Микола РОМАНЮК
ПРИЙДЕ ЧАС, І МИ УСІМ НАСИПЛЕМ…
***
Степ осінній пил вдихає азій,
Їсть для профілактики часник,
А колись козацької оази,
Був він тут єдиний Захисник...
Ті часи давно кудись гайнули,
Де тепер під небом горілиць,
Річки русла всі свої погнули,
Мов серпи сарматок-захисниць...
Викотився місяць на Покрову,
Вечір помоливсь за нас живих,
Щоб заради вічної Любови
Тут лунав завжди дитячий сміх.
***
Жовтень кличе предків з гарбузами,
За цукерками – життя і листопад,
Скільки нас було уже із вами,
У чиїхось поглядах й стопах...
Вірилося їм? Чи святкувалось?
Чи своїх вслухалися дідів?
Чи у боротьбі за вічне сало,
Світ по них у сутінках білів...
Де колись хліби лише і вина,
Де меди варилися й каші,
Я тепер якогось хеловіна
Збивсь на віршики,
Забувши про вірші...
***
Нас засиплять гречкою вже скоро,
Тисячу дадуть, по голові
Ручкою почухають сеньйори,
Щоб народ мій знов забронзовів.
Всіх потруть на щастячко, де треба,
Кинуть мов монету, камінцем,
Білий дим піде у чорне небо,
Вивіши омріяний процент...
У кабінці викрикне епоха,
По хатах тихенько голоси,
Виберуть нового Янелоха,
Щоби затягнути пояси.
***
Їх культура – терор, в них одне в ДНК,
Будь то лєнін чи сталін чи путін,
Вже з колиски за нами пильнує ЧК,
Щоб накинути рабські пута...
Їм не Київ в три дні... українська душа
Треба їм, бо без нас їх немає,
Ми мов скалка для них крізь приціл калаша,
Третій Рим проти другого Раю...
Догорає свіча, о шістнадцятій віск
В сіль-зерно упаде сльозою,
І мільйони очей, як страшний обеліск,
Між потопом і першим розвоєм...
Глянуть з неба на хліб, на дубові столи,
На катів, що принесли голод,
Де колись міг би вирости новий Салим,
Навіть з чогось страшного...
***
Він на хаймерси знов ядерку готує,
Спиртом кнопочку червону протира,
З-за Уралу виглядає поміж туйок,
Де його монголів-пращурів Югра...
Розпласталася Улебом і Ядреєм,
Де за хантами і манси підтяглись,
Де колись москва ставала серед беїв,
І орда на Київ перла через ліс...
За століттями пробіглися століття,
Час минув... та знову лисий хан,
Випивши з дімоном "аквавіти",
Чимсь малесеньким, за звичкою, маха...
***
Будемо колись комусь далекими,
Тим, хто наші митиме кістки,
Тим, у кого Мотрями і Веклами,
Звалися баби... де світ плаский...
Нас вони не зватимуть печерними,
І розумними напевно не назвуть,
За своїми з тюбиків вечерями,
На іржавий молячись тризуб...
Десь в лабораторіях аналізи,
Їм покажуть тяглість й давнину,
Нашого правічного діагнозу --
Кожному повірить барану...
Ми в музей потрапимо розкопані,
На нащадків дивлячись з-під скла,
Щоб крізь товщу літ вони второпали,
Про цивілізацію села.
***
Нам зеленим вже не світять світлофори,
Бережуть наш зір держава і ВООЗ,
На смарагдовий дають сьогодні фору,
Чародії із країни вічних ОЗ...
Їм ці фокуси минаються не вперше,
В них на тендери червоного нема,
Де "бандіто-пістолєто-опегешно",
Наближається без жовтого зима...
Я іду собі назустріч поміж люду,
В мене є права, у шафочці лежать,
Мчить епоха входячи у грудень,
Із дитинства – заводського гаража.
***
Я на літнього Миколи встану рано,
Під подушку, як дитина, подивлюсь,
Може, хтось туди поклав святого краму,
За у всьому мій життєвий жирний плюс.
Буду радий всякій шоколадці,
Канцелярії, блокноту, олівцям,
Ручці, у якій по нервах клацать,
Можна і без всякого вінця...
В цім житті з підходом філософським,
Я багато в тезки не прошу,
Хай візьме мені, можливість, у кіоску,
Написати українцям по віршу...
***
Нас гордон розводить, як лошків,
Путіна у спину штурха й Трампу,
Каже, що ідуть вже пастушки,
Терти чарівну різдвяну лампу...
Буде всім Маланка і Василь,
москалям кокошнік і орєшнік,
і з колоночок Америці – баси,
Щедрик-ведрик, ластівка і... чешки.
Вийдемо на вулицю – сніги,
Глянемо на вікна – візерунки,
Кидатимуть жменями Боги,
Дідухам – правічні подарунки...
Кінчаться залізо, нафта й біль,
Сядемо на волика й ген-генно,
Сивий зареве, щоб звідусіль,
Чули як у нас тут "афігєнно"...
***
Світ сьогодні ділиться на до,
Після вже не буде, як учора,
Трамп, Тікток і трошечки Трюдо,
Шмат Гренландії, шматочок Бора Бора...
Сто законів, тисяча "ніззя",
Чий канал, чия була затока?
І яка вторована стезя,
Де за зуб вороже колять око...
Люд змарнів у пошуках чудес,
Від мемкоїнів Іванок та Меланій,
Ми йдемо і час за нами йде,
Ми із ним в Гаазі чи в Лозанні,
Ще зустрінемось і вип’ємо вина,
За гуманність, смертну ката кару,
І тоді лише закінчиться війна...
І тоді лише припиняться пожари...
***
поема про рідкоземельні метали
Ми на карті вже не бідні, а багаті,
Нас трильйонами засипе антило...
На "Сікорському" колись дядьки пузаті,
Прилетять немов на НЛО...
В них лопати з "прорезиненим" держалом,
"Кетерпілери" з ковшами, трейлери,
Ну а в нас лише на всіх одна держава,
Та й про ту тихцем на кухні говори...
Ця зима скоріш не в лютому скінчиться,
Стане березень... та це не головне,
В цій історії... коли Поет лиш вчиться,
Не писати про безрадісно-сумне.
***
Знов про світло і про газ й про все до купи,
Ми скотилися до рівня Гваделупи,
Нам вже боязко читати телеграм,
Всюди ласі наші землі – ворогам...
Там про "гетьмана" торочать, тут про тишу,
Мінус десять, лютий виє, вітер свище,
Та народу вже до того не звикать,
Де Хома і Бог і праведний Лука
Місять віру і надію, як Вовчанськ,
андрофаги, по "завєтам ілліча"...
Місяць сходить над хатами, третій рік,
То старий перемага, то молодик,
Але світу не потрібна нічия,
Світ врятують тільки вірші Чубая.
***
Нас Америка за яйця хоче взяти,
Повести кудись у світле майбуття,
Щоб на сідало навчилися сідати,
За свого іще куриного життя...
Нам за те дадуть ракети-томагавки,
Ми за те їм по англійськи "СоСоСо",
Будем кукурікать, щоб не гавкать,
Як прикутий злий сільський Сірко...
Світ на бартер вже дола пташині грипи,
Прозапас лежать, картопля й буряки,
Прийде час, і ми усім насиплем...
Щоби Рябу пам’ятали на віки.
***
Кіт ховається за київським каштаном,
В Кіта вдома Атлантичний океан,
Там доляри заробляє він мішками,
Лиш в мішках у нього гривників нема...
Тут мотається він в справах надсерйозних,
Плащ-пальто у нього, збоку чемодан,
Кіт тривоги не боїться, в нього боси,
Скам’янілі... Літій і Уран,
Він на них позиркує блаженно,
На секретних картах креслярів,
Де над нами вічний маторженик,
І між нами блискавки і грім...
Не з таких ми вибиралися історій,
В нас і вибору насправді не було,
Час не дурень, він ще видасть мораторій
На моє, неначе писанка, село.
***
Влупить в травні сонце кіловати,
В червні міненерго – гривень п’ять,
Де останні трусики, як свято,
Літом не хотілося б знімать...
Побіжать лічильники у далеч,
Матюкнуться люди на дроти,
Із села, у РЕС, Микола Павлович,
Буде біля скроні всім крутить...
Блиматиме в вікнах економка,
Дмухне вентилятор де-не-де,
І ахметов жити економно
За кордоном, знаю, теж будé...
В темний час, нам вихід лиш – світитись,
Скільки тої ночі... сон чи два,
Та й вночі, буває, вийде місяць,
І являє всім свої дива...
лютий 2025, м.Долинська
Мартін ҐАЛ
БОЖЕВІЛЬНИЙ І ГОЛУБИ
новела
В одному маленькому містечку жив божевільний. Не буйний, а тихо-юродивий. Довгі роки він був ніби візитівкою міста. Про нього і його дивні вчинки ходили легенди. Кажуть, що коли він був молодим, то закохався в одну дуже вродливу дівчину і став до неї залицятися. Приносив до її будинку польові квіти і дбайливо вкладав їх у поштову скриньку. На вулиці божевільний іноді наважувався підійти до неї й дивно посміхнутися, а коли хоробрості не вистачало, він низько вклонявся їй, знімаючи при цьому свій широкий фетровий капелюх. Молода жінка не відповіла божевільному взаємністю, але ні рухом, ні словом ніколи не образила його. Приймала його залицяння гідно і без насмішок. За кілька років ця дівчина дуже вдало вийшла заміж і відтоді багато хто в місті вважав, що увага божевільного до тієї чи іншої молодої особи – це дуже добрий знак, талісман вдалого заміжжя. Хай там як, але кілька випадків це підтвердили.
Та була у божевільного й інша історія, яка запам’яталася городянам. За розповідями очевидців події, справа була такою. На центральну площу міста щодня прилітали голуби. Невідомо звідки, але з’являлися вони точно за графіком о десятій ранку і о п’ятій дня. Божевільний, вільний від будь-яких турбот, взяв на себе обов’язок годувати птахів. Робив він це старанно і з любов’ю. Згодом голубів прилітало все більше і більше. Незабаром птахи стали символом головної площі. Закохані призначали побачення, називаючи місце зустрічі -- біля голубів.
Одного вихідного дня із ресторану вийшла хмільна компанія. Це був помічник мера зі своїми друзями. Вони попрямували на головну площу, де в цей самий час божевільний годував голубів. Помічник мера проходив повз птахів, що їли, і без жодного лихого наміру штовхнув одного голуба ногою. Мабуть, удар був сильним і припав голубові по голові, бо той зробив кілька кроків, а потім впав на бік і більше не ворушився. Помічник мера з компанією рушили далі. Божевільний нахилився і взяв птаха в руки. Голуб був мертвий. Божевільний дбайливо поклав тіло голуба на землю і побіг за помічником мера. Порівнявшись із ним, він торкнув його за плече. Помічник мера зупинився і гнівно запитав:
– Що тобі треба, дурню?
– Ви вбили голуба.
– Якого голуба, ти про що?
– Я бачив, як ви вбили голуба, – не вгамовувався божевільний.
– Ну і плювати мені на твого голуба, – сказав помічник мера і вдарив божевільного по обличчю.
Той похитнувся, але на ногах утримався. Рукавом своєї куртки він витер кров, що виступила на губах, і підійшов до помічника мера. Тут, як розповідають очевидці, божевільний зробив паузу. Набравши повний рот слини, він з усієї сили плюнув помічникові мера в обличчя.
– Я вас зневажаю, – сказав божевільний і рішуче покрокував геть.
Наступного дня невідомі сильно побили божевільного. Він пролежав у лікарні два місяці, але городяни все знали про його вчинок і були на його боці. Багато хто після цього перестав вітатися з помічником мера, дехто навіть звернувся до мера з вимогою звільнити свого підлеглого, інші вимагали від влади знайти злочинців, які побили божевільного, але, ясна річ, що користі від усього цього було мало. Єдине, що позитивне виніс божевільний з цієї історії -- прихильніше ставлення до нього городян, а це в його становищі значило чимало. Тепер багато хто вважав за честь нагодувати божевільного і дати йому якусь дрібничку в подарунок. Вороги мера навіть хотіли використати історію з його помічником у своїх політичних іграх. Загалом, кожен черпав із цієї події ті думки і почуття, які відповідали його натурі та цілям.
Незабаром божевільного спіткало ще одне нещастя. У той час, коли він лежав у лікарні, ніхто не годував голубів. Майже тиждень за звичкою вони ще прилітали на головну площу, багато городян бачили їх, але ніхто не подбав про те, щоб їх погодувати. Відтоді голуби зникли. Коли божевільний вийшов із лікарні, то одразу ж побіг на головну площу. Була десята година ранку, але голубів там не було. Божевільний прочекав їх цілий день, але вони не прилетіли. Він просидів на площі до ранку, все ще сподіваючись, що голуби прилетять. А вранці став розкидати корм, наче голуби і справді прилетіли.
І тепер щодня, по два рази в точно визначений час божевільний годував неіснуючих птахів. Він робив це з тим самим натхненням, що й раніше. У цьому було щось містичне. Божевільний вірив, що голуби знову прилетять, і продовжував годувати птахів, яких не було. Він робив це день у день. І йшов назустріч своїй мрії із завзятістю маніяка.
Минуло три роки. Городяни вже перестали звертати увагу на божевільного. Ніхто навіть не питав його, чому він продовжує розкидати зерно на площі. Всі вже знали відповідь. Лише одного разу прибулий із сусіднього міста комівояжер запитав божевільного:
– Навіщо ви розкидаєте зерно на бруківці?
– Я годую птахів, – відповів той.
– Але ніяких птахів на площі немає, – здивувався комівояжер.
– Якщо ви їх не бачите, то це ще не означає, що їх немає, – відповів йому божевільний і продовжив свою роботу.
Він годував своїх невидимих голубів. Він чекав їх терпляче і був за це терпіння винагороджений. Ранньою весною, в один чудовий сонячний день, божевільний вкотре здійснював свій обряд. І раптом він почув знайоме йому воркування. На бруківку опустилася пара голубів. Вони почали клювати зерно, якого було повно. Спочатку з побоюванням, а потім сміливо і впевнено.
Диво сталося. І зробив це самотній божевільний, який ніколи не сумнівався, що диво можливе. Він обрав найбезглуздіший і справді божевільний шлях, але цей шлях виявився єдино правильним. Він нібито слідував думці іншого божевільного, який стверджував, що якщо щодня виливати в раковину склянку води, то щось у світі станеться, щось обов’язково зміниться, не може не змінитися. І те, що роблять у світі такі божевільні, дає нам надію, що голуби ніколи не відлетять.
м.Свалява Закарпатської області
P.S. Новела Мартіна Гала «Божевільний і голуби» цьогорік зайняла 6-7 місце у VІ Міжнародному конкурсі короткої прози імені Василя Портяка.
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2024 року, листопад)
2 листопада
В останні роки, списуючи своїх односельчан, я таки багато в свої оповідання набрав карикатурних типів. Аж кортить мені реабілітуватись. Наприклад, написати книжку про своїх учителів. Я серед них не бачу жодної негативної постаті. Ну, хіба якогось трохи гумору чи іронії – але ж без цього немає життя. Написати повість «Проліски, матіола, конвалії».
3 листопада
Укотре згадав Анатолія Куманського в останні його роки. Він не приходив на засідання бюро літоб’єднання «Степ» ввечері бо, казав Погрібний, одного разу в дендропарку, через який він мусив добиратись до свого будинку, його перестріли, пограбували й побили якісь волоцюги, й Анатолій Петрович став боятися ходити по місту ввечері. Нереалізований талант – подумалось мені про нього. І він же не один! Взяти й написати книгу про цих відомих мені творців, яку так і назвати. Іван Горовий, Віктор Шульга, Кузьма Повелько, Сергій Хлустіков (автор однієї книги), Леонід Народовий (доля, як у Рубцова), Микола Суржок, Анатолій Шаригін (автор однієї новели), Григорій Ліщенюк, Василь Манько (обороняв у студентські свої роки Гончарів «Собор»), Олена Горобець (ця іще молода – раптом повернеться!)… І ще набереться десяток. Назва – декларативна й пафосна, надто книжна. Треба простіше про це сказати: нереалізоване перо. Або й ще простіше: загублене перо або зламане перо… Може це бути своєрідна антологія: текст мого погляду, фото й один найкращий твір нереалізованого письменника. Розумію, що дуже ризикований проєкт, але подібного я ще не зустрічав. «Зламане, затуплене, загублене перо».
4 листопада
Близько двох років перебуває на війні Геннадій Рибченков, відомий у нашім краї талановитий журналіст. Якийсь час мені вносили у вуха про нього неприємні чутки: телефонує друзям з панічними настроями, матюкається круто і т.п. Певно, були підстави… А ось з початком нинішнього літа він став надсилати до рідної газети «Україна-Центр» рефлексії з фронту. Повномасштабна війна триває уже два з половиною роки, але по-справжньому про неї ми знаємо дуже мало, хіба з телевізійних репортажів, які теж фільтруються. А Гена пише чесно з лінії протистояння: чим ця війна відрізняється від армійської служби тридцять-сорок років тому; як відрізнити фронтовика від людини в армійському строї, який пороху не нюхав; про ставлення людей Донбасу до воїнів Збройних сил України; чи беруть наші солдати трофеї у ворога; про особливості побуту на фронті; сон, сухий пайок український, американський і кацапський; про тварин (собак, котів) у шанцях і на полі бою; наскільки волонтери допомагають у війні… А ще: як сутінки впливають на психіку воїна? А ще: чому так багато юнаків самовільно залишають свої частини?.. Есеїстика Рибченкова різко відрізняється від писання тих, хто про війну пише з розповідей. І я, мовний пуританин, не зважаю на русизми в його текстах (харчей замість харчів, стая замість зграя, обозначення…) чи помилки в прізвищах відомих (Формайт замість Форсайт, Фредерік, автор роману «Пси війни») – на фронті нема словників та екциклопедій (зате є смартфон!), хоча й з описками текст зрозумілий… Я чекаю його публікацій щотижня. А прийде час, що вони складуть повноцінну книгу, з якої майбутні нащадки черпатимуть правду про наші тяжкі часи!
6 листопада
▪ З Миколою Григорівим я не був знайомий, хоча оповіданнями, публікованими в періодиці, зокрема в щорічнику «Оповідання», захоплювався ще за його життя. Жив він в Ірпені, який я відвідував у 90-их нерідко, але приводу задля знайомства не знайшлося. Тільки через п’ять років по смерті письменника, показав мені листування з Григорівим журналіст і поет Григорій Позняк – я всі листи опублікував у журналі «Вежа» (ч.14, 2003). А ще завів оповідання М.Григоріва «Вість» в хрестоматію «Блакитні вежі» (Кіровоград, ПВЦ «Мавік», т.2, с.80-88), супроводивши його короткою передмовою. Та по-справжньому осягнув його творчість аж тепер, прочитавши усі його три книги: «Серпнева тиша» (1973, Київ, «Молодь», 84 с., 9 оповідань), «Весняний день» (1982, «Молодь», 200 с., 4 оповідання і повість «Сухий Ташлик»), «Степовий байрак» (1988, Київ, «Радянський письменник», 328 с., 8 оповідань і повість – «Щепа» та повість повторно, спогад про Григора Тютюнника «Щедрість»). Нині треба було б перевидати його твори в одному томі обсягом трохи більше 400 сторінок.
У творах письменника зображено життя й побут, пристрасті й переживання глибинних людей українського села другої половини ХХ століття: до дитсадківського їздового по дорозі з курорту заїжджає колишній фронтовий побратим і односелець, який тепер мешкає на березі моря, гостює два дні, а на прощання степовик дарує гостеві щепу, яка нагадуватиме йому і сільську грушу, під якою зростали, і грушу на фронті, в Карпатах – але той, виїхавши за село, викинув щепу з машини («Щепа»); міському жителю дощовий капіж за балконом скидається на ранню весну в селі – попри міщанські докори дружини («Вербовий шум»); старенька мати довгі роки чекає щезлого у вирі війни сина-льотчика, радісно реагує на гул літака в небесах, обдумує сни, в які приходить син, доглядає могилу на маківці Цвіркунової гори, в яку врізався радянський літак у війну – не згасає її надія дочекатись повернення сина («Вість»); тридцятирічний механік вернувся із столиці в село, бо його звільнили з роботи в тресті за те, що плитку передав не підшефному колгоспу, а в рідне село – за могоричі, однак у колгосп не бажає йти працювати, сподіваючись на допомогу знайомого в міністерстві; прибирав осінній город (картопля, буряки, гарбузи) й викопав глиняного коника-свистунця, але який уже не свистить, то шпурнув його у стернище («Глиняний коник»)…
Що б я відніс до мінусів творчої манери письменника? В основі більшості оповідань – портрети, менше – події. Твори перенаселені: в оповіданні «Дивина» на 20 сторінок згадується й діють понад 25 осіб, у повісті «Сухий Ташлик» на 180 сторінок майже стільки ж і людей. Трапляються зайві деталі, які ні на що не працюють, так само й зайві розповіді-сповіді (Григір Тютюнник «застерігав від перенасичення художніми деталями, бо від цього послаблюється естетичний вплив на читача» – зі спогаду «Щедрість»). Повість швидше не повість, а збірник новел, в яких діють люди одного сільського кутка Стремещина. Сучасний читач може закинути автору більшовицькі мотиви подекуди («Європа хвалена!», «…послав ту газету в Італію друзям-товаришам, хай, каже, дивляться, що тут значить трудяща людина!», «Якби не колгосп – не було б і веселого виду», «…дістав з внутрішньої кишені піджака партійний квиток – внески платити»), але – зважаймо на час, описаний у повісті, і рік написання її (брежнєвський застій). Часом читач губиться: в одному розділі герой Тихін Саливонович, а в другому Тихін Іванович; русизми де-не-де вистромляються в авторській мові (охапка – оберемок, вимокувати – вимочувати, прошибити – схибити, кормушка – годівниця)… Але це вже більше редактора-коректора стосується, ніж автора, та в останні роки радвлади око редакторське стало втрачати пильність, тому в книзі зашпортуєшся на словах: теплѝчина – треба теплинá, берката (жінка) – треба бедрата, дифер (у машини) – требу буфер, шовкатись (про мух) – треба нашевкатись…
Але більше, непомірно більше плюсів. Герої і повісті, й усіх оповідань – колоритні постаті зі складними долями, з простими, але особливими характерами та історіями в житті. За оповіданнями Миколи Григоріва можна відчути й побачити український люд сільський. А це багато чого варте – так вміти змалювати епоху.
А ще я виділив би барвистість і пластичність мовної палітри митця. Сьогодні вже так ніхто не пише, як писали ще недавно Юрій Мушкетик, Феодосій Роговий, Віктор Міняйло, Роман Андріяшик, Василь Захарченко, Ігор Качуровський – в сенсі використання багатства призабутої чи й геть втраченої лексики, зафіксованої хіба у древніх словниках, Грінченка насамперед, а ще й місцевих говірок, яких не знайдеш ні по яких глосаріях. Це – барвистість. Ось у Миколи Григоріва «ставидлянська» лексика: натурсувати (дати прочуханів), просинець, незвід, напташувати, блявкнути (бовкнути, базікнути), явдішки, кобло очерету, пенехкати, підшкурна (вода), тривічна (липа), вигонок, галалай, віхтелити, чарчаний (друг), таракуцки, овсі (зовсім), берката (жінка), дошпіртуватись, цвибик (цибулі), глушпатися, худосильний, протолочина, наледь, пашкий (полудень), мотюга, ґанджувати, шубатися, мозулька, відзіґонка… А пластика? Читаю, як п’ю цілюще, початок оповідання «Вість»: «Соломія Полив’яна впоралася з картоплею на городі, буряки ж залишила – нехай посидять у грядці. Як і задощиться – не біда, славніші доростуть. А сьогодні пішла в ліс. У байраці вистигала осінь сизим терном на кущах понад ровом, і під вузлуватим гіллям дичок встоювалася густа тиша на пізніх падалішніх грушках. Тільки під її повільною ходою полохався лісовий спокій – ламалося сухе галуззя та чувся тужавий шерех провільглого листя. Нарвала ягід, заодно насмикала під дубами цупкої трави на щітки, зашморгнула торбину, підняла її за зсутулене плече і під синичий посвист рушила додому…».
Письменник вдало розсіває по творах гумор та іронію («…старанно голився, довго причісував поріділого чуба, перераховуючи, скільки у гребінці лишилося волосся, що вилізло» і т.п.), прислів’я та примовки («до часу глечик воду носить», «щастя, як трясця: на кого схоче – на того й нападе», «у голови низько», «прирівняв куцого до зайця», «загилив, як дурень за батька», «робота спільна – як пісня весільна», «чорт сім пар чобіт стоптав, поки їх докупи звів…»).
Степовики, приінгульці мають пишатися рідкісним своїм талантом. А те, що він тут свій, свідчить і багата на місцевий діалект та висловлювання мова творів Миколи Григоріва, і топоніми та гідроніми в творах: Соснівка, Красносілка, Тимошівка, Шпола, Баландино, Сухий Ташлик, Розумівка, Кіровоград, Новомиргород, Златопіль, Кам’янка, Бовтиська западина, Глибока Балка, Обознівка, Некрасовка, Кріпость, Тясмин, Гайворон… Та чи є бодай в одному з цих населених пунктів вулиця, яка носить назву знакового письменника краю?
▪ Три роки не висували творів на здобуття премії імені Євгена Маланюка. Нарешті в кінці цього літа обласна рада відновила премію, як і всі обласні, з тією лиш різницею, що тепер призупинено дію положення про грошову винагороду премії. Окрім НСПУ жодна літературна організація не подала своїх висуванців – це явний натяк на грошову яловість нагороди.
…Мої прогнози на 20 січня: поезія – Іван Гайворон, проза – Валерій М’ятович, літературознавство/публіцистика – Микола Славинський.
12 листопада
«Скопав города мамі… Все минуле “перелопатив” аж до самої… колиски. Згадав всіх тих, що вже мене забули… і тих, що вже давно-давно – неблизько». Про один цей чотирирядковий вірш, записаний драбинкою із виділеними курсивом наголошеними голосними та останнім словом у розбивку, можна прочитати лекцію. Рядки належать Василеві Мошуренку з книги «Мати» (Кіровоград, Центрально-Українське видавництво, 2015, 82 с.). Як довго ятрилася незагойна рана і скільки любові в серці треба було плекати, щоб написати понад шість десятків болісних віршів про найріднішу людину. Здається, в цьому сенсі книга може претендувати на занесення до якщо не світової, то української точно книги рекордів. Тема байстрюцтва, яка протинає збірку від початку й до кінця, визначальна: гірка, сповідальна, філософська. Від сина відмовився батько ще до його народження, а мати чотирирічного передала на руки баби-діда, гайнула у світи й повернулась через тридцять років. «Біля мами в святому селі, Де вишневий садок позад хати, Де малесенький рай – на землі, Де дитинства минуло свято, Там пишу я найкращі пісні!» Він співав їх, під гітару (сам поет, сам композитор!), і в Києві, і в Карпатах, і в своїх рідних степах.
Вкотре думаю: треба померти, аби тебе почули? Я ж знав Василя з 1990 року, коли вони з Володею Яблонським, вчителі Великочечеліївської школи, створили перший осередок Народного руху у Новгородківському районі й приїжджали у Кіровоград на політичні конференції та мітинги. (Хоч міг знати й від 1980-го, як Володимир Базилевський опублікував у «Кіровоградській правді» першого вірша студента педіну Мошуренка). А потім він зник з мого поля зору на роки й десятиліття (його тоді безпідставно посунули більшовики від освіти з посади директора школи, яку він займав понад двадцять років, вивівши навчальний заклад у найкращий в районі) й випірнув для мене на ескалаторі метро в столиці, подарувавши диск із віршами. Чи читав я їх? Однозначно читав. Може, навіть і ті зворушливі рядки, які зараз цитую. Але чи то клопоти щоденні приспали моє серце, чи з якихось інших причин воно зачерствіло – не знаю, я на той диск не обізвався. Каюсь. А вже невдовзі прочитав у «Літературній Україні» його перші оповідання й ахнув: це справжнє! Йому залишалось жити якийсь десяток літ: в літературі він здолав їх гідно, написавши й видавши понад півсотні оригінальних новел і роман «Фрагменти пам’яті або “Дємбель – в маю”», який йому вже не судилось тримати в руках.
Пробую реабілітуватись лишень тепер: і спогадом «Стефаник би вклонився», і одвідинами велосипедом дідової хати в Розумівці в рік Василевої смерті, і прочитанням роману та ось цієї поетичної книги, яку взяв у обласній науковій книгозбірні, бо досі її не бачив.
22 листопада
▪ Муніципальний театр сатири сьогодні в «Кропхабі» вчинив постановку за Світланиною книгою «Всупереч і опір». Статичне дійство: четверо представників тодішньої доби (селянин, комісар, прокурор і суддя) та смерть у білому зачитують сухі звіти, повідомлення, звинувачення – звучать тодішні гасла партійні, музика того часу бравурна. Вистава приблизно на хвилин сорок, на тривалість уроку в школі. Для радіо така п’єса могла більше пасувати, але для сцени… Та й в залі глядачів було трохи більше, ніж задіяно творців вистави, якщо цю штуку можна назвати виставою: К.Колтунова, В.Останній, І.Згривець, В.Полтавець… Мали привести старшокласників та ліцеїстів із двох навчальних закладів, але якраз оголосили повітряну тривогу, тому вчителі не одважились на перехід. Зате прийшло державне телебачення й аудиторія заходу помножиться. Світлана ж нікого не запрошувала й не уявляла – що з тих куцих архівних записів можна поставити. Я намагався її заспокоювати: «Режисер – це така професія, що він з телефонного довідника зробить драму». Врешті, мої передбачення лиш на йоту справдились. Зате Роман Бутовський пройнявся тематикою й хоче продовжити співпрацю. А Світлана каже: я йому запропоную твою «Гонитву» – отут емоції!
▪ Мимоволі згадався факт присвоєння звання «почесний громадянин міста Кропивницького». Останніми були Семен Сорока у 2018-ому й Володимир Панченко у 2019 році – перший через рік по смерті, а другий за місяць до смерті. Врешті, вони були не тільки останніми, а й першими, бо до того звання називалось інакше: міста Єлисаветграда (двоє) і 36 – Кіровограда. Всього 40 почесних за 160 років. В останні часи було кілька спроб скоротити цей список «почесних» мало не вдвічі, оскільки звання отримували й колонізатори, більшовики, воєначальники і прочая чужа заразна кров.
А як в інших містах? У Тернополі, наприклад, почесними громадянами у 2023 році стали 112 уродженців міста, які віддали своє життя у російсько-українській війні; нинішнього року на даний час – вже 85.
29 листопада
Як член журі обласної премії імені Є.Маланюка зобов’язаний читати усі книги, висунуті на здобуття. Може, й не все, бо – не конче треба з’їдати яблуко, аби довідатись, що воно червиве, варто лиш надкусити… Прозу Олега Бондаря знаю ще з тих газетних публікацій (романи з продовженням), які відвернули мене, здавалось, назавше. Але ось цей, що прагне лауреатства («Шлях у безодню» – Київ, «Кондор», 2024, 280 с.) – рівень понад ті публікації. Я прочитав одну з чотирьох частин, найобсяжнішу (понад сто сторінок), і змушений віддавати книгу в бібліотеку, бо, виявляється, в інших бібліотеках книги немає, а членів журі 14. Правда, чи прочитують представлені до нагороди книги бодай половина зі списку журі – сумніваюсь. Книга з дедикацією «Альонушкі… з найкращими побажанннями!..» (підкреслення мої) – хвилювався письменник. Таких хвилювань можна назбирати і в тексті роману, особливо що стосується пунктуації (здебільшого коми: зайві там, де їх не повинно бути, і відсутні там, де мали б). Але й окрім ком і тире, є на чому перечіпатися читачеві: біль пішла (треба пішов), гілка абрикоса (треба абрикоси, це ж не плід), крижаний струмінь = холодний душ (різні ж потоки) – це на одному розвороті. Або такий шедевр стилістики: «Ілля перебував у такому стані, що я його залишив, і, схоже, медитував». Штампи: каву тут не п’ють, а сьорбають, піт не тече, а струменить і т.п. Автор значно позбувся газетної мови, яка була характерна для його попередніх творів, однак оця жуйка словесна, здається, нездоланна (на чотирьох сторінках примітивно описується похмілля; уся перша частина, третина твору, лиш підступ до таємничої території Монастирища; події розгортаються так ледачо, що нудить від багатослівних описів та коментарів, які мало грають на образ).
…Віктор Терен, Інна Немирована, Василь Мошуренко, Галина Берізка, Юрій Обжелян… Лауреати в номінації «проза». Це рівень, до якого треба тягнутись. Та як кажуть, далеко куцому до зайця.
м.Кропивницький