Тамара ЖУРБА
ПАРАСОЛЯ
Дощ по листю, по шибках,
Дощ струмками по стежках.
Бігла дівчинка додому
З парасолькою в руках.
Вітер свиснув, підлетів
(Він побавитись хотів)...
Підхопив ту парасолю
Й покотив до лопухів.
Виповз велетень Мурах
І сказав до вітру: «Ах,
Ти мені такий чудовий
Прикотив на хатку дах!»
Дощ по листю, по шибках,
Дощ по кісках, по шоках...
«Гей, віддайте парасолю!
Що за жарти?
Просто жах!».
СКРИПАЛИКИ
Вже нічка темряву снує
І стелить по землі...
А хтось на скрипці виграє:
«Ті-ці-ні...ті-лі-лі».
То заховалися між трав
Цвіркунчики малі
Вони – татусь мені казав –
Найкращі скрипалі.
Оті, що мають від пісень
І музики ключі.
Що полюбляють спати вдень,
А грають уночі.
Немов зоринки золоті
Видзвонюють в імлі:
«Ті-ці-ні...тіні...ті-лі-ті,
Ті-ці-ні...ті-лі-лі».
І я підходжу до вікна,
Вдивляюсь в темноту,
Аби побачить цвіркуна
І скрипочку оту.
ОБРУЧ
Місяць обручем котився
Й за тополю зачепився.
Я питаю в мами й тата:
«Як його з тополі зняти?»
ДУПЛО
«Ич, який, – бурмоче Сич
До синочка-сиченятка, –
Занизька для нього хатка…
Хоч візьми йому позич.
Але… Чув я ненароком:
Десь дупло тут є глибоке…
Ми знайдем його.
Не хнич».
АРЕШТУЙТЕ СОЛОВ’Я
Горобець мостивсь на стрісі,
Бо вже й вечір споночів.
А із гаю, чи узлісся
Соловейка линув спів.
Нашорошив заєць вуха...
«Тьох-тьох-тьох! Ф’юіть-ф’юіть!»
Повен місяць пісню слуха –
Заворожений стоїть.
Горобець крило відставив:
«Хулігани солов’ї!
Та яке він має право?
Всі оці сади й гаї,
Всі ліси – моя держава!
Це й мелодія моя,
Він краде у мене славу.
Арештуйте солов’я!
Горобець крильми махає,
А у небо: «Фіть-ф’юі...»
У веснянім зелен-гаї
«Хуліганять» солов’ї.
РОКОКО
Є в жабки Рококо
Сомбреро широке –
М’який капелюшок,
Гарненький нівроку.
Рококо щоднини
Його одягає,
Бо сонце пекуче
У їхньому краї.
ЗВІДКІЛЯ ТИ, ЖУРАВЛЯТКО?
Повертались журавлі
Із далекої землі.
Натомилось журавлятко
Та й заснуло на ріллі.
А прокинулось – біда:
Слід у небі пропада!..
Що ж тепер: йому одному
Долітати до гнізда?
Вечоровий туманець
Покотив з кінця в кінець...
«Піднімайся, ти ж бо сильний, –
Шепотів йому вітрець. –
Розітнем тумани злі
Та й полинем в синій млі.
А скажи, відкіль ти родом,
Із якої ти землі?»
Дужо вдарило крильми...
І уже з височини
Рознеслось понад долини:
«З України! З України!»
м.Сальта, Аргентина.
Наталія БІДНЕНКО
***
Чому мій журавель комусь – синиця?
Он як тріпоче у чужих руках…
Журавлику, і знову нам не спиться.
Іди спочинь, на мій присівши дах.
Тут місце є нове гніздечко звити,
Розправить крила в сонячний політ.
Ти прилітай – тоді ми будем квити
З тією, що нам застувала світ.
О любий мій, прекрасна горда птице!
Складний це вибір з двох альтернатив…
Ти журавель чи все-таки синиця?
Чому мовчиш? Чом крила опустив?
16.04.2020
***
І знову сниться голос твій –
Минулих днів щасливі ритми…
Об вікна б’ється вітровій
І під дощами стогнуть ринви.
І знову сняться ті слова,
Що, як веселка, кольорові…
За хмари місяць заплива
І пада зірка без любові.
Амур стрілу свою хова,
Бо не до нас зібрався в гості.
І тануть голос і слова –
То був кохання марний постріл.
27.04.2020
Розмова з юністю
Селу Піщаний Брід
О юності далекої село –
Згубилось ти за битими шляхами.
Там сонце з неба чистий мед лило
Й пили його ми повними ковтками.
Знов зігріваюсь пам’яті теплом,
Тих літніх ранків щастям невгасимим…
О юносте! Торкнись мене крилом
Й лети собі, бо я давно у зимах.
8.04.2020
Осіннє листя
Долоні листя пестили дороги,
Зітхали хмари краплями дощу.
Від тебе – вдаль – вели несхильно ноги,
Душа ж волала: «Повернись, прощу!»
Прощу печаль холодних поцілунків,
Ночей квітневих втрачену жагу…
Та одкровенням в серці б’ється лунко:
Забрала осінь ніжність і снагу.
Пірну в самотність. Листя пада й пада.
Безжальність зим як данність я прийму…
Гуляє вітер напівголим садом
Й кружля під небом болісне «Чому?»
11.04.2020
Досвід
У дитинстві розбиті коліна…
Поруч мама – сльозинки втира.
Ну, а я поспішала невпинно
Все пізнати скоріш, бо – пора.
Гострий біль від падіння і рани –
З мотоциклом не вправилась раз…
Ці уроки були, мабуть, рано.
Вже і шрами сховав щедрий час.
У сувої мій досвід завито,
Роко-дні прудко в осінь летять…
Тільки серцем, любов’ю розбитим,
Набуваємо мудрість життя.
4.04.2020
***
Прокинулась вранці у відчаї,
Що майнули роки, наче дні.
Й маленька ображена дівчинка
Прокинулась раптом в мені.
В її оченятах сполоханих
Завмерла небес синява.
Й сльозинки, мов гості непрохані,
І голосом тихим – слова:
– Чому, ну чому так трапляється?
Неначе була і любов…
Та люди чомусь розлучаються
І вже не зустрінуться знов.
І душі, в розлуці скалічені,
З небес упадуть, мов зірки…
Маленька ображена дівчинка
Куштує мій досвід гіркий.
23.03.2020
***
Усе пройшло… Чому ж не спиться?
Згадався погляд твій як лід.
А в піднебессі синя птиця
Лишила інверсійний слід.
І тане він, немов кохання,
Як проти сонця перший сніг.
Природи стишеним зітханням
Впаде нам день новий до ніг.
…А чи бальзам, чи в рани солі,
Прикласти холод чи тепло?
Пішла любов. Фантомні болі
Дірявлять душу, мов свердло.
20.03.2020
Борис РЕВЧУН
ЛІРИКА ФІЛОСОФСЬКА
* * *
За ниций вчинок, за вину
Заплатить всяк свою ціну.
Не всіх Бог стріне з короваєм –
Безплатних віз нема до раю.
* * *
Себе в собі шукаємо щоднини –
Людина все життя себе шкребе.
Із знахідок усіх в житті людини
Є найцінніша – це знайти себе.
* * *
Бажання щастя в кожного з нас в’їлось.
Воно є і солодким, і їдким.
За рогом наше щастя причаїлось,
Та не щастить дізнатись – за яким…
* * *
Ми пнемося піднятись над собою,
В пихатих душах грають мідні сурми.
Ми з марнославством не готові до двобою –
Все тягне нас ставати на котурни.
* * *
Фортуна грає у багатих, бідняків
На чорних клавішах дієзів і бемолів.
Вервечка дурощів – один із мотузків
Для гойдалки з ім’ям загальним доля.
* * *
Як розігрались апетити наші нині –
З потреб всіляких піраміда аж до неба!
Ну от, здається, скільки треба тій людині?
А їй все треба, ненаситній, треба й треба…
* * *
Амбітним треба бути дуже впертими
І пам’ятати, вирушаючи у путь,
Що всі без винятку народжуються смертними,
А от безсмертними без винятку стають.
* * *
Нескладно розібратись до кінця
В масштабі історичному митця:
Талант є першим на коротких перегонах,
А геній – на великих марафонах.
* * *
Хто йде в письменництво, той завжди ризикує,
Стрибає він неначе в воду крижану:
Поета доля і голубить, і глузує –
Таланту дасть, та пожалкує талану…
* * *
Як ревно грішників ведуть на світлу путь
Прибічники сумирності й сумління –
І в’язку дров під жертву принесуть,
І першими закидають камінням…
* * *
Людина молода, як хтивий олень
В період гону, скаче до бажань,
Максимізації жадає задоволень,
Стара ж – мінімізації страждань…
* * *
Нам зі спокусами не виграти двобою,
Як за душею ми не будемо щось мати.
Тому, щоб залишатися собою,
Потрібно для початку кимось стати.
* * *
Мої роки – моє багатство,
Та заздрісників щось нема…
Життєве юне марнотратство
Зринає з часом, мов мана…
* * *
І не жорстокий Бог, і не байдужий,
Коли із болем ти лежиш старий й недужий,
Життя нестерпним наше робить поступово,
Щоб ти із радістю померти був готовий.
* * *
На те вони і вороги,
Щоб нам не дати час дожити,
Коли вже буде до снаги
Нам, як себе, їх полюбити.
* * *
Хто ким насправді є, хто грає
Лише чужу красиву роль –
Святий Петро з ключем до Раю
Влаштує справжній фейс-контроль.
* * *
Не доросли до каяття,
В гріховних звичках вперті,
І правда нашого життя –
Все брешуть люди смертні.
* * *
Гріхи сумлінним душам дошкуляють,
Впиваються, як гострі реп’яхи.
Найбільші грішники найменш переживають,
Найменше каються за вчинені гріхи.
* * *
Нема на лобі у негідника клейма,
Він суть свою ховає під намітку.
Бог шельму мітить, сумнівів нема,
Та не усім дано уздріти мітку.
* * *
Непросто в світовій людській родині
Про себе добру пам’ять залишити.
В Історії щоб жити, то людині,
Звичайно, недостатньо просто жити.
* * *
Літа минають золоті,
З роками все у нас скрегоче.
В душі ми завжди молоді,
Та тіло знать про це не хоче…
>
Надія ГАРМАЗІЙ
МОЯ ПОЕЗІЯ
Донечці
Моя поезія вчить мене жити.
Без війни,
вина
і віршів…
Моя поезія – tabula rasa.
Не більше!
А завтра – terra іncognita.
Не повторюйте!
Incognita…
Навіть для мене самої…
Такої поезії прагне кожен:
сьогодні вона іще тільки вчиться ходити,
насправді –
веде за собою
мене
юрбою,
мільярдом
ще ніким не зримованих кроків…
І… ненароком … вчить мене жити,
летіти,
хотіти,
горіти…
Вона, як мудрий тібетський лама,
бо бездоганно римує мене зі світом,
коли щораз промовляє:
«Мама».
***
Вранці дерева під моїм вікном спали,
а джмелі – грали в шахи у їхніх квітах.
Перед полуднем і дерева теж почали грати –
у боулінг – яблуками.
О півдні була нічия
(бо грали у теніс пташками)
Надвечір захотіли пограти у війну…
І одне з дерев лягло в сніг…
«Мабуть, час грати у хованки…»
– подумало інше…
***
Це один з понеділків, коли важко дібрати слова.
Коли сніг пеленає тополь малахітові скроні.
І мовчання мовчань душу сповнює, ніби Харон
В путь останню ладна свій іще не заповнений човен.
Він блакиттю очей – твоїх рідних – далеко пливти
закликає туди, де садок і хрущі коло хати,
Де твої ще батьки – молодята…
Щоб собою наповнився ти…
Це один з понеділків, коли твій пронизливий крик,
Ніби зашморгом, здавить наповнені небом легені…
Бо ж відкрилося те, що ще вчора було незбагненним:
На світлинах в альбомі так мало лишилось живих…
СТАРЕНЬКА
Зсутулена. Криве коріння – ноги,
Замотані лахміттям до кісток.
Старенька по загублених дорогах
Ішла й несла залатаний мішок.
Мішок їй тиснув горб, впивався в плечі.
Був більшим вдвічі, ніж вона сама.
Старенька йшла. Здавалось, ніби вічність
Тримала її згорблена спина.
Тяглись за нею погляди й вітрини.
Із подивом, але без співчуття.
Для нас, черствих, забуте й непомітне
Старенької загублене життя.
***
Ми всі такі різні, та кожен несе свою ношу:
У равликів – мушлі, в поета – невиданий зошит.
В закоханих – сором, у зраджених – помста і камінь.
У весен – побитий асфальт і букетик конвалій…
Ми щось несемо, але пізно взнаємо, що саме,
Позаду лишилося те, що колись надихало…
Тому – безупинно, без зайвих думок, що невдаха
Хатину і власну труну несе… черепаха…
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2020 року, лютий)
4 лютого
● У п’ятницю, перед нагородженням лауреатів премії Є.Маланюка, юний поет С.Н. нахвалював Терена: мовляв, у нього немає прохідних віршів, він не опускається до графоманії, як це зробили в останні роки Драч і Павличко!.. І цей туди. Але ж хіба втримаєшся, коли чи не всі ті, кому не далось дорівнятись ні талантом, ні духом до цих велетів, виливають їм помиї на голови. Драч уже не відповість, а Павличко в першому цьогорічному числі «ЛУ» голосить: «Ми звечора сміливі, а вночі До нас приходять спогади з в’язниці, Де всі ми сидимо, без крил хрущі, Перед Шухевичем – нікчемні й ниці». А якою болісною сповідальністю («Це місто, що колись мене забило»), мудрими напученнями («Захриплого не слухай солов’я, Що має владу, та не має честі») та твердою впевненістю в подоланні відступу («Цей крок назад потрібний, наче зброя») віє від міні-поеми «Київські ночі»! Дай, Боже, бодай одного поета такого на століття і ми не зникнемо. Хтось скаже, що не від зникання нам би боронитись, а виводити народ в авангард цивілізації, та доля ще й досі посилає випробування. «Я слухаю пісні пташині ранні, Жду сонця, жду… йду сонцеві навстріть, І з-поза нього бачу – Україна…». Є і буде. …Це гідна відповідь усім тим, що нипають поза плечима з ложкою дьогтю в дірявій кишені.
● Телефонував учора Олександер Шугай. Пам’ятаю його ще з тих часів, коли він працював у журналі «Дніпро», а я посилав туди для друку свої перші оповідання. Якогось разу й зустрічались у редакції. Десь була в мене перша його книга оповідань «По стерні босоніж». А згодом у Спілці він дарував мені видання Івана Багряного, які тільки-но почали з’являтись в Україні (фоліант «Публіцистики», хрестоматія «Вірую!») за фінансової підтримки фундації імені автора «Тигроловів». Шугай написав чимало цікавих біографічних книг: про Багряного, Василя Мисика, Григора Тютюнника (купив колись у столиці, прочитав уважно, а вчора погортав – і знов закортіло читати «нове про Григора»)… Кілька днів тому Сашко Вертіль обмовився, що земляк ощасливив його книгою про 60-80-і роки, коли різали-кастрували вірші Ліни Костенко, як розсипали в наборі її книги, як забороняли друк… «І я таку хотів би мати», – вирвалось у мене бажане, не стримався. «То я тобі замовлю в Олександра Володимировича», – відповів мій сумський брат-поет-публіцист. І дотримав слова. «Прочитав, як Ви про книжку Слабошпицького написали – мені сподобалось, – мовив Шугай учора по телефону. – Надішлю Вам, тільки якщо напишете щось…», – поставив ніби умову. Краще б він цього не робив, але я мусив відповідати: «Останніми роками записую свої враження від прочитаного…», – почав було, та він перебив: «Я Вам вишлю: уточніть свою адресу…» Тепер виглядатиму поштарку. Та й згадав, що по прочитанню «Усе живе – тепле…» також звірявся нотатникові років шість-сім тому. Тоді писав для себе, не на замовлення.
● Двадцять сім років тому Юрій Матівос у восьми числах газети «Народне слово» опублікував, як сам подає в передмові, частину роману-хроніки «Хліб і сіль» під назвою «Закон про п’ять колосків» (ч.ч.46-57, 1993). Дуже добрий зачин про діда Устима і якісно виписаний кінець про колишнього поміщицького сина, якого від більшовицького погрому у 1918 році врятував український селянин, а потім напоумив змінити своє єврейське походження та ймення – і ось він, уповноважений ЧК, приїздить через півтора десятка літ у рідне село розслідувати одне вбивство, а натрапляє на мертвих у кожному сільському обійсті – 1933-й: в селі його зустрічають селянські хлопці з обрізами. Чи написав журналіст-письменник бодай на сторінку більше, ніж надруковано – невідомо. Якби написав, думаю, то вже давно надрукував би: він не з тих, які можуть тримати написане в шухляді роками. Отже, нема ні «хліба», ні «солі» (свідомо збирався перейняти відому назву у М.Стельмаха?) – є пшик. А як же цікаво можна було розгортати драми людські на тих дійових особах, що заявлені в публікації! Та для цього треба бути художником, а не репортером чи навіть публіцистом. Це одне. А друге: пожертвувати часом, не сподіваючись на гонорар.
13 лютого
Як член журі заснованої торік літературної премії за кращу новелу року імені Василя Портяка прочитав твори номінантів – 36 текстів, 236 комп’ютерних сторінок 14-им кеглем. У п’ять-шість присістів здолав це чтиво. Нелегка робота, бо відповідальна. Але й захоплива. Як бачу за розсилкою, яку здійснює Василь Трубай (він фактично, наскільки мені відомо, був ініціатором заснування премії, писав положення про неї та все інше), членів журі дев’ять. Зрозуміло, що оцінки будуть далеко не однозначні, адже в кожного з членів журі є свої власні уподобання художнього письма, стилю, засобів і т.п., але кожен письменник має відчуття майстерності, тому при сліпому визначенні трійки-четвірки чи й одного-єдиного переможця, результат має бути об’єктивний. Об’єктивний із маси суб’єктивних оцінок. Сам я оцінював кожен твір за п’ятибальною системою із плюсами й мінусам і в результаті набралось: 5 балів отримав один твір, +4 ніхто не удостоївся, 4 – 5 творів, -4 – 3, +3 – 7, а всі решта менше, є навіть 1 і 0. Твір-переможець «Точка сходження…» – банальна історія полювання керівною верхівкою містечка у 1929 році на лиса, але ж як це блискуче зроблено, що все бачиш, все чуєш і уявляєш – в деталях, в органічності, в пихатості одного й гідності другого та в вислужності третього. Чітко розставлені акценти про добу і жертви недавнього минулого. Окремий розділ оповідання – зором і нюхом дикого звіра. Однозначно, що Портякові таке оповідання сподобалось би. Хто його автор? Я спершу грішним ділом подумав, що Трубай: його стилістика, а ще й річка Стугна в оповіданні – несе воду свою в Обухівському районі. Чи, може, брат його, Михайло Карасьов? А ще й на Пашковського тінь падає, і на Даниленка, на Сидоржевського, хоча навряд, бо про Стугну вони не відають. Цікаво. Трубай мені пише, що мало вартісних творів, а я би не скаржився, бо таки добре виписана доля 95-річного енкаведиста («Надішліть полковнику листа…»), який все життя носить у душі таємницю про спалення на березі Збруча тіло повстанського генерала; й вояка УПА Івана, який після 30 років неволі та заслання повернувся в рідні Карпати доживати віку й доля знову зводить його з генералом СА Туралєєвим, киргизом, якого він зібрався порішити мисливським складаним ножиком на прорадянському мітингу біля мікрофона («Черлені олені»); сповідь літньої жінки, яка втікає з окупованого росіянами Донбасу в Київ потягом – розповідь ведеться від другої особи однини, щось на кшталт мого етюда «Камінь від хандри» («Краматорськ – Київ») – про цю теперішню війну аж п’ять творів надіслано; «Подоляк» – історія страченого в горілці таланту художника; «Гальшка» – зворушливе історичне оповідання про трагічну любов у Острозькому замку; портрет старенької, яка хоронила за традиційним обрядом усіх померлих у міських багатоповерхівках, в тому числі й саму себе («Бабця Франя»)… Особливо хочеться мені знати прізвище автора оповідання «Такі щасливі літа…»: не так мене схвилювала спроба письменника розповісти про трагічну добу 30-40-их років з гумором, як використання подільського діалекту, прямо мого рідного, теліжинського – однозначно хтось із пригуманських теренів.
Живе українська література, розвивається наймобільніший жанр прози – новела!
P.S. Пізно ввечері Трубай електронним листом назвав мені, по секрету («…ти нібито натякав на те, що знаєш автора…»), прізвище лауреата премії (правда, один член журі ще не висловився, однак це вже не вплине на підсумковий результат): Михайло Карасьов.
/p>
20 лютого
Ця книга приречена стояти осторонь усього масиву критично-мемуарно-літературознавчих видань – настільки вона своєрідна в нашій художній словесності. Мова про «роман без брехні» Олександера Шугая «Ліна Костенко: я все, що я люблю…» (Київ, «Дніпро», 2019, с.592). Своєрідність її насамперед у тому, що вона (яким обсягом!) про творчість живого нині митця, класика вітчизняної літератури. Тепер таких книг майже не видають; за радянської доби було густіше – он стоїть у мене на полиці фоліант «Слово про Олеся Гончара» (К., «Радянський письменник», 1988, с.648), за життя письменника виданий; кілька книг про життя і творчість Івана Драча (А.Ткаченко, М.Ільницький, М.Загребельний), про творчість Бориса Олійника (в т.ч. і кропивничанина Гр.Клочека) та ще, ще… Видавництва тоді планували такі творчі портрети й заохочували – не як тепер. Хоча – то ж таки інший жанр, величальний і шанолюбний. До теперішнього предмета моєї уваги найближче стоїть книга Віталія Коваля «“Собор” і навколо собору» – бо вона про історію книги. Ось у чому друга її своєрідність – книга не тільки про творчість, а й про нелегку трирічну історію видання «Передгроззя»-«Неповторності». А третя своєрідність, що це не просто спогади-літературознавство, а – роман. І роман специфічний – «без брехні» (цікаво, чи є в світовій літературі бодай один твір, жанр якого визначався б як «роман з брехнею» або «брехливий роман»?). Тому – ризиковане визначення. Врешті, не це важливо, а… «Ми весь час копирсаємося в давній історії, хочемо з’ясувати обставини й причини тієї чи іншої події, докопатися до правди про діяння наших пращурів, а на те, що було з нами вчора-позавчора, байдуже заплющуємо очі…» – це головна спонука написання книги від автора. І книга ж поетична не рядова («…вихід збірки Ліни Костенко “Неповторність” 1980 року – це як вихід “Кобзаря” Тараса Шевченка 1840-го»), й ім’я в літературі сучасній – над усіма іменами. А ще – час і драма, які лягли під перо самовидця й слідопита. Справді, якби «Неповторність» видавалась сьогодні, то про це не цікаво було б писати: подано рукопис, профінансовано (тут може бути крапля інтриги), вичитано коректором. І все. Але тоді, «в епоху розвинутого соціалізму» – з найжорстокішою цензурою, з неприхованою субординацією діючих осіб ідеологічних структур, із прихованою вислужливістю колег-письменників – і напруга, і підступність, і чесність та порядність, навіть героїзм із ляпасами… Тяжкий і гидкий був час, але цікавий, бо драматичний.
Проте навіть цей серйозний драматизм не влаштовував автора, бо загрожував утомою або й занудністю для читача, тому не випадково у творі з’явилось іще немовля десяти кілограмів вагою, Нана, яка протягом шести з половиною років розбавлятиме цю дорослу серйозність несподіваними, чудернацькими і милими вчинками та висловами («Оксанка просить завести кота. А потім каже: “Це ж для нього треба буде й мишей купляти”») – як окрема сюжетна лінія в романі. А ще у творі розсипано багато небанальних описів-роздумів-суджень, що стосуються авторових сучасників – Б.Олійника, Д.Павличка, Б.Антоненка-Давидовича, І.Драча, Гр.Тютюнника, Валерія Шевчука та інших (у три десятки не увібгаєш). Ну й родинна планида: Батько, Мати, Дід, Баба – все неодмінно з великої літери, бо святе, родичі, земляки, дружина (десятки разів виринає в щоденникових записах, але ім’я її читач довідається лиш з одного листа маріупольського поета Геннадія Мороза – це скромність чи нарочито маскулінна демонстрація?). Роман без правил, виходить (з зайвинами, з випадковими персонажами, які не мають розвитку, хіба додають яскравий штрих-другий до колективного портрета – цековський комсомолець Ступак, наприклад, якого я знав і солідаризуюсь із Шугаєм).
Ця книга про події і часи, в яких і я жив. Мені, на півтора десятка літ молодшому від автора, але вже досить зрілому, пори студентства й початку самостійного трудового життя, мені цікаво порівнювати авторове тодішнє мислення із моїм тодішнім. Нерідко ловлю себе на відчутті, що автор свої сміливі антирадянські міркування подає з досвіду значно пізнішого, пострадянських знань-відань: наприклад, про виключність відвертої, фанатичної любові до Комсомолу в поезії Б.Олійника (запис весною 1978 року), чи про недоцільність ставити вірш «Ленін» на відкриття однієї з книг Д.Павличка (3.07.1978), або ж оцей сумнів: «Чи думав Маркс, що його вчення обернеться таким злом для українців?», або іще – градус визначення «покріпачене колгоспне село» може належати вересню 1978-го?.. Наперед прошу вибачення в автора за ці докори та підозри. Чомусь думається, що наведені міркування більше пасують дисидентам, які подарували свою юність сибірам та магаданам, а не редакторам комсомольських видавництв із компартійним квитком коло серця. …Силуваність жанру («роман без брехні») нерідко штовхає письменника на слизьке: в кількох місцях, подаючи свої зустрічі-спілкування з Поетесою, редактор опускається до самоприниження, що просто неприємно відчувати рядовому читачеві, мені, а як його сприйме сама Ліна Василівна? Так же принизливо, проти автора, працюють й описані ним два випадки піднесення хабаря в розмірі тисячі доларів Поетові, який висував твір О.Шугая на здобуття Шевченківської премії; автор не приховує випадків власного угодовства із зверхниками видавничої справи та цензури, виправдовуючись класичним валенродством… Але серйозно сприймається єдине виправдання – довести епохальний твір до читача («Заради того, щоб вийшла книга Поетеси, я складу оду хоч і самому дияволу»). Бо це вже не угодовство – це високий громадянський вчинок.
Повторюсь, книга ця об’ємна і багатошарова. Ви можете не погодитись із оцінками О.Шугая класичних творів нашої літератури (Іваничукові «Мальви»: «…виклад – описовий, слабенький. Немає психологізму…»; Стельмахові «Чотири броди»: «…анахронізм. Ну, хіба що мова жива, соковита, приваблює. Але цього замало. Ми ж захоплюємось творами російських авторів не за їхню мову, а за щось інше... Бо так читачі відцураються й нашої мови»), але з захопленням пізнаєте архікомічну історію популярного гасла «Барабани пафосу, вперед!», який рефреном звучить на протязі всього «роману без брехні»; ви можете знітитись від надмірного психологічного копирсання автора в своєму минулому і в своїх здібностях («…ну чого я такий зашуганий?», «…займався своєю паскудною прозою», «Та чи маю право обідати в письменницькому гурті взагалі?»), але в саме серце вас вразить куца розповідь журналіста, який час від часу плавав човном на штучному Київському морі, аби в ясну погоду спостерігати руїни свого затопленого села («Дмитре, напиши про це!»… «Хто ж таке надрукує?»). Ця книга – іще один вирок (і дуже потужний) тоталітарному суспільному ладові, з якого ми ще й досі не виборсались.
І останнє. Незабаром ми відзначатимем високий ювілей Поетеси. Хоч і знаємо її напучення-настанови («Є строга радість взять трамплін рекордний. // Без публіки. Без премій. Без жюрі», «Митцю не треба нагород, // Його судьба нагородила»), однак – чи відає про цей ювілей Держава? В радянські часи досить посереднім письменникам за життя видавали дво-, три-, чотиритомники. Окремі мали за життя по п’ять-шість таких багатотомників. А Поетеса – жодного. То що ж ми за народ такий?
24 лютого
(Електронний лист О.Шугаю) Шановний Олександре Володимировичу, добрий день! Маю тепер Вашу електронну адресу, то можу написати свої враження про книгу. Взагалі я маю трохи Ваших книг у своїй бібліотеці, кілька з них Вами подарованих (твори Івана Багряного, зокрема фоліант «Публіцистика», з якого знамените його послання «Чому?..» я розбирав щороку із студентами-журналістами, коли викладав у педуніверситеті ім.В.Винниченка). І книгу прози «По стерні босоніж» придбав ще за радянського часу, а тепер не можу ніяк її знайти у невпорядкованій книгозбірні. Книгу-спогад про Григора Тютюнника купив також понад десять років тому, прочитав і зробив записи у своєму читацькому нотатнику, який веду давно, останнім часом регулярно. Переношу ті записи (від 14.10 і 2.11.2010) Вам у цей лист.
…Отакі записи. Аж сам зараз дивуюсь, що звертав увагу чомусь здебільшого на негативи. Може тому, що з Тютюнника я створив собі ідеал (Ви, до речі, теж про це пишете в тому епізоді, коли побачили його п’яним у видавництві). Ідеалом для мене він залишиться на все життя. А після «роману без брехні» я знову перечитав «Усе живе – тепле…». І скажу, що цією книгою Ви справедливо претендуєте на найкращого біографа незабутнього Григора Михайловича. Звичайно, як і кожен митець такого масштабу, Тютюнник потребує колективного спогаду (зараз готується до друку іще одне видання спогадів про Г.Т. видавництвом «Ярославів Вал»), і в тих щедрих мемуарах є багато якісних згадок і суджень, та Ваша книга – серед чолових у цьому літературному меморіалі.
У другому прочитанні книги «Нове про Г.Т.» я звернув увагу на дуже серйозний і точний Ваш аналіз спогаду Д.Павличка, який передає куті меду (знайомство у Львові), а також просто блискучий Ваш роздум про народження письменника порівнянням листа до дружини й тексту новели «В сутінки» російською й українською мовами. А ще мене зацікавила інформація про «Російсько-українську фразеологію» Дубровського (1917) – чи перевидавалась ця книга в Україні? Я маю двотомний «Фразеологічний СУМ» (1993).
Знаю, що Ви видали книги-портрети про Івана Багряного, Василя Мисика, Аркадія Казку, Бориса Антоненка-Давидовича… Читатиму (сподіваюсь на нашу обласну наукову бібліотеку), бо мені близька Ваша письменницька і душевна стилістика. Хай Вам Господь дарує здоров’я і літа! І нові книги! З глибокою пошаною...
28 лютого
Великий літературний твір доби Ренесансу «Ґарґантюа і Пантаґрюель» для мене залишиться непрочитаним. І не тільки тому, що його в 60-70-их роках минулого століття не було перекладено на українську мову (вперше повний переклад здійснив наш земляк Анатоль Перепадя на початку ІІІ тисячоліття), а тому, що ніхто мені його не порадив прочитати, не підсунув, хай і по-російськи, і в університеті, зрозуміло, до іспиту з історії зарубіжної літератури я не зміг би його здолати, такий огром текстів нас змушувати освоїти. А потім – робота, парубоцтво, громадські клопоти… І ось знаходжу на полицях своєї домашньої бібліотеки «скорочений переказ для дітей» (Київ, «Веселка», 1984, с.246) накладом у 200 тисяч примірників. На Х-ому разділі першої книги мене заклинило – не цікаво. Я прочитав уважно вступ від автора, післямову професора Пащенка, майже шість сторінок статті «Рабле, Франсуа» у двотомнику енциклопедичного довідника «Зарубіжні письменники» (Тернопіль, «Богдан», 2006) – і все, достатньо. Я вкусив цього середньовічного поєднання реального, фантастичного, сміховинно-сатиричного стилю, який називають гротеском, відчув місію, з якою прийшов у світ автор цього твору – і досить. Жаль часу на подібні баляндраси. «Чужим залишається Рабле і для більшості письменників реалістів», – пишуть нині про його творчість. Він для мене також чужий.