Петро СЕЛЕЦЬКИЙ
Всесвітами зустрічей-розлук
* * *
Тепер це так. Тепер ми знову Троя,
Боги й герої – в нас і поміж нас...
Жнива смертей і дикий клекіт бою.
Звитяги зброя... Слави перифраз!
І крик землі, і лютості зола,
І Волі клич, що Доля берегла
Нам у віках борні й самопожертви!
Тепер це так. Ні, не царі й адепти,
А щира правда проти приску зла!
Данайців зграї. Справджень панорами.
Утрат заграви. Лих кощава тінь.
Старих історій темні вежі й брами.
Пекельний сплав провіщень і прозрінь.
І віща мить, коли над Полем Бою
Вже сходить Сонце Днів Нових і Мет,
А дика збродня за жаске шолом’я
Повзе, мов гаддя… Утікає геть!
Пташиний грай над тартаками лиха,
Руїни жител, обриси будов.
Мій рідний край. Мої шляхи і віхи...
Як звіку – Троя. Плоть її і кров.
Космічна твердь. Стрімких часів полова.
Завія рушень. Галактичний нурт.
Небесних сфер і кіл земних основа.
Душа Буття терпка і гонорова.
Одвічний шлях крізь терни втрат і скрут
***
Прийдешнє відрізняється від «Нині»,
Минуле відрізняється від «Є»…
Все, що було дароване людині,
Нараз і нагло нічиїм стає.
Старе гніздо на змерзлій горобині
Пташиних снів не бачить, як було,
І предків поруйновані твердині
Вростають у ґрунтів захланне тло.
Старих дерев коріння вузлувате
З останніх сил тримається землі.
Ковтає безвість наші дні і дати,
Як океан ковтає кораблі.
Вони десь там, на дні… Обставин пута
І брак мети, надії та снаги
Тепер для них ніяка не покута,
А кревних суходолів береги
Байдужі їм, як і порти колишні,
Старих причалів барви мерехкі,
Пишнот земних вогні божисті й грішні,
Забутих правд зім’яті сторінки,
Людських марнот підстави незлостиві,
Днів перемін механіка чудна…
Та не чужа і їм творяща сила
І вічний жар всесвітнього горна!
І вод земних одвічна таїна,
І дивовижа всеземного лона,
І неминущих істин спори й грона,
І вітер, що вітрила напина!
І ця двоїстість наших дат і мет,
Натхнень і відань нетривка основа,
І марних істин зламані окови,
І Майбуття чарівний силует!
***
Що починалось так бравурно й бучно –
Зійшло на пси – в тім логіка своя…
Природа цього часу загребуща,
Стрімка його пекельна течія!
Втішатись нічим, тож утішмось будь-чим,
Перегорнувши кілька сторінок –
Рутинних днів обставини ядучі,
Розчарувань і марнославства змрок…
Одвічних царин полохкі видіння,
Повторюваність Всесвіту. Сльоти
Околи й хлані. Терени гордині,
Гілля дерев, яким рости й рости,
Аж поки їх, як наших днів, торкнеться
Осінній грай, і перипетій зміст,
Як зойк струни, роковано озветься
У метушні манірних середмість…
Який же спомин, ніби шрам під серцем,
Не вицвіте по герцях літ, аби
Крізь шмаття рацій, візій і концепцій
Нарешті проступило: НЕ РАБИ.
Яким же шляхом, крізь які незгоди
Під стягами гартованих когорт
Прийдете ви, сини мого народу,
Щоб ствердити, що ви таки народ?
Самотній мандрівник
В.Д.
Самотній мандрівник ген краєм лану
Йдучи, подаленів, подаленів…
Яріє далеч, хижа і жадана,
І дух давнин блукає між ланів.
І де той хлопчик, чемний і старанний?
І де юнак той, мрійний і палкий?
І де той гад, що наставляв нагана,
Кривився, не відводячи руки,
А потім реготав, неначе кашляв,
Дивився зизо, люто шепотів,
Про те, що знає, як буває страшно,
Та він, мовляв, лихого не хотів!..
Самотній мандрівник. Мовчання кволе.
Час, ніби потяг… І заручник теж.
Лик пробувань. Розчулення схололе –
Живеш, як можеш… Можеш – то й живеш…
На белебні часів – підступства протяг,
Відчужень і зловтіхи трем і тон…
Колишніх друзів чорно-білі фото.
Глибінь зневір. Затятості фантом.
Предивна повість. Праісторій сталість...
Чорнильна мудрість неймовірних саг
Самотини верлібрами писалась
На теренах поразок і звитяг,
Щоб знову –
Дикість пустки, тирси цнота
І скитська далеч – вежі древніх меж,
І все, що наше… Все, що буде – доти,
Допоки не впаде остання тверж!
***
У далеких містах і портах –
Неприкаяних, мрійно-морочних,
На чужих і своїх, очужілих давно теренах,
Серед будня і в снах,
У щоденних метаннях і прощах,
У лабетах буття
Я даремно шукав опертя.
То під шепіт струни, то під вітру виття
Я даремно шукав опертя.
Наче безміру голос у мушлі,
Наче вічності поклики й грім, –
Марнотрат, пересмішник, ослушник, –
Я знайшов його в шумі раїн!
Ніби голос таїн серед весен і зим,
Я знайшов його в домі своїм!
В безберегих світах
Свій верстаючи шлях,
Я знайшов його в нурті земнім.
***
Тепле море. Небесні перкалі.
Тінь баркаса. Стерно, як стило…
Захід сонця і подих містралю,
Струм вогню і смарагдове тло
Неокраїх часів покордоння
Міжсезонь безпорадно летких.
Повертаюся, ніби додому,
В тихий світ відшумілих утіх.
Оповитий дрімотою плину,
На осонні морському стримлю.
Неприкаяну землю чаїну,
Цілим серцем, як перше, люблю
І, вдивляючись в далеч оспалу,
Я її уявляю нараз
Тлом вітрильника біля причалу
І порталом до мандрів…
Для нас –
Оберегом від хланей і змроків,
І прийдешнього тінню – для всіх,
Хто загруз, як і ми, ненароком
У світах відшумілих утіх!
***
Всесвіту за рамою вікна
Не ховає вицвіла фіранка,
А сердець химерні забаганки
Не тамує смутку пелена.
Пазуристих засторог мана
Не спиняє юного піїта.
Він для цього виміру і літа –
Іскра споконвічного горна!
Все, не нами писане, колись
Втілиться у вимірах божистих
Кревних істин Золотого Міста,
Як степів речистих вість і зміст.
Шляхового поля давнина,
Днів рутинних неспромога млосна –
І вертепна пісня, суголосна
Всесвіту за рамою вікна…
Осьде він, палких осяянь слід,
Віщих митей заповітна рута!
Мерехкий нерукотворний скрипт.
Все, що має право знову бути,
Щойно тихо помандрує геть
Пробувань буденних і безликих
Млявий час, а наших відань ріки
Плинутимуть, повні світла вщерть,
Серед нив, садів, гаїв і лук,
Чарівних історій теренами…
Руслами подій, що досі з нами,
Всесвітами зустрічей-розлук.
***
Приховане в словах – правдива грань,
Затінене минущістю поличчя –
Як храм для двох, де дотлівають свічі
Веселих спраг і рушень. І долань.
Як таїна визнань. Як смутків прах
Як обіцянь мана і відань скупість,
Приховане в словах – одвічна сутність
Чарівних вод у срібних жолобах.
Часів пречистих, днів діянь і змаг
Невпинний струм крізь неспромоги збродні.
Все те, що ми любили досьогодні.
Теплінь – як рінь минущого в словах...
Зі світом сам-на-сам
Митець – не резонер.
Йому не це дається.
Він – віск. А часом – нерв…
Йому нема причин.
Він – Цезар і Нерон.
Він – Будда і Аецій.
Трясовина жадань
І вітер палестин.
Він – чину суть і кпин,
Він – син стихій і буднів,
Акин і паланкін,
Струна і тамбурин…
Свіча і тінь меча,
Абстракцій і проекцій
Стражденний дух і зух.
Ріка і потерча.
Сповідник всіх святих,
Він сам бреде на сповідь,
Нашіптує собі
Слова, яких нема.
Жаский і хижий світ
Його, як мишу, ловить
І рідко омина
Сума або тюрма.
Він – міна і сапер,
Він – мов Лівша з блохою,
Він – і Хома, і Вій,
Він – і коса, і жнець…
Приборкувач химер,
Адепт і тінь героїв,
Ловець світань і мрій –
Ось хто такий митець!
***
Зриваючи з подій і маски, й грим, –
Тут чи в театрі п’яної таверни –
Не май надій сподобатися всім,
Надії ці занадто ефемерні…
Уперто йди за вибором своїм.
Як часто це єдиний шлях – крізь терни,
Бо тиха втіха випадає тим,
Чий кожен день – незрушна гладь озерна,
Кому чужий затятості екстрим!
Кому не личить пілігрима роба,
Бо їхній шлях – ніяка не випроба,
А зреченість чужа їм, та однак
І їхні дні – немов дозрілий злак,
В якому сплять майбутніх нив посіви.
Див далина – вона для всіх дана,
І світу плин – мелодія одна.
Велична, досконала і красива,
Вона панує над творінням цим,
Являючи нам лики див осінніх…
Простуючи, як перш, у далеч сиву,
Зриваючи з подій і маски, й грим,
Не май надій сподобатися всім!
***
Зрідка, ніби рожевий топаз,
Неповторне являється, зрідка!
Кілька слів мерехких, кілька фраз,
Несправдешнього неба пазлітка.
Земномор'я блідий небокрай
Пересичений світлом осклілим.
Відпливає баркас, а курай
Щось нашіптує дюнам і хвилям.
І сплітається в кількоро нут
Митей гаснучих музика тепла,
А хапучого розпачу спрут
Поринає в смарагдове пекло.
Блякне й губиться в далечі верст
Кришталевого сяйва намисто.
Надвечірнього сонця ефес,
Незбагненного сенси і змісти.
Осоружного часу стило,
Непоборної величі спазми…
Перетлілого наміру тло,
Шрот колізій і ґлузи оказій.
Тут нічого нема напоказ,
Просто сутнє так ясно і близько!
Відблиск дива – рожевий топаз,
Знак зорі на устах одаліски.
Переліски обабіч доріг,
Даленіючих обширів шерех…
О, якби ж я лишитися міг! –
Я хоч каменем вріс би в цей берег.
Дух одвічний вартує,
Немов стереже від ганьби
Перевтілень, подібних
На злих сакраментів гримаси, –
І насправді рятує –
Від сонного груддя доби,
Від безладдя сипкого,
Від ґлею безликої маси…
Дух одвічний
Вартує цей світ –
Стереже від ганьби.
***
Безжальні діти скрушної епохи,
Собі самим байдужі і чужі…
Марніє час, міняючи потроху
Буття земного макабричний профіль.
Триб веж і меж. Околиць вітражі.
Шануйся! Думай. Пам’ятай: за рогом
Зухвала темінь запасла стилет
Безликих кривд, нудних методологій,
Гадючих логік і падлючих мет.
Об чім клеврет нашіптує на вухо,
По кому плач, кому надії брак?
Земних облуд словесна потеруха
Світ огортає, мов сніги байрак.
Мов хмара – гору. Ніби повінь – ріні
Яруг і балок. Мовби вітер – гурт
Старих дерев. Як безмір – зір жариння
На прузі звад, на белебні остуд…
Перебувань земних метаморфози,
Все, що віддав, і те, що впало з воза.
І канонічних мрій календарі –
Твій шанс на участь у нещадній грі,
Уроча мить у нурті цього трибу,
Де ти – як всі, хоч непричетний ніби
До всесвіту щедрот, в полоні скрут
Враз осягнеш, навіщо ти ще тут!
***
В жорстокого віку звиху
Побачив і я нараз:
Є правда моя і їхня –
Це все, що єднає нас.
Зневіру чи втому тиху
Ця думка немов зітне…
Знебулись шляхи і віхи.
Цей світ упіймав мене.
Палають осінні скрипти,
Лишаючи попіл фраз…
Надії палкої крихти –
Це все, що єднає нас.
Незброджених душ релікти
І мрячних обставин фарс…
Дорога – найкращі ліки,
Це все, що єднає нас!
Напередодні
І.В.
Кого збереш під збляклі прапори
Цих листопадів, мічених морозом,
Де зріють будні млявої пори,
Де пазли фраз і гри метаморфози, –
Кого збереш під збляклі прапори?
Старих садів хламиди шелесткі,
Химерні дійства, велелюдні тракти…
Куди вестимеш підупалу шляхту
Сподвижників? Яких пустель піски
Які поразки їх навчать коли,
Цей ґрунт і шлях пізнавши, полюбити
Ці тла віків і днів дереворити,
І спрагу руху, і полони мли?
Цей дух ночей, мов чари омели,
Світань сяйливих невмирущі лона
І неба крону, і жалінь солону,
І журавля, і стомлене «курли»?
Цей час тече крізь нас – як річка Снов,
Як смерк надій і зречень велемовність,
Як листопад, що стих і прохолов,
Як те, що нам лишається натомість:
Химерний слід край нетривкого тла
Минущості, коли натхнень осмута
Змиряла дух, немов незримі пута,
Як лід змиряє струми джерела…
Мрій мерехких осіння аритмія,
Жага доріг. Земних узбіч віки…
Світ не маліє, він лише німіє,
Як давніх книг забуті сторінки!
Панічний карб величної пори –
Мана бравад… Розрад бравурна сутність.
Прийдешніх днів магічна неприступність –
Кого збереш під збляклі прапори?
Цей шлях без лоцій, що не говори,
І стільки моці в днів грядущих кроці!
А що було – в емоцій поволоці…
КОГО ЗБЕРЕШ ПІД ЗБЛЯКЛІ ПРАПОРИ?
***
В минущих снах надій, де тла цвіли,
А тихі ранки мріли і яріли,
Я теж лишив, як слід серед імли,
Уяв і мріянь марево щасливе.
Що гріло серце юному мені?
Де зерня й мливо проминущих значень?
Схолола слів і фраз черінь гаряча,
Тепер мій світ – як хліб на черені…
Київ – Дублін
Броніслав КУМАНСЬКИЙ
Вінок ремейків. Поминальний
«Моль»
«Коммунизма
призрак
по Европе рыскал…»
Володимир Маяковський *.
Время –
начинаю
про Путина рассказ.
Но не потому,
что мрази
нету более.
Время потому,
что именно
сейчас
надо
разобраться
с этой
«Молью». **
Сталинизма
призрак
рыскал
по подъездам.
Уходил
и появлялся снова.
Посему поэтому
навстречу съезду***
зачат был
обыкновенный гопник
Вова.
Он лихой,
но не из тех,
кто глазом
упирается
в свое
корыто,
Землю всю
охватывая
разом,
видит все,
и где,
и что зарыто.
Впрочем,
что о нем
еще
писать?
Лишь
два слова:
редкая паскудина.
Закрываю
общую
тетрадь,
как захлопнет
мир
Рассею Путина.
* Поема «Владимир Ильич Ленин».
** XIX з’їзд ВКП(б) - (КПРС)
*** Прізьвисько Путіна.
Шагане
Шаганэ, ты моя, Шаганэ!
Потому, что я с севера, что ли…
Сергій Єсенін.
Алинэ, Das ist mein, Шаганэ!
Потому, что я с севера, что ли,
Одурев от рязанских раздолий,
Я полез на соседское поле
Поохотиться на войне -
Алинэ ты, моя Алинэ.
Но соседу, хохлу, Алинэ,
Ты представь себе лишь на минуту,
Не понравился почему то
Мой визит-куртуаз при луне.
Тоже брат называется мне.
Начал в небе ракеты сбивать
Самолеты и вертолеты,
На какую такую мать
Мне нужна была эта охота?
Мерзнет в поле железный конвой,
Нет того, чтоб ссудить одеяльце,
Он за горло - по-братски ж - рукой
Отвечает ногою по... пальцах.
Ты в Швейцарии, тихой стране,
Я в подвале, в предчувствии краха.
И дрожу тут наедине
То ль от холода, то ли от страха.
Всюду чудятся, милая, мне
Вертухаи, параша, неволя.
Хочешь, я расскажу тебе боле -
Я в петле себя вижу во сне.
Алинэ, ты моя Шананэ…
Слово олигархов к путину
Мы так Вам верили, товарищ Сталин,
Как иногда не верили себе…
Михайло Ісаковський.*
Оно пришло, не ожидая зова,
Пришло само – и не сдержать его,
Чтоб рассказать, как нам теперь хреново,
А, может быть, и более того.
Вы были нам опорой и порукой,
Что с Вами нам расплата не страшна.
Скажите нам, когда Вы стали сукой,
Чтоб нагло занять место пахана?
Мы так успешно грабили и круто.
Уверены, что властвуем страной,
Мы так Вам верили, товариш Путин,
И что теперь? По миру? И с сумой?
Вы предали друзей, Европе нагрубили,
Себя вообразив вершителем епох…
В Одессе говорят: «Таки, шоб вы так жили»,
А мы Вам говорим конкретно: «Шоб Ты здох!».
* «Слово к товарищу Сталину».
Пекло. Напис на казані
Здесь лежит Серова Валентина…
Костянтин Симонов.
«Здесь кипит известная скотина –
Грозный полководец на понтах,
Богом проклят и землей не принят,
И всем миром дружно послан нах…»
Котляревський - путіну
Що сказав би Іван Петрович
російському президенту сьогодні
Ти, ніби, парубок моторний,
Але далеко не козак,
Хоч вдавсь на всеє зле проворний.
Ти - просто пітерський чудак*.
Для козака найперше - слава,
Для козака – найперше – честь.
Для тебе ж головне – «халява»,
А честі в тебе зовсім несть.
Гай-гай! Тобі Рассєї мало?
Тобі Дніпра не діставало?
В Украйну кігті запустив.
І думав, як підеш війною,
То зробиш з неї купу гною?
А дулю з маком не хотів?
На що ти справді сподівався?
Щоб наш народ тобі піддався,
А, може, й з квітами стрічав?
Якби ти радився із нами,
А не з Мединським і попами,
То, може б, і Закон наш знав:
«Любов к Отчизні де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильніша од гармат,
Там жизнь — алтин, а смерть — копійка,
Там лицар — всякий парубійка,
Козак там чортові не брат».
Ти бачиш, як ми пораділи,
Як гаряче тебе зустріли,
Який піднесли коровай?
Тож забирай своїх зас@ців,
Осмалених, як гиря ланців,
І швидше п’ятами кивай.
* Це слово кожен може розуміти так, як вважає за потрібне.
Слава Україні!
Героям слава!
Василь БОНДАР
DER DRITTE WELTKRIEG
оповідання
1.
Рама з хряском тріснула й на підвіконня всередину хати посипались друзки скла. На підвіконня, на лаву і на стіл, що стояв на покутті під причільною стіною. Дід Лавруньо навіть не встиг перелякатись, як знадвору почувся картавий і писклявий, немов дитячий, голос:
- Heraus, russische Schwein!*
Дідові здалось, що все це він бачить у якомусь дурному сні, але той противний голос повернув його до дійсності:
- Ich wiederhole, russische Scheise: heraus!**
Дід Лавруньо вчив трохи німецьку мову в школі, але ці образливі слова нагадали йому полон під Білою Церквою у сорок першому. А ще чомусь подумалось, що то було не найбільше приниження, якого він зазнав на своєму довгому віку: покричали, погиготіли бузувіри та й відпустили на всі вітри. Не всіх, правда, але хто назвався українцем…
- Стгелять, гускій свінья?!
Ці слова підняли діда з ліжка й повели надвір. Зовсім не думалось тікати чи ховатись. Перед порогом він взув кімнатні тапки (самошиті, на твердій підошві – років п’ять тому привезла невістка гостинця з міста) і, причинивши на клямку хатні двері, вийшов під козирок ганку. Аж тоді побачив розбійника. Він стояв, одступившись на кілька кроків від розтрощеного вікна, стояв незрушно й виклично. І дід знову подумав, що це щось несосвітенне коїться… „Може, це вже смерть по мене прийшла, та й виробляє такі баляндраси?“ – думав мовчки Лавруньо й напружено дивився на прийшлого. Точно таке, як тоді під Білою: зарозуміле, самовдоволене… Ще й окуляри темні почепив… Вже й до нас ця мода… Мода для дурного народа!
- Ти нащо, сукин син, вікно дідові розгатив? – спитав сердито дід театрального німця, і з цієї фрази його серце стало наповнюватись люттю, як би й справді він переступив зі сну в реальність і лиш після сказаного побачив скоєне: замість вікна, що мало б світитись рожевою призахідною загравою, зяяла чорна діра з уламками рами та гострими шматками шибки.
- Ich verstehe russisch nicht, Donnerwetter! – вилаявся німець. – Bist du selbst zu Hause?*** – показав указівного пальця.
Дід Лавруньо розгубився. І невідомо з якої причини кивнув головою, таки вчувши в тій гаркавості не вимогу, а запитання.
Перед ним стояв німець. Наче вернувся сюди з тих понад шістдесяти років. У зеленому мундирі, охайному, випрасованому, з чорними погонами, в кованих черевиках з заправленими холошами, запилюженими, але добротними – дід знав їм ціну, бо привіз після війни з Німеччини такі самі і носив років п’ять, поки в Дніпродзержинську, у тюрмі, гражданін начальник не стягнув. І каска натуральна, німецька, і автомат, туди твою в корінь!.. Лавруньо відчув, як легенький холодок пробіг йому по рівчачку спини, і тут же розгнівався на себе: ич, шмаркача злякався! Та мені вже, голубе, нічого не страшно…
- Jajka, mljeka! – німець відірвав на мить руку від автомата, загребущо змахнув нею до себе. Рукава його гімнастерки були закочені по лікті, точно як у післявоєнних фільмах, що їх крутив Василь Копійка безперестанку у колишній церкві, переробленій на сільбуд. Нема сільбуду, давно нема…
- Jajka, mljeka! – повторив вимогливіше німець і червона заграва закипіла в його окулярах.
- Яйця, може, є, а молока… Коза не доїться, запустив, звідколи баба померла… Шість років нема… – бубонів собі під ніс Лавруньо, не відаючи, потрібні цьому обияснику його пояснення чи він справді ні бельмеса не розбирає.
- Suchen!**** – кивнув німець головою в бік шопи і тільки тепер дід побачив іще двох чоловік коло хвіртки – один довгий, як тичка, з гвинтівкою за плечима, а другий широкоплечий і мордатий, при кобурі на широкому ремінному поясі з зіркою на пряжці. Та молоді обоє, наче хлопчаки. Вони притьма кинулись виконувати розпорядження німця і скоро в шопі закудкудакали кури, залопотіли крильми, потім двоє червоненьких вискочили проворно, як вивірки, перелетіли через тин і зникли, не перестаючи кричати, в густих бур’янах.
Дід Лавруньо стояв перед порогом своєї старенької хати і не міг вирішити що йому робити. Чи кидатись обороняти паршивеньке своє хазяйство, чи потакати мовчки цим грабіжникам серед білого дня? Смерті він не боявся: війну пройшов, хіба раз доводилось дивитися прямо в чорну дірку дула, як тепер дивиться без страху… Та й життя збігло, з усіма, здається, найдорожчими попрощався – чи сьогодні, чи завтра, однаково… Тільки ж де це вона взялася, ця німчура?
І чим довше дід Лавруньо дивився на німця, тим більше виникало в нього бажання отак просто підійти й розпитати, чого це він уже другий раз на дідовому віку сюди приходить непрохано? Каялися ж німці перед усім світом, просили прощення, он же недавно ще й марки виплачували тим, кого забирали на роботи в Німеччину… Ховався Лавруньо від облав, не дався поліцаям у руки, бо самі ж поліцаї, виселкові хлопці, й попередили, але, видно, на роду було йому написано побувати в німця. І не просто побувати… Ех, гріхи праведні і неправедні…
Погоня за курми в шопі закінчилась швидко. Першим, бахнувши дверима, вийшов довготелесий.
- Drjutsch, dozyk – dwje uryli! – винувато вирячив він очі до німця. Потім кинув на землю курей з заломаними на спину головами і заходився гидливо витирати долоні об спориш. – Kljeschniwhawnje, schisdjez!
- Mudak blja! – гарикнув другий, з кобурою на поясі, зиркнувши на діда. Він оббирав червоне і біле пір’я на своїх штанах і спльовував набік.
- Sam mudak! – огризнувся довготелесий.
Німець байдужим поглядом обвів куроловів, начеб їхня гризня його й не стосувалась, звів очі на небо, яке почало прокльовуватись блідими зорями на іще світлому тлі, й рішуче повів дулом автомата:
- Gehen mit!*****
Дід Лавруньо стояв як вкопаний. Він забув усі мови світу. Він чув, як вони джеркочуть, але нічого не міг втямити. Йому враз захотілось вмерти, запастись у землю, розлитись водою, як розливається останній сніг у квітні, коли він уже нікому не потрібний, а тільки заважає.
З прострації його вивів поштовх у спину. Дід, посторчакувавши кілька метрів, не впав, втримався на ногах, але капці в траві погубив. Хотів вернутися, та в лице йому глянула чорна діра дула.
- Vorwarts! – вереснув німець і тицьнув кілька раз перед себе автоматом. – Vorwarts, Donnerwetter!******
Вони вивели його за ворота й попрошкували дорогою до центра виселка. Дід іще оглянувся, і очі його встигли вихопити незвично чорну пройму вікна і незачинені шопині двері.
Дорога до центру густо заросла вівсюгом і мишійкою, проте вгадувалась простором поміж руїнами хат, залишками струхлявілих тинів, високими в людський зріст бур’янами та здичавілими черешнями і вишнями, на які давно ніхто не вилазив. Колись тут вирувало життя, підводи тарабаніли, машини здіймали куряву, а тепер якби яка й заблудила, то… Ось ці чим добрались сюди? Дід повів головою на боки, начеб хотів знайти відповідь на своє запитання. Ніде нічого не видно. Може, там, в центрі… І куди вони його ведуть? От би впертись та сказати, що нікуди він далі не піде? Тут, у цьому зеленому тунелі, зробилось так темно, наче вже геть споночіло. Якби молодший, то дременув би у бур’яни, що тільки смуга лягла б. І тоді попробуй потолочи ці зарослі, пошукай…
Коли вони вийшли із вулички на вигін, довкола посвітлішало, хоча з неба уже гостріше поколювали зорі. Дід Лавруньо мимоволі кинув погляд на крамницю і всередині в нього тенькнуло: на будинку зникла вивіска, замість неї над ганком звисав червоний прапор із чорним павуком свастики у білому колі. Прапор мирно ворушився на вітрі і те, що тримався він на держакові не вгору, а прямо звисав додолу, як із жердки, переконало діда остаточно – окупація. Перетоптав та попанахав він таких прапорів по всій Європі чимало…
- Halt! – наказав німець дідові. І додав, піднісши пальця вгору: – Ein moment!
Він важно й гонорово пішов до крамниці і скоро вернувся з цигаркою в зубах, а на ганку заворушились якісь маняки.
- Куди ви мене ведете? – спитав дід прямо і тут же отримав штурхана у плечі. Від того меншого, мидзатого, що оббирав пір’я на штанах.
“Стріляти або вішати!” – шарахнула діда раптом думка, і він знов піймав себе на тому, що таки підсвідомо йому стало од цього страшно.
Вони привели його на другий край виселка. Власне, тепер це була одна вулиця, розірвана вигоном, на якому колись стояли школа, церква-сільбуд і крамниця. Школи й сільбуду бозна-скільки нема. Віднедавна й крамницю закрили, а привозить виїзна лавка раз на місяць сякі-такі найнеобхідніші товари: хліб, мило, гас, сіль, на замовлення шкарпетки чи ще що хто замовить. Людей у Криничній Балці лишилось менше, як пальців на руках, а що старі та ні в чому не мають потреби, то нерідко торгаші не соромляться забути про свій обов’язок, бо ж ніхто ніколи їх за це й не журить… Самостійність, одне слово. А тепер, виходить, знов під німця пішли…
Коли діда Лавруня вели повз три чепурненькі хатини, його аж зчавлювало крикнути до того живого (живого! – він знав) безгоміння. Він уже й набрався відваги, та раптом довготелесий, з курми в руках, забіг наперед і ліктем відхилив хвіртку на Варчине обійстя.
2.
Як тільки в хаті вляглися бабські плачі й причитання, дід Лавруньо підсів до вікна і довго вдивлявся в темінь, але нічого видивитись не міг – ні землі, ні неба, одна густа, як смола, чорнота. Видно, затягло хмарами, подумав. Може, це й краще – дверима однак не будеш виходити, а дорогу він і з зав’язаними очима налапає… Головне, вибратися непоміченим.
Про те, що він не чекатиме покірно смерті, дід Лавруньо замислив собі одразу ж, як його турнули через високий поріг Варчиної хати і закрутили сінешні двері дротом знадвору. Поки за вікном ще смеркало, то дід бачив: манячить при воротях отой довготелесий з рушницею за плечима, стереже хату. А тепер і не видно нічого, і не чути.
- Варко! – покликав дід пошепки.
- Чого тобі? – зашелестіло в кутку.
Дід, намацуючи руками стіл, стіну, шафу, підступився ближче й заговорив іще тихіше:
- Поможи мені через кухню вибратися надвір.
- Чи ти здурів?
- А що ж чекати?.. Постріляють або спалять.
Мовчали. Втомились говорити про це: знов німецька окупація, dritte Weltkrieg,******* кажуть… Лавруньо чув, як важко дихала Варка: і без цього ядуха не давала їй життя…
- То пішли! Ножа дай якого – шибку вийняти.
А тоді враз зрозумів, що не треба ні з ким радитись, ні в кого нічого питати, а – діяти. Ночі в червні короткі, не зоглядишся, як прокукурікає з бур’янів деренчливим голоском червоненький його півник, якщо не забіг від переляку хтозна-куди.
Він рушив на кухню й інтуїтивно відчув, що баби звелися слідом.
- Ви куди, молодиці?
- А ти куди?
- Слухайте, - Лавруньо зрозумів, що без пояснень таки не обійтись. – Я зараз попробую вибратись надвір і хутенько збігаю в Янівку – може, розвідаю що й до чого…
- А нам що робити?
- А ви сидіть, поки я змотаюсь. Бо як підем усі, то одразу виявлять, чуєте! – дідові стало жалко покидати їх напризволяще, але нічого не вдієш. – Варко, у тебе всі вікна подвійні?
- У мене ще другі двері є, у тій хаті, через сіни, - згадала баба, як дівкою була, як жили з дядиною при одних дверях, а потім чи то посварився дядько з її батьками, чи чого там, та прорубали вони другі двері, прямо з тої хати, але недовго й користувались ними, бо дядька забрали на війну, звідки він не вернувся, а дядину невдовзі прикидало глиною у яру, коли полізла в яму глибоко й безоглядно… То й лишилась друга половина їм, яку вони перетворили фактично на комору: складалося тут усе потрібне й непотрібне.
Варка провела його через одні сіни, потім через другу хату і впустила в другі сіни, куценькі, вузенькі, як конурка, посновані павутинням і наповнені застояним глиняним духом – відчувалось, що давно-давно сюди ніхто не заглядав. І коли Варка спробувала відчинити двері, то помоцювалась, та й відразу задихалась, аж засвистіло у грудях. Дід Лавруньо відсторонив її, обмацав засув, скобля, розхилитав заіржавіле залізо, й воно подалось. Подались і двері, натужно й зі скрипом, який розпанахав діда навпіл. Довго стояли мовчки, вирячивши в темряві очі й нашорошивши вуха. Далі Лавруньо іще раз скрипнув і просунувся у щілину дверей, а тоді вже сміливо зробив крок на подвір’я й зупинився. Прислухався: тихо, тільки жаби кумкають у Ташлику, ледаченько, ледве чути. І він, скрадливо ступаючи в бур’янах, подався поза хатою: спершу обережно, а далі все швидше й швидше стежкою поза городи. Лавруньо знав тут кожну грудочку, кожну ямку – аби було здоров’я, то й побіг би, думалось.
За висілком він вийшов на шосейку, але пішов узбіччям, бо камінці кололи в босі ноги. І так десь, чи не в бур’янах, наступив на щось гостре, кольнуло, як у серце, але не було коли на таку дрібницю зважати. До Янівки треба здолати два пагорби – ось головне. Зійшовши на перший, Лавруньо оглянувся на Криничну Балку: виселок був накритий темною яткою ночі, тільки на березі Ташлика начеб як щось зблиснуло й погасло, потім іще раз. Але коли дід оглянувся на ходу перегодом, то ніякого блиску не уздрів. “Ввижається чортівня”, - подумав, аж йому стало шкода себе, бо це ж не інакше, як від переляку лізе отаке в голову.
Двічі з дороги його зганяли машини. Дід залягав у молодих шершавих соняшниках і пильно вдивлявся у світлові стовпи, які обмацували кам’яну дорогу попереду машини, вслухався в гул, начеб хотів із того зрозуміти: наші це машини чи німецькі. А ще згадував, як додому ночами він добирався тоді, з-під Білої Церкви: хоч і мав аусвайса, але не вірив загарбникам – незнані дороги, чужі ліси, ночував у полях, у колгоспних скиртах і жодного разу його не вметили німці. Везло, видно. Як і за другою мобілізацією, коли їх усіх, хто пересидів окупацію на виселках та хуторах, забрали необмундированими, на трьох одна рушниця, отака як у того довготелесого, що сьогодні його курей подушив – чи не всі Лавруньові односельці поклали голови за городами (під Баштечками, за Оратовом), а він вижив, зайшов аж у Австрію, надивився, як люди живуть – куди там братися нашому Іванові…
В Янівці дід найперше збирався постукати до племінника, найстаршого братового хлопця. Дорогою дід обдумав, що найкраще до нього, бо за меншим, головою сільради, певно, уже й смуга лягла, якщо не дай Бог не на небесах душа його – німці із владою не довго чикаються. А менший – рядовий колгоспник, фуражир. Та й до хати його серед ночі доступитися легше: хвірточка завше прочинена і собака такий лагідний, що хоч ноги об нього витирай. Правда, останній раз Лавруньо навідувався у гості до племінників років п’ять тому – ти бач, як швидко час летить!.. Не більше, як п’ять, бо ще баба була жива…
- Стій! Хто йде? – грубий оклик з темряви припнув діда посеред дороги. Він уже зайшов у село і, втративши за роздумами пильність, переходив шосейку. Тікати було пізно, тому поволі почав зводити руки. І картав себе, що так по-дурному попався. Баби сидять узаперті, надіються на нього, а він як хлопчак дався в руки…
- Ну ти гля, дурник та й годі – діда налякав, – обізвався з ночі тонкий жіночий голос. – Як хмолосну отако навідлі!
Дід Лавруньо опустив руки й голову. І стояв мовчки, не знаючи, що робити. Йому було соромно, старому солдатові, що отак здрейфив. Він провів очима пару молодих, які пройшли повз нього, і навіть у темряві зрозумів, по запаху, що обоє веселенькі. “Кому война, а кому …”
Він зійшов на асфальтовий хідничок і рушив попри штахетні тини, раз по раз пригинаючись під вишнями, які вже кисло-солодко пахли Купайлом…
Цю примовку Лавруньо почув після того, як вернувся з Австрії. Так казали й про нього, і тоді фронтовик жалкував, що його жодного разу за всю війну не поранило, проте не станеш же розказувати кожному – де, що і як… А може, й правильно казали. Бо ж просидів на хуторі, коли інші під Москвою та Сталінградом… І потім по Європі прогулявся, потоптав ворога не тільки в окопах, а й у пухових перинах… Та хіба він один, і хіба з власної волі? Врешті, він своє після війни одсидів, спокутував фронтові гріхи. Начебто за крадіжку пашні, але чомусь не всім тюрмою оддячували, адже не було, мабуть, жодного, хто б не спокусився в голодовку принести з току в пазусі…
Коли він постукав племінникові у причільне вікно, то вже й засумнівався: чи не візьмуть на глузи його? Бо ж не може так бути, щоб на виселку правили німці, а тут свої. Ось він проходив повз янівську крамницю і повз сільраду, то при тьмяних ліхтарях не уздрів ніяких змін: наші вивіски, прапор наш, хоч і невизначеного кольору, бо вицвілий і вистрапаний на вітрі. І дітлашні хоч би що: в автобусній почекальні гиготить та гилить такими матюками, що десятою дорогою їх треба обходити. Де ж та dritte Weltkrieg? Чи, може, німці обминули Янівку? Тому коли племінник, ввімкнувши надвірнє світло, став заспаний і в сімейних до колін трусах на дверях веранди, дід Лавруньо сказав:
- Сашко, ти знаєш чи не знаєш, що війна почалася?
- Війна?
- Атож, війна, – підтвердив свої слова Лавруньо і знову твердо повірив у них. – Ще вдень у нас на виселку німці об’явились. Надавали мені стусанів.
Сашко, мидзатий, з черевцем чолов’яга, почухався п’ятірнею, як згреблом, на спині, позіхнув на весь рот, потім враз приплющив сонні очі, роздер і витріщив їх на діда, мов на чудо-юдо.
- Дядьку Лавріне, ви де це взялися в таку пору? – дивився на його сухі побиті ноги з покрученими пальцями й товстими жилами. – Нічорта не розберу, що з вами? Заходьте до хати.
- У Криничній Балці німці, Сашко! – аж прикрикнув дід, дивлячись на племінникову одвислу щелепу. – Вельткріг – знаєш таке?
Сашко прокинувся остаточно, зійшов з веранди, обійняв рідного дядька за плечі – худенькі, кістляві. І весь бідолаха якось сильно змалів, звідколи вони востаннє бачились.
- Присядьте, дядьку, – попросив тихо племінник. – Розкажіть, як ви поживаєте, як здоров’я?
- Нема де, – сказав стурбовано Лавруньо. – Я прийшов сказати, а ти як хоч. Мені вже все одно, мені нічого не страшно, але я покинув у Варчиній хаті заклямнених молодиць, то треба вертатись. Бо німчура їх спалить до ранку. А в вас що – нема німців? То будуть завтра, побач. І не дуже висвічуй електрику, бо ще почнуть бомбити. Пішов я… – І дід оступився в темряву, яка його наче ковтнула.
Сашко хотів кинутись навздогін, завернути, але ноги стали якимись неслухняними, наче задерев’яніли. Він вимкнув світло й поплутався в хату. “Стерявся глузду дядько…– думав, умощуючись на дивані. – Треба було завернути, бо ще кудись забреде серед ночі”. Але заснути вже не міг. Крутився з боку на бік, розбудив жінку. Розказав їй про дядька.
- Геть здичавів, – спокійно мовила жінка, накрилась подушкою й засопіла. А Сашко не міг. Ще полежав трохи, пововтузився, а потім встав і тихенько, навшпиньки пішов у кімнату з телефоном. Набрав безбач дільничного Рудюка.
- Яке сьогодні число? – вислухавши, хрипло зі сну спитав міліціонер.
- Сьогодні? Сьогодні уже двадцять третє.
- Йолки-палки!.. Твій моцик справний? Чекай мене, я зараз буду.
3.
Коли дід Лавруньо вертався в Криничну Балку, на буйні червневі трави вже впала роса, обпікала босі ноги. А як зустрічний чи попутний транспорт заганяв діда в рів, то холодила ще руки й лице. “Мало їм дня, – думав Лавруньо сердито про тих, хто оце гасав серед ночі. – І німці для них – не німці”. Особливо здивував племінник: ти йому кажеш, що війна, а він очі витріща, як баран на нові ворота, і мовчить. Перелякався, факт. Дід пережив німецьку окупацію і знає, що не такий страшний чорт, як його малюють. За всю минулу війну разів два-три тільки й навідались було німці в їхній виселок: коли старосту настановляли та ще чогось там. Жодного разу за два роки ніхто й не стрельнув. А ці агресивні – як на фронті: “Русіше швайн!” – точно як у кіно. Дід Лавруньо після війни і після тюрми пішов був раз-другий у сільбуд до Василя Копійки, подивився під крик і свист ту брехню і назавсіди зарікся туди навідуватись. І в школі, коли вчителі запрошували на дев’яте травня, теж відмовлявся виступати. Хай, мовляв, ті говорять, що люблять медальки вішати на груди та бряжчать ними, як дітлахи. Була колись школа в Криничній Балці, семирічка, потім початкова, а тепер… Не треба й війни.
Він квапився встигнути до світанку вивести бабів з Варчиної хати. Треба було зразу всім виходити, але якби ж то знаття, що вони не пантруватимуть, що можна так просто вислизнути… Хоча хтозна, що там зараз діється: можуть і спалити хату, як довідаються про непослух.
Непослух у воєнному ділі може коштувати життя. Цю істину рядовий Лаврін Кукуріка запам’ятав на всі свої довгі місяці визвольного походу по Європі після того, як відмовився брати під Кенігсбергом молодесеньку німкеню на очах у її ж батьків. Вони вчотирьох із взводним Фомушкіним вдерлись тоді в маєток заможного бауера, двома автоматними чергами розтрощили шибки в вікнах на обох поверхах, нажерлися од пуза, а потім “на десерт” побажали фройляйн. Літня цибата німкеня, яка тільки-но готувала їм запашні шніцелі із смаженими помідорами, інтуїтивно відчувши біду, гримнула перед Фомушкіним на коліна й обхопила повними й білими, як лебедині крила, руками його запилюжені чоботи. “Вег!” – горлав на неї рудобровий туляк, а різким рухом руки одсилав солдат на юну голубооку дівчинину, яка мов перелякане звірятко забилась у куток і тремтіла осиковим листочком. “Рядавой Кукарєка! Вперьод!” – заохочував-наполягав взводний. Лаврін виставив долоню перед себе і бачив тільки сивого діда-німця, який хотів було втікти з кімнати, але Фомушкін двома одиночними перегородив йому дорогу і тепер старий сидів перед порогом, сльози текли по його обличчю, а Лаврінові здавалось, що то витікають його очі. “Кукарєка! За нєвипалнєніє баєвова заданія – растрєл на мєстє!” І Кукуріка виконав наказ. А потім іще не раз його приневолювали… А він не хотів? Як кіт сала. Отож “кому війна, а кому мать родна” – це й про нього. Ті походи, “расплата натурой за нашіх” пекли йому потім усе життя. Хоча нікому ніколи й не заїкнувся. Може, не випадково й тепер німці саме його виселок обрали… Але ж Варка тут при чому? Й інші молодиці…
Дід Лавруньо зійшов на останній перед виселком згірок і ноги в нього підломились: у долині палало вогнище. Не таке, як хата горить, але й не багаття – мов гаряча квітка посеред темряви. І дід прямо побіг з горба на той неблизький вогонь.
Горів на березі Ташлика ожеред торішньої лугової трави, яку хтось викосив, склав чепурненько, але забув забрати, й ожеред аж був почорнів за зиму й весну. Тому дід з полегшенням зітхнув. Тільки ж хто це його підпалив? Кому це він заважа? Чи не німчурня? І діда повело на те вогнище, як нічного метелика на світло.
Він спустився з кам’яної дороги до Ташлика і пішов левадою, раз по раз зупиняючись під сизими маслиновими кущами і вдивляючись у темряву, аби виявити якийсь рух, чи прислухатись до нічних звуків. І боязко, і солодко було дідові підступатись до зарінку, звідки вже вчувались голоси і сміх. Дід Лавруньо сторожко, на самих пальцях, обійшов зарослий густим ятаганистим зіллям рукав річки і на завороті мало не наткнувся на легкову машину, яку загнали в самий куток зарінку – її ледве діставали відблиски багаття. В машині щось сопіло й гикало.
Дід Лавруньо одійшов задки в гінку дерезу на краю городу – нічийого уже, давно покинутого – і приліг. Освітлений пригасаючим багаттям зарінок звідси бачився очам, як на долоні. Дід ясно зрозумів, що це отаборились непрохані гості, які загнали його у Варчину хату. Але хто вони й що вони? Дідові душа, серце, розум, усе його єство прагли тільки одного: довідатись про це. Він ще не знав, що робитиме опісля, як звідси вибиратиметься, коли почне сіріти. Він про це не думав. І геть забув про бабів, покинутих у хаті.
Десь за зарінком, у глибині темряви знов почулись голоси і сміх жіночий. А за мить з ночі вийшло троє голих-голісіньких: два хлопці й дівчина. Дівчина йшла як пливла. І розпущені мокрі коси віджимала на ходу легко й природньо, як ото на упаковочних коробках з-під шампуні малюють. Дівчина була до сказу ловка і хай би вона ще йшла і йшла, але вона заговорила, і дід Лавруньо мало не скрикнув: він багато на довгому віку начувся всякого, але такого… Один з парубків, худий і високий, підхопив дівчину на оберемок і розгойднув, начеб як кинути у вогонь, та дівчина стріпнулася всім тілом, звереснула, аж луна пішла над водою, й вони обоє попадали на землю.
- Тю, ти чіво ета, малахольная? – запитав, зволячись і оббираючи налиплу суху траву з тіла, довготелесий. Дід впізнав у ньому того, що курей крав і відкручував їм голови.
- Пашол ти, дурік! – випльовуючи з рота коси, відповіла русалка. – Настучу доцику, так он тєбя так от…
Вони присіли навпочіпки до вогню, спиною до діда, й верзякали про щось, але Лавруньо вже не прислухався. Він напружив зір, пошастав очима по зарінку й знайшов те, що шукав: купку пір’я, яка ледве сіріла в сутінках. Сумніву не було: це його кривдники. А де німець? Дід Лавруньо знав, що німець з’явиться безпремінно – а тоді що? Він готовий був заплакати від безсилля. І згадав Сашка, як той дивився на рідного дядька, наче той позбувся розуму. А таки позбувся… Щоб оце так датися пошити себе в дурні! Треба щось придумати, треба щось придумати!.. Дід поворушив закляклими ногами й наткнувся на щось тверде. Помацав рукою: ломака. Й одразу зашемрало в голові: кинутись і розігнати дрючком голяків. Та вони його в баранячий ріг скрутять… То, може, хоч гахнути по машині? Щоб скло посипалось і гикати там перестало? І діда ця думка зігріла. Він повернув голову до машини й побачив щось темне й квадратне біля переднього колеса. Каністра. Каністра? Дід тремтячою рукою заліз у кишеню штанів і налапав пачку з сірниками. Серце його калатало так сильно, що здригалась земля…
4.
Вайлуватий Сашко з дільничним Рудюком у Криничну Балку приїхали диркотливим “Ковровцем” вдосвіта. Заглянули на обійстя до Лавріна Кукуріки: хатні й шопині двері розчинені навстіж, крайнє під причільною стіною вікно розбите, тапки кімнатні знайшли в траві коло хвіртки, біле куряче пір’я поналипало на воринах… На зарослій дорозі й біля крамниці – жодних видимих слідів, навіть недокурка свіжого не знайшли.
- Чию дід хату згадував? – спитав Рудюк, обійшовши довкруг крамниці.
- Наче Варчину… Знаєш таку?
- Служба заставить знати, – мовив серйозно сержант міліції.
Двері бабиної Варчиної хати були закручені алюмінієвим дротом, Рудюк не став його чіпати, а заглянув у вікно, за подвійною шибкою одразу з’явилось кілька маленьких зморшкуватих лиць, які на хвильку заніміли, а потім заворушились, ожили, щось говорили між собою, але не було чути, і зникли. Спершу поторгали за вхідні двері, далі погупало всередині й першою у крайніх дверях висунулась баба Варка.
- Ой господи… що ж це таке… коїться на білому світі? – сказала вона, задихаючись, і заплакала.
Рудюк розпитав бабів про вчорашнє, про німців і поліцаїв. Баби говорили плутано, кожна про свої образи і втрати, втирали сльози, сякалися. Про діда Лавруня, який покинув їх серед ночі й кудись утік чи сховався, одне слово – пропав…
- А як би це я так рано про вас дізнався? – насварився на бабів дільничний. – От де він тепер дівся, йолки-палки?!. Так, розходьтеся по хатах, не бійтесь нічого, ніякого вельткрігу нема – це босярня забавляється, сволота. Сидіть вдома – сьогодні тут будуть слідчі.
Рудюк вичислив їх ще в Янівці, коли Сашко розказав про діда. Третій місяць ловлять пакосників… Обирають найглухіші села й розважаються: у квітні день народження Леніна відзначали у Пустоварівці, лекцію прочитали в клубі й заперли людей у підвал, пообіцявши вивезти на Соловки. Дев’ятого травня перемогу святкували у Глинистому: засмажили людське поросятко на майдані й салютували всю ніч ракетами. А тепер от двадцять другого червня…
Діда Лавруня знайшли на зеленому зарінку Ташлика коло вигаслого попелища. Він сидів босий і простоволосий з похиленою головою й навіть не ворухнувся на звук мотоцикла. Вся його одіж буда мокра, хоч викручуй, і різко відгонила бензином.
*Виходь, російська свиня! (нім.)
**Повторюю, російське лайно: виходь! (нім.)
***Я не знаю по-російськи, чорт забери! Ти сам удома? (нім.)
****Шукайте! (нім.)
*****Ходи з нами! (нім.)
******Ступай! Ступай, чорт забери! (нім.)
*******третя світова війна (нім.)
липень 2002 – 11 липня 2003 року