра Жосана «Кіровоград у роки окупації» (Кропивницький, 2020, 560 с.). Ні видавництва не вказано, ні тиражу, а ціна примірника 1200 гривень. Золота книга – у прямому й переносному значенні. Схоже, що автор самопально надрукував примірників п’ять та й годі. Цей відомий в області педагог і краєзнавець давно збирає матеріали про окупацію німецьку (цього означення бракує в назві, бо в України було тих окупацій не одна – польська, турецька, російська, румунська, угорська…) і така книга мала б лежати серед тих небагатьох, які тлумачать 270-річну біографію міста на Інгулі. Але грошей, зрозуміло, на це нема ні в області, ні в обласного центру. Підказати вчителеві шлях до видавничої ради? Але тоді треба буде й доповнити рукопис: насамперед нарисом Г.Когана й П.Кизименка «ОУН-УПА на Кіровоградщині» та бодай згадкою про підготовлену мною книгу про остарбайтерів (2000) чи не найпершу в області на тему Другої світової поза фронтом. А ще ж і резонансна стаття з травня 1995-го «Велика, так. Але чи Вітчизняна?». Її в мене зараз немає, бо тоді ми ще не користувались комп’ютером, але є в архівах – статею ми тоді добре збурунили ветеранів-енкаведистів. Хоча що я тоді міг сказати, окрім інтуїтивного заперечення офіційної брехні?..

…У цій самопальній книзі, правда, я знайшов три чверті тексту свого документального оповідання «Штрафники», яке публікувалось у кількох виданнях, зокрема у книзі «Mensch sein» (Київ, «Легенда», 2019, 264 с.). Автор-упорядник О.Ж. не те що дозволу на публікацію не спитав мене, а навіть не повідомив.

11 квітня

Лиш тоді він, календар, може, й позбудеться пліснявого єлісапєтґрадського шарму, який іще ворушиться в головах незначної людності нашого змосковщеного донедавна краю, бо ж в упорядника цього видання просякнута цією пліснявою кожна клітина. Ось гляньмо: із 33-х статей у 16-му випуску майже половина мають у заголовку «лісапєт», а що вже в текстах!.. Наводить він цитату якогось І.Табачника (привіт пріснопам’ятним Янові та Дмитрові, які повтікали в мент краху Януковича – один у Росію, другий в Ізраїль!) із газети «Трудовая жизнь» 1918 року: «…что нового сейчас в Елисаветграде? У нас, слава Богу, всё хорошо, недостаёт лишь энергии… Как теперь ловко работают на эту энергию различные спекулянты. Боже мой, как работают. Приспасабливаются при её помощи, везде пишут как бы украинизировать её, а сами обделывают свои делишки». І сам же Босько цю цитату коментує: «Влучно і дотепно сказано про реалії нашого сьогодення…». Ні, пане Володимире, і не влучно, й не дотепно, а боляче, що Вам такий близький цей переклад-пасквіль із єврейської. У своєму юдофільстві Ви договорились до того, що Жовтневий переворот 1917 року вчинили українці – Троцький (Бронштейн), Зінов’єв (Апфельбаум) та інші уродженці нашого краю, земляки в ярмулках. Ну. який  стосунок мають ці провокатори земного неспокою до української душі? Хіба Вам, пане Босько, не відомий лист-порада більшовицьким агітаторам – як слід дурити й ставити на коліна селян Придніпров’я, серед яких зростав і сам демон та організатор ВЖСР? А скільки зловтіхи відчувається у Вашому цитуванні ще одного «українця» Амінодава Пейсаховича: чекаєте «вірогідного поділу України»? («УЦ», 1.04.2021, с.15). Не діждетесь.

16 квітня

Останній прижиттєвій книзі Віктора Погрібного в сенсі уваги й розголосу пощастило найменше: підписана до друку столичним видавництвом «Ярославів Вал» за три дні до його смерті, так що він і не встиг потримати її в руках. Презентація відбулась через три з гаком роки у вузькому колі з коронавірусними обмеженнями. А книгою «Цілюще», думаю, він найбільше б у житті пишався, бо саме в новелістичному жанрі удостоївся порівняння з Григором Тютюнником (Ольга Слоньовська), хоча чи не єдине оповідання наближає його до неперевершеного класика – «Артем», нагадуючи Тютюнникові новели «В сутінки» та «Сито, сито…». Він виробив власний голос. Скажу зовсім без злорадства, а заради правди: на всі його твори малої прози так кинула тінь публіцистика, якою Віктор Олексійович все життя заробляв на шмат хліба, що це видно з першого рядка. Але охудожнити своє журналістське мислення і практику письменник прагнув постійно і це теж видно з багатьох творів. Є тут оповідання, які написані в години високого натхнення, коли слово до слова в’яжеться і речення витікають з-під твоїх пальців на екран ПК як живе срібло, і звучить те все щойно зроджене високою музикою («Мі й Ан», «Цілюще», «Баштанник»). Погрібний, пишучи свої твори в українську добу (за винятком двох оповідань: «Коні» – 1969, «Ванюшка – Іван молодший» – 1961) ніс у літературу ту правду, яка прийшла із плюралізмом в роки горбачовської Перебудови (я про це вже трохи писав, прочитавши його роман «Честь і гріх») – і в оповіданнях також: про українських хлопців, які йшли в поліцію, аби не бути вивезеними до Німеччини («Врятуй мене, друже»); що в селах Воронізької області РФ українців живе більше, ніж росіян («Розстріл на марші»); згадки про голод у 33-ому році й т.п. Автор прагне писати не тільки драматично-трагічні історії, а й позитивно-наслідувальні – робити це дуже непросто, тому частіше всього трапляє на стежку соціалістичного реалізму, видаючи бажане за дійсне, як у «Ромео з ХХІ століття» чи в «Царенковому насінні»… Читаючи оповідання останніх десятиліть, мені важко абстрагуватись від автора, якого я дуже добре знав понад три десятки літ – усюди автор упізнається: в образах ставного красеня, жартівника, власника божественного голосу, правдолюба й активного борця… Мої знаття заважають сприймати художню правду. Я впізнаю реальних людей у творах Погрібного: друга юності, згодом відомого столичного письменника-мариніста («Українці в Пісках»), редактора і багатьох журналістів «Кіровоградської правди» («Бонапарте, наливай»), ветерана журналістики, єврея («Витівка однієї пані»)… В останніх двох оповіданнях, до слова, звучить ясно і гостро мотив відплати, на який я вказував письменникові ще в першій новелістичній книзі «Царина» й він тоді прислухався до моєї поради, але це, видно, було його філософією... Кілька слів про улюблені методи-засоби творення прози Погрібного: часто в одному оповіданні діють герої з однаковими іменами (щось на кшталт Тютюнникової повісті «Вогник далеко в степу» з трьома друзями Павлами): два Петри у «Tetra fallok», дві Наталі в однойменному творі; прийом гіперболізації («клен, що своїм клечанням накривав, мабуть, пів села» – «Коні», «сльози від губ потекли на чистеньку випрану сорочку, скотилися на траву і потекли у це степове озеро…» – «…А гуси ґелґотіли»), персоніфікація неживих предметів («…він нахилив голову, а земля сама пішла на нього…», «– Ну як? – спитало їх сонце…», «А чистюля! Шворки для прання ніколи не гуляють»), публіцистика, яка рядиться під афористику («Гарної жінки для одного чоловіка забагато», «Кінець ХХ і початок ХХІ століть ознаменувалися тим, що…», «У когось є гроші. У когось їх багато. У когось – дуже багато. Одні без них бідують. Інші на них розкошують, а ще інші…» – і т.п. Здебільшого це заспіви оповідань), застосування римованої іронії в серйозних ситуаціях («Спав у нього ентузіазм. Ніби грішив він… наряджаючись до молодої дами: чистив крейдою медалі, і так далі, і так далі…»). Небагато, але трапляється в книзі й пустопорожнє («Переможець»). Завів у свої новели Віктор Олексійович трохи й степового діалекту: засланка-заслонка (затула, каглянка, заслінка), какареї-какаресі (на плечі, на коська, на ґорґоші), вузир (гузир), здупан (штурхан, копняк, підсрачник), чересок (пасок, ремінь), куща, вигір… Не обійшлося в книзі й без чисто видавничих огріхів: хуліганські переноси слів (ро-блять, лю-блять), в одному творі герой Артур то Панасович, то Тихонович («Троянда Лоретті»), а Віталій то Петрович, то Максимович («Дві Наталі»); є й дрібніші: не гемби, а ґемби; не wifil, a wieviel (по-німецьки – скільки)… Така «лебедина пісня» поета, публіциста і прозаїка – він її виконав на пристойному рівні, як і багато чого іншого в своєму житті.

26 квітня

Ми обоє, я і дружина, прочитали роман Оксани Луцишиної «Іван і Феба» (Львів, «Видавництво Старого Лева», 2019, с.392): спершу я, а потім Світлана. Ось її враження: «Книга не тягне на Шевченківську премію. Бо кого вона нам представляє? Якогось сморчка, який випадково потрапив на протестне голодування студентів у столиці – оце й усі його заслуги. А до того і після того: це ж тотальний невдаха, який не може ні собі знайти місця у суспільстві й усьому своєму оточенню постійно створює проблеми: кидає кохану дівчину у Львові, вертається в Закарпаття й одружується з юною й інфальтильною поеткою, якій калічить життя (відмовляє їй у праві творити, свідомо розтрощивши дискету з віршами, віддає її під владу матері-свекрухи, зраджує їй, врешті доводить до такого стану, що вона тікає від нього до рідних батьків). Він відступився від ідеалів студентської Революції («Знали би про його трудові подвиги хлопці зі Львова.. Як він тут периметр без них тримає…»). Так само і в стосунках із друзями дитинства Іван не знаходить порозуміння («…насправді життя його закінчилося, не почавшись. Його друзі навіть на лікер до нього не заходили – не мав зараз друзів…»). Він не здатен встояти перед нахабністю колишнього стукача КГБ, страх Іваном тіпає й доводить його до сказу… Чи такі постаті в нинішній Україні треба героїзувати? Я хотіла б прочитати про того, хто всупереч несприятливим обставинам знаходить шлях до правди, добра, любові. І це не буде ні брехня, ні штучність, хоч таких сьогодні в українському середовищі небагато, але вони є, і вони творять історію, а не сморчки».

Так, правда (цитати на пітвердження її думок це вже я сам у творі познаходив). Але чому доба мусить осмислюватись тільки очима активіста, переможця? Класичний приклад Григорій Мелехов у «Тихому Доні» Шолохова: людина, що потрапила у вир революційних і воєнних подій. Так, небагато позитивних чи обнадійливих емоцій у романі, швидше навпаки («Колись тривала пора дитинства – час, коли всі лише народжувались. Тоді ніхто не вмирав. А зараз наче відкрилася брама»). Ця книга про занепад України – не столітньої чи трьохсотлітньої давності, а сьогочасний. Має право на таку інтерпретацію сучасності авторка? Безперечно. І премію дають не за те, про що написано, а за те – як написано. написано чудово. Композиція твору не співпадає з хронологією подій, які розгортає письменниця (за частинами 2-1-3) – не новина: так побудував свої «Товтри» Геннадій Щипківський, і він був також не першим. Історія навиворіт створює ефект інтриги, змушує до перепрочитання. Авторка ненав’язливо, але вміло застосувала прийом обрамлення: на початку, як і в кінці – поранення, червоне вино, скляна лікарня, хор… І вся оповідь у романі, від першого абзаца, подається так, ніби читач уже давно знає героїв, і йому нічого не треба про них розчовпувати – про все довідається на протязі всього твору, по краплі відкриваючи для себе того чи того персонажа. Так навіть шістдесятники не писали, не те що класики ХІХ століття. Хіба європейці. Найоптимістичніша друга частина – власне репортаж про революцію на граніті. Загадкова і по-закарпатськи колоритна з елементами історичних екскурсів у минуле – перша. Найтяжче читати третю: хаос і ґвалт – справді хор, у співі якого відсутня гармонія, а надривна какофонія в діалогах, полілогах та вчинках. У романі з назвою «Іван і Феба» дуже багато Івана і мало Феби. Але це поверхове, чисто арифметичне враження, бо Феба-Марічка із задирками фемінізму (та ще Роза як незагоєна рана) скімлить і ниє протягом усього твору. Недарма ж інша Оксана, Забужко, визнала роман «Іван і Феба» книгою року.

Отже, серед того, що я прочитав останніми роками від молодих – це найкраще. Якби ще редактор «ВСЛ» не переборщив із звукописом прийменника з при іменниках-прикметниках-займенниках, які починаються свистячим звуком: «зі сірого снігу», «зі села», «зі себе», «зі сауни», «зі сонцем»… Спробуйте таке вимовляти. А проситься ж прийменник із. Чи може, закарпатське вухо чує інакше, ніж придніпровське?

30 квітня

Ось такі спогади збудила в мені одна фраза з роману цьогорічної Шевченківської лауреатки.

Григорій Клочек наче перебрав естафетну паличку у покійного Леоніда Куценка в плані осягнення і відкриття для України Маланюкового материка. Так, я не помилився: відкриття, хоча й триває воно вже понад тридцять років. Після появи «Нотатників: 1936-1968» (2008) і кількох видань «Книги спостережень» я думав, що усе створене Маланюком повернуто на батьківщину. Де там! Ось нині до друку підготовлений Григорієм Дмитровичем рукопис есеїв, публікованих у двох українських емігрантських часописах (а ще ж і в польських та інших виданнях чекають свого часу невідомі нам тексти; і чи брався хто за поетовий епістолярій?). Проза поета навіть для знавців і цінителів Маланюкового таланту знаходить такі ракурси, які змушують переосмислювати ті глибокі думки й настанови, які залишив для нащадків поет.

Дві третини книги Г.Клочека – це вісім статей-нарисів, написаних протягом двох десятиліть. Вони різні за стилістикою (художній нарис-портрет «Князь духа і мислі», теоретична стаття «Про методологію літературознавчої есеїстики», статті з елементами компаративістики, коментар до епістолярію, науковий огляд чужомовних публікацій, знову ж глибока науково-художня вівісекція найактуальнішої для сьогочасної України статті-передбачення, статті-застереження «Малоросійство»), вони різні за настроєм і читабельністю, але їх поєднує одне: прагнення явити сучасникам генія-пророка, якому його смутна доба не дала можливості реалізувати свої думки і передбачення рідному народові, але що цей час настане – він не мав ні найменшого сумніву. Книга Григорія Клочека для сучасного читача (для мене також) подає чимало відкрить: М.Драгоманов через свою політичну зашореність (соціалізм) не зміг оцінити Шевченка (Клочек подає іще одну контроверсійну пару українських письменників ХХ століття – Маланюка й Винниченка, однак дуже категоричні судження автора «Буряного поліття» про творчість автора «Кирпатого Мефістофіля», навіть сам він сумнівається, то що вже говорити про рядового читача); пускає в науковий обіг поняття «емоційного інтелекту»; наполягає на пріоритеті права нації над правами людини (постулат націоналістів); стверджує конгеніальність Маланюка в його пророкуванні («…кожне твердження якого не раз випробоване на істинність»)…

Хоча мені в двох моментах дуже тяжко погодитися з окремими висновками і Маланюка, і його пристрасного апологета Клочека. Насамперед про «смерть російської літератури»: для Маланюка (а також для Редьярда Кіплінга, для Олександра Невзорова) є однозначним факт, що про російську літературу самі росіяни створили міф як про велику і дуже активно впроваджували цей міф у світову свідомість. І в мою? Бо в моїй свідомості Михайло Лермонтов, Антон Чехов, Іван Бунін, Сергій Єсенін, Михайло Шолохов, Костянтин Паустовський, Юрій Казаков, Василь Шукшин, Віктор Астаф’єв, Василь Гроссман, Фазіль Іскандер, Борис Чичибабін, Фрідріх Горенштейн… – це ж таланти невимірної величини. Про яку смерть мова? Тільки сліпий і загіпнотизований може повірити, моїм уже, любим міфотворцям. І я сам же радий би вам повірити, бо зневажаю мокшанську агресивну сутність, але не можу собі збрехати… (Інша справа, що в цій літературі я не можу сприймати історичну брехню во славу Третього Риму та надмірні занурення в душі декласованих представників суспільства з його смородом  і скабрезностями – але ж це тільки якась частина її, російської літератури).

І ще один постулат Григорія Клочека, який він виголошує не перший рік, навіть не перше десятиріччя, муляє: «публіцистичне слово на даний момент має усі шанси легко потіснити “англійську королеву” (художню літературу – В.Б.) з її престолу». По-перше, це оманливе враження, вікове: я сам нині, здається, читаю більше мемуарної літератури, ніж художньої (думаю, кожен читаючий зі мною погодиться: з роками захоплюють автобіографічні життєписи, правда про приховане минуле). А по-друге… Так, за відсутністю в радянські часи правдивих джерел, документалістика з початком відновленої державної незалежності набула нечуваної популярності й цікавість до справжнього, а не видуманого, відтепер буде завжди високою, навіть якщо це й не першокласна есеїстика, як у Маланюка, а просто рідкісні інтригуючі документи з коментарями чи правдиві спогади людей у пору драматичної і трагічної нашої недавньої історії (яскравий приклад – книги нобелівської лауреатки Світлани Алєксієвич). Однак література художня високого штибу ніким і нічим ніколи не буде посунута, бо це мистецький витвір серця і розуму. Це цілеспрямоване, а отже, мистецьки довершене моделюння світу в найоптимальніших виявах позитивів і негативів людського існування на землі: любові, краси, милосердя, відваги, чесності й відповідно зради, потворності, віроломства, боягузства, брехливості й інших проявів людського характеру. На основі, звичайно, реального буття. А ще з багатьох різних причин документальна проза обмежена незмінною фактографією й етичними нормами, а тому на цьому втрачає. Отож: свобода творення в художньої літератури і червоні лінії в документальної. Червоні лінії є і в художнього слова, але то вже інший аспект моралі, який для документалістики тим більш неприйнятний.

Окремої розмови потребує епістолярій Євгена Маланюка. Той, що міститься в «Додатках» книги Г.Клочека (листування з Єжи Ґедройцем) – малоцікавий за винятком кількох листів, які Маланюк написав по приїзду в Америку («…цей світ чужий для мене») – як пісне всяке офіційне листування. В кінці минулого століття мені зі США передали томик «Весна на віки»: листи Маланюка останніх 15 років життя до Оксани Сембай-Галицької – сердечніші й інтимніші, з яких автор постає і батьком, і мужем, і втікачем, і громадянином, і критиком писань та діянь українських емігрантів, і… – понад півтори сотні листів. Справді, дисертацію можна писати, досліджуючи знайдений (і не знайдений ще) епістолярій. Але найперше – впорядкувати і видати листи, які збереглись – думаю, що в один том вони чи й помістяться. Так же Григорію Дмитровичу?

м.Кропивницький.

 

Надрукувати