Олександр ЛЯШКО
БАГАТОЛИКИЙ ОКЕАН
(розділ із повісті «Сім футів під сузір’ям Південний Хрест»)
- Океанське дзеркало
Відкритий океан має багато ликів. Точніше, виразів одного й того самого обличчя. Частіше за все доводилося спостерігати океан спокійним та утихомиреним, коли судно лише злегка погойдує полога – мертва – океанська хвиля, яка непомітно здіймає його інколи на добрий десяток метрів і так само опускає його вниз. Дуже рідко при цьому поверхня океану являє собою дзеркальну гладінь. Зазвичай же – легкі брижі оточують судно, на скільки охоплює око. Та якщо пощастило все ж опинитися на океанському дзеркалі – тут уже не зівай: погляду досвідченого спостерігача відкриється чимало цікавого.
Давним-давно довелося мені спостерігати таке рідкісне по своїй красі дзеркало у Тихому океані, коло берегів Південної Америки, на траверзі Еквадору та Ґалапаґоських островів. Я вийшов рано-вранці на палубу, підступивши до леєрної загороди, поглянув за борт… і затамував подих від несподіванки. Вся поверхня океану являла собою ідеально гладке сріблясте у непрямих сонячних променях дзеркало (небо пінилося легкими купчастими хмарами…).
Я знав, що ми знаходилися в той момент на траверзі Еквадору, за сотню миль від його берега, десь в районі екватора. Навколо – блискучий, рівний, ідеально гладенький паркет води. Ані вітерця, ані легкої зморшки хвилі на поверхні в усіх напрямках на багато миль. Ідеальний момент для спостереження. Я простояв коло борту близько години. За цей час вдалося побачити численних гігантських ґалапаґоських черепах. Очевидно, вони полювали на фізалій (португальських корабликів – різновид медузоподібних істот з багатометровими отруйними щупальцями), райдужні бульбашки яких виблискували ліловим кольором то тут, то там на океанській поверхні.
Темно-коричневі вологі панцирі черепах здавалися лакованими на сонці. Час від часу вони почергово і повільно піднімали над поверхнею води свої блискучі на сонці передні лапи, і тоді мені здавалося, що це – черепашачий привітальний жест мандрівникові, який випадково опинився на їхньому шляху. Місцями черепах було так багато, що мене не залишало приємне почуття пересичення життя в цих водах, в яких (я точно це знав) ведеться інтенсивний видобуток риби, розквітає браконьєрство.
Може, все не так погано? – думалося мені. Чи близькість берегової лінії, територіальних вод, розумні заходи еквадорського уряду, нарешті, призвели до цього багатства?.. Коли кілька годин потому я знову вийшов на палубу, то побачив перед собою вже не дзеркало, а легкі брижі на темно-синій гладіні.
Але на цей раз мені пощастило спостерігати дещо зовсім інше. І незвичайне. Справжню циркову виставу, влаштовану мантами – морськими дияволами – велетенськими морськими скатами. Спочатку я помітив за бортом, метрів за двадцять від судна, великий коричневий килим ромбовидної форми з темними мудрованими візерунками. Коли цей килим несподівано вистрибнув з води, показав своє біле черево і з шумом плюхнувся на бік, оббризкавши палубу і мене смарагдовими краплями, я одразу збагнув, хто переді мною.
Мантів було багато. Вони вистрибували почергово, парами і по кілька за раз. Мабуть, і в дельфінарії не побачиш подібного видовища. Я швидко піднявся зовнішнім трапом на капітанський місток. Вахтовий помічник відразу ж оголосив по трансляції про те, що відбувається за бортом. Вільні від вахт моряки висипали на палубу. Але цирк, влаштований величезними рибами, несподівано закінчився, обдарувавши запізнілих глядачів останніми піруетами далеко за кормою…
Саме так! Для мене в рейсі не було нічого цікавішого за години, проведені у спостереженні утихомиреного, спокійного океану. В такі моменти він зовсім не здавався мертвим. За непрямими ознаками ти починав здогадуватися, що під його поверхневим шаром триває надзвичайно багате, складне і по суті своїй незнайоме нам життя, відмежоване від нас, неначе екраном, тонкою плівкою голубуватої, виблискуючої у сонячних променях, води.
Я довго, годинами, милувався океаном у такі дні, помічаючи то зграйки летючих риб, що випурхували, мов срібні стріли з пінної хвилі коло борту далеко в бік на добру сотню-дві метрів; то темний спинний плавник здоровенної акули, що проходила повз нас зустрічним курсом за якихось п’ятдесят метрів від борту, і, здавалося, впевненої у собі настільки, що й не думала звертати в бік ані на сантиметр, ризикуючи зіштовхнутися лоб у лоб із судном. І ти, не бачачи її, міг тільки здогадуватися про її велетенські розміри по трикутному плавнику, що високо виступав над водою.
А то пропливе поблизу темно-сіра туша величезного кита з білими плямами колоній мушлів на подовженій голові, та ще, як своєрідне привітання, запустить зі свистом у повітря веселковий фонтан бризок. І зрозумієш раптом, що ти на нашій маленькій блакитній кульці – у нерозривному єднанні з усім живим на ній. І у кровній спорідненості. І любов до всього живого ставала в такі хвилини глибшою, набувала якихось нових, незнайомих тобі раніше нюансів та фарб…
- Гнівне обличчя океану
Доводилось бачити океан і зовсім іншим, у грізному настрої. Коли гігантські темні хвилі, що димлять міріадами бризок з білими, зірваними вітром гребенями піни, розлючено і грізно вирують за бортом, періодично ударяючи в нього з такою жахливою силою, що вся металева надбудова корабля здригається дрібно і тривожно. Ти ніби чуєш у той момент приглушений металевий дзвін в утробі судна, коли корпус, що пірнув у прірву, повільно, натужно, зі стогоном і ривками вибирається на поверхню. Якщо й буває пекло на землі, воно в такі моменти знаходиться саме тут – у бурхливому штормовому океані.Наказом капітана у такі сильні шторми вихід членам екіпажу на відкриту палубу заборонено – може змити за борт. Тільки якийсь форс-мажор (наприклад, необхідність додаткового кріплення вантажу чи такелажу) може дозволити вийти сміливцям на палубу. З обов'язковим підстрахуванням. Один із найпам’ятніших штормів застав наш балкер у Біскайській затоці. Було це в середині дев'яностих, взимку, коли в тому районі Атлантики вирують найжорстокіші урагани.Тут слід зауважити, що Біскай здавна користується у моряків найгіршою славою. Мабуть, тільки протока Дрейка може зрівнятися з ним. Зауважу проте, що протоку Дрейка за роки плавань я перетнув дванадцять разів, але Біскайська затока масштабами буйства справила на мене набагато більше враження.Так ось, слідуючи з вантажем металобрухту із Саутгемптона (Англія), ми увійшли до Біскайської затоки, коли в ній розігрався дев'ятибальний шторм. Втекти від нього, змінивши курс, було вже пізно – надто несподівано шторм почався. Величезні дев'ятиметрові хвилі накочували на надбудову, досягаючи ілюмінаторів капітанської рубки надвисокого балкера-шістдесятитисячника, заливали суцільними потоками води шибки оглядової рубки, тож «двірники» не встигали воду змітати.Я в цей момент перебував на капітанському містку і все бачив на власні очі. І не лише бачив. Мені вдалося зняти все це на відеокамеру (перед тим рейсом я тільки придбав її), і цей запис зберігається десь у домашньому архіві. Наш старенький балкер так здригався під натиском гігантських хвиль, що здавалося: ще трохи – і він розколеться на шматки.На щастя, провидіння виявилося на нашому боці. Хоча, за іронією долі, ми пішли в той рейс із саутгемптонського порту з того ж причалу, з якого до свого першого та останнього рейсу вирушив знаменитий «Титанік». Екіпаж під час шторму і перед ним невесело жартував про це. Обійшлося. Мабуть, допомогло те, що судно було завантажене металом, а це змістило центр його ваги вниз і додало нам додаткової стійкості.У моїй флотській долі було ще чимало штормів, але, хоч минуло немало років, цей врізався в пам'ять найбільше... Так, океан буває різним. У нього – безліч ликів. Про деякі з них я розповів тут… 3. Нічний океанАле, мабуть, найбільше за роки плавань я полюбив нічний тропічний океан. Не тільки за його таємничість у цей час доби. Хоча і за це теж. Я любив нічні вахти на містку разом з вахтовим штурманом, часто підмінюючи на прохання капітана вахтового матроса (і без його прохання, звичайно, теж). Особливо мені це подобалося робити у відкритому океані, у ясну погоду. Бувало, стоїш на крилі містка, уважно вдивляючись у темну синяву ночі, а над твоєю головою сріблясто мерехтить міріадами зірок найширший тропічний небозвід.Такого широкого нічного небосхилу не побачиш більше ніде на землі – тільки в тропічному океані. Яскраво сяє від краю до краю горизонту він своєю напівчашею – немов гігантська небесна люстра вивішена над головою! Великі та малі сузір'я видно так виразно, що по них можна вивчати астрономію без жодного атласу.Он перекинутий ківш Малої Ведмедиці з яскравою, крайньою на ручці ковша, Полярною зіркою, що вказує на Північний полюс. А ось величезне сузір'я Скорпіона, що розкинулося в пів неба, контури якого легко відрізняються серед сотень інших, схожих за яскравістю зірок. Але завжди моїм улюбленим сузір'ям був Південний Хрест. Якщо судно йшло з півночі на південь, він ставав видимим над південним горизонтом вже приблизно з широти північного тропіка (23 градус північної широти).Коли судно наближалося до північного тропіка, зізнаюся, часто сам напрошувався на нічну вахту з другим помічником капітана чи зі старпомом. Стоїш такої зоряної ночі на крилі містка, в обличчя тобі б'є вологий теплий солонуватий вітер, під тобою шарудять білуватою піною хвилі кільватерного струменя, час від часу в них спалахують зелені фосфорні плями планктону, рівно і солідно гуде дизель головного двигуна, викликаючи ледь відчутну на містку вібрацію металевого корпусу судна, а ти уважно вдивляєшся в зоряне небо на півдні, намагаючись відшукати серед тисяч зірок те, заповітне, сузір’я. І раптом – ось воно! Знайшлося! Над самим обрієм висить його нахилений хрест із чотирьох яскравих зірок, і не розумієш, чи це він погойдується в зоряному небі, ніби трохи напідпитку, чи це океанський бриз погойдує судно. Я чомусь завжди лагідно так і називав його: «…запійний друже мій, Південний Хрест…».Одного разу в Тихому океані, в районі Південно-Китайського моря, на траверзі В'єтнаму та Філіппін біля південно-східного кута Азії я став свідком фантастичного видовища. Я стояв на крилі містка величезного балкера, на висоті дев'ятиповерхового будинку, коли по курсу помітив вдалині у воді сотні яскравих білих вогнів. Враження таке, що перед тобою раптом з'явилося сяюче вогнями велике нічне місто. Я доповів про побачене вахтовому помічнику, на що той спокійно зауважив: «Звичайна історія в цьому районі. Філіппінські рибалки ловлять рибу...».Судно швидко наближалося до вогників. Мені здавалося, ми йдемо прямо на них, погрожуючи в тріски рознести своїм величезним корпусом сотні дерев'яних баркасів з підвішеними до них на хрестовинах і опущеними у воду сітями для лову сардин, підсвіченими зверху потужними прожекторами. Вони, ці прожектори, і створювали хвилююче враження величезного плавучого міста.Проте все скінчилося благополучно. Ми пройшли за якихось сто метрів від найближчих човнів, і з висоти містка було добре видно рибалок і те, як у піднятих овалах сіток сріблясто хлюпається в яскравому світлі прожекторів живе море сардин, а рибалки методично черпають підсаками на довгих ручках ці злитки живого срібла.Я полегшено зітхнув. Другий помічник, помітивши мій неспокій, весело посміхнувся: «Великий помічник радар. Вночі без нього ніяк. Допомагає розійтися і за десяток метрів від зустрічного судна…». «А що було б, якби не розійшлися?» – наївно спитав я. У відповідь почув: «Довелося б наїхати, адже вони рибалять у забороненому для лову районі інтенсивного судноплавства…». І не зрозумієш, чи він пожартував, чи справді міг би наїхати…Тут, і ще в Індійському океані біля берегів Індонезії, назавжди врізалися в пам’ять нічні чатування біля борту. Саме у цих місцях мені чомусь зустрічалася найбільша кількість нічної живності. Бувало, стоїш біля корми, схилившись за борт світлої зоряної ночі, а в кільватерному струмені то виникне світла тінь дельфіна і довго пливтиме уздовж борту (вони люблять поніжитися в багатій киснем пінистій хвилі), то промайне довга сіра тінь акули і зникне за кормою в блискучих білих фосфорних плямах планктону, то зграйка летючих риб пурхне від борту вбік, немов зграя великих білих метеликів. А то шалений випадковий тунець, приваблений світлом, метнеться і вистрибне з води, блиснувши в вогнях надбудови, немов лита срібна куля, і з гучним сплеском ляпнеться в кільватерний струмінь, піднявши фонтан світлих бризок.На закінчення зауважу, що всі без винятку лики та обличчя океану мені нескінченно дорогі. Все віддано люблю та поважаю: спокійні та тривожні, при світлі дня та при зоряному сяйві ночі. Адже океан – це жива, мудра, безмірно складна істота, що викликає при тривалому спілкуванні з нею лише щиру глибоку повагу та любов…с.Червона Поляна Добровеличківського району.
Поетеса Т.Г. Журба 90-і роки
Тамара ЖУРБА
ТАЄМНИЦІ АБЕТКИ
(першокласнику)
А (а)
А забігла в Алфавіт
І сказала: «Всім привіт!
Вже зібралась дітвора,
Нам у школу йти пора».
Б (бе)
Ми спитали: «Будячок,
Скільки в тебе колючок?»
«Та… не знаю, як сказати…
Я ж не вмію рахувати».
В (ве)
Буква Ве смакує чаєм.
Ем гостинно пригощає…
А годинник на столі
Не змовкає: «Дзінь-дзілінь!»
Г (ге)
Ге й маленьке Галченятко
Стали поряд – на зарядку.
Ге промовила, між іншим:
«Прилітай сюди частіше.
Тут і гарно, й навіть зручно.
І мені без тебе скучно».
Ґ (ґе)
Ґе сьогодні ранком раннім
Вже була в новій книгарні.
Радо книжечку гортала
І себе там впізнавала.
Д (де)
Де заглянула в садок,
Щоб зірвати ягідок,
Та комарика злякалась –
У Букварик заховалась.
Е (е)
Е літати захотілось.
Е метеликом зробилось.
Підлетіла трішки-трішки
Та й вернулася до книжки.
Є (є):
«А мені казав Єнот,
Що вивчав багато нот
І прийде до нас на свято
На сопілочці заграти».
Ж (же)
Жук наспівував: «Жу-жу…
Я нікому не скажу,
Що літав по оцю квітку
Аж за сонячну межу».
З (зе)
Зе мізинцем на стежині
Щось малює гарне й дивне.
Дощ стежиноньку полив –
І не стало дивних див…
И (и)
И вдягнула капелюшка,
Натягаючи на вушка.
Ще й на ніжки дві панчішки…
И до школи ходить пішки.
І (і)
Як верталися зі школи,
І купила кока-коли
(Тут в ларьочку, недалеко),
Бо така надворі спека!
Ї (ї)
Ї сказала: «Я ніколи
Не вживаю кока-коли.
Кока-кола… Чи й не диво!
І, до речі, – це шкідливо».
Й (ій):
«Тут ослінчик, тут канапка… –
Ій наводила порядки. –
Скоро в мене іменини.
Хтось же прийде на гостини».
К (ка)
Ка кружля на каруселях…
О, вона завжди весела!
Ка не журиться ніколи
Ані вдома, ані в школі.
Л (ел):
«А сюди біжить Лоша,
Що завжди нас потіша,
Бо ласкаву вдачу має
І на спинці всіх катає».
М (ем):
«Ми з дарунками прийшли.
Ій в хатинці не знайшли.
Геть була порожня хатка…
Лиш ослінчик та канапка.
Та кавун біля вікна…
Іменинниці ж – нема».
Н (ен)
Ен гукала букву Ій.
Ледве-ледве догукалась…
Ій у квітці запашній
Із Дюймовочкою грались.
О (о)
Буква О кругленька, гожа.
Буква О на бублик схожа
Й перекочуватись може
Із Букварика у зошит.
П (пе)
Пе чогось вередувала:
«Пхе та й пхе», – на все казала.
Може, діти, хтось із вас їй
Зіпсував хороший настрій?
Р (ер)
Цуцик наш прудкий, як вітер,
Й дуже лагідний, повірте.
Він гарчить, бо наш Боксер
Дуже любить букву еР.
С (ес)
Ой погляньте, Сніговичка
Загубила рукавички
Там в снігу, десь біля річки…
Ой, замерзне Сніговичка!
Т (те)
Те з новеньким телефоном
Зупинилась на балконі.
Буква Це питає: «Де ти?
В мене є аж два секрети.
Перший: я спішу на потяг.
Ну а другий – буде потім».
У (у)
У міркує собі так:
«Я, звичайно, дуже цінна.
Бо, шановні, знає всяк:
Хто напише незамінне
Славне ім’я Україна,
Щоб без мене? Та ніяк!»
Ф (еф)
Буква Еф взялася в боки:
«Я красива! Я висока!
Й не остання в алфавіті.
Я давно відома дітям».
Х (ха):
«Ха-ха-ха! До школи пішки,
І отак щоденно? О!
Це для мене просто смішно.
Та ж для цього є авто!»
Ц (це):
«Це ми бачили удвох:
Біг попереду ціпок,
А за ним ішов старезний
Дід, що вийшов з казки «Ох».
Ч (че)
Че кмітлива й чепурненька.
Миє пальчики і щічки…
А іще у неї звичка
Начищати черевички.
Ш (ша)
Букву Ша сьогодні (ах!)
Хтось підбив на ковзанах.
Та вона лиш обкрутилась
І упала й не забилась.
Це тому, що буква Ша
Вже спортсменкою була.
Ю (ю):
«Гарна пташечка юрок
Залетіла на урок.
На останній парті сіла
Й заспівала, як уміла».
Я (я):
«Із портфелем на плечі
Йшла Ягуся уночі.
У кишені брязкотіли
Від книжок нових ключі».
Ь (ь):
«Я Богданкові під вушко
Примощусь, немов подушка,
Щоб не твердо було спати
Й щоб мене не забувати».
селище Сан Мартін провінції Місьйонес (Аргентина)
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2021 року, серпень)
7 серпня
Передивляюсь деякі книги та фотографії, які привіз із Житомирщини. Найдорожчий подарунок – від Наді Черненко – перевидання Шевченкового «Щоденника» й «Автобіографії» в рукописному варіанті з післямовою Євгена Шабліовського – побачили світ у той рік, коли я закінчував школу в Теліжинцях і жив у селі. Звичайно, тоді я не те що не міг мати такої книги, а й чути про її видання не чув. А тепер прийшла пора уважно прочитати книгу без назви авторської, звірити її із друкованими текстами, переосмислити знане і відкрити не зауважене досі. Такі книги треба читати за життя тричі: в юності, у зрілі роки й на схилі віку. Я читатиму «Журнал» (а ще сам автор називав текст «пам’ятною книгою», «записником») не вперше. Вік зобов’язує.
14 серпня
Прочитана щойно книга російського журналіста, видавця і письменника ХІХ століття Олександра Соколова (Київ, «ФОП Стебеляк», 2017, 176 с.) «Кров’ю, вогнем і залізом» (нагадує відому польську епопею «Ogniem i mieczem» – назвою всього лиш) наводить мене на банальну думку: ми, українці, не знаємо своєї історії. Я кажу так насамперед про себе. Бо що я знав досі про гетьмана Івана Виговського? Хіба те, що він розгромив москалів під Конотопом під завісу свого правління серед літа 1659 року. Та й досі не прочитав історичного роману Івана Нечуя-Левицького «Гетьман Іван Виговський»… Отак і про все я знаю – приблизно, поверхово. А згадаймо Довженкові слова, що ми єдина країна в світі, де діти і юнацтво не вивчає в школі та вишах історії рідного народу. Я складав іспит (чи залік) в університеті з курсу «Історії України» (блискучі лекції читала Раїса Петрівна Іванова, науковиця, авторка історичних романів), а вже у Світлани через сім-вісім років такого предмета не було і в помині. Отже, я, який щось та читає, мало знаю; небагато людей знають від мене трохи більше, зате тих, хто знає набагато менше чи й нічого не знає – море. І треба перебути ще не одне покоління, щоб українці з молоком матері, з порадами батька і старших людей їхнього часу у знаннях минувшини своєї нації піднялися до рівня середньостатистичного поляка, німця, француза, естонця… Сергій Піддубний зробив добру справу, що переклав і видав цей твір забутого росіянина – нині роман його рідною мовою не видають, бо Соколов багато писав про українців. Звичайно, порівнювати роман з відомими творами на історичну тематику не варто – він не витримує критики: поверховий, оповідь зосереджується лиш на кількох радах, де обирали тимчасового керівника держави після смерті Богдана, та інтригах, що передували радам; дуже низький рівень художності, оповідно-діалогічна манера подачі тексту (не зображальна): трапляються невиправдані повтори (у творі царський посол Артамон Матвєєв дорікає Виговському, що той не повідомив царя-батюшку про смерть Хмельницького, тричі чи й більше)… Твір не належить до бодай посередньої стилістичної, оригінальної якості – це чтиво з історії, чисто пізнавальне і близьке до правди, хоч є й кілька реверансів у бік самодержавства – без подібних розшаркувань цензура чи й дала б дозвіл на друк (автор передмови пише, що в Санкт-Петербурзі 1892 року роман виданий майже підпільно), є кілька негативних характеристик запорожців (цитати на одне й друге: «Народ на царя завжди дивився як на представника Бога на землі, навіть більше – як на його замісника. …самодержавство для нього запорука Божої правди, Божого розуму»; «…у них було своє право – піти в степ широкий, в степ привільний, пробратись у Запорожжя і зажити “степовим промислом”, тобто набігами й нападом», «Характер козаків був диким і неприборканим. Не шануючи свого життя, вони в ніщо ставили і чуже»). Найкращі сторінки роману на його завершенні: як у Переяславі царський посланець боярин Хитрово наставляє гетьмана Виговського – владно, грубо, нахраписто. А ще хочеться записати мрію Виговського: «В союзі з кримським ханом ми знищимо Московію. Польща відвоює від неї Литву і заберемо Смоленськ. Шведи заберуть Новгород і Псков, кримський хан відновить царства Астраханське і Казанське й, оточивши Московію з усіх боків, затиснем її в тиски, із яких їм не вискочити» – так звіряється наш гетьман кримському мурзі Карабею. Яким би світ євразійський сьогодні був, якби ця мрія здійснилася?!
«Затиснути в тиски» – це рівень перекладацької майстерності. Таких кіксів, мовлячи терміном лабухів-музикантів, у книзі чимало: і русизми, і дослівне трактування, і лінь пошукати український відповідник російським ідіомам («марно уговарювала», «по добру – по здорову», «попирання прав», «уособиці», «представитись» у значенні померти, «одного мене Варшаві не треба», «а ну старшой – не опинився б у менших»), а ще й милозвучність нашої мови ігнорується, і враження, що й кличний відмінок перекладачеві просто невідомий… Здавалось би, на ці огріхи не слід звертати увагу, але… Твір належить не до елітарної, а до масової літератури і ним слід ретельно утверджувати грамотність та чіткість українського правопису, без найменших порушень – і це буде друга його основна місія після запровадження в масову свідомість історичної правди про наші поразки й перемоги.
Мудрі вислови-прислів’я з роману: «Де рука, там голова» (відповідальність за написання заяв, відозв), «Ворогам віддай душу, але не віддавай тайни», «Меч умов не знає», «Хоч би ти поклав собаку на золоте блюдо, вона все одно зіскочить» (про Москву), «Хвороба від харчу, тяжба від рідних» – останні чотири із татарського фольклору.
18 серпня
Ніхто в нашій літературі усіх століть не висловив таких страждань української людини від наглого окупанта, як це зробив Тодось Осьмачка у повісті «Ротонда душогубців». У мене вже майже вивіялось враження від «Старшого боярина» (цю повість я прочитав років десять-п'ятнадцять тому з першовидання – «Прометей», 1946, Німеччина, 116 с.) – треба буде іще раз прочитати, – але ось оцінка його одним із найавторитетніших літературних критиків діаспори Юрієм Шевельовим: «За винятком, може, Шевченкових віршів і Гоголевих українських повістей, наша література ще не знала такої української книжки, як «Старший боярин». Якщо можна перелити Україну в слово, – то це повість Осьмаччина. Якщо може слово запах України пронести, – то пахтить ця книжка всією запашністю України. Якщо можна в слові збудувати батьківщину-державу, – то це вона збудована, зримо і живовидячки». А до відновлення державної незалежності ім’я поета й прозаїка не було відоме, думаю, більшості літераторам та науковцям, не кажучи про пересічного читача. Перша книга поезій вийшла в серії «Бібліотека поета» («Радянський письменник», Київ) якраз у тижні, коли тремтіли руки в очільника ГКЧП Янаєва. Навіть тоді ще не могла з’явитися друком на рідній землі його проза, вона прийшла пізніше. Та й яка ж проза! «З правого боку, в стрісі, стриміла до половини коса без кісся і поблискувала від місячного світла, що тримало в непорушних чарах і верхи верб, і осик, і яворів, які витикалися з яру нарівні з брамою клуні, і по той бік на горбі священиків дім. А ген-ген далі височіла під самим місяцем мовчазна церква. Нижче від неї ліворуч і праворуч темніло село. Над ним ворушився білий туман, неначе формувалися для церкви крила того самого кольору, що і її стіни. Давно вже затихли тітчині кроки в подвір'ї, і в селі й над селом світилася біла тиша. Ніч була проти неділі». Цей уривок з другої сторінки першого його прозового твору. Не проза – диво! І сяє, і пахне, і мовчить, і гомонить. І озивається до серця – як Пимоненкові живописні картини, як Леонтовичів «Щедрик» чи «Запорозький марш» Адамцевича, як голос Квітки Цісик. Та вже зовсім інший настрій у наступних прозових творах поета. «План до двору» – радість читання цієї повісті в мене попереду. А «Ротонду душогубців» скінчив тиждень тому і голова макітриться від вражень. Бо ж хіба можна спокійно читати отакі рядки: «І час у полі ішов непомітно. А старий Брус мовчки сидів під стінкою жита, тримаючися обома руками з обох боків за землю. Уже сльози позасихали і на очах, і на ріденькій бороді, і на вусах, і на невмиваних і защетинених щоках під горбатим переніссям. І сонце вже давно звернуло з південної пори і, розкинувши своє проміння по цілім світі і понад куцівськими житами так, неначе голубка розставляє свої крила і свої пера для туркоту, вело під промінням до заходу усе летюще і цвірінькливе, і щебетливе птаство, похоже на курчат під крилами своєї матері… Уже хтось із людей надів на Бруса і бриль, а він все сидів на однім місці із заплющеними очима. І можна було б сказати, що він умер сидячи, якби чорні у засохлім пилу ноги не здригались час від часу, коли на їх сідала якась муха, щоб утнути до крові» – це останні години Овсія Бруса перед самогубством, спричиненим страшною владою кращому з кращих серед людей округи. А як описує автор катування у шафочці, у «російському мішку погибелі» – фашистським концтаборам слід би було повчитись у гепеви московської. Чекіст Парцюня, не криючись, тлумачить дружині Івана Бруса призначення каральних органів: «Чека – це безодня. У неї падають на те, щоб не вертатися. І ваш чоловік, якщо повернеться, то він буде вже чекіст. Інакшим його не випустять на волю». Сам Тодось Осьмачка переніс такі тортури, які описав у «Ротонді». Його не зламали навіть тоді, коли він письмовою заявою звернувся до начальника Гепеви: «І доки ти, розсобачої душі жидяра, триматимеш мене?.. Та я ж би…». Та я ж би… Коментувати не треба – треба читати цю страшну правду про 20-30-і роки минулого століття, яку ми уявляли за творами Головка, Стельмаха, Копиленка… З усіх еміграційних письменників найпізніше Україна почала повертати собі Тодося Осьмачку. Колись він жалівся: «Я не мав нагороди за жодну свою книгу». Однак і досі рідна земля не оцінила його належно, хоч і видані більшість його творів, і роман Слабошпицького «Поет із пекла», і книга про поетів родовід «Русалко з Куцівських ярів» Валентини Коваленко, і книга спогадів про нього «Шукав у слові Україну» (упорядник Сергій Козак), і премію імені Тодося черкащани-письменники заснували… Повного зібрання творів письменника біблійної стилістики просить допитливий читач і справедлива логіка Шерехової оцінки.
20 серпня
(Електронний лист до Валентини Коваленко, м.Черкаси) русалці-чарівниці Пані Валентино, добрий день! Згадую святковий наш день у Черкасах квітнем позаминулого року. Не можу не згадувати, бо ось на 2 вересня плануємо такі гостини у Миколаєві. Але й не це стало причиною написання мого листа до Вас. А – Ваша книга «Русалко з Куцівських ярів» (Черкаси, 2018). Знаю, що нинішнього року вона удостоєна літературної премії імені Тодося Осмачки – і це дуже справедливо, з чим я Вас і вітаю! Два роки тому Ви подарували мені книгу з автографом (19.04), а прочитав її я лиш тепер. І не можу натішитись Вашими розвідками. Хто ж це мав зробити, як не Ви – землячка Тодося Степановича. І оте дерево роду намалювати, і таке багатство з фотографій акумулювати! По слову, по факту, по крупиночці, по фотографії з домашніх архівів – вони ж могли б зникнути, як зникає усе матеріальне, якому не знають ціни. А Ви його вишукали-випросили і тепер воно згодиться не одному поколінню. Бо це ж Осьмачка! Правду написав Шерех про нього: «За винятком, може, Шевченкових віршів і Гоголевих українських повістей…». Років, мабуть, двадцять п’ять тому мені трапило в руки першовидання, німецьке 1946 року, «Старшого боярина» – і звідтоді я оцінив і полюбив Осьмачку, цього божевільного генія, прозаїка з біблійною стилістикою, чесного й відважного українця у найтяжчі часи нашої неволі. Уже тридцять років ми незалежні, а й досі не маємо повного зібрання творів Осьмачки. Беріть на себе цю місію. Як узяли науковці-письменники Франківська видання Стефаника у 4 томах, як видали лучани твори Лесі Українки у 14 томах, як береться Г.Клочек готувати повні видання творів В.Винниченка і Є.Маланюка. Пихата столиця сьогодні на це не спроможна. Спроможні ми, провінційні, периферійні, одержимі творчістю літературних геніїв наших країв. І не чекайте ювілейних дат, а робіть це уже зараз. І хай допоможе Вам Господь!
З повагою і любов’ю – Василь Бондар.
P.S. Кілька запитань і порад.
- У творах Т.Осьмачки зустрічаємо дивні імена людей – Мадес, Гатаяшка, Маркура, Магула і т.п. Ні в яких словниках імен чи церковних граматках їх не знайти. Він видумував їх?
- Осьмачка звинувачував Тичину, що той краде в нього епітети-метафори. Наприклад, «сторозтерзаний», хоча моє покоління знає цей епітет з вірша Тичини, оскільки Осьмачка був заборонений. А які іще тропи украв Павло Григорович? Запитую Вас як авторитетну осьмачкознавицю.
- У Вашій книзі трапляються поодинокі фактичні описки (письменник помер на 68-ому, а не на 67-ому, як пишете Ви, році життя), але багато касових, не з Вашої вини (комп’ютер, редактори), для прикладу прізвище Юрія Лавріненка надруковане на 155-ій сторінці як Лавріненснко, Герострат як Геростат (161), Самгородський як Самогородський (177, 219)… Дрібні огріхи – це типова болячка всього сучасного книгодрукування.
22 серпня
Колись, пригадую, Василь Шкляр сказав, що для однієї літературної газети на тиждень у нього вистачає часу, щоб її всю прочитати, а вже для двох… Якщо більш нічого не робити, а тільки читати, то можна прочитати і дві. Правда, не всі письменники навіть одну передплачують… Ось так і пропускаю я якісь знакові публікації в газетах – не встигаю. Погортав ось давнє число, січневе, «Української літературної газети» (ч.2 за 29.01.2021): лиш у кількох публікаціях завважив власні підкреслення, зокрема у діалозі Олеся Волі із Юрієм Мушкетиком «Жмут нерозгаданий…». Цей діалог уявний, бо Юрія Михайловича нема уже два роки, а полемізує (переважно) живий літератор із щоденниковими рядками, які публікувала у 2019-2020 роках «Літературна Україна». Підкреслення усі без винятку під словами Мушкетика. То молодший не має рації? Не буду таким категоричним, однак означив би той діалог так: у старшого – мудрість, а в молодшого – розумакування. Хоча задум, форма твору мені прийшлася до душі. І чим далі, тим вона поглиблюватиметься, набиратиме ваги, оскільки прояснятиметься істинність мовленого одним і другим.
Газета друкує поезії чотирьох авторів. Найбільша за обсягом добірка у Валерія Гужви з переднім словом Михайла Слабошпицького: здається, це останнє слово про творчість давнього друга. Слабошпицький, не називаючи прізвищ, вкотре хмолоснув нелюбих йому Б.Олійника («заквапився щодуху дмухати в “бронзу декларацій”, видуваючи барабани пафосу») й І.Драча («намагався збивати притикою сонце… грав планетами в футбол… привчав доярок любити Бетховена і Моцарта… брав на себе роль верховного судії всіх і всього, що було чи буде на світі»), проте чесно й відверто сказав про друга: «…в поета Гужви – ні харизматичності, ні ексцентричності, ні категоричності. Але натомість є щось таке, чого немає в багатьох: абсолютна чистота тону й непорушний етичний кодекс». Добірка віршів підтверджує оцінку критика: багато в ній суму за проминулим, чимало скарг на самоту («Відпалали в молодість мости, відгоріли…», «Одцвіли твої радісні вишні, зацвітають для інших знов. Циркуль долі докреслює коло…», «В оцій своїй осінній іпостасі дозволь собі дожити до тепла…»; «Вповзла у дім, як сірий вуж, самотність… Вже нікому жалітись й сподіватись – хіба оцій бездонній самоті…», «Порятунок від самоти – птичий гомін в садку убогім»), а ще й самокартань та самопринижень, які автор пробує сховати за іронією («До зали натхнення зачинено двері, висиджуєш строфи, ціна яким гріш», «Собі самому втисячне кажу: ти досі учень у майстерні мови, і годі перетнути ту межу, де строф класичних царство празникове», «Інтелектуалом бути – то нелегко, побут заважає, щоб він скис»). Так, усе за Слабошпицьким. Але й супроти нього: невже метр рухомої естетики не завважив? У першій поезії цієї добірки Гужва про владу говорить як про «лузерів велеречивої доби» («Химородні шляхи обирає голіма гопота, в піджаках під Версаче, в кишені несправжній диплом…») і вимагає від посполитих: «…залишіть цю ватагу без жадібних рил і копит». Категоричність – та ще й яка! «Я тут, де не живуть, а виживають, де Україну віддають на глум, де гноми себе велетнями мають…». Чому?! Хоч «голос замерза в німому крику», але його таки буде почуто.
Усе, поезії більше в цьому випуску «УЛГ» немає. Штукарить Валентина Коваленко (перебір з новотворами – вигрішнювать, вичатий, жеворіти, тихінь, труменити, не непотися одолень-звабою, підтенежний, кумела і т.п.), наче чадом чи жагучим цілунком затуманює сутність, мета якої одна: викликати в читача еротичну хіть – може, це авторці і вдається, тільки це не моє чтиво. А стосовно перекладів із польської Міхала Заблоцького, то хочеться спитати перекладача (Віктор Мельник): ну яке тобі задоволення отаку муть перекладати? чи ця публікація як віддарунок?
Випуск газети рятує блискуча стаття Олександра Хоменка «Тернопільський тан з москалями» про монографію Миколи Лазаровича. Тримаю в своїй домашній бібліотеці навчальний посібник талановитого галицького літописця-інтерпретатора «Історія України» (Київ, «Знання», 2008, 688 с.): академіки відпочивають...
25 серпня
Передостанній у часі випуск «Української літературної газети» (16.07.2021 – доставляють мені пресу на тиждень чи два пізніше, а от з часу останніх одвідин листоноші минув місяць). Біографічна довідка поета, три його куценькі вірші і три просторі цитати перекладачів-авторів передмови-післямови – ось і вся публікація, підписана очільником словацьких письменників. Йозеф Лайкерт поет начебто відомий – за чверть століття видав вісім оригінальних поетичних книг та півтора десятка художньої документальної прози, перекладені його твори теж на півтора десятка мов: лиш в Україні вийшло аж три його книги (2002, 2006, 2014). З кожної книги газета друкує по одному віршеві і коментар. Що вірші заумні й заметафоризовані, яких не тільки пересічний читач не втямить, а й самі перекладачі Віталій Конопелець та Василь Густі ставлять під сумнів таку ребусно-перемудрену поетику («Він усвідомлює дедалі більшу девальвацію слова, в тому числі й поетичного, котра є очевидним і безпосереднім наслідком девальвації його носіїв», «Поезія Й.Лайкерта – це постійне протистояння почуття і слова. Перше шукає вираження у другому, але натикається на нездоланний опір. Тому вірші нагадують фрески у старому храмі, де вже тяжко відрізнити лінію від тріщини, авторські фарби від плям старості, написане поетом і додумане читачем»), а знаний поет Петро Осадчук зводить її до абсурдності («Парадоксальні висловлювання, мовностилістичні затуманення у текстах поета є віддзеркаленням парадоксальних, абсурдних проявів сучасного життя»). Тільки Іван Яцканин рецензію-цитування починає бравурно: «Поезія нас підносить…». Не підносить, а опускає. І жаль мені тих читачів, які візьмуть у руки рецензований фоліант на 400 сторінок обсягом. Справедливіше було б не авторові тих ребусів давати премії («зарубіжні і вітчизняні»), а читачам за вглибання в ті писання, за терпіння до зомління…
Взагалі цей випуск УЛГ сіренький. Чекав сповіді від спогаду Ірини Фаріон («Безнадійний альтруїст, або Життя крізь долі інших»), а прочитав лекцію, яка цікава хіба тому читачеві, хто вперше чує прізвище Слабошпицького. Недалеко відбіг від цієї позиції в нарисі про Івана Дзюбу й академік Микола Жулинський, трохи розбавивши свій науковий дискурс спомином про одвідини рідних країв Івана Михайловича на Донбасі. Важкотравна й каламутна стаття Оксани Забужко «В обороні одного слова…» (хоча публіцистику пані Оксани я читаю завше з захватом). Розхристана, з клаптів, як ото килимок під ноги, зшита стаття Тараса Салиги про українську метафізичну поезію (відчувається, що й не дошита, шмат чогось значно більшого). Трохи рятують випуск вірші Юрія Кириченка й проза Інни Ковальчук (добротний реалізм із вкрапленням штучного містицизму) та розмова В’ячеслава Гука із італійською українкою Лесею Олендій. А єдиною світлою сторінкою є ювілейний есей Ігоря Шкляревського про людину і творця, видатного білоруса Уладзімера Някляєва («Ним створені чи не найкращі після Купали і Коласа поеми: «Індія», «Проща», «Полонез», «Ложе для бджоли». У цьому ряду і рання поема «Блискавка», і написана останнім часом «Книга доль»…»); це його Ригар Барадулін, як пише Шкляревський, атестував: «Божевільний талант. Божевільний до геніальності» – десь так і я був подумав, прочитавши свого часу його оповідання «Хайбах» (журнал «Київ», 2008).
30 серпня
З подачі АК взявся читати книгу Наталі Шаповалової «Рассказы», виданої майже самопально (без зазначення видавництва, без міжнародного стандартного номера ISBN, без коректора-редактора та інших елементів апарату видання). Врешті, не це головні огріхи книги, виданої цього року у Харкові накладом пів сотні примірників. Її можна розглядати як рукопис. Прочитав я трохи більше половини творів: 12 із двох десятків – по шість українською і російською мовою (нащо така мовна мішанина?). Теми на перший погляд серйозні: ось перше з назвою «Замальовка»: мати чекає приїзду сина з Польщі, хвилюється, згадує минуле, а його все нема, та мати надіється, а завершується маленький, на дві з половиною сторіночки твір якимсь банальним бажанням вхопити хмаринку з неба; та й назва ж… Якась розхристана «Любов», дика, малозрозуміла, з загадками (чи не тому, що в підзаголовку значиться: 15-16 вік?). «Марево» – про двох офіціанток, однією захоплюються відвідувачі кафешки, а друга страждає від неуваги, аж раптом з’явився один і «поклав долоні на дівочі плечики» – нахабство? Переживання й очікування… Тож на перший погляд серйозне, а насправді – дрібнотем’я, поверхове вирішення. Ніби щось у цих «замальовках» і є, але кострубате, невідгранене, не наповнене пристрастю, філософією. Редактора доброго б цій «письменниці». Та чи не пізно починати? У березні розміняно восьмий десяток. Графоманія? Гортаючи вчора інтернетний журнал «Литературный Николаев», у редакторській колонці натрапив на статтю Cвітлани Городецької про ознаки графоманії: їх вона називає шість; деякі я спостеріг і в Шаповалової: «нанайська пісня – що бачу, про те й співаю», «плачі по втраченому – душевне длубання в собі», любов нероздільна, «присвяти великим творцям, найчастіше Пушкіну» («Встреча с Сашкой Пушкиным» – це як знущання над перейменуванням нашого міста у Кропивницький)… Іноді людям здається, що коли вони вміють писати листи рідним та друзям, то до художньої прози – один крок. О ні… Я вже не кажу про те, що в цій брошурці на сто сторінок тисячі граматичних, морфологічних і стилістичних помилок. Жертва свободи слова.
м.Кропивницький