Іван ГАЙВОРОН
МІЙ БІЛЬ, МІЙ ДУХ, МІЙ БОРГ
Відкриття
День гарячий в тяжких небесах догорів,
Запалив оксамитову зірку.
На весільній порі,
Під вікном снігурі
Щебетали нам весело: «Гірко!»
І від щебету їх розпускалась герань
І стелилась у мріях розлого.
Хтось шептав мені шелестом
Тихих світань:
Як замало в цім світі святого?
Час пройде, забувають кохання поріг,
Де найлегше долають утому.
Є багато доріг,
І крізь дощ, і крізь сніг,
Та одна лише кличе додому!
***
За далями незвіданих снігів
Моя любов твоїм теплом зігріта.
В жаринах розпашистих снігурів
Дзвенять акорди сонячного літа.
І крізь сніги твій образ вирина –
Такий вродливий і такий болючий.
Яка страшна між нами далина,
Які ліси очікувань дрімучі!
І хто ж мені прислав цих снігурів
Крізь віхолу нестерпну з України?
Які жагучі в снігурів пір’їни!
Від них мій дух вогнем запломенів.
***
Мій біль для вірних відданих сердець –
Чужинцям віддається все задарма.
Згорбатів у неволі волі меч –
Все по світах, все по чужих казармах.
Я їх пізнав, відчувши гніт горбом,
Під маскою – інтернаціональність.
Витала думка над моїм чолом
Про борг мій – рідній владі актуально.
Суть піднімалась з глибини епох,
Стираючи брехні масну полуду,
І десь на дні моїх гірких тривог
Вела моя душа мене до суду.
Я малоросом був впродовж століть.
Повинність ніс, молодшим бувши братом.
А нині знов плететься хижа сіть:
«Ми єсть один народ і нас багато!»
Я не сприймаю грішний «руський мир»
(Іде війна за душі, Україну).
Загнать меча неволі люто в спину
Мені новітній прагне поводир!
На могилі Шевченка
Михайлові Сидоржевському
Ми прибули у Канів до Шевченка
З читань Затуливітра з Бучака.
Співаємо, і дівчинка маленька
Нас слухає у мами на руках.
Звучить горою: «Думи мої, думи...»
В пів неба захід висвітливсь вогнем.
Лягли на Канів вечорові стуми,
Лице в дитини згаслим днем сумне.
Як широко відкрились небу очі,
Відчувши слово рідне з ранніх літ,
Що заглибилось хвилями пророче
В душі маленькій, кличучи в політ.
Яка відтак проляже їй дорога,
Який для неї Бог призначив шлях?
Коли ось так: від рідного порогу
Відбився Всесвіт полум’ям в очах.
Одержимість
Чолом врізаюсь в степову Елладу.
В потугах мислі крає землю плуг.
Перевертаю скибу, ніби зраду,
І визволяю край наш від наруг.
А, може, навпаки, дух древніх скитів
(Тріщить коріння) – виверта леміш.
Мої думки кривавим дійством вмиті,
Та, все таки, звитягою найбільш!
Квітневе сонце палахтить над світом,
І день несе козацький наш бунчук.
Ми є, ми вже постали із граніту –
Хотів таких нас бачить Маланюк.
Над обрієм пливе фата-моргана.
О то давно не наші маяки!
Веде нас мрія звабно-полум’яна,
Прийдешні відкриваючи віки.
В руках у наших і перо, і зброя.
Ми одержимі волею встаєм.
А ми ж були, немов руїни Трої,
Без мови, без надії, без знамен.
Ми творимось в боях з вогню та поту,
І оптимізм вливаєм до клітин.
Усе здолаєм, зважим все достоту –
«Нема на світі інших батьківщин!»
Національна ідея
Національна ідея –
хірургічна ідея,
адже майже половині
українців
потрібно вставити
патріотичну клепку.
Для чого народивсь, живу навіщо?
Із ранніх вод вже на вечірнім тлі
Роки прожиті відчинили двері.
Насінням долі з рідної землі
Зійшли слова стеблин червонопері.
На скелі впала віку грізна тінь,
Не відступили, не здригнулись скелі.
Лише струмок вустами поколінь
Пробився крізь вечірні акварелі.
І він поніс удалеч свій мотив,
Лише спитав, неначе взяв за руку:
«Ті відійшли, але ти з ними жив,
То що ти знав про їх любов і муку?»
Вони здолали гнів, шляхи трудні
І засвітились із глибин стосвічно.
Чи ти побачив там у тім вогні,
Для чого народивсь, живеш навіщо?
Тарас Шевченко
(автопортрет зі свічкою)
Вже імперію
Темінь і страх не спасе,
Ні Валуєв,
Ні чорт з хуртовиною.
Йде Шевченко,
Запалене сонце несе –
Розгоряється день
Україною.
***
Кров України в холодні сибіри
Все вивозили, та не вивезли.
І в народу не вбили віру,
І хліба на лану нашім визріли.
З вен Дніпро рокотав порадою,
Гомоніли в аортах могили,
Проростали Центральною Радою
І державність свою творили.
І на суд справедливий історії
Клали думи, нехай розп’яті,
Колосились із Директорії
І нові карбували дати.
Бо не можна оновлення знищити,
Як закони борні твої, Отче.
Крізь морози ми долею вищали,
Зігріваючи душі сонцем.
Рідня
Щоліта вранці виходжу в поле,
аби з ріднею побачитись.
Ромашко, розкажи,
а хто ж то у нашім роду
мав такий золотий
із сонечком посередині голос?
Це ти, Волошко, подарувала
свої очі моїй сестрі,
а потім передчасно забрала їх.
А чи не ти, Полине,
обпалив коси моїй матері,
коли вона чекала мене із війська?
Скільки навкруги квітів!
І все то – моя рідня,
Що вже навіки перебралася в поле.
Героям азовцям
Наш дух і в ГУЛАГах не вбили,
І лицарства слава жива
Це волі нескорена сила
Так проситься грімко в слова.
Азовці!
Не можу мовчати, –
Живі й ті, що в битвах лягли!
Вогнем відчайдушним відплати
Зробили ви все, що могли.
Ступаю по сивому бруку
Й дивлюсь, як в ранковій імлі
Богдан, піднімаючи руку,
До вас поспіша на коні.
Прийміть мою вдячність, герої!
(Ви нині в усіх на устах).
Хай Бог ваші сили потроїть,
Бо Правда одвіку свята!
Додому
Печаль моя переселенця…
Та думи мої – крем’яні.
З людьми я від серця й до серця
В чужій – не чужій стороні.
Я людяність кожну шаную
І тут, вже на власній межі.
Я все ж дзвони київські чую
У Лаврі своєї душі.
Хто може здолати цей вимір
І правду святого Хреста,
Що й нині трима Володимир
Із словом борні на вустах.
Крізь обстріли, вбивства і втому
Я духом вкраїнським горджусь.
Додому я їду, додому –
В святу мою Київську Русь!
Тривожна мить
Встає світанок… В теплій рідній хаті,
Мов равлику, затишно так мені.
Зі сходу хмари сунуть пелехаті…
А як там нашим хлопцям на війні?!
І я вслухаюся в миттєвість кожну,
Багаттям в грудях розгорівся жар:
А, чим я вам, звитяжці, допоможу –
Кремінне, Бахмут, Сіверськ, Вугледар?
Вас зачекались рідні і дружини,
Кохані… Як же їм пече!
Стодумами я цими одержимий
Все ж не зумію написать про це.
Про воїна, про хлопця молодого –
В окопі він зі зброєю опліч.
Йому дівча наснилось… Слава Богу!
Вербою біля річки в грізну ніч.
Осколком в грудях – каторжні сльозинки,
Бо там – бої… І в цю тривожну мить
Гукнув щосили: «Слава Україні!»
«Героям Слава!» – небом прогримить.
Софії золота свіча
Ми – воїни нині з тобою,
І нам не звикать до меча:
Це воля нас кличе до бою –
Софії незгасна свіча.
Це нам злотонеба дзвіниця,
Зорею відбившись в Дніпрі,
Освітлює русичів лиця
Й при нинішній грізній порі.
Які ж ми корінням глибокі,
Ще й парость кипить молода!
Нікчемна, лякливо-жорстока,
Здолать нас не зможе орда.
Вогнисто, в нестримному леті
Снаряди лягають у ціль.
Як слово глибинне поета,
Як правди болючої сіль.
Плекаєм потугу велику
Із іскрою віри в очах.
Такі ми од віку й до віку –
Нам світить Софії свіча!
м.Київ
Віктор КРУПСЬКИЙ
ОДА БАГНЮЦІ
Скільки себе пам’ятаю, потерпаю від вуличної багнюки, на яку наше місто завжди було багате, особливо взимку. «І де Вітька ту грязь бере?» – регулярно дивувався сорок років тому батько, бачачи на моїх ботинках пристойний шар найкращого в світі чорнозему. Мабуть, батько все ж удавав подив, бо болота, як ми називали цю субстанцію, було вдосталь. Принаймні, по дорозі до нашої дев’ятої школи. Асфальт тоді вже винайшли, подекуди він був навіть у нашому мікрорайоні, але до тих місць ще треба добратися. Зазвичай мій і мого друга Валєрки шлях до школи пролягав повз майстерню з ремонту годинників, а це – зайвих триста грамів багнюки на кожен з ботинків. Ми підходили до вікна і протягом 10-15 хвилин витріщалися на ліліпутів, які, не звертаючи на нас уваги, спокійно лагодили годинники. Потім ми продовжували шлях. На шкільному подвір’ї стояло довге зелене корито, в якому наказувалося «мити ноги». Ми в основному мили передки, щоб гордо пред’явити їх черговим, які вартували на вході, – таким же шмаркачам з червоними пов’язками на руках (коли мати вдома бачила, як я обмежуюся омиванням передків, вимагала: «Ти й для людей помий, не тільки для себе»). Час від часу – як тепер розумію, під загрозою страйку прибиральниць (вони величали себе «тєхнічками») – в школі вводився суворий режим, без змінного взуття до науки просто не допускали. Ми, хлопці, частенько проривалися через заставу – звичайно, не заради забави, а тому, що боялися залишитися неосвіченими. У такому разі треба було не попастися на очі однієї прибиральниці, дуже вредної бабенції. Досі пам’ятаю її прокляття «Ятому на вас нема!» (типова жертва комуністичної пропаганди – начиталася в «Правде» про американську ядерну загрозу). Якщо до школи я добирався з брудними ботинками та низом штанин, то на зворотному шляху багнюка потрапляла й на інші частини гардероба. Цьому сприяв перевірений друг молоді і підлітків – темрява, а ми в середніх класах навчалися в другу зміну. З приводу темряви я і Валєрка вже дозволяли собі расистсько-анатомічні жарти. Дорога додому була довгою, цікавою і брудною. Не минали височенної чорної металевої труби котельні, гарячої внизу. За три метри до труби відгонило сечею. Справивши й собі малу потребу на трубу, ми йшли в гастроном, щоб випити по склянці томату, як називали сік з помідорів. Прибиральниця, побачивши наше взуття, шаленіла і посилала «йти вимити ноги». Де? В калюжі перед магазином. А потім при вході в магазин треба було обов’язково витерти підошви об розстелений картон з коробок для печива і цукерок. Тоді прибиральниці суворі були.
Відтоді минуло огого стільки років, я навчився чистити черевики «і для себе, і для людей», а зимова багнюка продовжує псувати життя і взуття. Мені не випало вибитися з грязі в князі, мешкаю у все тому ж мікрорайоні, де провів дитинство, хоча вулицю змінив – на бруднішу, але без потоків машин. Постійно вдосконалююся в мистецтві ходити по земляному місиву, навчився на око визначати глибину калюж, майже щоразу встигаю ухилитися від бризок з-під коліс автомобілів. Іноді ловлю себе на думці, що пишаюся рідною багнюкою. Уперше це відчув за таких обставин. Якось на своїй вулиці побачив здоровенну женщину мого віку, яка важко переступала по болотяці в, не побоюся цього слова, гімнодавах, добре пам’ятаю, з опушкою. Побачивши мене, вона єхидно поцікавилася: «Как ви здєсь жівьотє?» «Та хіба це жизнь», – відповів. І поцікавився, з якого ж чудового краю прибула в нашу глушину. Виявилося, із 101-го мікрорайону, відомого не тільки елітним житлом, а й зразковим порядком на громадській території. Звісно ж, про подолання болотяної місцевості пані досі знала тільки з телешоу «Форт Буаяр».
До чого це веду? Уже давненько найсвітліші голови нашого міста силуються створити його символ. До потрібної справи залучалися навіть іноземці. Воно й зрозуміло: лише герба нам замало. Якось посадили мільйон чорнобривців, заявивши, що це – наша емблема. А чорнобривці взяли та й не перезимували, не зійшли наступної весни. Розробили були бренд-бук міста, з використанням фіолетового кольору. А всесвітньовідома кондитерська корпорація, яка має виняткове право на цей відтінок, попередила: і не подумайте затверджувати, бо по судах затягаємо, без штанів залишимо. Тому пропоную такий символ міста: черевики в багнюці. В ідеалі мені це бачиться так: один великий пам’ятник десь у центрі і по одному, меншому, – в мікрорайонах. За основу рекомендую взяти брутальні чоловічі черевики з тупими передками, гостромодні наприкінці 1990-х. Це підкреслюватиме нашу любов до землі й консервативність у вирішенні комунальних проблем.
КУЗЬМІЧ
Відтоді минули 63 роки. Не скажу, що незчувся, як вони промайнули. Про швидкоплинність часу базікають здебільшого ті, хто не має уявлення, як це – пропити зарплату і чекати наступної.
Так от, 63 роки тому я закінчив восьмий клас. Бил мєсяц май. Наша класна, Антоніна Яківна, царство їй небесне, з приводу видачі нам атестатів про неповну середню освіту влаштувала свято. Ні, про ресторан «Весна» не йшлося. Це значно пізніше з’явився звичай організовувати бали та колективні поїздки в Почаївську лавру з приводу закінчення дитиною дитсадка чи четвертого класу школи, а вчителькам і вихователькам дарувати набори емальованих каструль і білоруськє бєльйо.
Антоніна Яківна повела нас у дендропарк, великодушно дозволивши бути без остогидлих піонерських галстуків. Дендропарк був такий же юний, як ми, – його заклали попереднього року на октябрьську. Дерева були не вищими від мене, а я був з однокласників найнижчий. Але чортове колесо і автодром вже діяли. Ми каталися і кушали морожене та біляші. Я й друг на прізвисько Гончар, готуючись до оргії, здали пляшки, які напередодні назбирали в цьому ж дендропарку.
На пікнік я вбрався в ублюдочну, без рукавів, футболку із написом «Кременчуг» і відповідним гербом – іншої не мав. Це все одно що тепер носити куртку з написом «Мівіна» на спині. Футболка про Кременчук, де я тоді ще не бував, серйозно зіпсувала моє дитинство. Старші пацани, помічаючи мене в ній, неодмінно казали: «Слиш, ти, Кременчуг, сбєгай за сігарєтамі». Мені давалися 50 копійок, на які мав купити «Родопи» чи «Стюардессу», – таким, як я, шмаркачам, продавщиці без зайвих запитань отпускалі отруту, нібито для батька чи статевозрілого брата.
Антоніна Яківна дивилася на нас з неприхованим жалем. Печалилася вчителька не марно – не уявляла, як влаштуються в житті такі придурки, як ми. Після трьох біляшів по 19 копійок мого друга Гончара трохи знудило, і він розлігся на галявині. У такому положенні йому спало на думку наскубти трави домашнім кролям. Гончар зняв сорочку і заходився рвати в неї дармовий мишій. Антоніна Яківна, побачивши це, наказала припинити наругу над природою, згадала й про Червону книгу (так ми й повірили!). Пікнік закінчився. Декого з його учасників після того я не зустрів жодного разу. Жодного!
Після восьмого класу мене навіщось залишили в школі – перевели в дев’ятий. До цих пір не втямив, кому це було потрібно. А більшість моїх тодішніх друзів вчинила, як велів плакат у шкільному коридорі: «Дорога верная у нас – из школы в ПТУ, из ПТУ в рабочий класс». Згодом робітничий клас втратив позиції суспільного гегемона, але мої товариші принаймні здобули в петеу професії, з якими не здохнеш з голоду.
Буває, побачу на ринку такого ж, як сам, дєдушку, і таким рідним здається його обличчя! «Стасік?» – питаю в надії, що зустрів кореша, якому в четвертому класі дав почитати «Загублений світ», та й з кінцями. «Ви обозналісь», – чомусь сердиться дєдушка. «Ізвінітє», – кажу, а Стасік ще довго не виходить з голови. Стасік, якому вдавалося робити найстрибучіші паперові жабки. Де він, гад, запропастився після восьмого класу? Чи й він зазнав проблем з алкоголем? А алкоголь з ним? Чи не турбує підшлункова? А поперек?
А головне, чим Стасік заробляє на прожиття? Шоферує, як і більшість моїх друзів з далекого дитинства, чи доріс до завгара й у сорочці зі стрілками на рукавах красується на дошці пошани своєї автобази? Чи спромігся на власний бізнес – приміром, похоронний – і брав участь у програмі «Купуй кіровоградське», заробив на скромну «Тойоту Прадо», висувався в депутати райради з гаслом «Працюю на результат»? Чи, може, кинувся в тіньову економіку – займається пересувною, з власного бусика, торгівлею овочами? Якось мені здалося, що то був Стасіковий голос з гучномовця: «Кар-то-шка! Ка-пу-ста! Па-мі-до-ри!» Сподіваюся, Стасік теж згадує мене і розказує онукам, що в дитинстві водився з недотепою Вітькою, який не вмів чіпляти запалені сірники на стелі шкільного туалету. А як я міг навчитися? Стасік же не пояснив мені, що перед тим, як піднести сірник до стелі, в те місце треба плюнути. Утім, у мене в роті ніколи не збиралося стільки слини.
Зате Панаса, з яким теж протирав штани до восьмого класу, я бачив дорослим аж три чи чотири рази, і один з тих випадків став незабутнім. Панас – це прізвисько, і глибоко помилитеся, якщо припустите, що він захоплювався Панасом Мирним або був схожий на Панаса Саксаганського. Позбавлені фантазії, ми давали одне одному прізвиська, які ніяким чином нікого не характеризували. Це були похідні від прізвищ: довгі скорочувалися, короткі подовжувалися. Буряченко став Буряком, Гончаренко – Гончаром, Гончар – Ганчіркою, Панасенко – Панасом, Горобченко – Горобцем, Комащенко – Комахою, Крупський – Крупою, Зайченко – Зайцем, а Шпак – Шпаківнею. Ніхто ні на кого не ображався. На імена одне одного називали вкрай рідко, та й вчителям для ідентифікації учнів було достатньо прізвищ.
Панаса на ім’я не називав ніхто. Він вчився на двійки й трійки з мінусом, але в нас, його однокласників, з цього приводу до нього не виникало ніяких претензій. У тодішньому школярському середовищі академічні успіхи не вважалися великою чеснотою, радше навпаки. Панас давав привід для загальних кепкувань невиразною мовою і неохайним виглядом, приторным запахом сечі. Підліткова сеча – це не гомерівський нектар. Але на так званих творчих зустрічах престарілих поетів і поетесок пахне гірше.
Утім, Панас, здається, прихильності однокласників і не потребував. Він вів подвійне життя. Ми бачили, як до нього підходили пацани з інших класів, вони зналися по мікрорайону. Називали ті хлопці його Мамаєм – очевидно, через вузькі очі. Мамай користувався у своїх колах повагою завдяки старшому братові, авторитетному на районі. Одного разу ми запишалися своїм Панасом. Сталося це невдовзі після того, як у нашій школі опинився Вадік Зіма.
Вадіка перевели до нас через страйк, які оголосили вчителі школи, де він навчався раніше. Вчительство заявило, що відмовляється сіяти розумне, добре й вічне, поки в школу матиме право заходити Зіма. Хоча він ту школу не дуже й балував увагою, приходив на перший та останній дзвоники та ще кілька разів, і щоразу учиняв щось таке, що викликали міліцію. Вадік мав мотоцикл «макака» і славу каратиста.
У нашій школі Зіма продовжив поводитися як домінантний павіан. Звісно ж, звернув увагу на нашого Панаса і не втримався від спокуси копнути його під зад. Панас стерпів, але коли Вадік ударив ще раз, скрутив кривдника і повалив на підлогу. Вадік ледве вибрався з Панасових обіймів. Витираючи бруд на одязі, Вадік впівголоса матюкався, а ми дивилися й раділи кінцю його каратистської слави.
Уявлення не маю, яку професію здобув Панас в петеу. Можливо, вивчився на муляра. Можливо, на кранівника. Але точно не на майстра з ремонту телевізорів. Вірю, що свою справу він знав і був дурний до роботи.
Повернувшись з війська, я зустрів Панаса. Він теж щойно відслужив і був у парадній формі солдата радянської армії. Навіть погонів не зняв. Погони були чорні, танкістські, та й вигляд у парадки був такий, ніби Панас щойно виліз з-під Т-72. Тоді я уперше назвав його Віталькою – все-таки дорослі вже. Розмова була недовгою. Згадали, коли й за яких обставин зустрічали інших однокласників. «Бачив той год Зайця. На стройці вкалує». – «А я бачив Шпаківню. Розійшовся зі своєю».
Минали роки, і зрідка я бачився з Панасом. Він був у все тій же солдатській парадці, ще дужче засмальцьованій, але вже без погонів. Остання зустріч трапилася років з десять тому. Здибавши на вулиці іншого однокласника, Комаху, я піддався на його пропозицію випити пива. Пивом не обійшлося, згадували, як у шостому класі взимку тягали один одного шкільним подвір’ям у ванні, знайденій серед брухту, як у сьомому на великій перерві бігали за три кілометри в магазин «Олімпієць», щоб купити гру «15», як у восьмому в посадці біля теперішнього кардіодиспансеру вперше спробували «Золотої осені».
Згадали й Панаса. Комаха запропонував його провідати і запевнив, що знає, де він працює. П’яненькі, поїхали 124-им автобусом на балашівську промзону. Ледве відбилися від собак, які тічками охороняють свої «Кіровоградстройснаби» та «Укрнасоси». Нарешті знайшли потрібне підприємство.
– Кого нада, рєбята? – запитав мужик на прохідній.
– Панаса. То єсть Панасенка.
– Нема тут таких.
– Ну, Панасенка Вітальку. Однокласник. Грязний такий. Може буть в солдатськой парадкє.
– А!!! Так це ж Кузьміч!
Вартовий кудись зателефонував, і згодом до нас вийшов Панас. Він був не в парадці, а в засмальцьованому зеленуватому плащі – ну чисто тобі Кузьміч з відомого фільму! І такий же довготелесий!
Комаха висунув йому претензії. Мовляв, що ж ти, братуха, докотився до того, що на роботі не знають ні твого імені, ні прізвища.
А той дивувався, що ми в не в курсі про його теперішнє найменування:
– Тут всі кажуть на мене «Кузьміч». І ви сказали б «Кузьміч», мене б бистро визвали…
Через кілька років я дізнався, що Кузьміч помер. Нехай же йому на тому світі буде краще, ніж на цьому.
ПАРНОГРАФІЯ
Як з літ, так й з розуму. Останнім часом непокоїть дурне запитання: як склалася доля чорношкірої красуні із першої в моєму житті порнофотокартки?
Ще були піонерами, коли в наше життя увійшло поняття «парнографія». Що це слово пишеться трішки не так, ми не знали. Справа в тому, що дитяча бібліотека імені Гайдара чомусь не отримала роману Гомбровича «Порнографія», з якого ми довідалися б про це. А в доступній літературі – Нестайка, Твена, Бєляєва, Стівенсона – нічого такого не було. Мабуть, не збирався висвітлювати цю тему і Корній Чуковський у повісті «Веселая Колхозия», яку почав і не закінчив. Правда, якось я у п’ятому класі здивував матір – вона, погортавши принесені мною з бібліотеки «Пригоди Гуллівера», виявила там купу непристойностей.
Узагалі, наше статеве виховання було дуже занедбане. Отримуючи в школі новенькі підручники, ми з нетерпінням зазирали в «Біологію», щоб довідатися, що там пишеться в розділі про органи розмноження. Вчителька, знаючи про цей наш інтерес, щороку зловтішно попереджала, що нічого вартого нашої дурної уваги там не написано і не намальовано.
І от у таких суворих умовах мій однокласник, теж Вітька, спромігся у шостому класі зібрати чималеньку колекцію порнографічних та еротичних зображень. Для мене й досі загадка, як це йому вдалося при дуже скромному бюджеті, бо більшість з нас отримувала від батьків максимум двадцять копійок на пиріжок, і не щодня. Бувало, нас відправляли в школу без грошей, зате з яблуком.
Вітька, мабуть, економив. Він вчащав до союздруківського кіоску напроти школи і скуповував там журнали, які випускалися в країнах так званого соцтабору. Пам’ятаю з них лише чехословацький «Свет социализма» та східнонімецький «ГДР». Там і публікувалися знімки трохи оголених дівчат. Як завжди, «удивительное рядом».
Було у Вітьки й справжнє порно – копії копій чорнобілих фотознімків, на яких дівчата показували свої красоти. Хтозна, де мій товариш набрав цього добра, в Союздруці воно не продавалося. Якось Вітька приніс свою колекцію в школу і показав найнадійнішим друзям. Хлопець не скупий, він навіть подарував одну таку картку мені. Це було зображення голої чорношкірої дівки із зачіскою Анжели Девіс та зухвало розставленими ногами.
Отримавши дар, я того ж дня похвастав ним перед Сашкою Конецьким, представником відомої на районі кримінальної династії. Найстарші Конецькі сиділи в тюрмах, а Сашка поки що ходив в школу і робив вигляд, що навчається. Побачивши мою чорну красуню, Сашка засміявся і заявив, що в нього таких цілих три, причому одна - в поясі з причепленими до нього чотирма пісюнами, гумовими. Я, дурник, здивувався: «Навіщо аж з чотирма?» Сашка компетентно пояснив: «Бо прастітутка».
Через багато років я зустрівся із Конецьким у залі засідань обласного суду. Сашка сидів у клітці, я, кореспондент газети, – серед слухачів. Його звинувачували у вбивстві – відправив на той світ собутильника, огрівши по голові казаном з картоплею-пюрешкою. Але поводився Сашка так впевнено й гордовито, ніби він – професійний кілер. Ми зустрілися поглядами. Мені згадалася його зневажлива оцінка моєї голої красуні. Можливо, йому теж.
МОЇ РОКИ, МОЄ БАГАТСТВО
Перед гробками, як і велить традиція, приймаю сонячні ванни на Лелеківському і водночас скубу траву на батьківських могилах. Біля сусіднього поховання теж порпається бабця мого віку.
Знайомі не перший рік, тож є про що говорити. Раптом вона відкриває страшну таємницю: дата народження на пам’ятнику її матері – неправдива. І не тільки на пам’ятнику, а в усіх документах, якими користувалася покійна.
– Мамка приписала собі п’ять років.
– Навіщо? – наївно дивуюся.
– А щоб на пенсію раніше піти.
– І получилося?
– Аякже! Тоді ще комп’ютерів не було.
Погоджуюся. Справді, від цих комп’ютерів суцільна шкода. А співрозмовниця веде далі:
– Нєкоторі робили наоборот. Одна знакома зробила себе на десять років младше по документах.
– Це ще навіщо?
– Щоб заміж вийти.
– І як?
– Неудачно. Прожили год, розвелися. Потом лікті кусала. Прийшлося лишніх десять год їшачить, щоб пенсію дали. Ну не дура?
Погоджуюся, що це дурість – дати Пенсійному фонду таку чудову можливість зекономити на тобі. Але мені невтямки: невже її чоловік одразу не помітив невідповідності між справжнім віком і тим, що в паспорті? Це вже в старості однаковіємо, а в молодості десять років – відчутна різниця, на морді написана.
Зізнаюся, теж колись дурив державу – зменшував свій вік. У сім років я, як і всі радянські діти, втратив право безплатно їздити в супроводі батьків громадським транспортом. Проїзд в автобусі тоді коштував п’ять копійок, в тролейбусі – чотири. Невеликі, але гроші. Щоб не витрачатися ще й на мене, мати перед кожною поїздкою наказувала: «Як зайде контролер і спросе, скільки тобі год, кажи, що шість». Так і не спитали. Бо я в сім років мав вигляд чотирирічного, такий хирлявий. Але я дуже переживав, що нас із матір’ю викриють.
А багато радянських людей, які народилися до чи під час Другої світової війни, не знало достеменно дня й місяця свого народження. У метриках записувалися вигадані дати. Потім їх переносили в паспорти. З’ясувати істину не було ніякої можливості.
Інша справа тепер. Якось на вулиці мене перестріла тітка з блокнотом:
– Што ви кушалі с утра?
– Лапіздрони, – відповідаю.
– А на ужин?
– Лапіздрони, ще свіжі були.
Тітка запропонувала пройтися «на офіс». Погодився. «На офісі» мені було наказано роззутися і стати на ваги. Ваги, як пояснила тітка, – не прості, а японські, спеціальні, визначають не тільки вагу, а й вік, похибка – три години.
– Імєнно на такіх космонавтов взвєшивают.
– Та я ж у космос не хочу.
– Мнє нужен ваш возраст, штоб подобрать вам правільноє пітаніє.
Виявляється, тітка торгує БАДами. Якщо їй вірити, ці пігулки діють майже з тим ефектом, як фонтан молодості з картини Лукаса Кранаха Старшого. Почувши про ціну БАДів, я втік, не дізнавшись про свої точні вагу й вік.
Дивно, що такими вагами ще не обзавелися у Пенсійному фонді.
м.Кропивницький
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2025 року, березень)
2 березня
♦ Потрохи спадає градус політичної напруги, яка викресала іскру позавчора в овальному кабінеті Білого дому США: ми стали свідками гострої серйозної суперечки президентів України і США. За сорок днів на своїй посаді Дональд Трамп не те що не підтвердив своєї передвиборчої обіцянки (закінчити війну України з Росією протягом доби), а й досі не видно початку цього процесу, хіба навпаки: керівник вільнолюбивої держави світового оплоту демократії шукає тісного порозуміння з авторитарною рашею. Світ розчаровується, Європа чманіє. Яка перспектива? Зеленський вкотре підтвердив реноме незламного українця: як же підписувати бізнесову угоду, коли ні слова в ній про безпеку нашої території, коли п’ята частина нашої землі загарбана ворогом? Що це за мир буде? Трампа це не хвилює, йому найбільше прагнеться, аби перестали стріляти. І ми хочемо миру більше, ніж будь-хто, але ж не шляхом капітуляції й поганьблення… Після перемоги на виборах alter-ego Трампа розбухло й піднеслось до небесних висот, до засліплення, він мріє про Нобелівську премію миру, але йому начхати на трагедію, яку переживає український народ. Та справедливість переможе, а трампізм зметуть свої ж…
♦ Після поїздки до Новомиргорода Світлана заприятелювала з жінками-поетесами, і ось вірші однієї, Олени Покладюк, з’явились на сайті «…час-time», де серед патріотично-пейзажної лірики стримить болісна нота сьогодення: під час перегляду фільму місцевого автора на сцені поставили скриньки з написом «Допомога ЗСУ», вірш закінчується катреном: «Але мені і досі сумно й дивно І сором душу обпікає знов: У скриньки ті ніхто не кинув й гривні І в тому вся до воїнів любов». Так несподівано чесно.
5 березня
♦ Закінчив читати «Лоліту» Владіміра Набокова – два місяці з тривалими перервами осягав я цей роман (Санкт-Петербург, «Азбука», 2014, 448 с.). Переглянув дві екранізації твору (1962, Великобританія-США, режисер Стенлі Кубрик; 1997, Франція-США, режисер Едріан Лайн) та ще російський ремейк «Русская Лолита» (2007, режисер Армен Оганезов). Слід би ще раз перечитати… Може, в іншому перекладі (твір написаний англійською, я читав у перекладі автора, а їх є кілька, зокрема і три українською мовою). Місцями тяжка стилістика (роман зараховують до інтелектуальної прози): окремі розділи даються над силу, що мусиш по кілька разів перечитувати довжелезні абзаци; зайві деталі засмічують зображуване, як і необов’язкові екскурси в минуле, заведені в дужки; у тексті розсипані терміни французькою, німецькою – переклади без зазначення сторінок подаються в кінці твору (не знаю, як в інших перекладних версіях)… За всіма цими надмірними деталізаціями, глибокодумними розмірковуваннями, інтертекстуальними алюзіями губиться сюжет, а це втомлює читача, дратує його, змушує повертатись до попередніх сторінок чи й розділів. Здається, жодна з книг, написана російською мовою, не давалась мені так складно для читання, як ця.
Якщо означити зміст роману «Лоліта» одним реченням, то це буде історія хворого чоловіка: дорослий, досвідчений, розведений – патологічно закохується у 12-річну дитину й зваблює її до статевого життя («Её недельное жалование, выплачиваемое ей при условии, что она будет исполнять трижды в сутки основные свои обязаности, было… двадцать один цент…», «…нет на земле второго такого блаженства, как блаженство нежить нимфетку»). Дуже характерна для російської загадкової душі тема! У передмові до книги американський доктор філософії Джон Рей стверджує: «Великий твір мистецтва завжди оригінальний; він самою своєю суттю повинен потрясати і вражати, тобто шокувати». І багато чолових світової літературної творчості запевняють, що немає заборонених тем для препарування їх словом (недавно прочитав таке запевнення і в І.Франка), однак… Ось недавно американським глядачам показали відео ґвалтування рашистськими нелюдами чотирирічної української дівчинки. Де ви, «інженери людських душ» – нумо досліджувати й зображати!
Окремі сторінки роману хвилювали мене бунінським зображенням американських пейзажів, аж будили бажання одвідати рідне село в провідну неділю, коли зацвітають черешні в Гарламовому яру; перший розділ другої частини нагадав мені прочитаний кілька років тому роман Джека Керуака «В дорозі»; і ще багато разів Набоков мене чарував… Але не це головне, а те, про що я сказав у перших двох абзацах цього відгуку.
♦ Написати півтора десятка рядків віршованого тексту, озвучити ці рядки й отримати за роботу тисячу (чи й дві) доларів… Таке буває? Не питайте у знаменитостей типу Юрія Рибчинського чи Святослава Вакарчука. Запитайте в Олександра Кварти – чули про такого? Навряд. Це охтирський російськомовний хлопчина, який навчався в Харківському педінституті, одного разу потрапив у коло телеведучого Ігоря Кондратюка «Караоке на майдані» і – пішло-поїхало, вершиною творчості став хіт «Сеньорита, я влюблён». Згодом послав на московську програму радіо «Алла» свою пісню «По дороге к солнцу» для схвалення на профпридатність, відповіді не отримав, аж через десять літ почув пісню у виконанні примадонни московської естради. Як же це без авторської згоди? Написав їй, вона не заперечила, навпаки – уклала з Квартою угоду, відтоді він отримує гонорари за виконання нею своєї пісні. Мешкає кучерявий коник-стрибунець нині в Івано-Франківську, пише по-українськи, має всього 47 років, так що – іще не вечір.
9 березня
♦ Коротким електронним листом обізвався Сашко Михайлюта: помер, каже, Іваницький, десь рік тому. І лист такий розсмиканий, нервовий і ніжний водночас, наче писав він його п’яний і плакав над написаним.
♦ Як мені сказали, щонеділі ополудні на центральному майдані міста почали збиратися рідні й друзі воїнів, які пропали безвісти: стають із плакатами, портретами, прапорами уздовж Перспективної, а весь транспорт, який проїжджає мимо, безперервно сигналить. Я зробив з десяток знімків і втік звідти, бо серце починає тіпати, як навіжене.
11 березня
Якось юний співрозмовник С.Н. по телефону прохопився, що під псевдонімом Рогозяний Дід в альманасі «Сівач» надруковані вірші знайомого мені поета Олега Гончаренка, померлого недавно в Естонії. Читаю його чималеньку добірку «Окупаці-Я» («Сівач», 2023, ч.4, с.87-101): справді, як йому було тяжко, задушливо, нестерпно жити в окупованому рашистами Мелітополі! Він мучився і уповав на Господа («тому й не ділюся теперішніми страхами і болями своїми навіть із ненавистю, навіть з любов’ю – тільки з Богом ділюся ними»); він божеволів («усе більше і більше розумію, що існує незрозуміле зрозуміле і зрозуміле незрозуміле»); страждав фізично («від болю вже й не відчуваю болю»), а тому й жалів себе («і я довго сидітиму у безпросвітно шостому ряду, провінційно полонений кобзар, без права вибору, права на слово і права на славу») та просто зневажав («я – просто фрік, який даремно мучить слова, намагаючись загнати їх у прірви строф та ущелини рядків»). Нічого подібного я не чув від людей, які перебували в окупації. Та вона Поета не знищила. Могла б знищити, як він каже, «якби ж то менше любив свій Теперішній Стражденний Степ…». А така любов незнищенна, кажемо ми і по смерті поета.
16 березня
♦ Подав ув ефір шкіцик під назвою «Українська весна» і так хочеться, аби ця назва справдилась, щоб довів цей американський нарцис справу до кінця, до миру, але… Як же опираються кацапи, як затягують процес! От уже й із Суджі наші відступили, і на Сумщину чужаки посунули… Немає їх чим бити? Нептун, пекло, булава, рута, трембіта – чого цих потуг не запускають по москві? А ще якби тауруси й томагавки! Накопичують запаси, щоби воднораз гримнути, аби купа каміння від кремля залишилась?..
♦ Два сюжети з телевізійного екрана. Про хлопчину в одному з міст західної України, якого в соцмережах взяли на гачок рашистські спецслужби: спершу пообіцяли надіслати сто гривень на написане невинне якесь гасло на стіні будинку в центрі міста – і він отримав гроші; далі попросили порозкидати урни із сміттям на набережній – за сто доларів; а через тиждень – перенести пакет до дверей поліцейського відділку: хлопець злякався і відмовився; тоді йому пригрозили: не виконаєш – покалічимо батька… Другий сюжет із події, яка вчора сталася в Одесі: старший лейтенант ЗСУ, який дизертирував із фронту, посеред білого дня застрелив активіста українського руху Дем’яна Ганула в центрі міста… Що стало причиною цього вбивства? Перепрошую: людям горе, а письменнику – сюжет…
18 березня
Ходили учора з дружиною на концерт капели бандуристів імені Георгія Майбороди (цього композитора пам’ятаю з юності – його пісню на слова волинянина Олександра Богачука «Димить туман» та оперу «Арсенал»). Благодійний концерт (після нього в холі філармонії вишикувалась черга до скриньок із донатами для ЗСУ). Письменникам виділили пів 13-го ряду. А довкола нас, і спереду й позаду, сиділи хлопці й дівчатка з «Проліска» й так бурхливо реагували на дійства сцени, аж закипало. Справді, було за що натрудити слухачам долоні. Хоровий спів у супроводі бандур, попурі відомих у другій половині минулого століття українських пісень («Чорнобривці», «Гуцулка Ксеня», «Червона рута», «Сніг на зеленому листі»…) – і баян, і кларнет, і бубон; а ще оригінальне тріо косарів – нічого подібного досі не чув і не бачив; під завісу музична вистава «Ярмарок» за участі народного артиста, Шевченківського лауреата, Героя України, 85-річного Анатолія Паламаренка. Він читав Шевченка й Глазового. Як завжди – шедеврально, хоч і запинався кілька разів на мить, всього на мить, тому лиш посвячені це помітили. Дай, Боже, йому віка й здоров’я! Серед виконавців було кілька земляків, зокрема молодий 33-річний диригент Олексій Бояр, родом з Ємилівки Голованівського району: його вітали з днем народження! Філармонійна зала була наповнена вщерть.
20 березня
♦ Проминулої ночі на наше місто шахеди здійснили наймасованішу атаку: понад два десятки літачків – десятеро поранених, зокрема четверо дітей. Я прокинувся від вибухів під північ, а дружина каже, що понад годину наш будинок час від часу здригався й спалахувала заграва за вікном. Зараз уже «1+1. Марафон» повідомляє, що дві ділянки в місті атакували ворожі залізні птиці, одна з них вулицю Миру, а це геть недалеко від нас – через залізничну колію і парк Крючкова навпрошки не більше кілометра… Інформація пішла по Україні: телефонували Устим (Одеса), Бринюки (Київ), Полянецький (Харків), доця (Черкащина)… Оце таке припинення атак на енергетику: для орків не існує жодних угод.
♦ Давно не брав я у сумочку книгу, аби читати її в тролейбусі, добираючись у центр міста та з центру. Аж ось захотілось «Мамая і Чужу Молодицю»: прочитав півтора десятка сторінок і тепер уже не відірвуся, доки не захрясну обкладинку. Куди «Лоліті» братися!
23 березня
Оця читана зараз книга як ніяка досі викликає в мене невтримне бажання писати. («Мамай і …»)
27 березня
Сеї ночі аж два письменники водночас приходили в мій сон. Сидів я в редакції, що на місці колишньої 26-ої школи (?), на вигині вулиці до площі, сиділи ми вдвох із Валерієм Гончаренком і побачили, як під вікно наблизилась коняча голова, а з нею і відрова скляна сулія з лійкою в горлі та накинутою зверху марлею, куди зі шланга наливалась жовта кипляча рідина – горілка. І тут же ми уздріли Винниченка, який наближався за конем, і зовсім не здивувались, що він живий (а його немає вже понад сімдесят років). Навпаки, ми зраділи й стали сперечатись: хто модеруватиме зустріч у школі із Володимиром Кириловичем, адже ми неодмінно запросимо його поспілкуватись. Більше зі сну нічого не пам’ятаю, бо прокинувся. Прокинувся і розказав сон дружині. Сміється: «Щось вони тебе обсідають останнім часом, покійні».
м.Кропивницький