Середмістя №20

Перегляди: 921

Днями стало відомо, що іще в січні, 12 числа, за чотири дні до свого 82-річчя відійшла у кращі світи наша незабутня Тамара Гнатівна Журба. Ще будуть написані спогади про неї, опубліковані книги поезій (для дітей зокрема, які вона писала в останні свої роки за океаном, у чужій стороні), а першим чулим римованим словом затужив Володимир Яремчук з Долинської.

Т.Г. Журба (крайня справа) з сестрою Надією і братом Василем. Поч. 50-х рр. ХХ ст.

Тамарі Журбі

Чи сніг, чи весна погожа,
юга а чи солов’ї –
а ти, ні на кого не схожа,
мережиш слова свої.
Ідуть вони тихо в люди,
твої, – а вже й не твої.
І їм не страшні іуди,
не знищать пілати їх.
Місткі  вони й самодостатні.
Картини вони. Й думки.
Які предивні верстати
наткали ці рушники?
Стою поміж них безкрило
збентежений і німий.
Як дивно ти їх творила!
І кожне мені щемить.
«… Не час душі спочивати…»  –
колись написала ти.
Додому – крізь час – в словах тих
душа з аргентин летить…
                                   місто Долинська

 

Оксана ШПИРКО

*****

Дощ вересневий раптом вгамує спеку,
Пил на дорозі й поступ жіночих дум...
Все про життя знає мудрець Сенека,
Все про любов знає мій вічний сум...
Дощ вересневий тихо собі віщує,
Клавіші ніжно перебирає слізьми...
Осінь на чатах вірш надиктує всує,
Щось із наврочень, вересню, в дощ візьми...
День, як життя... Не перепишеш знову...
Спеки й дощі будуть іще не раз.
Будуть під чай щирі й гучні розмови,
Тільки не мій осінь зіграє джаз...
Струни дощу – меланхолійні звуки...
Сила бажань нас не зведе в пітьмах...
Серце просилось ябком до тебе в руки...
Спека і дощ -- згинули десь в громах...
                                               5.09.2020

*****
Оксамитовий вересень ляже бентежно на груди,
Обійме рукавом із сріблясто-тонких павутин...
Я тебе не знайду. Ти пішов по дорозі в нікуди.
Залишивши до осені п'ять одиноких хвилин...
Я тебе не знайду.
Сіль розлук залишаєш і смуту.
Ти тепер подорожній.
А я – як константа констант...
Десь на вістрі журби догорить нами зірвана рута...
Десь не втримав любов на  мужніх плечах Атлант...
Мій світанок без тебе зустріне цю осінь багряну
І босоніж піде по глибокій, як море, росі...
Є ім'я в самоти. Воно схоже на ймення "нірвана"...
Оксамитова осінь застигне в холодній красі...

*****
Озовись. Ще не вичахла кава.
На осінньому тлі ліхтарі.
Опівнічний експрес величаво
Пропливе в золотавій зорі.
Озирнись. Я не вірую в пам'ять.
Пам'ять ближча до тебе на крок.
Осінь так помаранчево палить
Наших пристрастей синій клубок.
Повернись. Я самотня, мов птаха
На балу із осінніх прощань...
Під сакральну мелодію Баха
Я танцюю свій танець зізнань.
У свічаді нічного експресу
Швидкоплинно твій овид майне...
Та в любові змінилась адреса –
Не шукай більше в  долі мене...

*****
Чорно-білі зими на порозі...
Чорно-білі музи на душі...
Каруселі змерзли на морозі,
А в хатах парують кулеші...
Чорно-біла самота, мов кара...
Нам із нею – сто доріг пройти...
Стали на припоні чорні хмари –
В них по вінця злої чорноти...
Полиск чорно-білої пастелі...
Ця зима – пахуча, як ваніль...
Тільки зойки білої пустелі
Жалять в саме серце, як у ціль...
Й це життя – відносне, як ніколи –
В чорно-білій круговерті рим...
Вбогі думи човгають по колу
І скриплять дерева серед зим...

*****
Мій зимовий, холодний, засніжений...
Ти в лютневому сонці застиг.
У снігах білогрудих розніжений,
Весняних зачекався відлиг...
В білий мармур закований хроносом,
Як прозоро-легке дежавю...
Я з тобою зливаюся голосом,
І за тебе Отця молю...
Незабутньо приречений щирістю
До моїх напівголих колін...
Я кохала б тебе із милістю
Золотою любов'ю Афін...
Та зима все скувала холодом...
Білим лебедям снять сади...
Я кохала б тебе так молодо –
Та твої замело сліди...

*****
Сніг болючий, як завше, пече.
Дим колючий на відстані давить.
Хтось підставить надійне плече.
Хтось маленькою підлістю марить.
Я не знаю, чи буде весна.
Я обпалюю зраджені крила.
І така поміж нами війна,
Що любов підіймає на вила.
А хотіла – обруси на стіл...
А хотіла – молочне в тарелі...
Та у відчаї рвався поділ,
Зачепившись за гострі шрапнелі.
Так, це буде останній наш бій –
Більше сили і більше відваги!..
Викликай!.. І любити не смій!..
Викликай!.. Я – ...твоя... Без присяги..

*****
Будь зі мною. Прийди на чай.
На легку і просту розмову.
Світлим словом своїм вінчай
Цю зворожену ніч лілову...
Пасадоблі твоїх зізнань
Так нестримно кружляють в сітях.
Я заручниця всіх бажань,
Які є тільки в цьому світі...
Можеш звабить. Прийди, як є.
На льоту розстебни сорочку.
Золоте розірви кольє.
Прочитай мене по рядочку...
Вже ніхто не бажає знать
За минулі гріхи і втіхи.
І нема вже куди втікать,
І роки вже стрімкі, як віхи...

ЗИМОВА ІСТОРІЯ

Ми обмежимося вітанням –
Стисло, скупо скажу: "Привіт".
Це якесь надлюдське змагання:
Хто кого і який кульбіт.
Хто залізний, а хто свинцевий,
Хто жертовний, а хто хижак.
Заховаюсь в комір песцевий,
Настовбурчений, мов їжак.
Ми обмежимося очима –
Й десь на дні я побачу вись...
Обернувшись, поза плечима,
Ти згадаєш, ким був колись.
Ми обмежимося, неначе
Ти не знав моїх спраглих вуст.
Йди вже з Богом, скупий козаче.
Кинеш погляд мені на бюст...
І розійдемось – ворогами
В те мовчання, що назавжди.
Ми обмежимося ...боргами.
Не судитиму. Не суди...

КАТАРСИС

Захисти моє серце від бід,
Захисти мою душу від болю.
За тобою ступатиму вслід
І за тебе не здамся без бою.
І ніщо вже не варте життя –
Ні спокуси, ні срібло, ні злото...
Й запізніле чиєсь каяття
Тільки підписом ляже під фото...
А до цього чи думали ми,
Що за все буде потім розплата.
Бо насправді в житті три зими...
Та лиш раз вибухає граната.
На землі буде все, окрім нас.
Ті ж валюти, ті ж ідоли й чвари,
Диригенти і той тулумбас,
Тигролови і ті ж яничари.
Та чи буде твій усміх ясний?
Твої очі, вологі від щему?
Твій завзятий рядок голосний,
Що віншує життєву поему?
Не жалійся, не плач, не проси...
Буде всім. І тобі також трішки.
Зацілована крапля роси
Залоскоче тонкі твої ніжки.
І не буде ні воєн, ні сліз,
Лиш високі граалі едему...
Захисти мене завше і скрізь,
Поки ми ще ідемо, ідемо...

*****
В жовтні дихається вільніше...
Час розріджує кисню міх...
В жовтні любиться найсильніше,
Найсолодший у жовтні гріх...
Найріднішим ти станеш потім,
Коли все скінчиться ураз...
Чи кохання було, чи потяг,
Чи кипіння від ніжних фраз...
Дотик тіла ставав пекельним,
Як ріка вогняна чи спрут.
Твій праобраз, як звір наскельний,
Закував мене в осінь тут.
У жовтневім твоїм палаці
Цвіт лілеї давно зів'яв...
То лиш теми твоїх варіацій,
То лиш відблиск твоїх заграв.
Не кидай, як рибину на сушу, –
Не пізнав ти мене живу...
Не торкай моє тіло і душу
У осіннім оцім диму...

 

Кирило ПОЛІЩУК

ЩО В КИШЕНЯХ У ЗБИТОГО НА ПЕРЕХРЕСТІ ЧОЛОВІКА?
оповідання

Дешева блакитна запальничка із прозорого пластику. Наполовину наповнена (або наполовину спустошена – залежить від ваших філософських переконань чи добро-порядності виробника).

Пачка «Winston blue». Запакована, отже повна (без варіантів для ваших переконань. Із варіантами про виробника).

Сто вісімнадцять гривень дрібними м’ятими купюрами.

Двадцять п’ять копійок однією монетою.

Два прокомпостованих квитки на тролейбус.

Один не прокомпостований квиток.

Чотири прілих ядра соняшникового насіння і майже жменя зерна.

Паспорт громадянина України. Без обкладинки. Три сторінки загнуті.

Два ключі на одному кільці. П’ять брелоків (на тому ж кільці).

 

* * *

Я встромляю ключ у шпарину, прокручую двічі. Повторюю те саме іншим ключем з іншим замком. Вгризаюся в темряву. Намацую вимикач. Квартира збитого на перехресті чоловіка зустрічає погано освітленим коридором і дивним запахом. Ідентифікувати цей запах важко, кожна квартира чимось пахне. Чимось притаманним лише їй. Сумішшю прожитих років, приготованих страв, використаних шампунів, парфумів, миючих засобів, пральних порошків, нових і старих меблів.

Я пограбував чоловіка, збитого на перехресті.

Витяг усе з його кишень, до останньої дрібниці. Мені зовсім не хотілося володіти його скромними пожитками. Мабуть, когось би ще зацікавило, що в кишенях у збитого на перехресті чоловіка. Чи не цікавило і вас колись те, чим живуть інші люди, про що вони думають, що носять у своїх великих наплічниках, маленьких сумочках, шкіряних портфелях? Так і мені закортіло дізнатися, що ховає чоловік, який розкинув свої руки та ноги в різні боки на порожньому ранковому перехресті.

Цього більше ніхто не дізнається. Я забрав це знання собі.

Тепер я ввійшов до його квартири.

Уся ця невеличка оселя схожа на гніздо, захаращена різноманітним сміттям, яке охайно складено рівними симетричними стопками. Тут можна знайти усе, що заманеться: порожні коробки від чаю, магнітні касети, мотки дротів, пачки з-під вологих серветок, використані батарейки, іржаві цвяхи, картонні упаковки від яєць, засушені квіти, чеки і квитанції, пляшки з-під шампуню, значки з емблемами, і ще купа-купа всього.

 Мені кортить витягти із кишені офіційний бланк, ручку і почати інвентаризацію. Але усе, чим я можу зараз користуватися – пам’ять. Запам’ятовую дрібні деталі, ніби мені це колись може знадобитися. Ніби колись мені доведеться складати найважливіший іспит у своєму житті, розповідаючи про розташування сміття у квартирі збитого на перехресті чоловіка. Нарешті до мене доходить, що я не печерна людина, що пам’ять мені зовсім не потрібна. Дістаю телефон, фотографую усе. Потім розумію, що це безглуздо. Видаляю усі фото заразом.

Усе в цій квартирі, кожна річ, кожна дрібничка може розповісти історію. Що розказала б ця підставка для чашки, якби я мав час її послухати? Про малі та великі кола, гаряче, тепле, холодне, хлібні крихти, цукерки? Вам не цікаво? А мені цікаво. Я запитав би у старих батарейок для чого вони служили, куди віддавали свою енергію? Може, це був пульт від телевізора, бездротова мишка, електричний тонометр, старий цифровий фотоапарат? Ця історія однаково буде захопливою.

Усі історії на світі захопливі.

 

* * *

Мені завжди говорили, що я занадто допитливий.

Рання осінь. Дощ за дощем. Здавалося, що навіть під час дощу починається і закінчується ще один дощ. Земля, асфальт і все навколо перетворювалося на місиво, яке в ще теплі сонячні дні встигало висихати. Посеред плями такої підсохлої грязюки стоїть черевик. Один-єдиний, чорний лакований черевик. Правий. На ньому жодної плями. Виблискує на сонці, вростаючи в бруд. Навколо жодного сліду. Якби я спробував до нього підійти – вгруз би мало не по коліно в це болото. А він стоїть. Міцно і непохитно. Як він сюди дійшов? Чому не пішов далі? Стоп. Якщо є черевик, то була і людина. Просто так взуття не водиться у дикій природі, воно приручене (чи точніше, приножене, якщо взагалі можна так говорити). А де тоді поділася людина? Звідки вона йшла, куди йшла, чи дійшла до свого пункту призначення? Чи була на ній шапка й пальто, штани чи джинси, наплічник чи сумка? Що вона тоді несла у своїй сумці? Скільки ключів було, чи були якісь документи? Якщо було водійське посвідчення, то які категорії були відкриті? Стоп. Черевики зазвичай живуть тільки парами, поодинці вони помирають (мабуть), або тонуть у такій осінній грязюці. Де тоді інший, лівий черевик? Все ще на нозі, чи вже стоїть на порозі, чекаючи господаря, висолопивши зі шкіряної пащі язичка?

Та все ж. Як цей самотній правий черевик сюди потрапив? І чому саме правий? Може, його закинули заради сміху? Тоді кому могла в голову прилетіти така ідея? І що взагалі у цьому смішного? Навколо жодного дерева, до будинків далеко. Це комусь треба було із землі зробити цей кидок, майстерно, наче у баскетболі. Може, його сюди впустив птах? Ворони часто щось носять у своїх міцних дзьобах. Черевик міг згодитися їй для гнізда. Чи лаштують ворони гнізда? Мабуть же лаштують. Ніколи не бачив воронячого гнізда.

Вдивляюся в чорноту і блиск черевика. Щось у ньому є. Маленький клаптик лакованої галактики. Ні, цілий шкіряний усесвіт! Із його нутра повільною змією, сантиметр за сантиметром, виповзає темно-синя шкарпетка. Видовжується, продовжується ногою у задрипаних до коліна штанях. А ось і пальто, під ним светр, виглядає комір світлої сорочки. Із коміра повільно, мов гриб восени, виростає бліда шия. За нею поголена щелепа, обличчя з усіма атрибутами – ротом, носом, очима, бровами. Далі довге, але рідке світле волосся. Чоловік застиг у кумедній позі: одна нога на землі, інша піднята, переламана гострим коліном. Чоловік махає руками, аби втримати рівновагу. У нього неймовірно худі та довгі ноги, прямо якісь ходулі. Кілька хвилин тому він ловив ґав і вступив до грязюки правою ногою. Тепер не хоче ставити туди ж другу ногу. Після цього я дивлюся на черевик, але вже не можу розгледіти чоловіка із довгим світлим волоссям, який балансує на одній нозі. Просто не можу відділити тіло від черевика, черевик від тіла. Для мене вони одне єдине ціле, одне без іншого просто не існувало, не існує, не може ніколи існувати.

Хоча є все ще одне важливе невирішене питання – де той чоловік подівся? Чому від нього лишився лише черевик? Він міг так довго активно махати руками, що просто в один момент злетів, мов птах у пальто. А може, все ж його схопила ворона. Дуже велика ворона. Чоловік міг згодитися їй для гнізда. Дуже великого воронячого гнізда.

Але до чого це все? Куди я йшов і звідки – не пам’ятаю. Я посеред вулиці. Вивчаю черевик. Якби я дивився під ноги, а не помчав стрімголов, побачивши щось дивне, то міг би й не перечепитися, не впасти, не розідрати куртку, не зчесати долоню, і не лежати тепер посеред вулиці у багнюці, розмірковуючи про походження чорного блискучого черевика.

 

* * *

Але все ж найдивніше у квартирі збитого на перехресті чоловіка – птахи. Їх тут безліч. Мені важко порахувати. На невисокій шафі стоїть три великих опудала. Я не дуже розбираюся у птахах, навіть у мертвих. Один – сокіл чи яструб, не знаю між ними різниці. Другий схожий на гидкого індика – вочевидь, кондор. Або гидкий індик, якщо є такий вид птахів. Третє опудало – однозначно дика качка. Жовтий короткий дзьоб, зелена голова, червоні лапки – хаотичний пташиний світлофор. Збитий на перехресті чоловік був або мисливцем, або таксидермістом, або орнітологом. Так я собі думаю. Хоча, можливо, усе й одразу. Хоча, можливо, нічого із цього.

Він міг, окрім нездорового бажання зберігати усіляке сміття, мати ще безліч захоплень. Те саме полювання, або набивання мертвих тіл птахів тирсою. Міг любити читати. Книжок у квартирі дійсно багато – проглядаю їхні корінці. Переважна більшість нехудожні. Мабуть, все ж він науковець. А може, просто букініст. Я не розбираюся в книжках, а в рідкісних виданнях тим більш.

Чи міг би він захоплюватися фотографією? Так, чому ж ні? І це нічого, що я не бачив жодного фотоальбому чи фотокартини, не знайшов ані фотоапаратів, ані обладнання для проявлення плівки, червоних ламп, реактивів. Чи що там ще потрібно для цієї справи?

Може, чоловік збитий на перехресті був музикантом, і десь під горами мотлоху ховається піаніно, чи може навіть цілий рояль. Я уявляю, як він сідає за цей рояль, який займає більше половини кімнати, відкриває кришку, обережно торкається пальцями клавіш. Музика тече тихо й повільно. Тоді усе дужчає, швидшає. Клавіші одна за одною миготять. Чорна, біла, біла, біла, чорна, біла, чорна, чорна. Усе швидше й швидше, а тоді – акорд, який ще довго зависає над роялем, вібрує, поки, під гуркіт сусідів по батареях, не стихає. О другій ночі грається найкраще.

Але я не знаходжу ані рояля, ані піаніно, ані іншого музичного інструмента.

Продовжую нишпорити кишенями збитого на перехресті чоловіка. Квартира – це теж ніби кишеня, у якій ти ховаєш свої речі, у якій ти ховаєш себе, мов руки в кишенях пальто від зимового холоду.

Під стіною інша дуже дивна шафа, спочатку я й не помітив її. Скляні дверцята, зв’язані товстою мотузкою ручки, аби ніхто не міг відчинити їх. За склом на дерев’яній підставці, схожій на гілку дерева, сидить потріпана біла сова. Її брудне пір’я вочевидь хотіли відчистити, але безрезультатно. Величезними проникливими, але вже давно мертвими очима спокійно оглядає квартиру, не помічаючи єдине чужорідне тіло тут – мене. Ця сова має вигляд експоната зі смітника. Але чомусь для збитого на перехресті чоловіка вона мала особливу цінність.

Зі стіни намагається злетіти лебідь. Його крила вказують на схід і захід. Маленька голова на довгій шиї не втрималася і впала набік. Хоча ні, це не схоже на політ. Це більше нагадує розп’яття.

Химерна колекція.

 

* * *

Мені постійно повторювали, що я занадто допитливий. Ця риса характеру, яка допомагала багато років тому в навчанні, тепер була моїм прокляттям. Одного дня, говорили мені, через свою надмірну цікавість ти вляпаєшся у неприємну історію, із якої не буде виходу. Або навіть загинеш, дурбило. Я неодноразово був до цього близький, навіть ближче ніж зараз, у квартирі збитого на перехресті чоловіка.

Постійно, коли йшов вулицею або їхав в автобусі чи сидів у офісі, я намагався вгадати, вигадати життя інших людей. Спочатку це була цікава гра, розминка для мозку і просто найкраща розвага у цілому світі. Я вигадував людям майбутнє і минуле, зістарював дітей та намагався уявити молодими старих. Усе це захоплювало мене, займало увесь мій вільний час. Я не міг жити без цього, був залежний від історій життів незнайомців. Мені вдавалося проживати десятки тисяч життів. І що головне – без жодної смерті.

На зупинці біля цвинтаря до автобуса зайшла дівчина. Сіла на вільне місце навпроти мене. Я вивчав її бліді ноги, які ховалися у пелюстці рожевої сукні, її тонкі риси обличчя: пухкі губи, тонкі брови, рівну лінію носа. Її рожева сукня – не найкращий одяг для скорботи. Можливо, вона просто живе у багатоповерхівці навпроти кладовища. Я уявляю, як вона сидить ввечері біля вікна і вивчає могильні плити крізь вічко телескопа. Що вона там може побачити? Абсолютно нічого. Цвинтар – не найкращий театр. Однак одного дня вона побачила щось дивне, щось таке, чого вона пояснити не може. І тепер вона не знає із ким поділитися, аби їй повірили і не вважали божевільною. Хоча її обличчя цього хвилювання зовсім не видає.

«Поділися зі мною, – подумав я, заглядаючи їй в очі. – Я тобі точно повірю».

Але вона виходить за дві зупинки, залишивши тільки свій образ і загадку, яку мені так і не розгадати. Я виходжу ще за дві.

Хлопець говорить по телефону на іншому боці вулиці – я собі ніби чую розмову. Він говорить про гроші. Цього хлопця нещодавно пограбували. Тому він стоїть на зупинці біля будівлі із великою вивіскою «Поліція». Із його квартири викрали п’ятдесят сім тисяч, які він відкладав на весілля. Його наречена ще не знає, що та кремова сукня, яку вона так хотіла, тепер їм не по кишені. Не знає, що доведеться значно скоротити список гостей, і дядько із Житомира, якого і так не хотіли запрошувати через надмірну любов до горілки і бійки, не зможе приїхати. Вона навіть не підозрює, що струнного квартету на церемонії та живого бенду в ресторані не буде. Тому хлопець нервово гризе губи.

Я бачив, що люди дістають зі своїх кишень і сумок, що вони туди кладуть. Розглядав товари, які повільно пливли стрічкою в супермаркеті. Шкодував, що не маю рентгенівського зору, не володію телепатією.

Із часом у нашому маленькому містечку закінчилися люди, яким би я ще не придумав біографії. Мені цього стало мало. Тепер мені кортіло дізнатися чи так вони живуть, як я собі нафантазував. Увечері я забирався на перші, інколи другі поверхи, примощувався на підвіконні, притулявся до шибки, намагаючись щось розгледіти. Інколи мені вдавалося спостерігати цілу історію. Часто нічого цікавого не відбувалося – люди дивилися телевізор, спілкували у соцмережах, готували вечерю, спали.

Одного разу я видерся на підвіконня четвертого поверху. Два тижні підряд слідкував за дівчиною зі світлим волоссям. Ходив скрізь за нею, вивчив її маршрути, сидів у її кав’ярнях, відпочивав у її парку, гортав її книжки у її книгарні. Вона не підозрювала про моє існування. Ми жодного разу не зустрілися поглядами, я постійно перевдягався, змінював зовнішність, як тільки міг. Її життя стало моїм. Її обличчя з ідеально білою посмішкою, тонкими губами, ледь помітною ямкою на підборідді, двадцятьма чотирма родимками на щоках, теж стало моїм обличчям. Вона була студенткою, вчилася на фізматі. Я легко зміг пройти за нею не лише в університет, а й потрапити у велику аудиторію на лекцію. Два тижні я сидів на останній парті серед студентів і розглядав її. Ніхто навіть не підозрював, що я прикидаюся. А я не здогадувався, що прикидається вона.

Її вікно світилося пів ночі. Що вона там робить? Готується до пар? На лекціях вона дрімає, нічого не конспектує, просто водить ручкою по лініях. Мені треба дізнатися. Єдине місце, де я її ще не бачив – квартира.

Помічаю чотири дроти, які звисають із даху, і по два розходяться на третій і другий поверх. Вилізти на металевий дашок підвіконня другого поверху мені було легко – досвід все-таки. Далі я посмикав за дроти. Міцні. Мов альпініст, почав дертися на третій поверх, схопився, підтягнувся. Поки все йшло добре. Від висоти паморочилося. Ще зовсім трохи. Уперше за своє життя зрадів, що я такий високий і худий. Ще кілька вертикальних кроків, і я на її підвіконні. Серце колошматило, мов хотіло продовбати дірку в моїх грудях. Що вона може сховати від мене у своїй квартирі? Притулився до скла. Щось розгледіти крізь легкі штори було важко, проте можливо. Бачу її силует, який застиг посеред кімнати. Вона не рухається. Минає ще хвилина – картина та ж. Починаю щось розуміти. Вона не може бути такою високою. Піднімаюся на повний зріст на підвіконні, зовсім забувши про обережність. Бачу її ноги, які не торкаються підлоги. У цей момент мої ноги зникають, я падаю, хапаючись за повітря. Пролітаю усі чотири поверхи і гепаюся прямо в купу листя, яку двірники нашкребли за кілька днів.

Чому вона це зробила? Я не бачив у її житті жодного болю, розчарування чи ще якоїсь причини покінчити із собою. У той день я скрізь ходив за нею. Вона придбала книгу, назви якої я не уздрів, пила гарбузове лате у кав’ярні з одногрупником, торкалася, ніби випадково, його руки, багато посміхалася. Я тоді подумав, що зовсім не розбираюся в людях, якщо в її обличчі не впізнав обличчя самогубця.

За чотири тижні в лікарні мене поставили на ноги. І якби я приземлився трохи інакше, все б могло закінчитися значно гірше. Зараз мене могло б не бути у квартирі збитого на перехресті чоловіка.

 

* * *

Залишаю усе, що знайшов у кишенях збитого на перехресті чоловіка в його квартирі на столі. Усе, окрім ключів. Вони мені ще знадобляться. Зупиняюся на порозі. Востаннє оглядаю квартиру. Вимикаю світло. Зачиняю двері. Встромляю ключ у шпарину, прокручую двічі. Повторюю те саме іншим ключем з іншим замком. Не дочекавшись ліфта, спускаюся сходами. Більше ніколи не згадаю, що був тут. Викину ключі з мосту в річку. Так, ніби мене там ніколи не було. Ніби ніколи не було у моєму житті цього дня. Але запах квартири збитого на перехресті чоловіка переслідуватиме мене скрізь, як нагадування про мій злочин.

Можливо, хтось уже знайшов тіло збитого на перехресті чоловіка. Викликав швидку та поліцію. Приїхали журналісти, фотографують, придумують заголовки, беруть коментарі в очевидців, які не є очевидцями. Усім їм абсолютно начхати на те, що було в кишенях у збитого на перехресті чоловіка. Поліцію міг би зацікавити його паспорт. Вони б його ідентифікували, дізналися адресу, почали б шукати родичів. Але родичів вони б не знайшли. Що вони могли б дізнатися про цього бідолаху, що розкинув свої руки-крила на перехресті? І навіщо їм знати про нього щось? Нікому немає діла до чоловіка, збитого на перехресті. Усіх цікавлять лише обставини цієї пригоди. Думки поліції та журналістів зараз зайняті пошуком водія. Що вони можуть дізнатися про нього? Ім’я і прізвище, номер і марку машини? Усіх цікавить лише смерть цього чоловіка, який незрозуміло як опинився на цьому перехресті. Нікому немає діла до його життя.

Я стою на мосту, стискаючи піж пальцями в’язку брелоків із двома ключами. Не так просто з ними розпрощатися, як я собі думав. Навіть не можу собі уявити, як вони зникнуть у воді, а з ними зникне і ціле життя. Не одне життя, а тисячі. Тисячі життів та історій, які ховає квартира збитого на перехресті чоловіка. Цього я допустити не можу. Вирішено! Буду приходити до його квартири, вивчати усі його речі. Сидітиму в тиші, слухаючи історії, дізнаючись усе, чого я ще не знав.

Так, буду приходити туди.

Стану ще на крок ближчим до істини.

Але до якої істини – не знаю.

 

Василь БОНДАР

МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ

(читацький щоденник 2021 року, липень)

4 липня

Точніше, перечитую, коли говорити про «Іду до тебе», – з 1978 року. І фільм Миколи Мащенка за цією повістю не раз дивився та дивувався, як же глибоко молодий дипломований сценарист відчув Лесину добу і Лесину судьбу на межі століть. Як же доскіпливо треба було прочитати Лесині поетичні, прозові твори, її багате листування, сміливо подати імперіалістів і націоналістів, коли час дозволяв зображати лиш марксистів (і ці теж тут є). Це ж переддень чергового покосу української інтелігенції: 1970-1971 рік, коли писався сценарій і знімався фільм. А послухайте палкі промови Лесі Українки: «Чесно кажучи, обставати мову – цього ще так мало! Але ж мова – це сама душа народу! І кому ж обставати за неї, як не отій малочисельній групі українських інтелігентів, яких ще не встигли зацькувати. Нестерпно боляче за без’язикий народ!..». А прочитайте чорним по білому звинувачення монархістом Лесі, яка «тримає безперервний контакт із галицькими сепаратистами-мазепинцями, плекає думку про відокремлення від Російської імперії її невід’ємної частини – Малоросії, перетворення її в Українську державу». А ті передсмертні подихи тридцятирічного білоруського соціал-демократа, який зачинав революційні гуртування в Європі: «Саме вдарив дзвін на дзвіниці: раз, і вдруге, і втретє. І що це? Що це таке? Це неймовірно, Сергію! Я чую знайомі слова: “Во ім’я отця, і сина, і святого духа…” Чую ці слова, промовлені вустами атеїста. Я аж устала з-за столу, щоб ще раз пересвідчитись. “Во ім’я отця, і сина, і святого духа… Не введи нас во іскушеніє і ізбав нас од лукавого…”». Книга ця, «Іду до тебе» (Київ, «Радянський письменник», 1970, 184 с.) була надрукована тиражем 15 тисяч примірників. Фільм цей, «Іду до тебе…», українською мовою (нею говорять головні герої Леся і Мержинський, ролі яких грають росіяни Алла Демидова і Микола Олялін) пішов по кінотеатрах України з наведеним вище цитуванням. Після хрущовської ідеологічної відлиги уже тріщали люті брежнєвські морози, а молодий геній безоглядного, зухвалого теліжанина освячував заневолений свій народ ідеями рідної мови, української державності й духовного розвою. Три крапки в назві книги поставлені не випадково.

 

6 липня

Останнім часом трапляються на очі публікації, де авторського тексту менше, ніж цитувань. Ось так званий нарис про Володимира Яворівського, який недавно відійшов за межу, в «Українській літературній газеті» за 3 червня. Авторка Любов Ісаєнко, випускниця того ж університету й факультету, який трохи раніше закінчував письменник. Цих деталей читач не знає, тому чекає цікавих згадок. Або цікавого погляду на творчість. Але – жодного рядка особистісних вражень ні про творчість, ні про людину. Цитати зі спогадів письменника перемежовуються довідковим, анкетним матеріалом: лишень констатація видань та їх оцінок іншими авторами – жодного живого авторського судження, жодного нового оригінального факту. Це творчість? Можна було б зрозуміти авторку, якби вона цитувала письменника, оприлюднюючи непубліковані спогади, чи заборонені сторінки романів, невідомі листи… Учнівський реферат – не більше. Як цього не побачив редактор видання Михайло Сидоржевський? І вже геть важко зрозуміти редактора іншої нашої літературки Сергія Куліду, який під своїм прізвищем друкує доволі цікавий матеріал про лубенських письменників 50-70-их років минулого століття («Літературна Україна» за 19 червня) – три чверті тексту (а може, й більше – лінуюсь точно підрахувати) це цитати. Тут уже не одного письменника, а кількох. Із виданих раніше книг. Наче ото забавляння в пазлики: стулив розрізнені чужі шматочки – став над ними своє прізвище. Правда, мова про половину тексту. Може, друга, в наступному числі, реабілітує?

 

17 липня, с.Теліжинці на Київщині

 Відомий політик, фінансист і культурний діяч Станіслав Аржавітін (Драч наводив мені його як приклад: он один неписьменник видав аж три томи про своє село Колочава на Закарпатті, а Теліжинці мають двох письменників, які не можуть написати й видати бодай одну книжку про історію села) у червневій «УЛГ» радить: «головні життєві події необхідно фіксувати майже кожного дня у власних щоденниках». А ми сумніваємось.

 

30 липня, м.Кропивницький

У передмові до тоненької, 88 сторінок, книжечки «Шість листів президенту… і не тільки» (Київ, «Арт Економі», 2021) автор ділиться сумнівом: «Стільки виважених пропозицій фахівців і науковців, поданих владі, канули в Лету. Невже кануть і ці мої… Невже й на них чекає ігнорування? А я пишу, думаю, працюю день у день, відточуючи слово поради, – таке право дає мені мій вік і мій досвід». Чи багато людей прочитають ці поради, якщо наклад видання – сто примірників? Я – один із ста. Та, здається, в даному разі, не важливо чи менш важливо, аби публіка це прочитала, важливо, щоб одна людина – Президент, якому адресовані статті 1990 і 2011 року та шість листів 2019-2021 років. Особливо ці шість. Не сумніваюсь, що доктор філософії, кандидат економічних наук, відомий в минулому господарник і чиновник всесоюзного масштабу Борис Йосипович Кириченко кожного листа відправляв персонально. І таке враження, що «Велике будівництво» Зеленському підказане саме Кириченком у липні 2019-го, на старті його каденції: «Дороги в Україні нікудишні і під балаканину гіршають із кожним днем, тоді коли в нас є вдосталь піску, каменю, бітуму і робочих рук. Якщо по-американськи, по-рузвельтівськи масово не розгорнуться прокладання і ремонт автошляхів, то на наступних виборах влади бюлетені не тільки із багатьох сіл, а й із міст будуть звозити територіальні комісії тракторами». Нинішнього липня ми з сином Устимом промчали від Одеси через Миколаїв до Кропивницького, від Кропивницького через столицю до Житомира і далі по ковельській та бердичівських трасах – це європейські шляхи.

Але – не про якість доріг ця книга, а про наше виживання, про рівень сільськогосподарського виробництва за різних президентів, навіть за різних політичних і економічних умов. Відчувається, що автор пройшов вишкіл і вислугу на різних щаблях людської діяльності й має глибокі знання, які, на жаль, не завжди могли служити українцям (його запросили у 80-их із всесоюзного міністерства на солідну посаду в УРСР, ЦК КПУ запросив, та тільки з’явилась його стаття про неміч наших керівних фахівців, як запит тут же скасували). Однак з гідною подиву наполегливістю Борис Йосипович формулює свої висновки-поради й намагається поставити їх на користь суспільству. Я як читач не всі їх сприймаю, зокрема твердження, що в Україні «ніколи ніхто не закликав людей відділитися від Союзу» та що «головна мета комуністів – дбати про добробут простих людей» (якби ці переконання були покладені на папір у 1990 році, то ще куди не йшло, але в 2011 – вибачте!). Зате більшістю і думок, і фактів філософа захоплююсь. Насамперед статиcтичними даними, якими він оперує: десять років тому річний ВВП в перерахунку на купівельну спроможність українця складав 6,4 тисячі доларів США, а в Польщі – 18,5, у Чехії – 19,1, у Франції-Німеччині-Англії – понад 34; небажання сучасних землевласників у нашій країні займатися тваринництвом, купівля землі зерно-олійними виробниками залишить в Україні через пів століття із 28 тисяч сіл всього 3-5 тисяч; за президента Порошенка (2014-2019) чисельність населення країни зменшилась на 3,4 мільйона чоловік, середня зарплата в доларах на 24 відсотки, пенсія – на 53; зате вартість електроенергії зросла у 5 разів, газу у 12, курс долара США виріс у 3,2 рази (з 8 до 26). А ще більш шокуючі факти: у Моринцях, Шевченкове село, школа в 1968 році вручила атестати про середню освіту 93 випускникам, а в 2011-ому – вісьмом; Чорноморське пароплавство, найпотужніше у Європі, у перші роки незалежності розпродало три сотні унікальних кораблів і відправило «наймитувати в чужі порти 22 тисячі наших асів морської справи», а тому сьогодні ми купуєм морську рибу в Норвегії, яка в десятки разів дорожча проти тих часів, коли діяло вітчизняне рибальство… Кілька несподіваних, майже парадоксальних думок: «На наших чорноземах марнотратно сіяти – їх, ці чорноземи, необхідно вносити як добрива, збагачуючи родючість бідних ґрунтів», «…сама Природа виступила проти перенаселення земної кулі. Вона готова терпіти нас, її гостей, мільярдів зо п’ять, а не вісім нинішніх» (це про пандемію коронавірусу), «…статура і розум дитини, а відтак народу, визначальною мірою залежить від кількості й якості спожитого молока» (обсяги виробництва його в нас за останніх тридцять років зменшились майже втричі)… У книзі не тільки констатуються факти деградації, а й звучать поради – особливо у шести листах до Володимира Зеленського, якого автор підносить над усіма його попередниками. Правда, у шостому листі (через рік і вісім місяців після першого) – уже бринять ноти розчарування. Дуже смілива пропозиція по реформуванню структур влади в найвищих ешелонах: ліквідувати Верховну Раду «як структуру, що деморалізує українців», а законодавчу функцію покласти на Законодавче Віче України із сотнею народних обранців; виконавчу владу передати в руки Президентові, об’єднавши і скоротивши АП з КМ, а вивільнені кошти… Навіть називає конкретних осіб, які мають стояти біля стерна керівництва державою.

Дещиця цитат із книги. Наполеон: «Армія баранів на чолі з левом сильніша армії левів на чолі з бараном»; Бернард Шоу: «Правління з допомогою всього народу не існує і ніколи не може існувати на ділі: це лозунг, яким демагоги задурюють нас, щоб ми за них голосували»; німецьке прислів’я: «Hat der Bauer Geld – hat’s ganz Welt» (якщо має гроші селянин, то має їх цілий світ). Президентові Б.Кириченко надіслав два своїх видання: два із трьох томів трилогії «Мій час» та книгу «Яковишин: поезія і проза долі». А «Шість листів…» мені подарував мій односельчанин Сергій Поляруш, який працює під крилом Кириченка.

 

Надрукувати