Станіслав НОВИЦЬКИЙ
ВОСКРЕСІННЯ ВІТ
* * *
осінній плач верби
осіннє провидіння
і не пройти крізь сум
осіннього дощу
я бачу тінь твою
крізь плач осінніх верб
крізь велич самоти
печальна велич смутку
і ти всміхнулась знов
весна мого прощання
згадавши про любов
всміхнулась і пішла
як йдуть зі світу люди
коли дощем заплаче
верба мого прощання
верба мого життя
12. 2021
* * *
освіти свою тінь
в білім пахощі цього світання
розкажи про любов
тим хто чує оте голосіння
на узбіччі доріг
у степу
на сільській горбовині
де ступала нога
незакоханих душ і сердець
де немає прокльонів
печальних зухвал і межі
до якої немає дороги...
* * *
прости мені цей гнів сліпої вдачі
цей біль весни не відгадати нам
лиш дощ завмре а потім лиш заплаче
заплаче дощ чекаючи весну
той спомин вічний він мені тепер
розкаже все про тебе і про мене
лиш мить як мить і дощ завмре
як тінь весни на вітах абрикоси
згадай про дощ чекаючи весну
чекаючи світання як на мене
перетворивши цю любов одну
на дощ весни що снився восени
10.2021
* * *
на княжій горі
простелилась трава
і тихо зітліла як горе
на княжій горі
простелилася тінь
як білий рушник неозорий
на полі далекім
де мати моя
зростила
пшеничне колосся
зростила його
і мене як його
на полі пшеницю і жито
немає вже поля
минулось мені
і поле зітліло
із житом
та я пам'ятаю
священно святе
це поле пшениці і жита
10. 2021
* * *
ця степова дорога
де тополя похилила голову
до землі
до землі моїх дідів
до тих хто зміг
лягти в домовину без Бога
без усвідомлення
своєї нації
свого життя
тополя похилила
голову до землі
але так хоче подивитися
на сонце
* * *
зірви мені вербового листка
ця осінь пахне згарищем і тлінню
лиш вечорова тиша пророста
лиш вечорова тиша пахне тлінню
зірви мені тієї липи цвіт
яку зірвали ми з тобою вчора
і я згадаю пісню у селі
яке любив але яка забулось
зірви калину взимку на Різдво
нехай вона прогріється у хаті
і я згадаю вечорову тишу
яка ще пахне тлінню восени
* * *
тихим голосом осіннім
тихим леготом журби
розкажи вустами милими
що любили і жили
пам'ять горе переборе
не забуде не збагне
як чужу любити можна
розкажи тепер мені
тихим голосом осіннім
ти вустами поцілуй
дику яблуню осінню
у степу
де ми були...
09.2021
* * *
почекаю до ранку
піду тихо на край села
де ми попрощались
де ми розпрощались
світанку?
я тихо піду за туманом
туманної днини
піду на край села
як давно це було
і забулось
світання минає
минають твої поцілунки
і пам'ять про тебе
мина
світання
світання
моє...
* * *
напишу листа і забуду
чи сьогодні відправив чи вчора
чи минулого року
забуду наше перше побачення
забуду наш перший березень
мені наснився березень
той березень з холодним дощем
за вікном
зі снігом на сільських дорогах
березень
коли і квітка не посміхається
коли тінь зими зникає
за сільськими тополями
07.2021
* * *
До тихих гір
вертаюсь і вертаю
усю любов від пам'яті
очей
прости мені незвідана
й забута
що згадую про тебе
і про нас
до тихих гір
вертаюсь і вертаю
гуцульська ніч
карпатська ніч була
як голос гір
твоїх Карпат і сонця
06.2021
* * *
Вже так давно не чув твого голосу
вже так давно не бачив твоїх очей
де твоя усмішка
де та весна що сниться молодим вербам біля нашої дороги
Я знаю що в цьому світі все минає
усе перетворюється
на пам'ять
але все ж немає нічого кращого ніж
людська пам'ять
в якій
я повертаюсь до тебе...
20.06.2021
* * *
Травневий дощ
наснилось щось чуже
ця ніжність трав
ця ніжність трав та сонця
між цих акацій заховалась
тінь
уже чужа але насправді
рідна
5.06.2021
* * *
Треба напитись мовчання
як чистої води з криниці
треба напитись дощу
для трав та сонця
ось роса на долонях сонця
ось долоні сонця
на білому рушнику неба
Треба напитись дощу
для неба і сонця
29.04 2021
* * *
Дивлюсь на інших згадую про тебе
не визнаю ні горя ні хули
І тільки небо наше біле небо
захоче знов морозної зими
Але ж була зима моїх доріг
моїх стежин окутаних у смуту
І скільки треба ще прожити літ
щоб випити до дна оцю отруту
* * *
Хочу напитись води з криниці
з криниці твоєї пам'яті
пам'ятаєш лютневий вечір
пам'ятаєш тепло руки
я забути про це не зможу
я згадаю про це колись
і
можливо
твоїми вустами я нап'юся води
з криниці
* * *
Впізнати цю мелодію й завмерти
бо музика мені насниться знов
Я слухаю... І хоч би як відверто
ви говорили що жива любов
Я знаю вас я бачу ваші очі
і більш нічого вже не треба нам
Слова чужі таки були пророчі
але любов нікому не віддам
* * *
так зелено
шукаю самоти
шукаю час для серця і печалі
усе минулось величчю землі
усе минулось пам'яттю народу
шукаю сон
та не знаходжу ночі
для спокою
для величі душі
ці сумніви мені таки пророчі
ці люди почужіли назавжди
м.Харків
Елеонора БЄЛЬСЬКА
ЩОБ ТИ НЕ ЗАМЕРЗЛА...
оповідання
Це був не віртуальний бій.
За знаком сигнальної ракети, що блискавкою розрізала навпіл небо, Денис втиснув у підлогу педаль газу. Його танк смерчем вилетів з укриття і помчав у пряму атаку, безперервним вогнем вражаючи одну за одною цілі противника. Навкруги вибухала й горіла земля і все, що на ній було. У кабіні танка – як на пательні, кров гарячими гейзерами пульсувала в скронях хлопця. Одержимий бажанням якнайкраще виконати бойове завдання і, прикриваючи вогнем танки своїх побратимів, він провів кілька зухвалих і рішучих маневрів, прорвав оборонну смугу й крізь димову завісу, палаючі клубки трасерів снарядів, крізь багаття, твореного вибухами протитанкових мін, він повним ходом вилетів на батарею противника...
– Сонце... А я вважав, що сонце лагідне...
Внутрішнім зором він побачив, як у нього всередині розірвалося величезне помаранчеве сонце, а різнокольорові уламки – блискучі та гострі, як ялинкові іграшки – дзвінкими, але нереально важкими молоточками боляче застукотіли по всьому тілу, але найбільше – по голові і вухах...
– Мамо! Матусю-у-у-у!
***
Він не спав, але не наважувався розплющити очі. Поруч щось відбувалося, ворушилося, жило. Крізь шум і метушню доносилися дивні, як з тунелю, звуки, серед них іноді вгадувався голос матері. Поміж обривками незрозумілих слів йому вчувалися цифри – тридцять дев’ять і три, сорок, тридцять вісім і шість, тридцять сім і чотири... Потім усе кудись зникало, але він ясно відчував, що хтось ніжно торкається його чола, гладить волосся, руки, прикладає щось холодне до лоба… Раптом монотонне багатоголосе гудіння прорізав різкий гуркіт воза чи коляски, неприємний скрип відчинених дверей і високий жіночий голос гучно сповістив: «Обхід!».
«Обхід? Що це може бути? Де я?» – здивовано подумав Денис, коли почув привітання бадьорим чоловічим басом «Доброго ранку, країно!».
Він повільно розплющив очі, повів ними в один бік, у другий. «Ну, звичайно, це лікарня...».
«…Прокидайся, парубче. Годі спати, вояко!..».
«Напевно, військовий шпиталь... Виходить, танкова атака – не гра в «Танчики» і, звісно, не сон...».
А ось і мама! Дивно, намагається посміхатися, а сама мало не плаче. Зі скляного флакона, підвішеного на спеціальному пристрої, у прозору трубку повільно капає якась рідина, потім перетікає по ній у його руку...
Згадавши нічну баталію, вільною рукою він швидко мацнув живіт і просяяв: цілий!
– Ви подивіться на нього, – удавано суворо, але посміхаючись очима, промовив лікар: – Блищить як нова копійка! Доброго ранку, Денисе! Ти, як подивлюся, сьогодні в гуморі. А що вночі відбувалося, пам’ятаєш? Що, наші перемогли?
Денис, остаточно так і не усвідомивши, що насправді відбувається, зніяковіло знизав плечима.
Лікар сів на стілець біля ліжка, на якому лежав Денис – худенький семирічний хлопчик, на зблідлому обличчі якого виділявся кирпатий ніс, вкритий веснянками, та великі блакитні очі, що дивилися на лікаря зі здивуванням та розгубленістю. – Знаєш, Денисе, де зараз знаходишся?
– У лікарні? – невпевнено відповів хлопчик.
– Так. А здогадуєшся, чому?
– Війна?
– Яблука, – суворо відповів лікар.
– Яблука?
– Саме так, – і він коротко розповів те, чого Денис міг не пам’ятати, але, на думку досвідченого лікаря, повинен був обов’язково знати на майбутнє. Закінчуючи свою виховну бесіду, вже в напівжартівливій формі додав: – Яблука ще тільки-но зав’язалися, а ти вже – ну їх обривати! Хіба тебе батьки не попереджали, що не можна їсти зелень з гілок? Що фрукти й овочі слід обов’язково мити перед вживанням? Ну, і руки, звичайно, в першу чергу. Що мовчиш, герою? Відповідай, коли тебе запитують!
– Вікторе Васильовичу, – мама благально подивилася на нього, намагаючись заступитися за сина.
– Шістдесят років, як Віктор Васильович, – він непомітно підморгнув їй, але Денис це відразу втямив і стримав сльози, а то було вже ледь не заревів... Замість того вільною рукою сильно потер свій кирпатий ніс.
Лікар повторив питання:
– Батьки попереджали?
– Попереджали, – відповів Денис тихо і сумно зітхнув.
– А ти що?
– Я їв, – він похнюпився і відвів погляд від лікаря.
– Наївся?
Замість відповіді хлопчик глибоко зітхнув.
– Хочеш ще? – напівжартома запитав Віктор Васильович.
– Ні-і-і, – щиросердно запевнив він лікаря.
– Правильно. І товаришам своїм перекажи. Теж відзначилися. Та їм обійшлося – лікуються вдома. А ось ти рекордсмен! Сказати, скільки разів за останню добу ти з унітазом привітався?
Денис запитально подивився в очі мами, яка мов школярка, що отримала двійку, стояла біля його ліжка та слухала суворі настанови Віктора Васильовича.
– А ніхто точно й не знає, навіть мама. Але щоб точно порахувати, пальців на твоїх руках і ногах не вистачить. Мама ось уже другу добу не спить, і батько з ніг збився – йому і на роботу, і ліки тобі привезти, і все необхідне. А вдома, здається, сама залишилася твоя молодша сестричка.
– Вона ходить у садочок, – заспокоїв Денис лікаря і як з кілочка додав:
– А я вмію рахувати до тисячі і більше!
Ну що він ще зараз міг зробити, коли йому насправді стало нестерпно шкода батьків і Юльку, що залишилася без нагляду, адже за нею треба око та око! Захотілося хоч чимось справити на Віктора Васильовича гарне враження, сподобатися йому, чи що... Аби не розревітися з відчаю, він просто хотів показати лікареві, що зовсім не нікчема, а нормальний хлопець. Ну, щоб і батькам було не соромно за сина.
– Я вважаю, що в твоєму випадку рахувати до тисячі вже не потрібно, – лікар посміхнувся. – Продемонструєш свої знання з математики трохи пізніше, а зараз краще відкрий рота і покажи мені свого язика. Так, добре. Тепер подивимося живіт… Марино Станіславівно, не треба допомагати, адже Денис – доросла людина, сам впорається зі своєю сорочкою. – Закінчивши огляд, Віктор Васильович дав розпорядження медсестрі і звернувся до мами: – Ці медикаменти треба буде купити в аптеці. Якщо є питання, готовий відповісти, – він вручив їй листок паперу, списаний дрібним почерком.
– Дякую, Вікторе Васильовичу, – вона взяла список, щоб як керівництво до дій негайно передати чоловікові, який чекав у кімнаті для відвідувачів.
– Рано, ще дуже рано дякувати, Марино Станіславівно. Ми робимо тільки перші кроки на шляху до повного одужання. Денискові потрібно ще дуже серйозно попрацювати. – І, помітивши зблиск тривоги в блакитних, як і в Дениса, очах жінки, негайно ж заспокоїв: – Але, безумовно, все дуже скоро налагодиться, все неодмінно буде добре. – І звернувся до хлопчика: – Ти в школу ходиш, Денисе?
– Минулого тижня у нас почалися канікули, а взагалі-то я перейшов у другий клас, – відповів він гордовито.
– Молодець. Зовсім дорослий хлопець. Тоді так: до лікування ставитися з усією серйозністю, всі приписи виконувати безумовно, не вередувати, слухатися маму. Домовилися?
– Домовилися, – твердо пообіцяв Денис, а Марина Станіславівна вперше посміхнулася.
***
У своїх прогнозах щодо хворого Віктор Васильович не помилявся: дійсно, ранкове поліпшення стану здоров’я змінилося підвищеннями температури, нестерпними спазмами в животі, виснажливими позивами і походами в туалет. Від темно-зеленого горщика з широкою трубою, що нагадував Денисові справжній танк з дулом, а в лікарняному просторіччі називався просто «качкою», він навідріз відмовився. Матері часом доводилося на руках носити його до туалету. Притискаючи до себе змарніле і незграбне тіло сина, в прямому сенсі – кістки, обтягнуті шкірою, вона згодна була на все, тільки б синові страждання нарешті закінчилися, і життя повернулося в колишнє русло.
У палаті вони були тільки вдвох. Знесилений Дениско багато спав під крапельницями, а мати, незважаючи на те, що й сама могла б подрімати на вільному ліжку, весь час, не стуляючи очей, намагалася скористатися кожною секундою його притомності, щоб хоч трохи напоїти, підгодувати хлопчика або просто приголубити і підбадьорити.
Раптом серед ночі вона стала помічати, як ковдра, якою був накритий син, перетворившись на великого білого ведмедя, поступово сповзає з його ліжка і, незграбно перевалюючись на товстих лапах, чимчикує до дверей, повністю розкривши сонну дитину.
«Господи, як він схуд!» – її охопив жах при вигляді маленького і змарнілого тільця сина – помітних ребер під тонкою шкірою, худих, як пліточки, блідих рук, підібганих до грудей, довгих, як у зайця, ніг з довгими ступнями й гострими колінами.
«Він замерзне!» – як постріл, вибухнуло в голові матері. Вона скочила, щоб укрити, зігріти дитину і… розплющила очі.
У палаті було тихо і по-вранішньому сонячно. Денис, змарнілий і ще вчора ввечері виснажений, зараз хвацько сидів у своєму ліжку, спершись спиною на подушки. Нав’ючений навушниками, він жваво рухав пальцем по екрану планшета. Скоріш за все, грався в електронні ігри.
– Деня! – тихенько покликала жінка сина.
– А, прокинулася, соня, – він посміхнувся до матері, не піднімаючи очей.
«Невже «танчики»?» – промайнуло в її голові. Вона зраділа захопленню сина віртуальною грою, хоча раніше категорично забороняла, навіть давала прочуханки, якщо він без дозволу брав планшет.
– Мамусю, ти поспи, ще рано. Тобі ж не на роботу йти.
«От хитрюга, – подумала вона. – Боїться, що заберу планшет».
– Можна, я ще трохи пограю? – хлопчик з благанням подивився на матір. – Я вже майже на останньому рівні.
– Звичайно, любий. Пограй. Треба дійти до останнього рівня і перемогти.
– Дякую. А знаєш, нещодавно тьотя Свєта заходила в палату, хотіла в нас прибирати, так я її попросив, щоб вона у нас підлогу мила в кінці, після всіх.
– Чому?
– Боявся, що почне шваброю і відрами гуркотіти та й тебе розбудить.
– А хто мене ковдрою вкрив? – вона скосила очі на туго підіткнуту з усіх боків ковдру, у якій лежала, наче в коконі.
– Я, – він відірвав від екрана бешкетливий сяючий погляд і хитрувато посміхнувся. – Я прокинувся вночі такий голодний, що міг би ведмедя з’їсти! Покликав тебе, а ти мовчиш. Згорнулася на своєму ліжку калачиком і міцно спиш. Не відповідаєш. Зовсім розкрита. Я вирішив тебе не будити. Ну, і вкрив, звичайно, щоб ти не змерзла, – він по-дорослому гмикнув. – Ви ж з Юлькою спите однаково: «простирала повтікали, ковдра – з ними за поріг» – наслідуючи батька, промовив він з його ж інтонацією.
– Синочку, так ти їсти хочеш?! – вона швидко відкинула ковдру і схопилася на ноги.
– А от і не вгадала! І не вгадала! – Дениско зайшовся сміхом замість відповіді. – Мамусенько, подивись уважно: з твоєї тумбочки нічого не зникло?
Вона розгублено подивилася на тумбочку, потім на сина.
– Так, правильно. Мені подобається хід твоїх думок. Бачу, що ти правильно все зрозуміла: це я згриз усі сухарики, що були в пакеті, і допив твій холодний чай.
***
Це був не сон.
За знаком сигнальної ракети, що блискавкою навпіл розрізала небо, Денис втиснув у підлогу педаль газу. Його танк смерчем вилетів з укриття і помчав у пряму атаку, безперервним вогнем вражаючи одну за одною цілі противника. Навкруги вибухала й горіла земля і все, що на ній було, а в кабіні танка – як на пательні, кров гарячими гейзерами пульсувала в скронях хлопця. Одержимий бажанням якнайкраще виконати бойове завдання і, прикриваючи вогнем танки своїх побратимів, він провів кілька зухвалих і рішучих маневрів, прорвав оборонну смугу й крізь димову завісу, палаючі клубки трасерів снарядів, крізь багаття, що утворилося від вибухів протитанкових мін, повним ходом вилетів на батарею противника...
– Сонце... А я вважав, що сонце лагідне...
Внутрішнім зором він побачив, як у нього всередині розірвалося величезне помаранчеве сонце, а різнокольорові – блискучі та гострі, як ялинкові іграшки – дзвінкими, але нереально важкими молоточками боляче застукотіли по всьому тілу, але найбільше – по голові і вухах...
«Мамо! Матусю-у-у-у!» – Марині Станіславівні почулося, наче її гукає Денис своїм дзвінким дитячим голосом. Вона здригнулася й озирнулася навкруги.
А… От воно що! Позаду неї на старій розлогій яблуні сиділи хлопчаки, ласували ще не достиглими яблуками і кидалися качанами. Один із них – білявенький, кирпатенький, із замазаними зеленкою колінами й у голубій картатій сорочечці, спритно зіскочив з дерева і, пристрибуючи, побіг назустріч молодій привітній жінці, що вела за руку маленьку дівчинку, схожу на фею у своєму світло-рожевому вбранні.
Він підбіг до них і, посміхаючись, витяг з кишені двоє яблук, обтер їх об шорти та вручив одне матері, а друге – сестричці. Мати лагідно потріпала хлопчика по волоссю, пригладила комірець на його сорочечці, взяла яблуко у дівчинки і обидвоє поклала в сумку. Потім щось дуже серйозно почала наказувати дітям.
«Напевно, – подумала Марина Станіславівна, – лає хлопця за те, що рве і їсть немиту зелень». Згадався маленький Денис, інфекційний бокс, видіння з ведмедем і «щоб ти не замерзла»…
«Все повторюється в світі», – подумала вона і прискорила крок, поспішаючи до військового шпиталю, де проходив реабілітацію її син Денис, командир танкової бригади, після важкого поранення в зоні АТО.
м.Кропивницький
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2021 року, вересень)
7 вересня
Дружина принесла брошуру «Кіровоградщина у 1991 році. Проголошення незалежності України» (Кропивницький, КП «РІПА», 2021, 72 с.) – її слід би було назвати альбомом, але тільки за зовнішнім виглядом… Бравурний її зміст нагадує подібні видання про ВЖСР через десять-тридцять років після 1917-го: мовляв, народ одностайно підтримав ідею Самостійності (раніше – ідею загальної соціальної рівності) – наче він сам по собі пробудився від кількавікового летаргічного сну в колоніальному болоті. І якщо після Жовтня партію більшовиків підносили на найвищий трон, то нині Рух, який на межі 80-90-их підняв Україну, жодного разу в цьому виданні не згадано – хіба в назві моєї книги, виданої сім років тому, звідки взято деякі фотографії. Отже, знову напівправда. Це робиться від незнання та безпам’ятства (збирали та упорядковували матеріали хлопці молоді, певно, й молодші за нашу відновлену державу), чи свідомо теперішніми слугами? Хода до Незалежності навіть у перебудовний період не була така легка і проста, як подає книга-брошура, доба була надміру драматична, заповідалась на тривале протистояння і тільки прогнила та збанкрутіла комуністична еліта імперії перелякалась голосу пробуджених мас і пришвидшила історичні події поневоленим націям, в тому числі й українцям, і нічого це приховувати, лакувати, підсолоджувати… Гріх. Погортайте сторінки книги «Рух. Початок» (Кіровоград, «Імекс-ЛТД», 2014, 276 с.) і ви в цьому пересвідчитесь.
17 вересня
Пізнавати світову літературу я мав бажання із студентських років, навіть екзамен, здається, на третьому курсі, історії зарубіжної літератури склав на відмінно (навчався я посередньо, у двох семестрах навіть не отримував студентської стипендії) і візуально пам’ятаю викладача (невисокого зросту, чубатий, непоказної зовнішності, але довірливої, вчительської – в окулярах, з чітко акцентованою вимовою, тембром і ритмом схожою на Вадима Скуратівського), який цікаво і ясно розказував про шедеври світового письменства (прізвище його я призабув, а тепер відшукав у Internet’і: Б.Б.Буніч-Ремізов). Читати задавали тоді непомірно багато й добре пам’ятаю, як мої однокурсники Володя Голованік із Донбасу чи Вітяра Савельєв із Полтави напередодні іспиту кожного дня приносили з бібліотеки копу книг, що ледве вміщалась під пахвою, і пролистували її до ранку. Я так читати ніколи не вмів і не навчився досі. Читаю вдумливо, а тому повільно. Ось два романи Вільяма Сомерсета Моема «Місяць і мідяки» та «На жалі бритви» (Київ, «Дніпро», 1989, 576 с.) читав з перервами тижнів три. Моема в університеті не викладали, певне, через те, що і в самій англійській літературі його тривалий час навіть по смерті вважали письменником посереднім, швидше комерційним – мовляв, писав на догоду невибагливим смакам. Але ж він мав неймовірну популярність у читачів як рідних, так і зарубіжних: у нас, тодішньому СРСР, наприклад, його книги в 70-80-их роках можна було придбати хіба в обмін за здану певну кількість кілограмів макулатури у спеціальних приймальних пунктах. Я почув його ім’я вперше від артистки драмтеатру Людмили Феденкової і, видно, з її намови придбав і вище згадану, і «Дождь. Рассказы» (Львів, видавництво при університеті, 1987, 368 с.) з передмовою Джеймса Олдріджа, яку він написав при житті Моема. Що перша накладом 30 тисяч примірників, а друга 80. Були ж часи безфейсбучні!
В обох романах (роки видання 1919 і 1944) художньо досліджуються сильні й неординарні натури: біржовий маклер, який в уже немолодому віці виявляє в собі дар художника, кидає благополучне лондонське життя з дружиною та дітьми і перебирається в Париж, а потім на далекі острови Океанії, де реалізовує свій талант (прообразом письменникові послужила творча доля французького майстра Поля Ґоґена); молодий американець, якого врятував у повітряному бою війни ровесник, нехтує діловою кар’єрою і довго не може знайти себе в житті, блудить Європою і світом у пошуках сенсу людського існування, нарешті потрапляє в Індію, яка захоплює його смислом безкорисливого служіння людям. Натури обох героїв схожі тим, що шукають неординарні шляхи самовираження і знаходять їх не в європейсько-американських широтах, а на паралелях і меридіанах Сходу; а кардинально різняться по суті – крайній індивідуалізм першого і щедрий альтруїзм другого. Врешті, цими постатями романи не обмежуються – тут багато інших колоритних, опукло зображених дійових осіб.
Романи Моема з перших сторінок не захоплюють. І це не тому, що в нього складна стилістика, зовсім ні, а просто занудно, по-книжному описувально-коментувально починаються – нинішні редактори перші розділи цих романів просто би викинули чи скоротили до кількох речень.
З більшою охотою я прочитав «Місяць і мідяки», бо він про одержимість творчістю, мистецтвом і письменництвом зокрема, про примхи генія аж до абсурдності людської подоби. З цього твору я виписав купу афоризмів, чого майже немає у «На жалі бритви». Наведу кілька найяскравіших, бо всі неможливо: місцями афоризм може перетворюватись у цілий трактат на сторінку чи й більше (як про красу або про людську непослідовність). Отже: «…винагородою письменникові має стати лиш радість роботи і звільнення від тягаря думок; і хай він, збайдужілий до суєти, не зважає на хвальбу чи докір, невдачу чи успіх», «…у мистецтві найцікавіше – це особистість митця. Якщо вона непересічна, то хай у нього буде тисяча вад, я готовий їх йому вибачити», «…жінку поневолює думка інших про неї так, що й на найглибші її почуття падає тінь нещирості», «Потреба людського визнання – найглибше вкорінений потяг у душі цивілізованої людини», «…совість – то громадський сторож у кожному з нас», «…людям надокучає вислухувати скарги і світ відвертається від чужого горя», «Неправда, ніби страждання облагороджує людей; іноді це робить щастя; від страждання люди стають дріб’язкові і мстиві», «…в стосунках з геніями потрібна поступливість і безмірне терпіння», «…де носяться з гідністю, там люблять себе, а не інших», «Коли жінка не любить того, хто в неї закоханий, вона з ним безмежно жорстока…», «…створюючи негідників, письменник вдовольняє свої власні глибоко заховані інстинкти, що їх звичаї та умовності цивілізованих людей загнали в підпілля таємних глибин підсвідомого», «Письменник не так судить, як досліджує», «Людина найкраще розкривається в своїй роботі», «Немає жалюгіднішої істоти, ніж природжений холостяк, котрий несе хрест подружнього життя», «Де страх, там і жорстокість…», «…велике мистецтво завжди декоративне», «…війна – це жахливо і таке інше. Але вона виявляє найкращі людські якості». І кілька фраз із «На жалі бритви»: «…цікаві люди, як правило, небагаті», «В діловому житті шахрайство часом досягає успіху, але в мистецтві чесність – не тільки найкраща, а й єдино можлива політика», «…істинну втіху може дати лише життя духу…».
Дуже хотів би прочитати іще його книги «Підбиваючи підсумки», «Записники», «Тягар пристрастей людських», але українською вони, за винятком останньої (2018), навряд чи видавались. (Хіба пошукати в бібліотеках московське видання п’ятитомника 1991-1994 років?). Бо мені дуже близькі думки Моема про культуру, мистецтво, письменницьку творчість: «Культура потрібна, оскільки вона впливає на характер людини. Якщо вона не облагороджує, не зміцнює характеру, гріш їй ціна. Вона повинна служити життю. Мета її – не краса, а добро», «Мистецтво, якщо воно не сприяє правильному діянню, не більш як опій для інтелігенції», «Головна цінність мистецтва – у його впливі, тобто не в красі, а в спонуканні до правильних вчинків», «Велике мистецтво немислиме від морального начала».
У моїй домашній книгозбірні багато видань 80-их років випуску й старіших, але жодне з них так не пахне, як ці романи Вільяма Сомерсета Моема – наче книзі двісті років.
22 вересня
(Електронний лист до Пилипа Юрика, м.Запоріжжя) це тобі не байка! Друже Пилипе, добрий день! Чуло згадую наші ірпінські дні. Дякую тобі за подаровані книжки. Першою прочитав «Городні дебати» (2020), бо люблю дуже байки. Це, певно, від мами: вони все життя й до смерті читали напам’ять «Вовк та Ягня» Леоніда Глібова – та ще й так артистично, що малими ми з братом просили: «Іще про ягнятко…». Глібов – неперевершений наш байкар: більше сотні літ нема його, а ніхто так не уславився у цьому жанрі. Маючи прекрасні традиції байкарства (Скоровода, Гулак-Артемовський, Гребінка, Руданський, Годованець, Косматенко, Манжара, Глазовий… – додам і запорожців Петра Ребра й Миколу Білокопитова та нашого незабутнього Бориса Чамлая з його баєчками-нагаєчками) – останніми ж десятиліттями, здається, жанр підупав і на кількості, і на якості. А часи ж такі, що аж просяться в байку. І ти це відчуваєш шкірою.
Запрошую тебе на сторінки «Вежі» під сатирично-гумористичну рубрику «Весела скриня», до якої, як це не дивно, ти ще нічого за чверть століття існування нашого часопису не пропонував. Отже, чекаю твоєї добірки: «Митці й шакали», «Заячі думки», «Не змовчав!» «За старанність», «Осел і Поет», «Свиняче кувікання», «Нагороди», «Городні дебати», «Дике плем’я», «Поет і посада», «Езопова трійця», «Осляче тріо», «Змія та Іволга». Свідомо зупинився на цифрі 13…
З повагою…
26 вересня
В останньому номері газети «Украина-Центр» опубліковані зітхання за танцювальним конкурсом «Майдан’S». Головний хореограф тодішньої кіровоградської команди на пів тисячі осіб Олександр Лещенко жаліється: «Я предлагал нынешней областной власти сделать праздник, но не был услышан». І слава Всевишньому, що його не почули і не викинули у збиток суспільству непомірні кошти – хтось, певно, знає їхню кількість. Достатньо й без «Майдан’S»у баляндрасів національного розливу (згадаймо бодай недавні гастролі Dzidzio – за годину своїх блазенських потішань він урвав півтора десятка тисяч доларів). А те десятирічної давності шоу ще й пропагандою і просуванням «русского мира» попахувало, натхненниками якого були Янукович, «губернатор» Ларін і тодішній генпродюсер телеканалу «Интер», нинішній президент. Як щиро зізнається бізнес-леді І.Саєнко: «Тогда не спрашивали, на каком языке ты говоришь…», а хореограф А.Ніжнікова запевняє: «И ни один политический проект не смог так объединить людей, как это сделал «Майдан’S». Знаємо, якого об’єднання прагнула одіозна пані. Але не пройшло: їхнє об’єднання закінчилося крахом у лютому 2014 року. Не на «Майдан’S»і, а на Майдані. Так, я противник масових заходів-кривлянь, а тим більше приховано рускомірскіх, думаю нині – так думав і десять років тому, коли під гаслом виборювання звання «танцювальної столиці» зомбувалась молодь апологетами Москви. Ось мій щоденниковий запис від 30 травня 2011 року.
«Кіровоградці перемогли в Майдан’Sі – про це сьогодні хіба «Літературна Україна» не пише, а наші місцеві газети аж захлинаються, аж цюняють від екстазу. І ніхто навіть не пікне, що це ж психологічно-ідеологічний вплив окупаційної за діями своїми влади на свідомість підростаючого покоління: затушувати суть справжнього народного повстання, яке отримало назву Майдан, замінивши його ейфорійно-бездумними стрибками та вихлянням безберегих мас підлітків під назвою Майдан’S. Не пікне, бо преса продажна, догідлива, як ніколи досі за всі двадцять років державної незалежності.
Де ж українська сила? Юля нею не є і ніколи не була. Від Януковича вона відрізняється хіба тим, що не встигла потрапити в тюрму, поки стала народним депутатом, і що під її крилом опинились такі хлопці, як Явір і Терен, що нараяли їй посунутись на правий ідеологічний фланг, бо на лівому вже стало дуже тісно… А українська сила зріє».
29 вересня
Побачив сьогодні в науковій бібліотеці книги Олега Б., спороджені солідними (?) видавництвами (Київ, Харків), і здивувався: або ті видавництва недолугі й пускають у світ сірятину, або світ перевернувся, культивуючи примітив і ширвжиток. Важко мені допустити, що автор виріс у художника, бо знаю його давно й пригадую ті надумано-незграбні сюжети, ту штучну, неживу фактуру, той несмак, який відвертав мене з першого-другого абзацу. Щось він тоді трохи публікував у місцевій пресі з продовженням, щось вампірське клепав разом з покійним уже П.К. – але ж те писання було далеке від літератури. Тож тепер мушу читати, аби пересвідчитись.
м.Кропивницький