Середмістя №18

Перегляди: 695

Галина ШПУДЕЙКО

УКРАЇНІ
 Бути в світі тобі – перлиною,
 бо ти скарбом була і є.
 Не «окраїна» – Україна!
 Тобі серце співає моє...
 Не корилася з діда-прадіда,
 шлях торуючи у віках.
 Заколихана всіма владами,
 прагла волі ти, наче птах.
 То злітала у синь ракетами,
 то спускалась углиб Землі…
 Половіла житами степом ти,
 била в дзвони в тривожній млі…
 Тиха-мирна, була ти й грізною,
 боронила добро від зла,
 а над світом злітала піснею,
 своє ймення у світ несла…
 …Жовто-синіми граєш стягами,
 щоб ясніли і мить, і Час,

щоб  і втратами, і звитягами
 таких різних – єднати нас.
 Бути вічно тобі – перлиною,
 бо ти скарбом була – і є.
 Не «окраїна»! Українонька!
 Тобі серце співає моє.

 

2014 рік. ХТО – ЗА  ЩО?

Хто за право, хто – за волю,
 хто за успіх, хто – за Долю,
 хто за силу, хто – за Юлю,
 хто за гривні, хто – за кулю,
 хто за оплески, піар,
 хто – за слова щедрий дар…
 …Дай, Господь, – не за обман!
 (Лютий-місяць… Ніч... Майдан...)

 

 ПОРТРЕТ  ЖІНКИ
 Я – жінка, і мені до всього  діло!
 Люблю я ніч  і кожен білий день.
 Мій світ сердечний створено уміло
 із молитов, із віршів, із пісень…
 Я – жінка. Пустословити не хочу,
 на блискітки й червоне – не куплюсь.
 Моя душа, мов річечка, хлюпоче:
 «Добра всім зичу, а над злом – сміюсь!»
 Я – жінка! Тож, правдива – як сльоза,
 голублена тобою… Щастя ж – мало.
 (Так вдосвіта бринить-співа роса.
 Запізнишся – а вже її й не стало…)  
 

 
 ГУСИ-ЛЕБЕДЯТОЧКА!  ЛЕТІТЬ!..
           (Матерям військовополонених)
 Ні, не казка страшна! І не марення!
 У полоні (сльоза – мов полин…)
 на Донбасі, розстрілянім й спаленім,
 у якійсь ДНР – її СИН…
 І чим  горе матусине зміряти?! 
 Він – ДИТЯ  їй, хоч виріс давно.
 Так любить, так надіятись й вірити –

тільки матері серцю дано!..
 
 - Сину мій, Івасику-Телесику!
 Де – ти?  У якій ти стороні?
 Загубились літечка із веснами,
 а тебе я бачу лиш вві сні…
 Кличу тебе, кличу… Виглядаю…
 Мій єдиний! Захисник ти мій! 
 Ця АТО – війна!.. Ворожа зграя
 загребла в кубло тебе до змій…
 На якому яворі безлистім,
 міцно ухопившись за гілки,
 про спасіння молишся Пречистій,
 із неволі рвешся – крізь роки?
 Змій оскаженілих – не злічити…
 І трясуть те дерево, й гризуть…
 Та – ТРИМАЙСЯ, сину! Лиш сточити
 зуби їм судилось, й в цьому – суть!
 Гадам не зломить людського духу!
 України не занапастить!
 А крізь мури й грати всі (послухай!)
 материнська кара їм летить…
 Не прокляття! А мольба до Бога
 (через сльози, відстань і літа,
 через біль, безсоння і тривоги)
 лебедем крилатим доліта!
 
 …Крила материнської любові!
 Гуси-лебедяточка! Летіть!..
 Всіх синів з ворожої неволі
 до домівок рідних поверніть!
  
 СПИТАЙТЕ!
 Чи хочуть миру у Кремлі?
 Спитайте, люди, у землі.
 Землі, що кровію полита,
 слізьми сирітськими умита…
 Святої нашої землі!
 Спитайте у Донбасу й Криму:
 які тумани бродять ними,
 які періщать зливи й гради,
 і хто там – ангели, хто – гади…
 Бо (задля миру!) час – спитать!
 Спитайте вдів і матерів,
 і їхніх зранених синів,

і тих, хто у бою поліг,

любив так Україну!.. Зміг
 і душу й тіло дать – за всіх…
 І – СКІЛЬКИ ЇХ?! Скільком іще –
 і «Вічна пам’ять», й вічний щем
 сердець живих?!
 …Спитайте, люди, тих, в Кремлі:
 чи буде МИР на всій Землі?!
 Хто – друг, хто – недруг, хто – лиш гість,
 спитайте! Хтось же – відповість!
 
 ЛИСТ  БІЙЦІВ  АТО ТИМ, ХТО В КРЕМЛІ СИДИТЬ
 І світ не ваш, й весна – не ваша!
 А все, що вкрали – поверніть!
 Була б Росія, а не «раша»,
 якби не вовчий апетит.
 Якби, нарешті, зрозуміла:
 до України – годі, зась!
 (І незалежна і зміцніла,
 та й – яке діло вам до нас?!) 
 І Крим не ваш, й Донбас – не ваший!
 Не ваші – й море, і Дніпро!
 Була б Росія, а не «раша»,
 якби у світ несла добро,
 якби зажерливий свій писок
 не пхала у чужі краї,
 а Кремль (як зло!) втопивсь чи висох,
 від Кари Божої згорів!
 
 Народу – жити не тужити!
 А його «слугам» (тим «орлам»,
 що «двоголові» та дволикі!):
 «Повік не знать спокою вам!».
 Свинячі морди! Товстосуми!
 Отруйні змії! Бугаї!
 Торгуєте смертями з Думи…
 (Чиїсь же діти, не свої!)
 Кого на царство ви обрали?!
 Кого зовете ви царем?!
 Чи ж вам донині іще мало
 людської крові?! День за днем
 то тут, то там від горя плачуть...
 Та ДЕНЬ ПРИЙДЕ, настане Час
 (бо з  нами – Бог, і Він все бачить!) –
 і  БУДУТЬ МИР  і  ПРАВДА  В  НАС!
 
 ПЕРЕДВИБОРНА  ДУМА  УКРАЇНИ*
 Це кандидати – а чи солов’ї
 отак нині «витьохкують-співають»?
 Бува, в Сірка що й очі позичають,
 все ж горнуться  (рідніше від рідні!) –
 до неньки України (до землі!)…
 Їм влада – «і покликання, й натхнення,
 й дороговказ, що світить у імлі…»
 …І слухає синівський «тьохкіт» неня,
 здригаючись, неначе уві сні.
 Щось зимно їй…Чи діти знахабніли?
 Чи стали дуже мудрі, та – чужі?
 Ці їхні перегони – то не діло!
 Слова – полова! Плани – міражі!
 Голублять-люблять – як ідуть «на люди»,

а потім недалеко й до біди!
 Наобіцяють знову – й знов забудуть?
 «Своя сорочка ближча…»? Як завжди?
 А де ж ТОЙ син (отой, небалакучий,
 котрому МАТИ мила, не піар)?!
 Надійний! Не крадій і не підлючий!
 Для кого бути Першим – Божий Дар!
 …Усіх ростила, всім допомагала,
 та лиш йому дано це зрозуміть:
 - СИНИ,  ЄДНАЙТЕСЬ!
  В неньки сил не стало...
 Тепер вже ВИ
  матусі  ПОМОЖІТЬ!
 * Уперше: тридцять дев’ять кандидатів у Президенти України...
 
  
 КОМЕДІАНТИ
 Сміймось, люди, й плачмо  над собою:
 «Що ж ми за країна, за народ?!»,
 «По приколу» – й доля в нас?!», «З журбою
 тріумфальний вибір цей – «джекпот»!..
 …Гра в ляльки, з вогнем, та ще й наосліп –

ризик од відчаю, а чи – шанс?

Чи – «морквинка», за якою… ослик?»
 …Мчить за «мерсом» з сміхом диліжанс.
 Курява стовпом – аж тяжко дихать,
 та народ (також комедіант!)
 знай жартує (радість, а чи лихо):
 «Україні тільки Бог – гарант!»
 …Сміймось, люди, й плачмо – на собою!
 (Сміх крізь сльози – доля, а чи – хист?)
 Тільки б не лишитися юрбою!
 …Час розсудить!
 Все – і всіх. (Колись!)

 ІСТОРІЄ,  СКАЖИ!
 Історіє,
       скажи,
            нарешті,
                    слово!
 Мелодію, Історіє, зіграй –

Всеукраїнську!
       Світлу!
              Світанкову!
 Про нас – щасливих!
 Про
         наш
                   рідний
                                край!

м.Кропивницький

 

Володимир КОБЗАР

ПРОЩАННЯ
оповідання

Нічний автовокзал. На диво яскраве світло єдиної люмінісцентної лампи. Лампа нудно гуде над автоматичними камерами схову. Шість… дев’ять місць. Досить. Для Олександрівки досить. Мабуть, всі вільні. Звідси не видно, дверцята причинені, а шпарки з написами в тіні. До прибуття автобуса ще 55 хвилин. Довгенько. Майже ціла година. Хоч би скоріше. Ні, вона не прийде проводжати, не тіш себе, дурню, марною думкою. Далеко, пізно, вона боїться! (За двісті метрів живе тітка. Ну то й що, вона не хоче до неї йти). Гірко, боязно їхати в чуже місто. Робота, все стає серйозним, справжнім. Студенство минає і що раніше вивітряться з голови університетська безтурботність і лінощі – то краще… І все одно трохи шкода минулого, трохи лячно перед майбутнім. Розслабився за час вакацій. Боюся.

А тут, на диво, нікого немає. Каса працює цілодобово. Раніше з 12-ї ночі замикали – і до ранку. Прогрес. Притисли шоферів, менше грошей гребтимуть. Колись, у нічному автобусі з Києва до Кіровограда у їхніх руках шелестіли цілі пачки грошей. Зараз посмирнішали. Жодної душі в так званому залі чекання. Невже крім мене ніхто не їде? Скриплять двері. Касирка. Огрядна, товстелезна. Мені не обняти за один раз.  Глянула скоса на мене, щось мугиче під носа. Виглянула надвір і зразу повертається. Ще раз: зацікавлені очі, одвічна жіноча цікавість: хто? що? куди? За собою замкнула двері, двічі клацнув ключ. Правильно, хто зна, що за тип сидить під касою. Їх там, у касі, троє. Чому троє? Касирка, диспетчер, а хто третій?.. Співає: «Била мене мати, березовим прутом, щоби не гуляла…» – голос чистий, бадьорий, сильний. Не інакше як щойно з постелі, виспалася перед нічним чергуванням, відпочила, так і пашить здоров’ям голос, навіть через стіну. Та яка там стіна, п’яний дядько обіпреться – завалиться. Віконце з рухомою шухлядкою для грошей і квитків на рівні пупа. Зручно для касирки, а пасажирам – кланяйтесь. І кланяються, хочеш їхати – вдариш лобом. Два віконця. Каса №1, №2. Одна для внутрішніх, районних ліній, інша – за його межі. Над ними аж 7 табличок. Ніякої симетрії, гармонії. Ліпили, хто де хотів. Сміття, якого вдень чомусь не видно, зелені стіни (щоб не витирали глину чи вапно) і, звичайно, то там, то тут обгризені чи видовбані плями як лишаї. Підлога теж щербата. Колись ми були тут з нею. Колись… Чотири з половиною роки тому. Я проводжав її аж до Знам’янки. Мовчки їхали автобусом. Я з острахом прислухався, як вмирає час, протягом якого ми ще можемо бути разом. Тривожне чекання розлуки. Сьогодні ж… «Ну от і все, щасливо». «До побачення…» У відповідь схлип, сльози на щоках… Розцілувати б їх, висушити сльози та… Круто повернувся, пішов, горблячись, таємно сподіваючись, що от-от покличе, зупине. Даремно сподівався. А сам ледве не кинув чемодан і не кинувся назад, до неї. Насилу стримався, оглянувся аж за п’ять хвилин. Позаду темрява, поодинокі сиротливі ліхтарі, хтось говорить за залізною брамою РТС, гавкнув собака.

Я відчуваю, як у мене, мабуть, почорніло лице. Як гірка складка пролягла біля губ. Голос у мене низький, хрипкий. Прокашлювання на допомогає. Голос сів. Говорити не хочеться, та й немає з ким. Та ні! Заходять люди. Троє. Чоловік, жінка років п’ятидесяти, дівчина. Зажурені. Запізнилися на автобус. Тепер чекати до ранку. Жінка і дівчина сідають на лаву проти мене, чоловік виходить курити. Боюсь ворухнутися, точніше – не хочу, бо у цій нічній тиші, тут, кожен рух викликає цікавість. Не хочу, щоби мною цікавилися. Я стомився душею і тілом. З мене досить. Мені треба розради. Втім, вони теж не балакучі. Наїздилися, мабуть за день. Їдуть? Чи приїхали? Сулійка, обплетена лозою, господарська сумка. Везуть подарунки або повертаються з ними. Скоріше друге, лиця понурі, не радісні. Мати і дочка. Чи тітка й племінниця. А мужчина – чоловік? Але чий, тітчин чи дівчини? Йому десь під сорок. Для тітки замолодий, для дівчини застарий. Тітка зиркнула на мене, аякже. Дівчина теж, але так, як це роблять дівчата, боковим зором, майже не дивлячись. Опустила голову, сумно дивиться, щось згадує. Думає про нього? Про того, хто її не любить, не помічає, а їй боляче від того, тоскно, не цікаво жити, не хочеться жити. О! У молодості любов дорожча за життя, особливо коли відчуєш самоту. Їм сидіти до ранку. Не заздрю. У мене автобус за якихось пів години, та й то терпець рветься – раптом не сяду, раптом місць не буде. Можливо, рейс відмінили. Вертатися не хочеться, буде ще болісніше розлучатися вдруге.

Увійшов чоловік, сів на лаві коло автокамер, вийняв записник і заходився переписувати розклад руху. Клацнув замок, з диспетчерської вийшла жінка у білому халаті, з віником – ось власниця третього голосу, прибиральниця. Тут мовчить, мете собі, наче нас немає, наче ми статуї на лавках, неживі. А чоловік все пише. Може, вірші? Можливо, має розумне, трохи суворе лице. Глибокі зморшки, як рівчаки. Нагадує мене Белєнкіна. Такий собі бригадир з міжколгоспбуду вчився у школі робітничої молоді, мріяв вступити в МІМВ (у свої 35 років!). Не вступив. Я його потім зустрічав. Непривітний, нерадісний. Трохи шкода його. З такою охотою вчився, до того жив в Одесі, любив оперу, читав «За рубежом». А цей, автовокзальний, чоловік старіший і зодягнутий простіше, не по-белінківськи, хоч, правда, і той був не вельми розбірливий в одязі. Все пише. О, хтось іще. Льонька Крамар!

«Харківський не проходив?»

«Ні, ще рано. Він прибуває через двадцять хвилин».

Пильно дивлюся йому в очі – не впізнає. Затримався. Спитав:

«Це ти?.. Здоров».

Я киваю головою, тиснем один одному руки. Не бачилися кілька років. Колись разом працювали в пожежній команді, та й у школу робітничої молоді ходили разом. Чув, що женився, бо у майбутньої тещі буває спирт, а він, Льонька, як то кажуть, не любить випити – через місяць після одруження побив жінку й тещу і зник. А це їде кудись. На роботу чи вчитися. Постаршав. Змужнів, скоріше заматерів.

«Піду до батька».

Льонька вийшов. Батько, значить, проводжає. А мене?.. А воно й краще. Скоріше відвикну. Скоріше переключусь. У проводах є щось зобов’язуюче. Не хочу бути комусь чимось зобов’язаним.

Залишається 15 хвилин. Вийти, чи що? Відчуваю на спині троє пар очей, коли виходжу. Зараз і їх прибиральниця потурбує.

Так і є. Льонька сидить на лаві з батьком, балакають. Поруч – вело, як кажуть у нас на велосипед. Або ще – лісапед (все-таки коротше, менше зусиль). На кермі – сітка-авоська, незмінний атрибут. Мене батько теж збирався проводжати. Та я не схотів. Жодного разу не просив проводжати. Нащо? Тюпати шість кілометрів, вночі, а завтра ще й на роботу. Крамар живе близько. Прощальна розмова. Хай набалакаються. Такенна лампа горить у газетному кіоску. Кому потрібні якісь газети, книжки, кулькові самописки? Прикрито газетами, не видно, що за книжки. Лише карта України на видноті, забули зняти із задньої стіни. Треба підійти ближче. Їхатиму через Знам’янку, до Дніпра, повз Полтаву. Кілометрів триста. Ще жодного разу не їздив цим шляхом. Годин 6-8 забере. Аби не ніч, то скоріше б. Деінде стоятимемо по 40 хвилин. Незрозуміло для чого (а водії, напевно, знають – щоб відпочити?).  На повороті – блиск фар. Так-так, звертають сюди. Автобус. Суне до автостанції. Ще б ранувато моєму. Лише 10 хвилина на першу. Випереджає графік. «Ікарус-люкс».

– Це, м’ать, наш, – Льончин голос.

– Та ранувато ще.

– Він. «Сміла–Харків».

Біжу до каси. Власне, чого спішити? Адже там нікого нема. Клятий касовий рефлекс. Зазвичай, я йому не піддаюся, лише спостерігаю, як інші штовхаються коло каси, а сам лишаюся спокійним (якщо не посварюся із якимсь нахабою, що без ніяких лізе поза чергою). Ці троє сидять, кліпають сонними очима. Тітка домела підлогу, шкрябає зараз совком на порозі, збираючи дрібне сміття. Мені не терпиться. Навіть легенько стукаю в зачинене вікно, хоч знаю, що без водієвих паперів мені зроду-віку не продадуть квитка. Боюся, що автобус піде, залишивши мене отут самого, з дірявим рябим чемоданчиком, із болісним щемом у серці. Ні, не хочу залишитися, нащо залишати живу рану. Скоріше б їхати, задрімати і прокинутися перед самим містом аж уранці. Ось і водій. Грюкає в двері. Товста касирка відчиняє і, побачивши Льоньку, що йшов слідом за водієм, здивовано питає:

– Льоня, це ти? Куди зібрався?

– Далеко, – всміхається.

– Як, ще не женився вдруге?

– Вже десять разів женився, – посміюється Льонька.

– От бісової віри хлопець. Не вгомонишся. Куди ти їдеш?

– Та до Полтави, – знехотя відповідає Льонька. Йому, по всьому видно, не дуже приємні ці розпитування, і взагалі не хочеться з нею розмовляти.

Другий шофер вештається тут же, приглядається до нас, а потім питає куди ми їдемо. Я мовчу, а Льонька каже, що до Полтави, і  відвертається від нього. Підморгує мені: мовляв, дурних немає, заробити хоче. Ну їх, тремти потім цілу ніч, що тебе мокрим рядном накриють контролери. Звісно, краще купити квиток і їхати законно. Касирка озивається у віконці, Льонька купує квиток, щедро залишаючи решту. Купую я, касирка довго не може збагнути чиї п’ять копійок бовтаються в шухлядці, нав’язує їх мені, а я віднікуюся. Кажу, щоб узяла собі, це не мої гроші.

Надворі сиро, я трохи змерз і тупцюю на місці, щоб зігрітися. Автобус напівпорожній. Цей маршрут не перевантажений пасажирами. Так би їздити щоразу. Підходять водії:

«Поїхали, хлопці».

Хлопці не проти. Льонька прощається з батьком, забирає з його рук валізу і заходить у салон. Я йду слідом вузеньким проходом. Пасажири сидять поодинці, сплять. Темрява, лише під ногами тьмяно світяться ліхтарики. Тихо рохкає мотор. Шукаю очима, де б сісти, та Льонька тягне мене за рукав, показуючи на місце поруч з ним. Я радію думкою – будемо їхати вдвох, а я думав він собі сяде окремо. Ну, поїхали, поїхали. Ляскають дверці, реве мотор – рушили. Я поїхав, до побачення. Вже тебе не побачу, вже не вернуся з дороги назад, бо ти не покликала мене, а я не повернувся. Не знаю, коли напишу тобі листа. Боюся писати. Не хочу стертих банальних слів, не хочу, щоб усе починалося спочатку. Скільки разів ми сварилися, скільки мирилися, все стало схожим на порожнє замкнуте коло, по якому ми безупинно йшли, не маючи іншого виходу. Треба було розірвати це коло і вийти з тупика. Чи ці кола і тупики є нормою людських взаємин? Льонька штовхає мене в бік:

– Дивися, туман.

Автобус рветься крізь хмару молочного туману. Годину тому його не було. Це в низині. Далі їхатимемо горою, там посвітлішає. Роззираюся – вперше їду в «Ікарусі». Тільки бачив, як вони роз’їжджають містом з табличками «Інтурист» – яскраві, закордонні. А оце довелося їхати самому. Мало що видно в темряві. Одне впадає в очі: широкі вікна. Деякий час Льонька мовчки дивиться у вікно, потім рішуче повертається до мене:

– Ну що, ковтнем?

Знизав плечима, здивований пропозицією. Можна випити чарчину, але – вина або коньяку. А в нього, без сумніву, самогон. Він вирішує за мене:

– Давай сюди торбу.

Я подаю йому важезну, хоч і малу валізу. Не інакше, як варення, цукор, сало. Льонька розстібає валізу і дястяє пляшку:

– Чим би загризти? – Витягує два яблука, одне дає мені.

Яблуко гладеньке, слизьке, пахуче, так і кортить вгризтися в нього зубами, щоб аж сік чвиркнув з-під тоненької шкірки.

– Пий! – наказує Льонька.

– Самогон? Не полізе.

– Куди він дінеться

– Відвик.

– Привикнеш.

Я наперед кривлюся, здригаюся і з огидою дивлюся на пляшку. З якогось часу терпіти не можу самогону, такий він мені відразливий, несмачний і за кожним ковтком верне. Втягую глибоко повітря, видихаю – і ковтаю раз, вдруге, втретє. Ху-у-ух! Роззявляю рота, намагаючись віддихатися. На щастя, самогон не такий вже  й смердючий, я чекав гіршого.

– Щось ти сачкуєш, – каже Льонька, бовтаючи пляшку.

– Який чорт, аж тричі ковтнув! – виправдовуюсь я і вгризаюся в яблуко.

Льонька  робить кілька ковтків і передає пляшку:

– Постав… Куди їдеш?

Кажу. Сидимо мовчки, він і досі сопе, ніяк не відійде від самогонки. Зараз ще щось спитає. Ні, скрушно хитає головою й одвертається до вікна. Вже Красносілля. Порожнє село. Аж дико – жодної душі. Проскочили, не зупиняючись, автостанцію. Коло неї, на стовпі, як при покійникові, горить самотня лампа-трьохсотка. Знову пірнаємо в рідке молоко туману.

– Ну що, давай? – озивається Льонька.

Мовчки тягну валізу на коліна. Вона ніби поважчала.

– Бери, – Льонька тицяє мене пляшку.

Приглядаюся до неї навпроти тьмяного світла вікна. Ще й половини нема. К бісу, не вп’юся. І що робити довгої зимової ночі, коли не спиться, коли не знаєш куди їдеш і коли повернешся назад. Видихнув і – ковть, ковть, ковть. На цей раз самогон здається неприємнішим.

– Хлібця б, – кажу.

– Є, – Льонька сіпає валізу до себе і довго щось перебирає там, ворушачи губами, наче щось перелічуючи. – На.

На долоні шматок хліба і добряче півкільце домашньої ковбаси.

Нюхаю, як батько, хліб, з насолодою вдихаю його чистий приємний запах, а тоді допадаюся до ковбаси. Хрускотить на зубах смажена шкірка, зуби впиваються у м’ясо. Давно не їв такої смакоти. Після того, як торік у батьків здохли дві свинки, – більше їх не тримають. Льонка майже не їсть. Тільки зараз я помічаю, що він хильнув ще вдома. А батько у нього, я знаю, непитущий. А може в молодості пив, а зараз тільки кається, дивлячись на сина. Буряківка трохи зігріла. От тільки ноги дубнуть. Треба ворушити пальцями. В голові макітриться, але нічого, минеться.

Поки жували, трясучись на вибоїнах, в’їхали у Знам’янку. Теж порожні вулиці, скрізь горить світло; праворуч залізничні колії, безліч вагонів. Їдемо головною вулицею, далі поворот праворуч і – зупинка.

– Покуримо? – підпирає мене своїм тілом Льонька.

– Пішли.

Ніч тепла (після самогонки?). Легка відлига. Снігу майже немає. Все заметене й чисте. Незвичайний спокій привокзальної площі. Льончина «Прима» здається слабкою, не гіркою. А ніколи ж її не курив (хіба що в армії). Од чужого диму нудить. Ковтаю гарячий дим як чай. Тютюнові цурпалки припікають губи, в роті раптово гіркне. Недопалок летить додолу. Цілюся в нього п’ятою і за третім разом таки влучаю. А Льонька ще й половини не скурив. Курить – глибоко вдихаючи  і наступну затяжку робити не спішить. Губи кривить за кожним разом, мружиться, дим потрапляє йому в очі. Зненацька питає:

– Ще не женився?

Сполохав мене цим запитанням. Я хапаю ротом повітря, щоб зразу відповісти та чомусь помовчую, спльовую, а тоді відповідаю, що ні, ще не одружився. Він на мене й не дивиться, втупився у землю, курить і думає про щось своє. Це питання до мене – зачіпка, бачу по ньому. Справді:

– Я був жонатий. Оце другий рік пішов. Бачив її увечері.

Замовкає. Випльовує недокурену цигарку і витягує з пачки нову. Розминає її, тютюн сиплеться додолу, а він і не бачить.

Я мовчу, не розпитую, бачу, що сам усе скаже.

– Пішли, пройдемося, – пропонує Льонька.

Помалу йдемо вокзалом, бредемо поміж сонних пасажирів, повз самотню буфетницю і міліціонера, який пильно поглядає на нас. Вихід на перон. Стоїть купка чоловіків з дорожніми речами, виглядають поїзда. Льонька хмикає:

– Каже мені – вернись. Легко сказати. Рік минув відтоді. Нащо все те було? Посварилися через дрібницю, не прожили і двох місяців і р-раз! – Він коротко рубонув рукою повітря, наче відсікаючи щось непотрібне у спогадах. У житті. – А як я жив цей рік?.. Ні, вже не можу вернутися. А тоді психонув, за чемодан і – світ за очі. Крутився то в Харкові, зараз у Полтаві. Надбридли ці гуртожитки, баби, а вернутися вже не можу. А-а! – махає рукою, немов докоряючи собі, що надто розбалакався, розпустив язика.

Я поспішно заговорив до нього:

– Та це таке діло, воно завжди в житті так: хочемо одного, а виходить зовсім інше.

Зазираю йому в очі, мені стає гидко від своїх безглуздих слів. Льонька йде мовчки, посапує.

– Я теж свою колись проводжав тут.

– Да? – байдуже озивається Льонька.

– Їхала у Харків, я її проводжав, – кажу я, а потім думаю: навіщо я це йому кажу?  Воно йому треба?... Проводжав… «Не здумай мене поцілувати, тут люди», – сказала вона пошепки, входячи до свого вагона. Я промовчав, подивився на неї скам’янілим поглядом, потис руку і, сказавши «допобачення», вискочив на платформу. Пекла образа, що і в таку хвилину, вона не полагіднішала до мене, залишилася жорстокою до моїх почуттів і, головне, мабуть, не помітила своєї жорстокості. Я чимдуж пішов тоді від вагона і не хотів обертатися. Я був упевнений, що вона дивилася мені вслід, чекала, що я от-от озирнуся, махну їй на прощання рукою, посміхнуся до неї. Але як я міг озирнутися, як міг посміхнутися до неї, якщо мої руки тремтіли, а в очах стояли сльози?!

Це було ось тут, поруч, за кілька десятків метрів від нас з Льонькою. Далі стояв поїзд, метушилися люди. Зараз там товарняк, і жодної душі. Було це чотири з половиною роки тому. Давно-давно. Але й досі боляче печуть слова: «Не здумай…» Вона була байдужа до мене, холодна. Тепер не така, але все одно, боляче згадувати ті прикрощі, що трапилися тоді. І сьогодні…

– Холодно, – щулиться Льонька. – Пішли назад.

Початок на третю. Справді, похолоднішало якось непомітно. Чи ми просто змерзли, мало рухалися, переважно стояли, курили. Тіло зомліло від утоми і швидко змерзло. Трохи-трохи. Помічаю, що чіткого мислення ще не втратив. Коли хочу сп’яніти, то навпаки – не виходить. Якась незрозуміла реакція організму.

Водіїв ще не було. Ми потинялися навколо автобуса, знову закурили, до нас приєднався якийсь сонний чолов’яга, і ми троє мовчки курили, скоса зиркаючи один на одного і прислухаючись до несміливих шерхотів ночі. На стоянці тепліше – не було того крижаного вітерця, який пронизував нас на пероні, приземкувата будівля вокзалу захищала нас від вітру, створювала якийсь нічний морозний затишок.

Автобус стояв ще пів години. Набридло. А шоферів і близько не було. Подалися грітися. Тиша. Коли вже поїдемо?... Тоді, чотири з половиною роки тому, ми з нею приїхали сюди автобусом, довго блукали вокзалом, ходили пероном повз довжелезні поїзди аж до ріденької лісосмуги за станцією. Тривала прекрасна мить прощання – болісна і солодка.

– А ти чого їдеш? – раптом спитав Льонька.

– На роботу. Закінчую університет.

– Університет? Ти диви… – скривився Льонька і поплямкав губами, наче жуючи щось неїстівне. І «благословив», вочевидь вражений словом «університет». – Ну, тоді держися, як воша кожуха. Будь маленький, підленький, і все буде харашо… А я спатиму! – І,  не чекаючи мене, попрямував до автобуса.

«Тю, – я сказав йому навздогін. – Чого це раптом воша?..»

Всі пасажири спали. Дехто не прокинувся жодного разу, відколи ми їхали. Можна тільки позаздрити їхнім сталевим нервам. У мене таких не буде. Мене вже не переробиш. Хіба що сам захочу щось змінити в собі.

«Не спалося, а ніч як море…» Але треба бодай спробувати заснути – заплющити очі і про щось мріяти. Про вічне кохання? Це як колискова, приємна і безпечна. Я навіював собі цю мрію довго, сподіваючись, що вона от-от здійсниться. Проте роки минали, а з колиски нічого путнього не росло. Як у Льоньки. Сподівався на одне, а вийшле на друге. А чи він справді сподівався? Може просто жив, як вийде, а лише потім схаменувся, та вже було пізно. Здається, він і не дуже переймається цієї історією. Чи то тільки мені здається, а людині болить? Чи – було та загуло? Є, і будуть кращі. Так кажуть усі, так казали мені. Час загоює рани. Але все одно болить. Всім боляче, всі хочуть любові.

Болить в очах  – так частенько трапляється після нервування. Тру їх кулаками, але від того не легшає. Біль повільними хвилями охоплює голову. Так триватиме години зо дві, я вже знаю. Не треба було нервуватися, не треба було пити, не треба було курити. Тоді не треба й жити, чи що?

Коло дверей загомоніли. Це, нарешті, вертаються шофери. Льонька прокидається на мить,  знову засинає і починає сповзати на мене. Автобус рушає і я відштовхую Льоньку. Але він знов і знов сповзає на мене поки я не наставляю до нього ліктя, і тоді він привалюється до вікна… Дзуськи йому, а не кожух!

Непомітно заснувши, я прокидаюся вже в передмісті. Штовхаю Льоньку.

– Полтава.

– Вже?.. Мені ж раніше виходити. Пропусти, бувай! – Потиснувши мені руку, Льонька з валізою квапиться до виходу.

Автобус на хвилину зупиняється, Льонька і ще кілька заспаних пасажирів виходять. Я припадаю до вікна: де ж той Льонька, я чекав, що він запросить мене у свій гуртожиток, було б веселіше. А так – знову один як палець у місті, в якому ще жодного разу не був. Скільки попереду мороки буде, поки влаштуюся. Дожити б скоріше до вечора, коли ці клопоти залишаться позаду.

Ось і центральний вокзал – якийсь маленький. Решта псажирів заквапилися. Я вийшов останній. Мені нікуди спішити. Та й не звик студентом вставати рано. Надворі холоднеча. Порожній перон. Бунін хоч собаку міг купити. 

Вийшов, зціпив зуби і поплив-пішов, додаючи собі кожним новим рухом жаданого тепла.

 

1975

Броніслав КУМАНСЬКИЙ

ІРОНІЗМИ

Влада: Депутат N  постійно плутає слова «Переслать» і «Переспать».

Який ти в чорта депутат, якщо голим пальцем сенсорну кнопку не подолаєш?

Політика: При перекладі на українську статті Путіна «Про історичну єдність росіян та українців»  поміняли заголовок на «У мене не всі дома».

Вимоги Росії до України: перейменувати український борщ на «русский суп», «Батьківщину» на «Матєрщину» і «Рошен» на Рашен».

:«Путін: «Хорошо там, где нас нет».

Медицина: Апендицит – не герпес. Можете поцілуватись.

Раніше в ніч під Новий рік «залітали» на дві смужки, тепер – на коронавірус.

Зробили операцію на оці. Вставили французький кришталик. Боже, скільки навколо гарних жінок!

Вітамінологія: Через яблуко Адама з Євою позбавили комфортного житла. Через яблуко розпочалася Троянська війна. Яблуко ледь не вбило Ньютона. А ви кажете – вітаміни, вітаміни…

Сервіс: Чи перейшли з 16 липня на обслуговування українською інтердівчата?

Логіка: «Батько – Матюк, мати – Матюк, дружина – Матюк, син – Матюк…». Як тут не заматюкаєшся?!

Толерантність: «Усі мужики – козли». Це сексизм чи зоофілія?

У світі кіно: У польському фільмі «Hrabina Cosel» роль Анни Козельської зіграла Ядвига Баранська.

Там, за порєбріком:

.«Трійка, семірка, туз»: Триколор  --  реакція Росії на демократичний світ: біліє від злості, синіє від ненависті, червоніє від натуги; Велика Сімка -- пристойна компанія серйозних людей; Туз --  кремлівський неадекват, якого туди не пускають. Стара графиня -- ні до чого.

«Добро пожаловать». По нашому --  «Добра не жди».

Російська арифметика: 1 –  зайва хромосома, 2 --  дві курячі голови в гербі. 3 - - той же триколор.

Комарі, насмоктавшись крові Міхєїча, так розгулялися, що набили морду таракану.

Спеціально для жінок фармацевтична фабрика Нижнього Загулу налагодила випуск настійки глоду (бояришніка) під назвою «Бояриня Морозова». 

 

Василь БОНДАР

МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ

(читацький щоденник 2021 року, травень)

3 травня

«Народне слово» опублікувало 22 квітня оповідання Володимира Поліщука (краєзнавця з Кропивницького – собі уточнюю, бо в мене близьких друзів із цим іменем та прізвищем аж четверо, ще – професор із Черкас, рухівець із Малої Виски та директор школи, теліжанин у Тетієві) «Нємєдлєнно напєчатать» – про початок літературної творчості Петра Голоти. Графоман і стукач, перед яким тремтіли тодішні журналісти і комсомольські працівники, за доносами якого ГПУ їх арештовувало, позбавляло роботи і т.п. Так про нього пише В.Поліщук за матеріалами нашого обласного архіву початку 20-их років минулого століття. Але в усіх офіційних довідниках Петро Голота: пролетарський поет, слухач літературних семінарів Валерія Брюсова у Москві, автор 12 книг поезії, нарисів та художньої прози (оповідання, повісті, роман). Після репресій (невідомо за що – знайти б справу) він поселився в Коломиї, прожив 47 років. Нині Юрій Винничук повключав його прозу в антології – я читав уривок однієї. Враження непогане. Треба прочитати й інші. Хто з них бреше: В.Поліщук чи Ю.Винничук? Бо хіба може з графомана вирости путній письменник? Точніше: із пройдисвіта майстер літератури? Та й дата публікації хіба випадкова? 151-а річниця з дня народження В.Леніна-Ульянова.

14 травня

…Побачив Ваше ім’я у коротких (не дуже коротких) списках конкурсу імені Івана Чендея – аж двічі. Вашого «Духовного меча» не читав, а от «Порцелянове безсоння» я поставив би на горішній щабель без альтернативи.

Зі щирим зачудуванням – Василь Бондар.

17 травня

(Електронний лист Романові Любарському) "ведмеже сало" Романе, добрий вечір! Вибачай, що не одразу обізвався на твоє висилання оповідання, був заклопотаний іншим. А ось тепер Світлана мені нагадала: вони обговорювали твоє творіння на своїх вівторкових сходинах. Сьогодні я прочитав оповідання в «НС». Добра проза. Якийсь телеграфний стиль, не дуже тобі властивий. Це ж вражаюча людська доля якщо не на роман, то на повість. Принаймні, я, маючи такий матеріал, взявся б писати повість. Де ти, до речі, з чиїх рук його дістав, якщо не секрет? Бо таке непросто видумати. Так що – вітаю тебе.

А що творові бракує фінального штриха, про який писала (чи натякала) тобі Світлана, то це правда. Я би в передостанньому епізоді подав іще одне, третє, лікування ведмежим салом – у радянських таборах, може, й якогось конвойного чи тюремного начальника (Павла за салом відпускають під дулом автомата у тайгу і там пристрелюють косолапого), але це не полегшило долі чоловікові… І фінал: ота хлопчурня-босярня не про яблучко йому кричить, а щось знущально-реготливо горланить-запитує на кшталт «Емемесав?!», на що Павло спершу хмурить чоло, заплющує очі, а тоді враз кривить губи  й підтверджує: «Емемеса-ав! Емемесав!..». А підлітки знай регочуть і стрибають від захвату…

Ось такий може бути логічний і, думаю, вражаючий штрих страшної долі людини в совєцькій м’ясорубці. Він працює і на назву оповідання, і підсилює зміст. В.Б.

20 травня

Читати Чендея я взявся тоді, як оголосили конкурс малої прози його імені – чотири роки тому. Хоча, звичайно, про добрий рівень його творів знав і з критичних статей та атестацій моїх знайомих, окремих публікацій оповідань у періодиці. Не так давно мені відкрилось і те, що сценарій знаменитого нашого фільму «Тіні забутих предків» для Параджанова писав Чендей. Врешті, фотографія, на якій Чендей стоїть поряд із Ліною, мені говорить більше, ніж сумніви якогось авторитета… А книгу повістей і оповідань «Калина під снігом» (Київ, «Радянський письменник», 1988, 400 с.) я придбав задовго до того, як вона була удостоєна Шевченківської премії. Семеро оповідань, найрезонансніше з них «Березневий сніг», за публікацію якого письменника виключали з компартії й піддавали остракізму. І це справді одне з найкращих і найгостріших його оповідань: учень сиротинського інтернату довідується про існування рідного батька й іде з ним на побачення – батько працює у високих владних кабінетах й роками при наявності сім’ї приховує свій гріх молодості від начальства, аби не позбутись посади й статусу. Оповідання написане в ті роки, що й «Собор» Гончара. Аморальність партійного керівництва – основна думка і тема твору. Взагалі в творах Чендея це дуже відчутно: приводом художнього осмислення в нього стає не подія, не доля, а – тема: «Пайочка» – купівля і продаж землі, які заборонені радянським законодавством; «Останній дзвоник у вересні» – перехід на пенсію у вчительському колективі й відхилення прагнень заслуженого педагога; «Преображенна Маріка» – маніпуляція чи приображення селянки на релігійній довірливості старого родака; «Пілюлі з-за кордону» – байдужість дітей, що вибились у люди, до хворої матері; «Калина під снігом» – пам'ять про людину, що завершила свій земний шлях; «Опікунські турботи» – період переходу опалення міських будинків з дерева на газ… Розумію, що теми сформульовані вузько й обпатрано, але саме вони стали рушієм появи оповідань на світ. Стилістика в Чендея обтяжлива: бракує динаміки, повільний темп оповіді перевантажений деталями, часом аж до занудства, чого не приховує сам автор у тексті: «Наговорилися досить, пора була й закінчувати переговори – скидалися на досить нудну і затяжну дипломатію…» (це особливо стосується оповідань «Пайочка» та «Опікунські турботи») – а з другого боку така деталізована проза як ніяка інша зберігає образ доби з дрібними, зникаючими ознаками, настроями. Міркуваннями і цією пістрявістю та доскіпливістю нагадує мені стилістичну манеру Віктора Астаф’єва, особливо в його найпізніших творах. Правда ж?

Початок оповідання «Пілюлі…» нагадав мені початок повісті Валентина Распутіна «Последний срок», а колізії свекрухи з невісткою – моє оповідання «Юліус – по-нашому липень», хоча у Чендея твір написаний у 1967 році, в Распутіна – у 1970-му, а в мене – у 1989-ому. І «Калина під снігом» ніби підслухана з мого цьогорічного задуму «Кожух із того світу» – подієво схоже, хоча в мене таки про інше (дай, Боже, написати!). А ще зауважив я у цій карпатській прозі барвистість імен: Борбала Робертівна, Ян Янович, Корнелія Казимирівна, Акулина й Іполит, Микулка і Григір (однозначно від автора «Зав’язі»), Тодорка й Емануїл, Вікентій та Діомид… Европа західна!

(В юності мене здивував факт ігнорування батьками синового весілля, бо він їх не послухався: одружився не з карпатською верховинкою, а вибрав собі приінгульську степовичку – я на тому весіллі був за старшого боярина. Такими нафталінно-старожитніми традиціями повіяло мені тоді… А тепер ось читаю міркування однієї з Чендеєвих героїнь: «Я свою дитину на медсестру вчитися дала, не таюся, але коби я у неї губи намальовані увиділа, я би їй зуби вибила! Най би вік звікувала щерба!.. А мій Петро так би її розмалював, що вона ходила би і синя, і чорна. Бо то вже, прошу вас, не жарти, коли з простого вийде та почне панитися, губи собі малювати…» Проминулі настрої, зафіксовані художнім словом Майстра).

 

27 травня

 (Електронний лист до Віктора Мельника, м.Вінниця) зустріч на перехресній вулиці Добрий день, пане Вікторе! Прочитав у останньому числі «ЛУ» Вашу розповідь про студентське вінницьке літературне гуртування 70-их років. Добру справу ви вчинили. Хотів би мати цю книгу. Із двома (окрім Вас) цієї когорти я був знайомий. Сашко Єрмолаєв – мій добрий земляк із сусіднього села, я знав його і стежив за його публікаціями в «Ленінських заповітах» (Тетіїв) у ті часи, коли він навчався в Вінниці (я тоді вчився в Шевченковому університеті). А потім щороку, як приїжджав літувати в Теліжинці, провідував його у районці – він то виконував обов’язки редактора «Тетіївської землі» якийсь час, то заступника. І телеінтерв’ю удвох із Тетяною Лавровою вони брали в перше моє теліжинське літо 2006 року (створили були телестудію в райцентрі) – бережу той диск досі з рук Єрмолаєва. Маю його книги з автографами, особливо ціную краєзнавчу «Подорожі за крайнебо». А коли його не стало, то я в ті дні гостював якраз у Обухівському районі – Фестиваль української новели проводив Василь Трубай. Могилу Сашкову одвідував не раз, на тому цвинтарі похоронені і Микола Кравчук з дружиною, і Федір Півторак (вчитель-поет із Бабанки під Уманню, 1909-1976, справи про його репресії й досі не можу знайти), й поет Іван Стогнійчук…

А з Валерієм Лазаренком я познайомився в серпні 1971 року в столиці під час першого вступу до університету. Конкурс на факультет журналістики тоді був неймовірний: Валерій став єдиним після школи вступником, хто пройшов із нашої групи абітурієнтів, отримавши 19 балів на чотирьох екзаменах – я його запам’ятав. Сам же я не пройшов, бо три іспити склав на «5», а твір написав на трійку. Відслуживши на флоті, я вступив за другим разом у 1975-ому, отоді й зустрів якось Валерія серед Києва, й він мовив, що в університеті вже не вчиться. Наші стосунки відновились аж у рухівські часи: бачились під час різних акцій, він присилав мені свої книженята з автографами, один раз приїжджав у Кіровоград…

Рано пішли хлопці за межу. Гарні хлопці.

30 травня

Книгу есеїстки Оксани Забужко «І знов я влізаю в танк…» (Київ, ВД «Комора», 2016, 416 с.) я прочитав двома приступами: років два тому почав, захопився, а потім щось мені перебило і оце лиш сьогорічного травня завершив. Власне, публікації з книги зустрічались мені й раніше переважно в електронних ЗМІ (наприклад, довгий час ходив під враженням есе про Михайла Булгакова «Цей проклятий «квартирный вопрос») і тепер окремі з них я читаю вдруге й не сумніваюсь, що читатиму їх втретє, оскільки це – класика есеїстичного жанру. Тексти Забужко вражають глибиною досліджуваної проблеми, асоціативною широтою знань, залізною логікою й дуже часто новизною постановки питання. Ось саме з цієї книги я довідався про судовий процес дисидента Віктора Кравченка з Дніпра проти французької комуністичної газети в 1949 році, сьогодні в Мережі інформації про нього достатньо (недавнього радянського високопосадовця, а тепер автора вибухової книги «Я вибрав волю» на «процесі століття» підтримували неповерненці із Запоріжжя й Чигирина, Житомирщини й Харківщини, Києва і Луцька…), але хто коли написав про знакових постатей Франції того часу, які прислужували на тому процесі червоній Москві? І прислужують досі! Тільки з цієї книги я взнав, що за логікою нобелівської лауреатки Світлани Алексієвич білоруська нація не зможе опритомніти доти, доки не поверне собі столицю, яка сьогодні є столицею сусідньої держави, Литви (і порівняння: як би українці почувались, якби в них одібрали Київ, а столицю перенесли в Донецьк?). Вражаючий факт із «книжки про війну»: понад дві третини контенту Internet’у займають порносайти: чого можна чекати від цього аморального планетного населення? Так само й про громохкий виступ Михайля Семенка на першому з’їзді письменників СРСР у серпні 1934 року («…свою кулю від ҐПУ він заробив по-мистецькому чесно…») я з цієї книги довідався…

Написане Оксаною Забужко нелегко дається читачеві і через засилля філософської термінології та чужомовної лексики (девайс, страз, саспенс, флуд, курікулюм, траблмейкер, ангажемент, профіт, хуцпа, селебріті, акцедентальний, асертивність…), і через нагромадження синтаксичних періодів, які раз по раз треба перепрочитувати. Зате яка щільність, спресованість думок, точність сказаного: «…в своїх книжках письменник завжди «більший за самого себе», більший, ніж в інтерв’ю й публічних виступах!», «Можна скільки завгодно не любити «котляревщини», але не варт забувати: відродження новочасної української культури почалося таки з «Енеїди», «…для письменника перехід у парламентське крісло… – це професійне самогубство…», «…для вільного народу стратегією виживання є не мовчати, а говорити», «…правда – вона завжди виходить на яв, рано чи пізно, просто не кожен одурений до неї доживає», «…оповідання вже містило в собі майбутній роман у згорненому вигляді, як дерево в насінині», «Цій країні не потрібен мир, тому що вона не хоче жити» (про Росію), «Всякий талант, як то давно зауважено в історії науки, пригнічує менш здібних, і щодо таланту етичного це твердження так само справедливо, як щодо наукового, художнього, організаторського чи будь-якого іншого»… Цитуванню нема кінця…

На берегах книги я поставив кілька знаків питання: хто той секретар українського ПЕН, який украв у Сверстюка в 90-их письменницькі внески? а чи справді після Анатолія Солов’яненка «найславніша в історії культури 20-го століття» серед донеччан є Емма Андієвська з її ребусними віршами й хаотичною базграниною в кольорах? чому сьогодні мапа світу не має за пророцтвом письменниці інакшого вигляду в порівнянні з 2015 роком (РФ – «гігантський гнійник»)? нащо О.З. так послідовно намагається вивести на чисту воду Ліну Костенко?..

І останнє: в мудрих книгах я виписую твори й авторів, яких слід би було опанувати. Забужко мимохіть радить: Володимир Сорокін «День опричника», Роберт Музіль «Людина без властивостей», Лоренс Даррелл «Александрійський квартет», Васілій Гроссман «Життя і доля», Світлана Кириченко «Люди зі страху», Тарас Прохасько «Бо так є» і «НепрОсті», Петер Гандке «Страх воротаря перед одинадцятиметровим», Мішель Вельбек «Елементарні частинки», «Покора». Це щонайменше на 8-9 місяців безперервного читання… Але бодай за три роки осягнути цей список. А тим часом з полиці навпроти кричить до мене пазуристими барвами Василя Кандинського на оправі вибрана есеїстика 90-их тієї ж самої інтелектуалки-філософині «Хроніки від Фортінбраса». Хай покричить? 

м.Кропивницький

 

Надрукувати