Галина ШПУДЕЙКО
РОССИЯНАМ О ПУТАХ И ПУТИНЕ
«Сколько верёвочке не виться, а конец – будет!»
(русская пословица)
Как живёте, россияне?
Бесом вся страна опутана…
Вы ж – в неведеньи?! (Так рьяно
рукоплещите вы Путину!..)
Но стоять вам – на распутии,
коль в Христа вам нету веры:
даль – распутица, а Путин
кровожаден – хуже зверя!
«Наногений»* «путирации»,
«мокрый голубь»* «мира русского»,
он – напутствие для нации,
чтобы лгать, травить, науськивать…
Не звезда он путеводная,
ваш «мессия» Новопутии!
А «Окурок»* с хворью звёздною!
И «клубок» его – распутано!
Богом путь ему заказано
(Непутёвая путина!),
а ветрам попутным сказано:
«Гнать взашей – от Украины!»
Здесь «припадочным»* не рады,
кланяться «царьку» – не будут.
…Прозревайте, Бога ради!
Если вы, конечно, – люди!
* Ссылки на слова Гиркина («Стрелкова»), Швеца и Порошенка о Путине
м. Кропивницький
Катерина ГОРЧАР
КРАЙ СВІТУ? ТУТ, ДЕ ОЦЕ СТОЇМО…
***
Мовчить мій Ангел, злігши на крило.
Втомився повсякчас мене втішати.
А я не знаю, як йому сказати,
Що боляче іще так не було.
Я плакала – він Господа молив.
Просив за всі гріхи мої прощення.
Але в ту мить підступно й незнищенно
Мене сум’яття й біль перемогли.
Мій світлий Ангел зором золотим
До мого серця прихиляє небо,
І мовить: «Я ж усе зробив за тебе,
Ти тільки вимов «Господи, прости».
***
Це малює осінь… (Що мені до того?)
Золотаві барви пензлем золотим.
Я сплету віночок з листя золотого,
І складу молитву, щоб з’явився ти…
Ти уперше прийдеш до моєї хати,
І в порозі станеш, змоклий від дощу.
Заварю рум’янку, чебрецю та м’яти,
І тебе з дороги чаєм пригощу.
І намовлю небу, місяцю і зорям
Від очей позірних щастя вберегти.
А тоді сорочку з вишитим узором
Віднайду у скрині, щоб приміряв ти.
…Пахнутимуть п’янко чебрецями коси,
Розпашіють ніжно маки на устах.
І багаттям карим квітнутиме осінь.
Тиха і зваблива осінь золота.
Валяли бабусину хату
Хата собі під стріхою, з синіми – небо – вікнами.
З білими в зморшках стінами, у кленовім вінку.
Похилилась замріяно, скільки років відміряно,
Бачено-перебачено вже на її віку.
Смутком, мов сива ненька, виглядає на вулицю,
На стрімголову вулицю, а думи ячать, ячать…
Скільки ж то їй судилося, скільки ще їй відлічено
Весни оці заквітчані зустрічать?
Ніхто не шукає затишку в теплих її кімнатах,
Ніхто їй не гоїть рани дощами побитих стін…
Хата стоїть у розпачі, скоро ж зелене свято…
Вітер шаленим холодом студить зо всіх сторін.
В’їхав тяжкий бульдозер, зле гуркотить подвір’ям,
Сила-силенна котить на безпорадну хату…
Вікнами синіми-синіми хата дивилась довірливо,
Голублячи кущ бузковий, неначе мале внучатко.
***
Ця тиха молитва за мить до початку цунамі…
Вона ще озвучить усі зорепади й громи.
Розгублений погляд, стривожене небо над нами
Це ти затулив так надійно і ніжно крильми.
Теплом твого дотику, наче промінням зігріта,
У купелі щастя – у світ почуттів і знемог.
З тобою, коханий, я ладна вже хоч на край світу,
Хоча, може, тут він і є, де оце стоїмо…
***
Прости мені. О, що мій серпень скаже
Твоєму листопадові тоді,
Коли над нами повен місяць стражем,
Коли над нами зорі молоді…
Незряче серце, і душа незряча,
І почуттів пречиста нагота.
Впаду у вир твоїх обійм гарячих
Закохана і грішна, і свята.
Залюблена у світ оцей до краю,
У твоє серце ніжність переллю.
Я знаю все. Нічого я не знаю.
Лише люблю тебе. Люблю. Люблю.
***
Не спиться знову мамі уночі,
То серденько болить, то крутить руку.
Літа, літа… веселиків ключі
Летять, летять,
З тривожним перегуком.
Ні повернути їх, ні зупинить…
Мережать літо мамині сивини.
Хоч в тім немає нашої вини,
Зате багато нашої провини.
селище Новгородка
Арсенія ВЕЛИКА
ІНША
оповідання
1.
Вона вже кілька разів потрапляла в поле його зору.
Однак він був задоволений, що вечір, який напередодні викликав стільки метушні і сумнівів, увійшов у піднесено-святкове русло, що всі запрошені радісно схвильовані один одним і всіма разом. У кав’ярні плавав туман інтелектуально-сексуального передчуття, жінки гарно вбрані, чоловіки розкуті й упевнені. І головне – майже всі свої.
Свої в Одесі – то таємно прописаний, чіткий вивірений код. Що він означає, не відомо, але насправді дуже багато. Хоча і має досить умовний, навіть пихатий присмак. Описати його важко... Це приблизно так: наприкінці застілля, коли дехто із запрошених першим покидає домівку, хазяї, щоб зробити приємне тим, хто лишається, довірливо говорять: «Ну от, тепер залишились лише свої».
Такий реверанс у бік присутніх у нього завжди викликав оскомину. Якесь блюзнірство. Хіба ті, що пішли раніше, були зайві, чужі? Навіщо ж їх тоді кликали на свято..? Йому було шкода тих, хто пішов... Напевно через те, що їх, поза спиною образливо обізвали чужими. Але він не заглиблювався в нюанси. Так йому здавалося...
Бути чужим на святі взагалі – кепсько.
І от сьогодні на такій довгоочікуваній вечірці ця жінка зовсім недоречна. Вона розташувалася там, біля самого виходу у вестибюль, за одним із двох столиків, що їх адміністратор запобігливо залишив для романтичного усамітнення. Ресторан не був орендований увесь. Він сподівався, що сюди, коли тут вируватиме свято, ніхто не забреде. І от маєш. Сидить, п’є каву зовсім незнайома, чужа, або ще більше – «інша» жінка, сидить на його святі і дивиться на все незнайомими очима.
Ззаду до нього підійшла і обняла за плечі святкова Нателла. Від неї повіяло тонким французьким ароматом, а ще пахощами дорогого вина.
– Я така щаслива сьогодні, – сказала вона, заглядаючи йому в очі, – у тебе завжди збираються такі цікаві люди...
Йому було приємно... Приємно, що його обіймає визнана всіма красуня і що говорить такі теплі слова. Чоловік Нателли, з розстібнутим на комірці сорочки верхнім ґудзиком, підійшов до них.
– Старий, давно не було такого вечора. Музика просто все розпалює всередині.
Він посміхається гостям, та погляд знову зісковзує до входу у вестибюль і натикається на чужу постать. Здається, це не жінка, а молода дівчина. Кутається в шарф і дивиться на всіх порожніми очима. Невже не розуміє, що вона тут зайва? Ні їй самій, ні всім з нею тут не комфортно, не затишно. Але гості, здається, призвичаїлися і вже не звертають на неї уваги. Романтичні пари виходять на балкон. Там і палити можна, і чоловіки, демонструючи свою турботливість, сміливо кутають у свої піджаки розчервонілих вродливих дам. Все йде як треба.
Офіціант відкликає його вбік і пошепки сповіщає, що закінчується шампанське – треба бігти у найближчий гастроном. Він дістає гроші і знову повертається у коло друзів.
А ця дівчина в темному кутку зали – зовсім інша. Зовсім. Не така, як вони всі.
2.
Вона зібрана, добре розуміє, що вона тут зайва, та напевне обставини змушують її миритися з цим станом. На вулиці – холодно, листопад, а треба пересидіти якийсь час. От і сумка дорожня поруч. На вокзалі холодно, а тут хоч якийсь затишок. Пристойна кава. До потягу ще багато часу. Та й вокзал від Пушкінської – не більше пів години ходу. Треба перечекати.
Він намагається умовити себе, що все гаразд. Треба бути терпимим до ближніх...
Шампанське доставлено вчасно. Галаслива компанія знову просить музикантів взяти в руки інструменти. «У Чорного моря...» підхоплюють гості улюблену мелодію Модеста Табачникова.
Та він, тримаючи за талію тоненьку студентку юрфаку, що аж мліє у нього в руках, знову тупо зупиняє погляд на незнайомці.
Що він ще побачить в її, закутаній у темний шарф, фігурі? Те, що вони люди із зовсім інших світів?.. Вона не те що не бувала на таких вечірках, а напевно й не знає, що вони існують. Ні, в тому, що вони є, вона, можливо, обізнана, бачила ж фільми по телевізору, але розуміє, що все це не для неї. Жінки з оголеними плечама, тактовні запобігливі чоловіки, що сиплять компліментами, тонкий шарм достатку, блиску і всеохоплюючої любові...
Як гарно, що він нічого не знає й не хоче знати про її світ. Про переповнені трамваї, про брудні під’їзди, про безкінечні черги. Він уже давно вийшов з цього життя і забув, яким воно є.
Так, насправді, твоє оточення, твій статус, посада, пристойний костюм – все це на сьогодні чи не найважливіші речі в житті.
3.
Вона сиділа мовчки і змушувала себе ні про що не думати. Просто відчувати себе другою вазою, що громіздко розташувалася на підлозі, біля виходу. Антиквари говорять, що парні вази цінуються більше... От вона ніби друга парна ваза в цій кав’ярні... Кам’яна…
А це місто так і не впустило її в себе. Ні, трошки впустило. Блаженні студентські роки, що пролетіли, як мить, – і все. Можливо, вона сама в цьому винна. Треба було чіплятися, шукати зв’язки, надійних людей, щось їм пропонувати... Змінюючись, ламати себе... Але що вона могла?
Знову цей красень, хазяїн вечірки, міряє її роздратованим поглядом. Він щось шепоче на вухо офіціанту в білих рукавичках. Той схилився перед ним у покірній вірнопідданій позі. Ну, звичайно, на гарсона сьогодні увечері очікує солідний куш, можна й вужем поповзати перед «жирним клієнтом».
Але вона забулася, вона ж ваза... Її не повинні турбувати ці дрібниці.
Але шкода... Ще вчора увечері, напередодні виписки з лікарні, вона до деталей продумувала наступний день. Вона побуде до темноти в палаті (зараз людей у лікарні мало – їй дозволять), потім поїде на вокзал, візьме квиток на потяг, а насамкінець завітає у цю знайому зі студентства кав’ярню... У ті часи цей заклад був досить демократичним.
Вона мріяла себе побавити... Вона візьме каву, улюблений торт «Наполеон» і буде довго у вечірній тиші ласувати солодким та згадувати насичене подіями і друзями минуле...
Аж тут така неприємність. У кав’ярні вечірка... Треба забиратися геть... Як не боялася вона на вокзалі підчепити якогось вірусу після операції, та нічого не поробиш, треба йти і гаяти години в брудній залі очікування. Але ноги не слухаються, а очі у темряві знаходять маленького столика. Ніяких заборон на ньому не виставлено, і вона, полишивши свій сором, сідає біля вікна, примостивши біля ніг валізу.
І що вони плутаються скрізь, оці невдахи? Він, виходячи з вбиральні, перед дзеркалом поправляє собі зачіску, спускає вузол на краватці трохи вниз, приймає невимушено-грайливий вигляд.
«Це щось про трамваї чи під’їзди я круто взяв. Схоже, що вона зовсім з села, – зітхає він. – Треба ж було так зіпсувати свято...».
А оце сюрприз, так сюрприз... Двері до ресторану відкриваються і до вестибюлю заходить вже не молода, але досить вродлива жінка в коротенькій норковій шубці, у супроводі світловолосого юнака.
– Євгеніє Вікторівно! Це для мене така честь! – він цілує її руку з діамантами вагомих каратів.
Але дивиться не на їхній яскравий блиск, а – за правилами етикету – прямо їй в очі. Вона ж лукаво посміхається йому, забираючи руку, і елегантно скидає свої хутра на руку своєму супутнику.
О! Євгенія таки прийшла. Він почуває себе на сьомому небі. Жінка з її достатком, з її зв’язками у столиці, з її шармом все ж знайшла час прикрасити собою його вечірку. Він демонстративно галантно веде її до зали, голосно гукнувши офіціанту: «Шампанського!».
Ну що ж, пора збиратися. До потягу ще безліч часу, але й випробовувати на міць характер цього гонорового красеня вже досить...
Він правильно все зрозумів: вона інша. Тобто ніхто. Вона існує поза зоною його реальності... Вона не так сидить, не так одягається, не так говорить... Він ніколи про неї нічого не дізнається у своїй яскравій, багатій на події і красивих людей, країні... Він буде бігти все життя за своїм успіхом, розробляючи тонкі схеми, знаходячи потрібних людей, надійні ресурси. Як це було сказано в одній книжці: люди з великим рівнем достатку не бачать і не сприймають ніяких цінностей поза зоною їхнього комфорту. Вони їх просто не сприймають. Ну, що може бути за життя у сільської вчительки хімії? Звичайно, вона в дитинстві теж мріяла, що колись потрапить на бал... Де танцюватимуть чарівні жінки з оголеними плечима і розкуті веселі чоловіки з золотими запонками на сорочках. А потім її, як Попелюшку, всі приймуть і полюблять...
4.
О! Це вічна проблема... Чужа... Інша... І хоча вона лише сільська вчителька, але вона знає, що це проблема всієї доби. І на всіх континентах... Селянка – це інша, мусульманка – інша, у інвалідному візку – інша, чужої національності – інша, бездітна – інша, незаміжня – інша... Скільки їх ще, жінок, що не вписуються в загальноприйнятий стандарт? Можливо, вона й сидить тут з цією холодною кавою, щоб затвердити: так не має бути.
Він уже добряче сп’янів. Але пристойний бренді ніколи не викликав у нього почуття агресії або пригніченості... Музиканти грають п’янке танго. Сьогодні всі молоді жінки – для нього... Він уже кілька років самотній. Це інтригує, приваблює, манить. Йому самому подобається цей стан. Причетності-непричетності. Жінки відчувають поруч з ним солод нарцисичного бажання, а чоловіки можливість потрапити в чуттєву сексуальну пригоду. Йому ж з морального боку дозволено зараз усе. Сьогодні все на висоті. Він знає свій рівень. Так має завжди бути! Завжди!
Щасливо-спітнілий, він іде до вестибюлю. І вже машинально шукає очима темну постать у шарфі. Але стілець порожній. Як? Невже? Невже це «чудо» все ж випарувалося із зали? Йому навіть трохи шкода.
Вона, поставивши валізу біля адміністратора, іде у вбиральню...
І тут раптом відбувається якийсь злам... Зсув дійсності... Буває так, що картини майбутнього неочікувано прослизають у реальність.
...Він уже не молодий, втомлений життям, покинутий коханою. Мізантроп і радикал. Раптом бачить її, іншу. Але вона вже не та, вона впевнена, гордовито тримає спину, розкуто виймає пудру з сумочки з крокодилячої шкіри, поправляє макіяж. Вони довго дивляться в очі один одному, і якась невідома сила кидає їх назустріч. Він раптом вірить, що саме вона захистить його від самотності і відлюдності. І ніяка вона не інша, а саме своя, най-най-своя. А вона вже обізнана і упевнена. Вона знає: немає в житті нічого неможливого, треба тільки не боятися ризикнути... Всіма струнами своєї душі вона відчуває, що свято продовжується... Що вечірка ще не закінчилась, і вона тут найжаданіша і найважливіша...
Холодний вестибюль. Вони з подивом дивляться в очі одне одному. Щось таке промайнуло в повітрі... Пролетів якийсь дивний птах... На мить махнувши крилом, він відкрив картину далекого майбутнього... Такого далекого, але невідворотного...
Вона бере в руки валізу і зникає за дверима.
І він раптом питає себе: «Навіщо ж чекати стільки років...Чому не зараз, коли вони ще молоді, сильні, повні жадоби до життя?! Чому не зараз?! Він відчуває, як тремтітимуть в руках її плечі й як потонуть у морі бажання глибокі блакитні очі, як він буде здійматися над містом на повітряних хвилях незбагненної любові... Чому ж не зараз?!».
Він вибігає на вулицю і розуміє, що це галюцинації. На Пушкінській нікого немає. Алкоголь, яким би якісним він не був, усе ж діє.
– От де ви прохолоджуєтесь, – говорить мелодійним, приємним голосом Євгенія Вікторівна. – Ну, нам уже час. Дякую за приємний вечір. – Вона на прощання цілує його і елегантно сідає на заднє сидіння автомобіля. Її супутник грюкає дверцятами і зосереджено сідає за кермо.
З розбурханою душею він повертається до зали... Тільки-но відбулось щось таке, чого він не спіймав, не зафіксував у свідомості, щось дуже важливе випарувалося у повітря, а він не зумів його затримати.
Гості всі весело гомонять. З келихом у руках до нього знову підходить Нателла.
– Ну от, нарешті лишилися самі свої, – довірливо говорить вона. – Вип’ємо за наше щасливе майбутнє.
Він робить ковток бренді і невимушено оглядається на двері у вестибюль. Там у темряві порожній столик. Все інше зникло...
І навіщо це офіціант кудись тягне цю кам’януи вазу???
м.Одеса
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2021 року, жовтень)
12 жовтня
Грицько Халимоненко своїм ошатним інтерв’ю у «Літературній Україні» (14.08-11.09.2021) змусив мене йти в наукову бібліотеку, бо жодної книги Отара Чиладзе в моїй приватній немає. І взагалі цього письменника на свій сором я досі нічого не читав. Бо якби читав, то обов’язково запам’ятав би. Хіба прізвище його десь зринало на краю свідомості у переліку тих, ким славна література народів СРСР. Історію цієї літератури в Шевченковому університеті у 70-их роках читав професор Олег Бабишкін: я навіть не уточнюю на якому факультеті, бо такий курс був один-єдиний, як тоді казали (може, й сам Олег Кіндратович), не тільки в нашому університеті, а й у всьому Радянському Союзі, чим ми безперечно пишалися. Саме тоді я вперше познайомився з творчістю литовця Йонаса Авіжюса, білоруса Івана Мележа («Людзі на балоце»), киргиза Чингіза Айтматова, естонця Юхана Смуула, таджика Садріддіна Айні та інших класиків і сучасників братніх національних літератур. Грузинська література в студентській читацькій лектурі була представлена найщедріше: Шота Руставелі, Давид Гурамішвілі, Важа Пшавела, Костянтин Гамсахурдіа, Нодар Думбадзе. Але братів Чиладзе не було. Ось щойно прочитав роман Отара «И всякий, кто встретится со мной…» (Москва, «Советский писатель», 1981, 408 с.). Одразу кажу: це найкраще, що я читав у свої останні двадцять років. Бо десь стільки чи трохи більше минуло з часу прочитання роману «Сто років самотності» Габріеля Ґарсія Маркеса. Вражаюча стилістика (нелюбої мені оповідної манери), незаквітчана правдивість, вивірена психологія… Не берусь переказувати сюжет роману, бо це робити нецікаво – твір треба читати, насолоджуючись читанням. Проза Отара заворожуюча. Свого часу один з його романів був висунутий на здобуття Нобелівської премії (Чиладзе – перший з грузинів, хто удостоївся бути висунутим), але шведи не завважили шедевра... Як багато чого, на жаль.
В основі твору – життєва трагедія, столітня історія несправжнього княжого роду Макабелі ХІХ століття в пору заснування залізничної колії на Закавказзі. Несправжнього, бо княжий титул дістався майору російської армії Кайхосро випадково, аби не піти з останнім його представником у небуття. У романі немає жодної банальної події, жодного малоцікавого героя. Врешті і про однозначність кожного з них говорити не доводиться, бо все залежить від оптики й точки зору дійових осіб. Ось, наприклад, під кінець твору в мене склалось враження, що усі вони без винятку божевільні: і Анна, яка цеглою розбиває лице своєму останньому чоловікові, і майор Кайхосро, який не впускає нікого у свою кімнату – боїться, щоб його не вбили чи отруїли, і синок солодкої Дуси, заслиняний дурник із барабаном, і прислуга Агатія, яка вішається на гілці дерева у дворі й яку тут же цього дня в потемках без труни й церемоній загребли у неглибокій ямі, і внук майора Александр, який викрав з палацу труп діда, посадив його на осла й возив по селах, помщаючись таким чином за свої приниження від нього в дитинстві… Логіка дій кожного з них однозначна.
Отар Чиладзе ненав’язливо, текстом і підтекстом подає долю рідного народу в період його колоніального буття. Не знаю, чи залишились поза текстом перекладу які рядки оригіналу: відома практика радянських часів – видання з купюрами. Переклад талановитого російського поета й перекладача Бориса Рєзнікова свідчить: подібного твору в українській літературі не було. Тому мимоволі виникає питання: чому й досі немає перекладу цього роману українською? Перекладач Халимоненко наче виправдовується, бо він знав напевно: переклад у 70-80-их в Україні не надрукували б, як не надрукували перекладеної ним повісті Реваза Інанішвілі (канула в Лету у видавництві «Дніпро» по сьогоднішній день). Кілька цитат (російською), які проливають світло на суть твору, його ідеологічні підвалини: «Рабыня!.. Зачем ты всех нас обездолила? Эта доброта твоя проклятая нас погубила, растяпами сделала…» – претензії внука бабусі; «В этой невообразимо чужой стране…» – реакція грузина на Сибір, де він уперше в житті довідався «о положении своей родины»; «…все наши мучения, все наши страдания не напрасны… Они как порох накапливаются в фундаменте империи» – розмірковують молоді грузинські політв’язні; врешті усвідомлене картання представника молодого покоління: «Стыдно было ныть о потерянной в детстве руке, когда спасать следовало детство, мечту, красоту вообще, когда изуродована была вся земля, заживо гнившая от бессилия, рабства и затаённого в сердце гнева; когда самодержавие, одетое в рясу священника или сюртук учителя, ставило голыми коленками на кукурузные зёрна тысячи детей, виновных в том только, что они говорили на родном языке…» Чи надрукували б тоді такі думки в українському видавництві? Питання риторичне.
Характерні ознаки, окрім вище сказаного, прозового почерку Отара Чиладзе: щільна густота письма й деталізація подій та характеристик, прихована інтрига з несподіваним відкриттям, афористичність суджень («Правда примитивна, как подкова, и, как подкова, всегда полезна – просто ею, как подковой, нужно уметь пользоваться», «…праздник может быть лишь тогда, когда и для других праздник. У одинокого человека праздников нет, а неразделённое счастье хуже разделённого горя», «Старость дури не помеха», «Заброшенной церковью непременно завладеет чёрт, но ни она, ни он в этом не виноваты. Виновати те, кто покинул церковь…») і багатство символів (мундир з золотими еполетами і «огромные, как шкаф, часы», двомісячне немовля з вусами і скелет вимерлого роду), нерідко нагромадження точних епітетів («Аннета лишь изредка видела её знакомое с рождения, родное, беспомощное, сразу постаревшее, растерянное, одинокое лицо») і застосування гіперболи («ведь в деревне ничего скрыть нельзя, тут даже словечко, сказанное мужем жене в постели, сразу становится известным»)… Але найхарактернішою ознакою мені здаються феєричні порівняння в письменника, їх, оригінальних і неповторних, можна наводити чи й не з кожної сторінки твору, але я обмежусь кількома: «Сентябрьское солнце, словно уже утоливший страсть любовник, вяло, равнодушно ласкало отяжелевшие виноградники», «…через открытую дверь в хлев вливался холод звёзд и поток свежего воздуха, невидимый, как бог, острый и чистый, как меч божий», «…запершись в своей комнате, он умер незаметно, как мышь в сундуке», «свои стаканы они осушали с таким громким прицокиваньем, словно науськивали гончих», «священник вдруг приободрился и оживился, как юноша, которому предложили пойти подглядывать за купающимися девушками»…
Я прочитаю й інші романи Отара Чиладзе, якими він збагатив грузинську і світову класику.
15 жовтня
Чотири роки тому, у Всесвітній день письменника 3 березня у приміщенні Будинку літераторів подарував мені свою нову книгу прози Василь Горбатюк. Пишу так вивірено не тому, що маю пам'ять добру, а – Василь підписав мені, зазначивши на звороті оправи де й коли. «Птиці над нами» (Кам’янець-Подільський, ТОВ «Друкарня Рута», 2016, 270 с.) – гарна назва, за однойменним оповіданням гічкоківського настрою з тривожними жахами й справдженими пророкуваннями. Таке несподіване оповідання в щедрій на кольори палітрі письменника. Він мій майже ровесник, хоча стартував на десятиліття раніше книгою «Ясен-дерево». Звідтоді читаю усе Горбатюкове, що з’являється друком. Він близький мені і ясним реалістичним письмом, і прагненням літописати наше сьогоднішнє нелегке буття, і недавнє трагічне. Більше скажу, відчуваю рідне плече тютюнниківського призову. Під магічним впливом Григора виростали і старші від нього письменники (Анатолій Дімаров, Микола Кравчук, Феодосій Роговий), й молодші та зовсім молоді: Микола Стеблина, Анатолій Колісниченко, Григорій Булах, Василь Шкляр, Михась Ткач, Микола Литвин, Олексій Микитенко, Володимир Шкурупій, Володимир Даниленко, Григорій Цимбалюк, Сергій Осока… І кожен з них знайшов свою власну стежку в літературі, і всі вони сьогодні першокласні майстри.
Прочитана книга (поки з часу дарування я її прочитав, Василь видав іще кілька) виводить мене на такі роздуми й узагальнення, хоча, повторюсь, у творчості Василь Горбатюк багатоцвітний – він автор кількох романів, побудованих переважно на документальній основі, багатьох літературознавчих розвідок, краєзнавчих нарисів. Але оповідання – його візитна картка була й лишається по сьогодні. Три повісті у книзі читаються легко, часом з гумором, але таке враження, що письменник у задумі йшов не від події чи характеру, а від теми та ще й не зовсім нової, хіба для самого письменника (пошуки щастя студентки педінституту; курортний щоденник грішниці; виборча кампанія навиворіт), а тому я відчув навіть якесь розчарування від прочитаного. Зате як зблиснули кілька коротких життєвих історій-доль у оповіданнях «Кузьо, Гундатра з коровою і Райця», «Глина», «Опудало», «Риба». Пізнаю рідних подоляків не тільки за лексикою (падкати, мащіння, Голя, хармани, шолопиння, кальобахи, впомку, кленчук, йдіть ви кібєні матері, вальок, хаменати), а й за вмінням незлобиво посміятися над власною захланністю (баба Петрунька) чи корчити з себе грізного й кумедного (Сянько) – наперекір трагічним обставинам, що їх посилає недоля.
П’ять оповідань з однієї книжки у скарбницю шедеврів української новели – це багатий ужинок.
21 жовтня
В останньому своєму електронному листі, за день до відходу у кращий світ, він писав мені: «Повернуся ближчим часом двома книжечками про Шевченка…». І ось тиждень тому, коли ми проводили вечір пам’яті «Два роки без Володимира Панченка» у бібліотеці, яка носить більше року його ім’я, мені в книгарні «Є» повідомили: надійшли з видавництва книги. «Шевченко зблизька» (Київ, «Темпора», 2021, 272 с.). «Поезія Тараса Шевченка і світло його особистості супроводжують мене від малих літ і дотепер» – перший рядок книги, звернення до читача, освідчення в любові до національного Генія. Під передмовою стоїть дата: 24 вересня 2019 року – жити лишалось двадцять днів.
Книгу складають 19 літературознавчих новел. Це Панченкове визначення жанру. Літературознавчі новели він писав усе життя: візьміть будь-яку його книгу і ви в цьому пересвідчитесь. Навіть така цілісна, як «Повість про Миколу Зерова», розділами (новелами) публікувалась задовго до виходу окремим виданням. І в щойно виданій книзі не всі новели написані в останні роки, хоча більшість – це наслідок недавніх його мандрів Україною. Володимир Євгенович прагнув ступати у Шевченкові сліди в прямому значенні цих слів: об’їздив більшість Шевченківських місць і зафіксував у слові сьогоднішній їхній стан. Не всюди враження були позитивні, траплялись болісні аж до розпачливих, які диктували категоричний висновок: українцям слід докласти великих зусиль, аби «вирватися нарешті із постколоніального, постгеноцидного стану…».
Вражає кількісно і якісно опанована автором світова Шевченкіана: від прижиттєвих відгуків-рецензій на творчість Кобзаря до сучасних, зарубіжних в тому числі (Франція, Росія, Узбекистан, США), багато джерел архівні. Письменник сміливо полемізує з іменитими шевченкознавцями, зокрема Петром Журом та Іваном Дзюбою; розвінчує безпідставні з претензіями на сенсації гіпотези сучасних вигадників та фантазерів (наприклад, про Шевченкових нібито дітей); не обминає і дражливих моментів у житті й творчості поета, подає їх опукло, в деталях, аби не лишилось і краплі сумніву в недомовках, ухилянні від правди (такі, до слова, розповіді про стосунки Шевченка з фінансовим благодійником першого «Кобзаря» Петром Мартосом, який виявився згодом брехуном і наклепником, чи про «втечу» з Веселого Подолу від Аркадія Родзянка, в якого забув рукопис – не виключено, з поемою «Єретик»); оприлюднює без купюр забавного листа Тарасового як зразок епістолярного спілкування «мочеморд». А які блискучі, точні аргументи Панченка, коли він протиставляє демократизм і національну солідарність Шевченкової музи проімперському духові Пушкіна у творах, написаних на замовлення царя-сатрапа!
Читач знайде у цій книзі багато цікавих і вражаючих фактів: наприклад, що роман Діккенса «Домбі і син» першим переклав російською Олексій Бутаков, капітан, керівник описової експедиції по Аральському морю 1848 року, який у свою команду запросив Тараса Шевченка; що приватна бібліотека Рєпніних у Яготині нараховувала 30 тисяч томів, більшість яких були мовою французькою; що вічно 32-річний Яків де Бальмен, смерть якого побудила Шевченка створити поему «Кавказ», сам написав 12 повістей, які знайшли свого видавця лиш через півтори сотні літ; що…
Слідом за автором кортить іти в бібліотеки й знайомитись (кажу про себе) із повістями Пантелеймона Куліша «Історія Уляни Терентіївни», «Михайло Чарнишенко» та книгою його спогадів «Майже півстоліття тому»; з романами попередника Гоголя, популярного письменника початку ХІХ століття Василя Наріжного; з проімперською повістю Олександра Пушкіна «Путешествие в Арзрум»; по-новому прочитати повість «Близнята» – у прозі, вважає Панченко, наш пророк взорувався на Гоголя…
…На вечорі пам’яті Федір Шепель сказав, що коли читає прозу Панченка, то чує його голос. І я чую. І голос, й інтонації в реченнях. Я завжди дивувався вмінню Володимира Євгеновича розповідати, наче читати по писаному. Мені навіть здавалось, що він уже написав те, про що розповідає, а тепер лиш озвучує – такою бездоганною була його мова.
23 жовтня
«Не треба читати!» – відповідаю собі сам на свою ж пропозицію від 29 вересня. «Повітря згустилося до в’язкої субстанції…», «Гілки старого горіха, мов пазурі ненажерливого хижака, шкребли дах, намагаючись зірвати його й дістатися смачної поживи», «Волога начебто тільки й чекала цього, нестримним вихором увірвалася до помешкання й гінко злизала холодним язиком останні залишки тепла й затишку»… Це з перших сторінок «роману», перепрошую за лапки, «Відірваний аркуш» (Київ, «Ліра-К», 2021, 196 с.). Іще заглянув углиб попсованого такими ж реченнями паперу… Словесний понос про житейські будні з прагненням полоскотати читацькі нерви. Яскравий приклад сучасної графоманії. Не треба читати.