Середмістя №6

Перегляди: 972

Володимир КОБЗАР

ЛЯЛЬКА

оповідання

Дочка навідувалася в гості лише влітку і щоразу намовляла переїхати в Київ («у нас достатньо місця»), але мати щоразу віднікувалася. Овдовівши, мати жила одна. Невелике село вимирало, а на її кутку взагалі не лишилося нікого. Мати ніколи не скаржилася, але вочевидь з роками їй було все важче порати господарство. Коли ж занедужала і злягла, дочка приїхала з чоловіком, щоб наполягти на своєму.

Мовчакуватий зять з насмішкуватим подивом оглядав стареньку хатку, заросле подвір’я, похилену повітку і чималий шмат городу з невибраною картоплею і раз у раз поглядав на годинника. До нього лащилася безприв’язна дворова сучка Лялька, і він відганяв її: «Фу! Фу!». Лялька, вочевидь, сприймала це слово за ласку і з ще дужчим завзяттям вертілася довкола нього. Разом з особистими речами мати хотіла взяти кілька горщиків з кімнатними рослинами:

– Ні, – як відрізала дочка.

– Хоч би одненького?

– Я ж сказала!

– Ну тоді давай хоч Ляльку візьмемо.

– Може ви ще й курей з собою візмете?

– А куди ж тепер їй одній?

– Віддайте сусідам.

– Не візьмуть. Нашо їм зайвий рот?

– Ну, то хай живе на волі. Якось та буде. До того ж, у нас кішка, вони не вживуться.

– А як же пенсія?

– Цим не переймайтеся. Будете одержувати свою пенсію в Києві.

У доччиній трикімнатній квартирі, їй виділили цілу кімнату з окремим телевізором. Раніше тут ночувала кішка, але її переселили в онукову кімнату, хоча мати й не заперечувала проти такого сусідства.

Всі троє – дочка, зять, онук-студент – поверталися додому пізно і вона нудилася без них. Потроху почала виходити надвір, познайомилася з конс’єржами і балакала з ними, бува, чекаючи свою рідню; а потім виявила неподалік базарчик, де приїжджі сільські жінки продавали городину й садовину, і заприязнилася з ними.  Почала варити борщі. Її борщі хвалили, а їли мало, то ж вона облишила цю справу, щоб не марнувати даремно продукти.

Одного разу взяла на прогулянку кішку, але та мало не втекла і тільки дворова дітлашня допомогла її піймати; після цього вона заріклася брати з собою кішку – добре, що зять не дізнався, бо він найбільше її любив. Іншим разом, вийшовши погуляти, вона забула зачинити двері і потім призналася. Зять промовчав, але так глянув на неї, що в неї похололи руки.

Добре було з онуком, він був кумедний, говіркий, приязний, але теж завжди кудись спішив або був зайнятий. Щомісяця, тайкома він дочки і зятя вона совала йому частку своєї пенсії, хоч дочка категорично наказувала не балувати його грошима.

Вона було почала звикати до нового життя, але потім зятеві стало тісно, і він, не питаючи ні в кого ради, орендував для тещі однокімнатну квартиру.

– Навіщо?  – з докором спитала мати в дочки.

– Вам же краще – будете хазяйкою.

– Авжеж, – покивала головою мати. – Посаджу город, заведу курей.

– Ви серйозно, мамо?

– Вже й пошуткувати не можна?..

Крихітна квартира була на дев’ятому, останньому поверсі. Вище – тільки небо. Все було добре, але ліфт часто ламався, і підйом вгору займав багато часу й сил. До того ж, тут не було базарчика, сусіди виявилися неговіркими, а деякі взагалі не здоровкалися, наче поніміли.

З вікна було видно висотний доччин будинок, до якого, здавалося, рукою подати. Одного разу вона вирішила добратися туди самостійно. Будинок несподівано виявився так далеко, що вона натомилася і насилу втрапила, блукаючи, як у лісі, між однаковісінькими довжелезними будинками.

У дочки були гості. Матір запросили до столу, дали їсти, але вона швидко відчула, що її поява не викликала радість. До неї майже не зверталися, хіба що один гість, старший чоловік, часто поглядав до неї, а потім, коли перед десертом міняли стіл, спитав звідки вона і розповів, що в нього теж батьки (слава Богу, живі), живуть у далекому селі, впираються – не хочуть переїздити, а він не має змоги часто їх навідувати.

Гості розійшлися за північ. Дочка не пустила матір додому так пізно («одвеземо завтра машиною!»). Коли всі повлягалися спати,  мати почула, як зять за щось дорікає дочці і наостанок каже:

– І ти будеш такою через двадцять років?

– Подивися на себе, красень! – відказала дочка, і мати зрозуміла, що її прихід  став, мабуть, черговим приводом для сварки.

Відтоді вона більше не наважувалася на непрохані відвідини.

Її сільський дім був десь на півдні, і вона часто з балкончика вглядалася в той бік, пригадуючи своє життя. Їй снилася рідна хата, сонце, сусіди, покійні родичі, які, наче, зібралися, і чекають її в гості. І було їй від того радісно і тепло. Часом їй навіть здавалося, що десь у тому просторі, за імлою, вона бачить своє село, де вона прожила своє життя, свою хату, чоловікову могилу…

Вікна дивилися на громаддя Києва і тільки з одного вікна було видно поля, ліс; вона щоранку виходила туди, щоб помилуватися… але не могла залишатися там довго, бо сонце швидко зникало за рогом будинку, ставало холодно, і вона верталася до південних вікон, які дивилися на Київ.

Вона нашкребла надворі горщик землі, попросила (сусідів, онука?) купити насіння і посадила. Рослини зійшли, вона їх поливала. Доглядала, але вони росли погано – балкон виходив на північ, де майже ніколи не було сонця.

У неї боліли ноги, і вона сиділа вдома. Тож коли було тепло, вона весь час товклася на балконі, де в неї був цілий город: цибулька, петрушка, редька.

Дочка телефонувала через день-два («Як ви? Чи є продукти?») – але сама навідувалася рідко, бо була зайнята. А коли приходила, то приносила харчі, щось питала і швидко йшла, бо вона завжди кудись спішила і завжди запізнювалася. Один раз заходив онук, але йому з бабою було нудно і він швидко йшов. Зять не прийшов жодного разу.

Потім дочка купила їй мобільний, довго пояснювала як ним користуватися, вона пробувала, це в неї погано виходило.

Вона захотіла провідати село, але дочка не погоджувалася. Тоді вона почала напитувати дорогу до вокзалу.

На метро вона їхати побоялася (ще заблукаю), і, коли зібралася і спустилася вниз (вона боялася ліфтів і мусила ходити пішки), попросила конс’єржку викликати таксі. Поки чекала таксі, говорила з конс’єржкою. Та виливала їй свої печалі. «У всіх своє горе», – співчутливо думала вона.

Через пів години по тому, як мати поїхала на вокзал, прийшла дочка.

Конс’єржка її зупинила:

– Візміть ключ. Мати залишила.

– А де вона?

– А ви хіба не знаєте? Поїхала на вокзал. Ось ключ.

Дочка піднялася у порожню квартиру, знайшла записку, прочитала, підійшла до дзеркала і, побачивши там своє зажурене, наче аж постаріле обличчя, заплакала: «Справді, я стаю схожою на матір. Дуже схожою. Тільки не такою старою. Ще не такою старою».

Зять із дочкою перейняли її на вокзалі, посадили в машину і одвезли назад. Зять мовчав, а дочка дратувалася:

– Що вам ще треба, мамо?

– Хочу додому.

– Ой, припиніть варити воду. А чим вам тут погано?

– Це не моя хата. Як там Лялька, чи жива? Може, якось з’їздимо?

– Може, – пообіцяла дочка, але забула про свою обіцянку, а мати більше не нагадувала, бо не хотіла, щоб дочка сердилася.

Виносячи сміття, вона натрапила на самотню собаку, схожу на сільську Ляльку. Тепер вона щодня виходила надвір з їжею, і коли собаки не було, гукала немічним голосом: «Ляль-ка!Ляль-ка!», і собака прибігав. Поки собака їв, вона говорила з ним про своє село, про дочку,  про покійного чоловіка, про городи і навіть про дівування.

Але якось собака не прийшов – і раз, і вдруге. Якийсь сторонній чоловік сказав, що собаки більше нема.

– А де ж вона? – розгублено спитала вона.

Чоловік подивися на неї і сказав:

– Її більше нема. Нема!

Того ж дня їй стало погано. Вона наважилася зателефонувати дочці. Стривожена її голосом, дочка примчала через пів години. Мати лежала на ліжку. Дочка викликала «швидку», а сама сіла над безтямною матір’ю, плакала, шепотіла їй над вухом «мамо, мамо», але мати не відгукувалась і тільки перед самим приїздом медиків на якусь хвилю розплющила очі і щось сказала.

Дочка нахилилася і добрала тільки одне слово: «лялька».

м.Київ

 

Марина ДЖУС

А ЖИТТЯ ЯК ЖИТТЯ…

***
Серп місяця хмари поскошував
І так натомився, аж зблід.
І щез під жорсткою порошею
В отавах залишений слід.

На що я надіюсь, відшукую?
То ж сипле не манна з небес…
Десь виє з такою розпукою
Господарем кинутий пес.

Криниця зміліла та й висохла.
Була ж не водиця – нектар.
Глузливо підморгує звисока
Розхитаний вітром ліхтар.

А вітер розгойдує вітами,
Зловтішно шепоче з пітьми,
Що травами, сонцем зігрітими,
Блукатимуть інші. Не ми.


***
На спочинок літній день зібрався.
Спохмурніло небо голубе.
Він сказав: «Люблю» і сам злякався.
Досі  ж бо любив лишень себе.

Але ж він уже в літах – не хлопчик.
Та й вона вже не наївна теж.
А злетіло слово – не горобчик.
Не спіймаєш вже і не вернеш.

Тішилися звабами земними.
Зобов’язань жодних – на нулю.
І зніяковіло поміж ними
Це його непрохане «люблю».

Він не промовляв його ні разу.
Хоч давно між ними вже інтим.
Просто – секс. Ні щастя. Ні образи.
Що ж сьогодні сколихнулось в нім?

А «люблю» –  це ж певно що турбота,
Ніжність щира і не потайна.
І застигла, мов дружина Лота,
Із лицем здивованим вона.

Був лиш секс. Ні квітів, ні цілунків.
Не «коханий» кажуть, а «партнер».
Чи тепер щось зміниться в стосунках?
Щось в серцях здригнеться відтепер?

Хай зросло б кохання променисте,
Додало  б їм барви у життя…
Навіть і нарцисам-егоїстам
Не завжди підвладні почуття.

***
А за настрій свій скажу я стисло,
Щоби зрозуміли ви мене:
В цьому році геть малина кисла.
В цьому році сонечко сумне.

Зілля те, що сходило між нами,
Не набралось сили від сердець.
Все позаростало бур’янами
І таки зачахло під кінець.

А мені ввижались пишні айстри,
Оберемки теплих хризантем…
Ви чому питаєте про настрій?
Не знайшлося більше слів та тем?

Народились ті слова й зів’яли.
Мабуть, що ґрунти  були пісні.
Я їх навіть не запам’ятала…
Не мої то, не мої пісні.

А від того настрою не згину.
Ще не довго буду я сумна.
Ось добавлю цукру у малину…
Ну, а потім… буде знов весна.


***
А життя, як життя – 
Мов під вітром осіннім.
Через день – каяття.
Кожен день – потрясіння.

В чім знайти забуття,
Не піддатися тузі,
Як ідуть в небуття
То знайомі, то друзі.

Та ж іще не старі.
Все – за щастям в гонитві…
Нас згинають вітри
В поминальній молитві.

А життя, як життя…
Встигли ми нагрішити…
З душ змиває сміття
Плачем Небо крізь сито.


Мамине мереживо

Все мені належало
У дитинства дні:
Мамине мереживо,
Мамині пісні.

Там до тебе горнуся,
Й тим багата я,
Ясночола горлице,
Матінко моя.

Весни звабу множили.
Соловейко – «тьох»…
А тебе тривожило,
Як вдягнуть п’ятьох.

Що їм дати їсточки,
Де знайти взуття…
Потім – ждала вісточки…
Так – усе життя.

Все життя – обмеження.
Весь бюджет – з дірок.
Хоч того мережива –
Стежка до зірок.

Як ти примудрялася
Тамувати страх?
Дітям усміхалася,
Пісня на устах.

Прихиляла змалечку
Нам жагу до знань.
Ми не чули, мамочко,
Жодних нарікань.

Вже тепер свідомо я
Згадую ті дні:
Пальці аж судомило.
Де ті вихідні?

Пісню чую стишену,
Лагідний твій сміх…
Всіх могла утішити,
Пригорнути всіх…

Ти хоч слово вимови.
Повернись на мить…
Весни стали зимами.
Соловей мовчить…

Що тебе бентежило,
Вже не взнаю я…
Мамине мереживо –
Доленька моя.

Все мені належало
В незабутні дні:
Мамине мереживо,
Мамині пісні.

***
Ці солідні ювілейні «річчя».
Відлік наша доленька веде.
Старість не спотворює обличчя.
Ненависть спотворить й молоде.

Ось візьмімо: образи, ікони,
Навіть фото наших матерів:
Гелів там нема та силіконів
І нема, мов змії чорні, брів.

Не на всіх іконах лиця юні,
Та, чомусь очей не відведеш…
Мами наші – і в літах – красуні,
Бо в обличчях – доброта без меж.

Посмішки у них на лицях щирі,
А не примусові, напоказ.
Бути завжди з совістю у мирі –
Ось одна із головних прикрас.

Після  незлічених операцій,
Хоч в душі і злість,  і пустота,
Діви так бува «омолодяться»,
Що до сліз вражає «красота».

Бути гарною завжди – лиш вчуся.
Ще, бува, зриваюся не раз.
Сяють зморшки лагідні матусі –
Мій прямий в житті дороговказ.
                                       м.Гайворон

 

Броніслав КУМАНСЬКИЙ

МІЖ ІНШИМ

 

Крилаті висновки:

Коли своя сорочка стає ближчою до тіла, то не важливо, вишиванка це чи косоворотка.

Москаль відрізняється  від росіянина тим, що він – москаль.

 

Констатація:

Пропав ні за цапову душу. Козел.

3D – дурень, дебіт, дегенерат.

 

Питання руба:

Чи є працівниці публічного дому публічними людьми?

Чи не постане після вирішення питання безсмертя проблема цеглини на голову?

Чи не збираються московські кулінари після того, як приписали борщ до російської кухні, вписати в національне меню «русский щащлык», «русский плов», «русский шербет», «русский люля кебаб», «русский лаваш» и «русский  Стейк «T-bone»?

Що має бути орієнтиром для депутата: «Будь-які реформи – це перш за все результат» (президент) чи «Каких тебе еще, бл.., реформ не хватает?» (Дубінський)?

На всяку отруту є протиотрута. Чому вона завжди спізнюється?

Чи передається коронавірус  через «Бризки шампанського»?

 

Тонкощі лінгвістики:

Хліб латиною називається panis. Усього одна літера, а яка різниця!

 

Читаючи великих:

Софокл: «Від любові народжується любов». Часом – ще й діти.

Соломон: «Все минає». Це точно. Мене оминуло все – залишилася мінімалка.

Дарвін: «Людина – вінець природи». Терновий.

Наполеон: «Трон – лише крісло, оббите оксамитом». Чи варто було пройти через Велику французьку революцію, брати Тулон, придушувати повстання роялістів, влаштовувати переворот, проводити плебісцит, оголошувати себе першим консулом, потім імператором, щоб протирати оббивку?

Еміль Кроткий:«У мистецтві не всі боги. На одного Аполлона припадає четверо огирів». Сьогодні й табуна мало.

 

Читаючи класику:

Хірург Кейт оживив голову професора Доуеля. І тут виявилося, що професор хворий на розсіяний склероз.

м.Кропивницький

 

Віра ВОЛОДІНА

З віршів 2016 року

***
1
час вичерпав свою здатність
пломеніти розмірено
велика свіча палахкотить
димно стривожено
у неї як на негоду
болить коліно
гадати чи вітер чи дощ
некоректно до Суду Божого
2
стіни здавили простір
в трьох іпостасях ілюзії
вперто кують мечі
підтяти під корінь свічку

атом ушкварив на швидкості в чорну
(шукаючи правди у фізиці)
у Правди болить голова
але Бог з Неба цідить Алое
3
впали пророки їх розвелось як бур’яну
в ілюзіоністів науки скривавились очі
зрубана свічка коріння пускає воскове
усіх затягує темрява, та це усвідомить ніщо і ніхто неспроможний

нас вже поглинуло дві нові кульки впадуть за обрій
все розірване навпіл шукає спокою… (створює нові матриці)

***
щезають
з радарів
несучи у всесвіт
глину-тіло

багацько сандалів
гермесових
білим небом
затупотіли

затуплені пера
шкребуть некрологи
піп аж
впрів
з кадилом

(скінчилася ера
де тільки по смерті
пізнаємо
Божу силу)

стоять вартові
та пильно вдивляються
в очі сонні
щезають живі
свідомо ідуть
до Христового дому

***
перевернута піраміда
розхитала гармонію
вийшов кощавий дідо
у лівиці тримав агонію

зловтішаються демони-гуру
їхні лярви тиняються подіумом
їм відловлює агентура
зрячі душі що вийшли із соціуму

деміургам торби розсупонили
відібрали магічні кристали
але магія злом невпокорена  
мовчить на чужих п’єдесталах

***
                         1
поневіряння несвідомого
у нашій свідомості
у нього глибока депресія
ми не наважилися на контакт
спадкоємці що ігнорують
досвід прасвіту душі

налаштовані на трансляцію
реаліті-шоу
давайте розіб’ємо скляні стіни
відключимо відеокамери
у цьому театрі
глядачами стають лише тіні
                         2
Господь у відпустці
спить  летаргічним сном
Святе Писання  тлумачать сучасні «апостоли»
вони  благословили Його
не втручатися в справи штучного апокаліпсису
допоки вівці не cкурять
останнє поле засіяне марихуаною
                         3
Йсусе! Благаю не йди з мого сну
ще хліб на столі не зачерствів
бо свідомість впадає в нірвану
вже несила чинити супротив
тут богами стають і шкребуть заповіт
на стінах политих кров’ю
контролюють усе…
роздають чудернацькі інструкції
ведуть хроніку із другої реальності
ми сприймаємо це апріорі за нашу

карають
канонізують
цілують персні
прокляті кладуть руку на Біблію

героїв
митців
науковців
просувають в інетні світи
потім відстрілюють ….
одним натиском клавіші
достобіса релігій
напрямів
течій
клонів…
багато клонів

гібридні війни
священні війни
духовні чвари

пишу тобі Йсусе у скайп
у першу секунду світання
                         4
ми  маємо сім секунд
перед тим як заснути
і стільки ж після пробудження
побути собою
обійняти дитину серце якої
оповило коріння великого айсбергу
дитя Боже прокинеться на мить
і знову забуде себе

еволюція технології…
ми давно вже цей світ спотворили
тепер збираємось у космічну подорож
на іншу галактику
пролетимо Царство Боже
гонорові та неприборкані
чорна діра з милосердя
поглине нас швидко
        
***
ти мій янгол у темнім плесі
що із білої вийшов ріки
розсипаються над очеретом
ночі чорної дивні думки
ти як тиха блаженна мати
заколисуєш гнів і сум
у моїй із болота хатці
на лататті лежить лукум

за корчами русалки вабляться
упіймали мою депресію
ох вона на погибель сміялася
аж збурунилось тихе плесо

а я смачно лукум дожовую…
розгорни мені зшиток  білий
ми напишемо із тобою
янгол світлий мій вірш без тіла
ми напишемо цілу книгу
зібрання ще  німих голосів
дочекаємось  першого снігу
й помандруємо в місто снів

принеси ще лукуму янголе
щоб не бризнула сум-сльоза
я колись була доня мамина
у минулім житті … та ба…
оживаю одним лиш спогадом
на долоні рахат-лукум
інше все у безпам’ять втоплене
 інше все лиш болючий струм

там у світі  жнивують янголи
і пророчать армагедони
тлумачі на Євангеліях
заробляють собі мільйони
а у всесвіті  Царство Боже
то сміється з людей то плаче.
Гавриїл тут ходив подорожнім
запилив та й усе жовтий плащик
                                        м.Кропивницький

Василь БОНДАР

МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ

(читацький щоденник 2020 року, травень)

1 травня

Якщо письменник талановитий, то він талановитий у всіх жанрах – так хочеться мені сказати. Але ж ось не далі, як тиждень тому, про іншого талановитого писав, що драматургія – це не його жанр. Тобто – вибрані з талановитих? Василь Шкляр – вибраний. Його романами сьогодні зачитується Україна – справа часу, аби зачитувався й світ. А я його знаю з тих пір, коли він ще й жодної повісті не написав. Бо коли вона, перша, з’явилась, то тримається в моїй пам’яті до сьогодні. Якась одна із двох: «Хто твій Остап, Соломіє?» чи «Стороною дощик іде». Хіба можуть такі назви забутись? Звідтоді читаю усе Шкляреве.

І ось перегорнув останні сторінки впізнаваної харківської серії Василевих книг із шаблюкою в прізвищі автора «Треба спитати у Бога» (Х., «Клуб сімейного дозвілля», 2019, тираж 9 тисяч примірників, 320 с.). 12 оповідань, 13 есеїв-спогадів, 10 розділів інтерв’ю-повісті про життя і творчість (розлоге інтерв’ю – понад сто сторінок). Усе цікаве. Усе майстерно вчинене. Навіть та новела («Лотерея»), кінець якої уже посередині вгадується. Звісно, в оповіданнях вчувається відгомін творчих натур Шукшина і Тютюнника, але тоді ті впливи, той вишкіл і робили із Шкляра першокласного письменника. Це найраніші його твори, з яким він, 18-річний, входив у літературу і яких не цурається досі. Може, десь трохи для теперішнього видання підредаговані – можна підредагувати грамотність, навіть стиль, але не настрій, не енергетику твору: все це вже було у першодруках. І залишаться для майбутніх поколінь колоритні персонажі брежнєвської доби: чудакуватий підтоптаний парубок Мишко Чмир, який навчив хлопців «ділити кобилу» на свою ж голову; сільська мандрівниця баба Ялена Горобчиха з розповіддю, як вона, п’ятирічна, вернула в сім’ю свого зальотного батечка; вічний колгоспний пастух Пахом із своїм убогим еґоцентричним світом; совісний вихрастий хлопчик Петрик, якого вимучена знайдена у сільмазі «троячка»; водій багажного транспортера в аеропорту Парамон, який з уболівальницької трибуни керував ходом баскетбольних матчів улюбленої команди… Скільки доброї іронії, тепла, любові віддав письменник своїм героям: здається, суспільство тоді було гармонійнішим, ніж сьогодні.

І спогад, і відкритий лист, і стаття, і нарис у Василя Шкляра охудожнені настільки, що сприймаються як новели. Для кожного тексту він знаходить сюжет: чи то поет Ярослав Павуляк, якому тато «вистругав з деревця крутого» життєву дорогу; чи два дні у карпатському бункері та в купейному вагоні з дружиною Джохара Дудаєва, росіянкою, яка зневажала свою націю; чи розмова з геніальним Тарасом ХХ століття, якого передбачив Євген Плужник… А ще Агатангел Кримський, Шевченкові кохані, Ігор Римарук, Марія Матіос, Григір… І все це в одній книзі. Врешті, це не все, бо інтерв’ю В’ячеслава Кириленка – найкраще, яке я читав у житті. Хоча й з підступним настроєм як підбиття підсумків. Ні – хай живе Василь Шкляр і видає нові книги.

P.S. Щодо повісті, то перепрошую: свою першу повість «Сніг» Василь Шкляр написав у сімнадцятирічному віці – про це він розказав читачам журналу «Вежа» іще в 2003 році, відповідаючи на питання анкети часопису.

4 травня

Рік минув звідтоді, як мені подала на редагування свої матеріали невістка Тобілевичевого роду Валентина Василівна. А, може, й два. Так довго тому, що переважно я берусь редагувати путні тексти – цікаві, нові, інтригуючі… Друга умова – коли визначене фінансування для видання, оскільки дорожу часом. Але це редагування особливе. Матеріали про метаморфози занепаду й відродження Хутора Надії. Подібного я не знав у своєму житті. Не тільки в сенсі відповідальності, оскільки я не тобілевичезнавець, хоч і закоханий у творчість Івана Карповича, а й у сенсі огрому надісланих матеріалів – авторка надіслала на мою електронну пошту все, що виходило друком протягом її життя нею написане про корифеїв театру: і всілякого роду компілятивні ювілейні портрети, й інформації про щорічне театрально-мистецьке свято «Вересневі самоцвіти», одвідини Хутора Надії відомими культурними діячами чи й просто делегаціями школярів із сусідніх сіл та районів. А ще й безрозмірний альбом фотографій, в якому чимало місця займають гуртові знімки біля погруддя драматурга чи коло Татової криниці, виступи чиновників чи самодіяльних театрів, а то й грамоти та подяки крупним планом… Я аж злякався тої гори і довго думав: що з цим усім робити? Пірнути й захлинутись? Мені не випадало відмовитись від цієї роботи, бо я дуже поважаю цю віддану музейній справі і родині Тобілевичів жінку, а по-друге, у тому корифеївському морі матеріалів я знаходив оригінальні дослідження та записи розповідей живих людей про Хутір і його мешканців, одне з яких публікував у «Вежі» (про конкретних людей, з яких Карпенко-Карий списував дійових осіб п’єси «Сто тисяч») – жаль було, аби ці мемуарні нотатки загубились разом з газетами, в яких вони публікувались. Книга – носій куди надійніший у порівнянні з газетою. Отож, я попросив і авторку, і комп’ютерницю, яка переводила рукописні й газетні тексти в електронний набір, щоб вони пересіяли мені лантух матеріалів і лишили на решеті лиш автентичні – їх виявилось майже чотири десятки. В кінцевому результаті зостанеться не більше двадцяти, бо не пройдуть ні просвітницько-школярські, ні однакові за змістом, що відрізняються лиш заголовками (і такі є) та мовою публікації. Половину я вже відредагував сімома комп’ютерними кольорами: повтори; звірка цитат, дат, топонімів; рівень перекладу з інших мов; розшифрування абревіатур, ініціалів і т.п. А ще й уніфікація форми статей (одні без виносок, в інших – аж рябіє від них), добір ілюстрацій… Книжка буде. Хай невелика, але своєрідна, заповнена маловідомими чи й геть незнайомими фактами життя і творчості Івана Тобілевича (Карпенка-Карого) і його вигасаючого роду.

10 травня

Помітив: щоразу, коли берусь читати «Москва – Петушки» Венедикта Єрофеєва, мене починає морозити. Чи це так співпадає, що я в цей час десь нахолоджуюсь (ватну ковдру поміняв на складений удвоє плед і за ніч разів сто прокинувся від холоду з вікна), але знамениту поему я так і не дочитав був досі. Аж тепер, порятувавшись липовим чаєм із медом, калиною й коров’ячим маслом. Небагато втіхи отримав я від цих півтори сотні сторінок, які наскрізь просякнуті блювотиною і матюками. Іншими словами: сповіддю закінченого алкоголіка, який добирається з Москви електричкою до станції Пєтушкі, ділиться секретами семи авторських коктейлів (складові одного з таких під назвою «Сучий потрох»: пиво-шампунь-резоль від перхоті-клей БФ-гальмівна рідина-отрута від комах), випиває літрів три чи й чотири всякого бухла і впадає в білу гарячку. Звичайно, цей переказ спрощений, але не утрирований, як утрирована уся ця так звана поема. Є тут трохи і почуттів до жінки «с косой от попы до затылка», до сина-немовляти, «знающего букву Ю», але ці почуття такі мізерні, що їх ледве помітно в кривлянні й душевному самодурстві героя…

Стоп! Але ж чому така увага до цього смердючого постмодернізму та гиготливої буфонади? (На час її творення наші бубабісти ще ходили попід стіл пішки). Цитата із післямови: «…его так никем и непревзойдённая в нашей новейшей словесности проза» (Олександр Геніс). Твір двадцять років ходив у підпільних рукописах, аж поки його не надрукували спочатку в Ізраїлі (понад стотисячні тиражі), а потім і в Росії під час Перестройки. Нині він не перестає видаватись (і я купив недавно – Санкт-Петербург, «Азбука», 2016) і перекладатись мовами світу – на понад тридцять мов. Поему виносять на театральну сцену, пишуть опери, знімають фільми за сюжетом, поставили пам’ятники (зокрема на московському – п’яничка, що заплутується в ногах, пригортаючи до грудей чемоданчик із бормотухою та цукерками для сина – напис-сентенція із поеми: «Нельзя доверять мнению человека, который ещё не успел похмелиться»)… Та такої посмертної честі й популярності не удостоїлись жоден із великих російських сучасників Єрофеєва – ні Віктор Астаф’єв, ні Юрій Казаков, ні Владімір Солоухін, ні Юрій Нагібін, ні… Феномен? Феномен в усьому: народився під Мурманськом, школу закінчив з золотою медаллю, вчився в чотирьох вузах (в тому числі й Ломоносовському університеті), так і не здобувши вищої освіти – всюди його відраховували, був двічі одружений (з першою жінкою взяв шлюб після народження сина Венедикта, друга через три роки по його смерті викинулась із балкона 13-го поверху), поміняв понад десяток місць роботи (будував, ремонтував, консультував студентів МҐУ, годував власною кров’ю комарів Узбекистану як лаборант наукової паразитологічної експедиції), останні пять років хворів на рак горла, втративши голос – помер 11 травня 1990 року: завтра мине рівно тридцять літ. Мир праху твоєму, неприкаяний чоловіче! Пишуть, що був вродливий: голубоокий, стрункий – під два метри зростом…

У нас люблять мертвих і неприкаяних та нещасних. А в Росії тим більше, тільки не це є головним фактором популярності Вєнічки. А те, що він, як ніхто до нього, хай і на п’яну голову, висловив сущу правду про свій народ, про російську душу і російський характер. Ось кілька цитат: «Граница нужна для того, чтобы не перепутать нации. У нас, например, стоит пограничник и твёрдо знает, что граница – это не фикция и не эмблема, потому что по одну сторону границы говорят на русском и больше пьют, а по другую – меньше пьют и говорят на нерусском…», «Все ценные люди России, все нужные ей люди – все пили, как свиньи»,  «Все эти Успенские, все эти Помяловские – они без стакана не могли написать ни строки!», «А теперь – вся мыслящая Россия… пьёт не просыпаясь! Бей во все колокола, по всему Лондону – никто в России головы не поднимет, всё в блевотине и всем тяжело!..» Росії цікавий такий погляд на саму себе? Напевно. А світові тим більше.

21 травня

Журналістика – це меч і щит, ліки і дьоготь, плач і сміх одного дня, найбільше тижня. Література – те саме чи не на роки, а то й на століття. Мова про продукт з-під пера фахівців високого класу. Різниця між ними лиш в тому, що в сучасному українському суспільстві література не запитана на рівні журналістики. Ось громадська організація «Інтерньюз Україна» за зарисовку про переселенця з Донбасу платить 3 тисячі гривень. А за новелу Віктора Терена «Прапор» (події в творі відбуваються на окупованій москалями території) ніхто й копійки не дасть. Хоча зарисовка, народившись, через кілька днів помирає, а новела переживе і автора,  і його внуків. Щонайменше. O tempora, o mores!

25 травня

Читаю Франка: із 7-го тому «Основи суспільності», із 5-го – дві бориславські повісті. Після прочитаних цих трьох томів мені здається, що Франко за прикладом Бальзака збирався відтворити «людську комедію»  кінця ХІХ століття на галицьких теренах Австро-Угорської імперії. Що в «Основах…» він розвінчував зарозумілу, ледачу й вироджену польську знать (про розбещеного нащадка графського роду Адася Торського автор пише: «Життя було для нього тілько сумою змислових розкошів, тож полювання на ті розкоші були цілим змістом його змагань і заходів»). Що в «Бориславі…» – зажиріле й знахабніле єврейство, яке застосовує найбрутальніші методи, аби надурити й обібрати трудящого і довірливого русина. Чи досяг Франко поставленої мети? Досяг, звичайно, навіть попри те, що обидві повісті так і не були дописані і вийшли друком тільки в журналах, а окремими книгами лиш далеко по смерті письменника. Досяг бодай тим, що ми ось зараз читаємо й довідуємось, як українцям Галичини нелегко було одвойовувати своє в протистоянні з поляками та євреями. Розгульний спосіб життя, пияцтво, картярство витратне – це норма для молодого графа, вважає і мати Олімпія, і представники тодішнього вищого світу. «Ґой лиш печений добрий! – говорили вони. – Ти йому дай полегкість, а він подумає, що се йому так і належиться… Тілько в ненастаннім притиску, в ненастанній погрозі привчиться він до послуху, до покірності…» – а це вже міркування експлуататорів-євреїв про українців-робітників. Як сьогодні душа моя може сприймати одне і друге знущання? І якщо про «Основи суспільності» в школі й університеті нам не згадувалось, то «Boa constrictor» і «Борислав сміється» виходили окремими книгами не раз і не два, а в серії «Шкільна бібліотека»  багатотисячними накладами і вивчались, пропагувались… Тільки ж як вивчались і пропагувались? Важка Франкова галицька стилістика (як про Винниченкову прозу писав «…всуміш: українське, московське, калічене й чисте як срібло…», так і про його прозу можна: українське, русинське, польське, німецьке, московське, єврейське – на кожній сторінці мусиш заглядати по кілька разів у «пояснення слів» у кінці тому та в інші словники) – його стилістика відвертала молодого читача до критичних тлумачень і на цьому вивчення творчості завершувалось. Може, перебільшую, але в мене було так. Читав оповідання, вивчав напам’ять поезії, деякі навіть співав, а повісті-романи… Про них тлумачили викладачі й радянські підручники: зародження робітничого руху, першопочатки соціалізму в Галичині, прихід марксизму… Так, і це є тут у мізерній дозі («голосять по селах комуністичні засади»). Але на повну силу – це зачатки війни проти єврейства, визискувачів і гнобителів, продовження якої в майбутніх десятиліттях вилилось у не один погром на сучасних територіях Молдови, Польщі, Росії, України (про численні погроми чи не по всіх країнах Європи і мусульманського світу, починаючи із середньовіччя – промовчу). Бо як можна сприймати такі розмірковування двох бориславських магнатів Германа Гольдкремера і Леона Гаммершляга (їх бориславці атестують як «оба вовчі горла!»): «…ми тоді пани цілого нафтового торгу, ми визначуєм ціни, закупуєм околичні села, ліси, каменоломи та копальні. Ціла околиця в наших руках. Не тілько торгові і промислові, але і політичні діла околиці в наших руках…»? А про утиски та про знущання – у кожному розділі: «…жид витручує робітника з роботи, кривдить його при виплаті, обдурює і ганьбить», «…робітник мав троха зароблених грошей, а коли заслаб, жиди відобрали в нього гроші, а його поти морили голодом, держали в заперті, поки не вмер», «Правда, і європейські фабриканти-предприємці не дуже сторонять від усіх тих гарних, жидівських прикмет, не дуже чистими руками фабрикують, але все-таки до такої степені брудноти та безвстидного рабівницького… визискування не доходять»… А тому й відповідна реакція робочого люду, ставлення до експлуататорів: «…і тоді вже жидівні назлазилося було сюди, як хробів до стерва» (за церковними списками у Бориславі 1879 року нараховувалось 1238 українців, а в 1880: українців 2266, поляків 330, німців 40, євреїв понад 6800 – див. нарис І.Франка «Дещо про Борислав»), «Жидівня крутилася та гомоніла коло кождої хати, лестилася. Як ті пси, до кождого господаря, на силу тягла до коршмів або й таки в хатах поїла людей, видурюючи по кусникови ґрунту під закопи», «Виженіть жидів з Борислава!», «…говорено, що бориславські робітники задумали вирізати всіх жидів»… В результаті страйк робочого люду захлинувся: єврейські підприємці спершу погодились на умови ріпників, навіть дали грошей до каси взаємодопомоги, а потім, змовившись, підіслали наставника при кошарах Мортка, аби він викрав скриньку… Не дописана Франком повість мала завершитись «великою бориславською пожежею восени 1873 року». Соціалізм Бенедя Синиці мав би поступитися радикалізму братів Андруся й Сеня Басарабів, як це сталося в реальному житті? Логіка є в цьому, якщо шукати її у зміні світоглядних орієнтирів автора.

Не так давно, восени 2013 року, одеський єврей Ланґерман звернувся до мерії Відня демонтувати пам’ятні знаки Франку (погруддя і дві меморіальні дошки) в столиці Австрії, звинувачуючи українського письменника в антисемітизмі. Вчені-україністи Ізраїлю, України, США й Австрії відстояли право українського генія казати правду про свій народ і його гнобителів. Слава Франкові! Однак проблема залишається: гнобителі не щезли -- хто сьогодні про це напише?

P.S. «У В.Зеленського немає фахових управлінців в команді. На всі посади, так само, як і П.Порошенко, він ставить "правильних євреїв". Переважно з "95 кварталу". Українців в адміністрації президента, уряді та парламенті практично немає. Саме тому, національні інтереси захищати нема кому. Люди з двома паспортами не можуть бути патріотами в принципі» (FB, Валерій Бебик, 25.05.2020).

P.Р.S. Сьогодні – 104-і роковини по Іванові Франку.

Надрукувати