Володимир ЯРЕМЧУК
Пісня, душа, талан
вінок сонетів
***
Пошлю до Неба молитви піснями,
бо піснею молюся все життя.
Вона мені і явою, і снами
бентежила й гострила почуття.
Пісні злиняле талану ряденце
у перські обертали килими.
Я їх співав, я їх спивав до денця,
тому і є ще й досі між людьми.
З пісень по долі проростають квіти
і див-плоди мої вкривають віти:
стоїть душа, мов яблуня, рясна.
Як пилом вкриються життя сувої,
я зачерпну пісень води живої
і душу перемию в тих піснях.
***
І душу перемию в тих піснях,
що тьму віків своїм здолали чаром.
Із ними квітла доленька пісна
і місця не було лихим почварам.
Пісні для серця, – що полям дощі,
що мова тим, хто досі був безмовний.
Пісні – найкраща одіж для душі,
яка шукає ладу і гармоній.
Снуються в безвість як вервечка дні
закличні й тихі, радісні й сумні –
пісні у щасті й горі йдуть за нами.
Не кожен їх боготворить, як я.
Нехай. Ця правда – виключно моя.
Співаючи, себе і світ пізнàю.
***
Співаючи, себе і світ пізнàю –
у пісні це й до мене хтось робив:
коли любов знаходив у розмаю
чи пив журбу осінніх горобин…
Бо пісня – це букет палких емоцій
і кожного стріла її проткне
й сльозами незбайдуженими в оці
хай раз в житті, – але таки сяйне!
Вона, напевно, вищих сил творіння,
віки й віки освячено-нетлінна.
Вона мені миліша, ніж весна.
Із нею все, що стріну, перебуду,
в святкову одіж приберу мій будень,
навчусь літати, як у диво-снах.
***
Навчусь літати, як у диво-снах,
коли пісенні крила приладнаю.
Із ними хата, – хай яка тісна, –
просториться до тихого Дунаю.
Із ними прочитаю давній час,
душевні рани їх заллю бальзамом.
…Мені здається, я і розпочавсь
з народним співом щирим отим самим…
Йдучи з піснями, – путь хай і важка, –
на всіх життєвих звивистих стежках,
як з маяком, я зі шляху не зверну.
Світ приберу, як дівчину, в коралі
і в небо мрії – чисте і безкрає –
як птах полину, полишивши скверну.
***
Як птах полину, полишивши скверну,
в моїх пісень джерельну чистоту:
у їх шаблі, у їх калини й верби
як в теплий ґрунт корінням проросту.
Вони ще є! Вони дзвенять між нами,
хоча й згасають, як свічки тремкі…
Занедбані й зневажені синами,
спасіння шлють їм через плин років.
Та їх все менше! Забуттям укриті,
вони уже по груди в землю вриті!
А як же в світі бути нам без них?!
Забудь-ріки стрімкими берегами
ідуть, зникаючи фатаморганно
далеко десь між клопотів земних.
***
Далеко десь між клопотів земних
лишилося дитинство безневинне.
Злетіло днів – щасливих і сумних –
нелічено! Як снігова лавина!
І десь далеко, так уже далеко!
квітує пісня в пам’яті моїй,
знімає крила білосніжні легко
і хлюпає теплом на сніговій.
Дарує душам зболеним утіху
і золотить вітрами биту стріху…
Як жаль! Того ніхто уже не верне…
Ходи до мене, пісне, у обійми!
Уп’юсь тобою і притишу біль мій,
упавши серцем у калини й верби.
***
Упавши серцем у калини й верби
пісень народних, зійду в колосок
і зазвучу відрадно, життєствердно –
нехай не голос маю – голосок!
Нехай і він в піснях дзвенить струною
і з ним народна пісня поживе;
над рідною спрадавна стороною
спасінням хай до кожного пливе.
А я, залюблений у веселкову вроду,
пісень спиваю непочату воду –
розважливих, заплаканих, сумних;
барвінками бреду і полинами,
дібровами, байраками, ланами –
шаленства долі збудуся між них.
***
Шаленства долі збудуся між них,
між піснеспівів, в душу міцно врослих.
Хвала богам! Їх дух іще не зник
і виграє, як промінь сонця в росах.
Вирує пісні весняна вода,
нових надій випоює зернини.
Її чарунку той не покидав,
хто з нею виростав і жив щоднини.
Допоки я – допоки жити їй,
аж сиводавній. Але молодій.
Вона в мені то плаче, то регоче.
Шелесне десь мелодія тремка, –
ще не окреслена, ледь чутна і ламка, –
а вже уява до пісень охоча.
***
А вже уява, до пісень охоча,
вигойдує нових мелодій грона.
Ти вслухайся! Ти пісні глянь ув очі.
Вона – твоя молитва й охорона.
Вклонися їй: за етносу рятунок,
за те, що черствість обдирає з душ,
що ти, споживши той пісенний трунок,
стаєш до Бога ближче: небайдуж.
Вклонися їй, що виросла з любові,
що сяє вічно місяцем уповні,
що бруд і темінь роздирає в клоччя.
Спожий її не віртуальне щастя.
Вона – життя твого реальна частка,
талан тобі змалює, як захоче.
***
Талан тобі змалює, як захоче,
фантазія – і ворог твій, і друг.
А вже вона – таки химерний зодчий!
То нищить, то будує все навкруг.
Ти їй повір. Реальні втілюй мрії.
Але і світ уявний бережи.
Хай він тобі провідником зоріє
у долі на крутому віражі.
Мені пісні – найліпший провідник.
У мене радість і добро – від них.
Вони – рятунок: тихі й голосні.
Через життя щодень пісні несу.
Чи їм сплатити зможу всю ясу?
А геть-те прикрощі! Звучіть, пісні!
***
А геть-те, прикрощі! Звучіть, пісні!
Сплітайте воєдино покоління.
Хай забуття на вас не ляже сніг.
Бо варті ви осанни й поклоніння!
Без вас душа, мов птаха без крила:
жива, але не полетить під хмари.
Без вас вона б у темряві брела.
Життя без пісні і німотне, й марне.
У пісні доля полетить орлом.
І доля пісню ставить на крило.
Хай пісня-божество зазолотиться!
Живіть, пісні, відвічні трубадури!
Дзвеніть у арфах, скрипках і бандурах!
Летіть, як серця легкокрилі птиці.
***
Летіть, як серця легкокрилі птиці,
пісні обрядів – древня таїна!
Не спита ваша чарівна водиця
й не вичерпана досі ще до дна.
Прадавню космогонію й науку
доносять з вами сиві божества,
історію в нетлінних піснезвуках.
Від вас всміхнеться і душа черства.
В пречистому звертанні до стихій
живі ви, долі всупереч лихій!
Злочинно й грішно вас, п’янких, зректися.
Без вас я – безродинний сирота,
якому лиш – недоля й самота,
а з вами я – щасливець серед тисяч.
***
А з вами я – щасливець серед тисяч,
мої співанки, – від прапредків дар.
В яких часах ваш духмотив – зродився?
Хто перший той скрипалик? Хто – дудар?
Як ви історію в мелодії вмістили?
Як виткали красу… з поневірянь?
Низались як словечка-намистини?
Як ночі сум з’єднали й неба рань?
І раптом вас поменшало до болю…
Вас нищено технічною добою.
Чи справді легіт ваш відгомонів?
Не стане вас – і я не хочу жити.
Живіть! Вигойдуйте життя і жито.
Нема біди, допоки ви в мені!
***
Нема біди, допоки ви в мені,
пісні і друзі, до пісень удатні.
Народна пісне! Квітни! Пломеній!
Благослови своєю благодаттю!
Ти, мов Оранта, люд наш вберегла
і України самобутню душу.
Своєю повінню змивала берег зла
і він тебе – і нас – таки не здужав!
Прекрасна квітко! Вишнею цвіти!
Цілюща водо! Зцілюй всі світи!
Зітхай осінньо, веселись весняно.
За тебе, найутішніша з утіх,
щоб голос твій до віку не затих,
пошлю до Неба молитви піснями!
Магістрал
Пошлю до Неба молитви піснями
І душу перемию в тих піснях.
Співаючи, себе і світ пізнàю,
Навчусь літати, як у диво-снах.
Як птах полину, полишивши скверну
Далеко десь між клопотів земних.
Упавши серцем у калини й верби,
Шаленства долі збудуся між них.
А вже уява, до пісень охоча,
Талан собі змалює, як захоче…
А геть-те, прикрощі! Звучіть, пісні!
Летіть, як серця легкокрилі птиці!
А з вами я – щасливець серед тисяч!
Нема біди, допоки ви в мені.
м.Долинська
Роман ОФІЦИНСЬКИЙ
ВІЙНА ПОЧИНАЄТЬСЯ
Світає. Злегесенька. Непоспішно. Заколисливо. Та знагла летить усе шкереберть. Дзеленчить учеписто мобільний. Полонений сном парубок не розплющує очі. Повільно тягне руку до приліжкової тумбочки. Намацує надокучний телефон.
– Якого... Кому не… Що за…
О пів на шосту.
– Добрий ранок, Олексію! – похапливо відповідає стривожений жіночий голос. – Війна! Вам, сержанте, треба негайно прибути в частину! Як і куди знаєте.
– Війна?
– Півтори години вже...
«Війна! Війна! Війна!» – відлунило лиховісним приспівом у голові, підсвідомо проникаючи в закутки недавніх розмислів про мирне життя.
– Підйом! – поривно скомандував собі без варіантів, адже належав до оперативного резерву першої черги мобілізації.
Війна починається, коли про неї довідуєшся...
Із новин усе виразніше з дня в день ставала зрозумілою невідворотність масованого російського нападу. Тож досвітковий дзвінок не застав Олексія зненацька. Миттю він привів себе до порядку, взяв необхідне, безгучно відчинив гаражні ворота і завів старенького легковика «форда», щоби чимдуж махнути до місця дислокації. Як учили.
Від його села до пункту призначення, величенького міста Рівне, дві сотні кілометрів. Дорогою спинився біля військкомату – районного центру комплектування. Повідомив розбурканого чергового, куди відбуває, щоби не шукали потім зайво повістками.
О дев’ятій ранку Олексій ввійшов у казарму, лишивши автівку на волю Божу на найближчій стоянці. Із десятками прибулих перевдягнувся у військову одежу, отримав спорядження та зброю. Поквапно вони отаборилися в лісах поблизу кордону з Білоруссю, недружньою диктаторською країною, з якої очікували вторгнення на бронетехніці ворожих сил – як російських, так і білоруських.
Якраз у четвер двадцять четвертого лютого в Олексієвої матері, яка вчителювала, випав вільний від уроків день. Зрання прибирала в літній кухоньці, що на віддалі в дворі, тому не відразу помітила відсутність сина в хаті. Лишень ближче обіду занепокоїлася. Хазяйнували з ним удвох. Овдовіла рано. Син утратив батька ще дитям…
– Все добре, мамо, я серед своїх, – оторопіло почула в слухавку. – Відомо ж Вам, що сталося...
Телефонні лінії в усьому світі розривалися. Україна та в ній сущі своїми оголеними нервами дотеперішні уявлення про добро і зло розмістили між полюсами самопожертви і ницості. На захід конвульсивно потяглися автомобільні валки строкатих біженців. На схід, маскуючись, остерігаючись повітряних ударів, рушило підкріплення.
Коли міднолобий водій шкільного автобуса з прикордоння найзахіднішого злякався, сховався, відмовився вести військових у Запоріжжя, один із них умить сів за кермо і справився з маршрутом. Переповів замшілому директорові школи, родакові шофера-відказника, звідкіля забрати автобус і перегнати додому.
У тилах новинні стрічки соціальних мереж наповнили заспокійливі оракули зі здравицями за переможний мир упродовж двох-трьох тижнів. Патріотична психологиня Жанна Маковій, завчасу емігрувавши за океан, у Канаду, віртуально шукала в отих базіканнях відраду:
– Тішуся лекціями про екзистенційні смисли в жахливі часи.
По правді, не лише вона воліла равликом заспокійливо втягнутися в свою шкаралупу.
Майор Тимофій Миколайчик на псевдо Рим, командир Олексієвого батальйону, не терпів інфантильного натовпу. Отож, під час короткого перепочинку негайно вступив у перестрілку з наївною простотою в особі давньої подружки:
– Жанно, досі віруєш у найвеличнішого та ім’ярек, пророка його? У шашлики святкові? Приїжджай на передок, на фронт. Приймаю щиро й офіційно. Твій екзистенціалізм у мізках умент розговіє сюрреалізмом.
Відколи на зламі літа двадцять другого року їхній підрозділ перекинули в донецькі степи, посічена кулями і снарядами родюча земля щоранку вбиралась, як на похорон. Вряди-годи крізь хмари її втішали лагідними дотиками сонячні промінчики.
По визволенні міста Лиман, в якому вибивали і нищили ворога від кам’яниці до кам’яниці, в миті затишні Тимофій невгамовно розбурхував знайомих із числа диванних патріотів етичними питаннями в лоб, не криючись.
– Ха-ха, Андрійку, дитячий письменнику! Скиглиш: «Мушу розповісти. Щойно йду з собакою неприбраним центром найзахіднішого українського міста...». Бочку котиш, ага, на комунальників. Чого ж оце добропорядний громадянин, сівач любові до неньки України з песиком гуляє тиловим середмістям, а не Донеччиною з автоматом? Що не до снаги, інфлуенсере з іконостасом на грудях?
Найдужче Рим шпетив крадіїв гуманітарки, пустобрехів, псевдобойових офіцерів з обласних і районних адміністрацій за сотні кілометрів од ворожої навали. Нецензурною лексикою лупив хапунів і туристів-воєнкомів, які за ламаний гріш дахували ухилянтів і дезертирів, штампували собі посвідки учасників бойових дій та пропивали іспанський сором:
Аби давали завжди
медалі-ордени,
аби стояв усе
вином наповнений бокал,
аби ніколи не падав,
лише здіймався вгору
наш бадьорий дух.
На Тимофієвому камуфляжному рукаві шеврон «На часі». Осмислено відносить себе до вільних громадян-співвітчизників, наділених непоборною вірою в жадане майбуття держави:
– Якою бачиться для нас перемога? Перемогти – припинити красти і брехати, не голосувати за гречку і не ходити в московські церкви…
Не для того воює, щоби тіні боятися. На російсько-українській війні він від її початку в дві тисячі чотирнадцятому, як випустився лейтенантом з академії. За гострий язик йому в Києві недавно звання підполковника затримали й нагородами поскупилися.
– Герої не вмирають? Спитай вбитого, що таке перемога? – раз від разу чує Олексій, наречений прізвиськом Тур, напуття командира. – Мусимо відчути перемогу живими!!!
Терпеливо жде Олексія з ратних доріг Оля – дівчина з тонкою талією. Зринає перед його очима повсякчас у блакитній легенькій сукенці – як тоді, коли познайомилися студентами-свіжачками на вході до альма-матер. Благодатно стелилася безконечна далина молодечого життя. Потому рік за роком усе відкладали весілля: то навчалися, то ставали на власні крила. Аж ось продзвеніло на світанні: «Війна!».
Дотепер в Олексієвому батальйоні найголовніший наказ не померти. Не всім судилося виконати його. Пів тисячі оборонців окопалися край переліска південніше від Бахмута. Напроти російські найманці – вагнерівці-зомбі, гарматне м’ясо. Не закінчуються, скільки не вбивай.
Українські піхотинці гинули, та не поступалися. За кілька тижнів залишки батальйону переправили кількома кілометрами західніше, де поля і гаї.
Надійшло строкате поповнення. Із десяти лише троє готові відразу воювати. Решта панікували, смикалися, коли вгорі свистіло.
Ветерани з новобранцями відбудували кулеметні гнізда, знівечені російською артилерією. Тур із другом Сомом і кількома побратимами укріпляли землянку, як долинуло гарчання ворожого гелікоптера. Ледь устигли безпечно сховатися. Від прямого влучання колоди обвуглилися. Потому будівничі нові кругляки навалили поверх. Належно присипали.
У приземкуватого Сома на поясі теліпався бойовий ніж, що видавався завеликим, не за зростом. Та за такого Сома десять небитих дають. У госпіталі заліковував рани тричі: раз куля зачепила плече, потім уламки – щиколотку, відтак – і спину. Аж от опинився в самому пеклі. Від постійних розривів споруди вібрують.
Кремезний рослий Тур пристосувався до постійної небезпеки і гіркоти по вбитих друзях. У затишші в телефоні гортає світлини:
– Загинув… Загинув… Загинув…
Попри все прибитий неподалік до обчухраної стріляниною придорожньої тополі вказівник «На Москву» безпомильно вказує сутий напрям. За пів кілометра «нуль» – кривулясті ворожі нори. Не дістатися туди, не перетнувши пустирище у вирвах. Вночі сови іноді вилітають з рідкого підліску вздовж ярка, що в’ється на схід.
На крутому схилі, де виходила крейдяна жила, українські воїни прорубали сокирами і замаскували гілками прихистки. Викопані сходинки вели до наглядового поста.
– Спершу від вибухів розривався черепок, – сповідається Сом, дивлячись у перископ. – За пів року змирився – тікати нікуди.
Його обламані нігті та мозолисті долоні просочилися чорноземом. Сом досі не вірить у те, що вирує довкіл. Як і Тур, він заробляв інженером-механіком, ремонтував трактори, комбайни, сівалки... Але на протилежному боці країни – на Херсонщині. У нього смоляниста борідка і піксельна панама із загнутими догори полами. Інстинктивно визначає, звідки, який та куди саме снаряд летить. І не ворухнувся, коли сприбока бабахнуло. Натомість зірко вп’явся в російські дрони, що кружляли парою яструбів – чорними силуетами на синьому тлі.
– Ну що, пташки, нате! – Тур підняв дуло кулемета майже вертикально і прицільно пустив коротку чергу.
Найближчий дрон сіпнувся і поточився вниз. Інший навмання скинув гранату абиде і втік у напрямку до своїх. Долетів – не долетів? Хтозна.
В їхньому окопі зустрічні розминалися притиском до брунатних стінок, що тішили око мозаїкою світлого коріння і захищали від смерті. Що вужчий рів, то менше шансів снарядові влучити. У чільному укритті безпечний дах – три шари колод і метровий насип. Всередині чавунна плита із трубою, яка виходить назовні. На підлозі палети. Двоярусні ліжка з драбинками біля стін, оббитих кришками від ящиків із-під боєприпасів. На диво, ловить супутниковий зв’язок.
– Не здамся в полон, – мовить Сом, коли засинає, змінившись на посту. Йому не сходило з пам’яті побачене в соціальних мережах відео, де орки, російські нелюди, каструють й обезголовлюють.
На світанку Тур і Сом заскочили в «хамві» – броньований позашляховик, який за попередньою домовленістю з увімкненим двигуном чекав у сховку віддаль. Під покровом осінньої поволоки навідалися в найближче містечко за тепловізорами й антидроновою рушницею, медикаментами і корисним начинням. Доправили знайомі волонтери.
Саме ладналися на зворот. Відчинивши дверці бронемашини, Тур на мить обернувся. Обіч вулички літня жінка, схожа на його маму, благословляла їхній екіпаж. Самохіть у Турових очах заблищали сльози.
«Хамві» помчав зарослими нивами як корабель у штормовому морі, випльовуючи чорний димок, розганяючи грязюку врізнобіч, злітаючи над свіжими коліями і провалюючись у брудні виямки. Околиці Бахмута нагадували випалену пустелю з кратерами, немов на Місяці.
Штабний бункер влаштували, підірвавши твердь протитанковими мінами і вирівнявши стінки лопатами. Прорили канальці, щоб не затопляло. Звідти Рим саме звітував по захищеній частоті командирові бригади про добові втрати: загиблих – «двохсотих», поранених – «трьохсотих», симулянтів – «п’ятисотих».
Він злегка травмувався, коли поряд струснуло, та не зважав на біль:
– Як утечемо лікуватися всі, хто залишиться в окопах???
Увечері в своїй землянці Тур скористався старлінком і поговорив з Олею відеочатом. Поглянула вона і засміялася з розкошланої бороди. Пообіцяв поголити перед тим, як зустрінуться.
– Коли додому, Олексійку? – допитується наречена. – Якраз батьківську квартиру привела до ладу.
То її царина – чаклувати з інтер’єрами. Через те й по здобутті університетського диплому влаштувалася дизайнером на меблеву фабрику.
– Хм, нескоро, – туркоче Олексій. – Бої важкі. Наші пробилися вперед на одному напрямку.
– Це ж добре.
– Ні, краще на двох. На одному зупинити можуть. Контратакувати.
– Головне, щоб хлопці живі були.
– Втрати високі.
– Боже!
– Не в нас, у нових бригадах... Необстріляні. Без досвіду… Рятує натівська техніка. Не те, що совкова…
Умить захрустіло вбік ворожого стану. Темінь освітила сигнальна ракета. Затанцювали відблиски. На стовбурі пошматованої тополі яснів неопалимий знак. «На Москву», – виразно виднілися на ньому літери, підсвічені нічними спалахами.
м.Ужгород.
P.S. Оповідання Романа Офіцинського «Війна починається» цьогорік зайняло 2 місце у VІ Міжнародному конкурсі короткої прози імені Василя Портяка.
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2025 року, травень)
1 травня
♦ Позавчора телефонувала Оля Ляснюк з Луцька, аби уточнити термін для листа до приймальної комісії НСПУ. Розговорились. У них, як це не дивно, ще гірше ставлення влади до письменників: жодної премії не відновлено з 2022 року, жодної копійки на книговидання не виділено. У нас хоч і в разів десять менше, ніж у франківців, а тут же – нічого. Волинь…
♦ Вкотре говорили з Світланою про книговидання. Вона прочитала в Мережі якесь повідомлення про книжковий ярмарок, на якому обминали увагою якогось там автора і він поскаржився на це в tiktok’у. На другий день його книги розмели за годину й він змушений був їхати за додатковим накладом. «От що таке вчасна реклама й відоме ім’я!», – сказала вона. «Я не знаю імені цього автора й сумніваюсь, чи купив би його книгу за такою рекламою. І взагалі я казав і казатиму: для мене важливо написати, а поширювати, продавати – це не письменницька робота. От їздили ми в Новомиргород, скликали читачів, виступали перед ними півтори години, витратили кілька літрів бензину для авто – а купили в нас два примірники. Це мене принижує», – відповів я їй. «Бо тебе мало знають», – каже. «То що – кричати мені про себе: ось я такий, оцініть?! Талант не повинен кричати про себе – це аморально». «То й помреш у невідомості…» «Хай. Краще невідомість, ніж глум».
8 травня
Помер Валерій Шевчук за три з половиною місяці до свого 86-річчя. Два тижні тому я просив Т.Фольварочну, Т.Зарівну й В.Терена, аби вони надали його електронну адресу – хотів запросити патріарха до анкетування. Не вірив я, що він не має електронної пошти, що з комп’ютером навіть не на ви, а й до останнього часу послуговувався друкарською машинкою. І телефон мобільний мав кнопочний – лишень для телефонних розмов. Про це мені сказав Стас: має від В.Ш. кілька листів, завтра покаже. І фразу від однієї з дочок я від нього почув: «Відмучився і нас відмучив» – так про батька по смерті. Останній з могікан?
3 травня
Трохи більше як за тиждень написав майже три десятки листів з приводу підготовки рукопису «Письменництво-2» (23 листи конкретним прозаїкам, примоцювавши анкету; в кількох попросив електронні адреси ще двох десятків вибраних). Юрій Коваль, редактор «Дзвону», на диво одразу обізвався й погодився надати полоси часопису для публікації відповідей – це ж акція на три-чотири роки щонайменше. І ось позитивно відгукнулися кілька: Віктор Терен прислав відповіді; Валентина Мастєрова пообіцяла; Сашко Михайлюта також; Олександер Шугай відмовився, так само і Володя Кобзар. До Григорія Гусейнова телефонував, відповідає, що електронною поштою не користується: «Запитаю дружину, як би це нам отримати твого листа, вона мені допоможе…»; через два дні телефоную знову, а він: «Ще не запитав її, ось почекай…», та й досі; чи такий заневолений, а чи байдужий і безвідповідальний? З Дніпра від Фіделя прийшли телефони, бо електронкою він не спілкується із запитаними мною – Степовиччині обидві e-mail не працюють, заблоковані, сама вона за кордоном… Але я продовжую надсилати анкету і чекаю відповідей – це такий приємний процес!
12 травня
♦ Цю тоненьку книжечку, якій автор присвоїв рідкісний (ніде не здибався з таким) жанр роман-новела, я читав довго – не тиждень і не два, бо весь час зашпортувався на якомусь фактові чи й слові, тому ліз до книжкових полиць перевіряти, відчуваючи в тексті щонайменше фальш, а то й абсолютну брехню, якими засмічуватимуться мізки читачів. Мова про твір Сергія Полуляха «День запитань без відповіді» (Харків-Кропивницький, 2023, 96 с.). Найперше: зухвалий задум писати художній твір про життя Тараса Шевченка й Миколу Гоголя – автора в якийсь момент життя занепокоїла думка, чому це Шевченка викупляли з неволі чужі люди, а не українці, яких тоді в Петербурзі було достатньо багато? Чому не Гоголь, який уже мав славу мало не всесвітню? Ну й почав вигадувати, що Микола Васильович через власних слуг довідався про кріпака з України, який пише вірші; прочитав ті вірші й, відчувши небуденний талант, вирішив викупити його з кріпацтва: зустрічався з ним не раз, навіть ім’я його перебрав для героя своєї знаменитої повісті «Тарас Бульба»… Чудова гіпотеза? Звичайно. Але ж це не має ніякого стосунку до реальних подій. Якби письменник-журналіст бодай заглянув у життєпис нашого генія, погортав класичні свідчення його сучасників, навіть письмово зафіксовані в листах, то він знайшов би зізнання самого Т.Шевченка, жаль за тим, що йому не випало в житті бачитись, а тим більше розмовляти з М.Гоголем (лист до Варвари Рєпніної від 7.03.1850). Так само й щодо «Тараса Бульби»: перша публікація повісті значиться 1835 роком, а перша публікація Шевченкова («Причинна») – на три роки пізніше: як же Гоголь міг знайомитись із Тарасовими віршами до 1835 року, коли ще не відав, як йому назвати козака Бульбу? Ось свідчення самого Т.Шевченка: «Стихи я любил с детства и начал писать в 1837 году»… Цих двох фактів достатньо, аби зробити висновок: гіпотеза не варта, як кажуть, виїденого яйця чи фунта клоччя. А до цих найголовніших вигадок клеяться й інші, дрібніші: що Шевченко писати почав раніше, ніж малювати; що вмів грати на роялі; що мав суїцидальні схильності і т.д. і т.п. Автор опусу не усвідомлює, що не може людина середини ХІХ століття послуговуватись словом атом, бо хоч воно й древнє, але поширення набуло лиш у ХХ столітті, в часи розвитку молекулярної науки; так само і з лексемою щойно – пошукайте її в «Словнику Шевченкової мови» (Вінніпег, 1961)… І цей фактор мусить бути задіяний, коли пишеш про далекі часи. Взагалі, писати про Шевченка і Гоголя – це з одного боку зухвальство, а з другого – відповідальність. Якраз про це й забувають бажаючі вразити сучасного читача своїми незрілими екзерсисами.
У творі Сергія Полуляха (насправді це і не роман, і не новела!) є достатньо абзаців, навіть розділів (8, 10-11), які читаються з охотою – це сторінки про зовсім недалеке минуле в нашому місті: богема в забігайлівках, перипетії журналістських буднів, любовні пристрасті й сумніви перезрілого жеребця… Але вони мають дуже приблизне відношення до основної лінії твору. Два в одному? Швидше свербіж дотулитися до знаменного.
♦ Минулої п’ятниці в бібліотеці імені Маланюка я брав інтерв’ю у Станіслава Новицького – десь хвилин 80-90 ми спілкувались. Мені не байдужі юні задерикуваті. Цікаво з висоти досвіду відстежувати їхній поступ, утвердження. Колись значно лапідарнішу розмову я записав із Романом Левешком, прозу якого оцінили на всеукраїнському літературному конкурсі «Золотий Бабай», видали окремою книгою… Він, заохочений успіхом, вже тоді замахувався на славу класика, розповідав мені, що переїжджає в столицю, знімає квартиру й береться професійно видавати роман за романом. Десь я зберігав те зафіксоване скорописом інтерв’ю… Але не опублікував. Наче відчував, що це щось хвастливо фальшиве, несправжнє. Де він, той зухвалець-фантазер, нині? Минуло майже чверть століття звідтоді. …І ось SN. Яка його доля?
♦ Знову, як і три роки тому, болгарська поетеса Генка Богданова привітала мене «с днём победы!». Не можу надивуватись: демократична країна, член Євросоюзу, три з гаком роки росія руйнує наші східні й південні міста і села – а вона цього не бачить? Запекла комуністка чи зазомбована русофілка?
17 травня
♦ Заходило начеб на утвердження миру. Бо як же інакше? Обіцяної зброї й європейські держави не дають (нинішній німецький канцлер до свого обрання вимагав у тодішнього, Шольца, аби той поставив Україні ракети Taurus, а тепер сам не може наважитись, Мерц), не кажучи про Америку. А без новітньої зброї посунути кацапську армаду не під силу нам. Тож погодились на переговори, прийняли навіть пропозицію кремлівського варвара на 15 травня в Стамбулі. А він вкотре познущався над усіма: сам не приїхав, а прислав делегацію низького адміністративного рівня на чолі з Володимиром Мединським (родом зі Сміли, ідеолог російського фашизму, колишній міністр культури росії, плагіатор-містифікатор, автор багатьох книг). Європейські лідери (Франція, Англія, Німеччина, Польща, Італія, Україна) разом із США домовились, що коли путін і цього разу не дотримає слова, то посилять санкції до зупинки економіки агресивної країни. Але знову Трамп виляє: мовляв, тільки я зможу домовитись із путіним. Війна триває. І не відомо ще скільки тижнів, місяців, років, адже землячок зі Сміли запевнив, що раші виснаження не загрожує та як приклад навів Північну війну із Швецією у ХVІІІ столітті при петрові першому – 21 рік. Та ж Україну ви, азіяти, поневолювали понад три століття!..
♦ В останні одвідини Ігоря Смичека він розповідав мені про свою українізацію. Виявляється, батьки його, артист театру корифеїв і піаністка, українською спілкувалися лиш на сцені та коли співали пісень, а в побуті й на вулиці виключно російською. І коли Ігор навчався в Одеському художньому училищі, якогось разу його однокурсник з Вінниччини Леонтій Гринюк запитав: ти українець? а чого ж розмовляєш чужою мовою? Це питання для молодого художника прозвучало в житті вперше і змусило задуматись. А вже пізніше був Львів і Юрій Андрухович.
♦ 13.05 – бібліотека імені Маланюка – творчий вечір поета і публіциста… Такого в нашому місті ще не було, такої бурхливої діяльності я не бачив: власні книги (12+2), впорядковані ним, випуски альманахів «Сівач» та «Євшан», журнали й газети з публікаціями його віршів – на шести розкладках. А ще коробочки з медалями 15 премій та дипломи в рамках, книги з автографами від В.Базилевського (такі прихильні напучення патріарха, а як же тяжко висловився він пізніше про молодого колегу в «Іі»!), Ю.Щербака, В.Шевчука, М.Слабошпицького, Михася Ткача, В.Погрібного… «Щоб перевезти усе це, таксі за одну ходку не справиться», – шепнув мені на вухо один добродій. 10 років творчої діяльності. У неповних 25 літ. Феномен? Ще й який. На цьому слові наголошував я у своєму виступі і ще кілька промовців після мене. Точне і правдиве визначення, але позитивне чи іронічне, то я й сам ще не втямив (і через важкосприйнятне поетичне його новаторство, і через ту зелену вулицю, яку він прокладає багатьом заплішеним графоманам). Час покаже? Атож.
♦ Захоплююча книжка – є таке визначення. Це і про «Врятувати Тараса Шевченка», яку написав закарпатський письменник Олександр Гаврош (Харків, «Фоліо», 2020, 160 с. накладом 3000). Книга для підлітків. Легко, аж грайливо читається: кожен із 17-и розділів закінчується інтригою – а що там далі? Юний читач ненав’язливо довідається, що в сучасному Києві існує аж три музеї Тараса Шевченка, що про нього написано багато книг, запам’ятає найголовніші, енциклопедичного змісту, разом з героями побуває в цих музеях, а потім ще й братиме участь у незвичайних пригодах, телепортувавшись у ХІХ століття, зустрінеться там із друзями й недругами нашого національного пророка. …Ти сідаєш у крісло-гойдалку, раритетний експонат часів Миколи Першого, крутнешся довкіл осі на 360 градусів, промовляючи слоган реклами кока-коли «Свято починається!», і – ось він, тривожний (трагічний!) початок квітня 1847 року… «Цар в Російській імперії ламав людські долі, як сірники – не тільки за дії, а навіть за недозволені думки.. Жодної критики не існувало в принципі. Будь-яке невдоволення вважалося зазіханням на існуючий лад і суворо каралося. Суди були лише бутафорією і виконували вказівки верховної влади. Тому потрапити в немилість до політичної поліції означало поставити хрест на своїй кар’єрі, а можливо, й на долі» (с.78). Як же це схоже на сучасну Росію, хоча минуло чи не два століття звідтоді… Прозора запашна мова твору іноді змусить читача зазирнути в тлумачний словник (каре, атріум, покій, глипати, франкоман, штрипки, маразонський балет, цофнутий недомірок, вовкун, прольотка…), іноді повтішатись сучасним молодіжним сленгом (тиць-гриць, випердос, прикид, нафіг), а то й задуматись, чи правильно автор завів деякі терміни на Поділ середини ХІХ століття (кафе-шантан, фіакр – підіпремось авторитетом всезнаючого Нечуя: «…в нас у Києві не Париж і не Рим: фіакрів нема»), врешті, можна подискутувати. Заздрю підліткам – у моєму дитинстві не було такої книги про Т.Г.Ш. (чи як сказав би один з головних героїв повісті підліток Ясь – про Шеву; і це не було б блюзнірством, адже, як мовив один із відомих сучасних афористів-іроністів Віть Вітько, «Шевченко був не тільки футболістом»).
19 травня
♦ Через теперішнє листування в пошуках електронних адрес для анкетування вибраних прозаїків я довідуюсь, які протистояння колобродять в обласних письменницьких організаціях. Ось попросив І.Гургулу надіслати кілька – він же не рік і не два очолював Львівську письменницьку громаду. Три тижні мовчав, поки я сьогодні не зателефонував. «Дам тобі телефон відповідального секретаря: вона знає ліпше», – відповів. А сам на анкету відповідати не збирається, бо «мене у “Дзвоні” не друкують». Франківець Є.Б., діючий голова, подав два телефони й жодної адреси, бо «з кланом Андруховичів» не спілкується, а інші не до його гурту належать… Чи не всюди колотить місцевий К-ко?
♦ За винятком кількох людей книгу моїх повістей не помітили в Україні. Так думати мене змушують два останні листи мого студентського друга Сашка Михайлюти.
22 травня
♦ Годинна лекція Івана Петренка в краєзнавчому музії з нагоди видання книги «Золото в обмін на життя. “Торгсин” на Зінов’ївщині» (Кропивницький, «Поліграф-сервіс», 2025, 166 с.). Чи не перше подібне видання в Україні, бо досі про це не наважуються говорити. Чому? А тому, що цю політику, оббирання селянства-робітництва до нитки, здійснювали переважно євреї. В процентному відношенні ще більшою мірою, ніж репресії. Та про це автор книги і словом не прохопився, аж змусив мене прямо натякнути: «В народі таке поняття, як “торгсин” асоціюється із єврейством…» Заперечив. Хоча навіть у книзі, яку він видав за сприяння краєзнавчого музею, майже кожен «торгсинівський» документ підписаний прізвищами неукраїнськими: Штейнберг, Файнштейн, Гольдберг, Закрочинський, Ріхтер, Малкіс, Ройзен, Бару, Владімірскій, Братніков, Корохов, Таранович, Логановський, Пальцев, Уріс, Бердичевський, Штикель, Арнольдов… Ось три цитати з книги: «До штату універмагу “Торгсин” м.Зінов’ївська з літа 1933 року входили директор Вайнбаум, заступник Тканов, головний бухгалтер Гольдреєр, помічники Краснопольський і Подольська, завідувач відділу універмагу Молдавський, продавець Шварцбейн, молодший продавець Телянер, а також скупники, касири, охоронці Ракорніс і Жидовецький, вантажники Ройдблат та Лінецький» (стор.79-80), «Національний склад працівників Всеукраїнської контори “Торгсин” 1 жовтня 1934 року сформувався так: українці становили 19,2%, росіяни – 23,5%, євреї – 52,4%, інші – 3,9%. Серед скупників коштовних металів частка євреїв дорівнювала 74,1%, серед касирів, бухгалтерів – 59,7%, продавців – 54,9%» (стор.83), «Превілейоване становище працівників “торгсинів” давало їм змогу гарантовано виживати в умовах Голодомору» (стор.78). Написати написав, а сказати вголос… Сирунець, Іване Даниловичу? Не дивно, що й художньо українцями ця наруга не осмислена досі.
♦ Спорт – один із найприбутковіших способів існування. Звичайно, за наявності фізичних даних та наполегливості. Ось приклад: Ярослава Магучіх, стрибунка в висоту – уже за цей рік вона здобула вісім (!) золотих (!) медалей на міжнародних (!) змаганнях: останній раз кілька днів тому вона перемогла єдиним стрибком – коли її суперники використали свої можливості, вона замовила планку на кілька сантиметрів вище. Цей стрибок їй коштував – …
26 травня
♦ Третю ніч поспіль раша здійснює потужні комбіновані удари з повітря по Україні: позавчора 250 безпілотників і 14 балістичних ракет, вчора – 367 засобів нападу, сьогодні 364: збито 9 ракет і 288 безпілотників. Це така реакція кремлівського недомірка після телефонної розмови з Трампом. Спершу Америка мовчала, ніби їй заціпило, а тепер Трамп не стримався нарешті, заявивши, що путін «абсолютно збожеволів». Та мало обурюватись, треба діяти. І не тільки санкціями, а томагавками.
♦ Літоб’єднання «Степ» не пропускає найменшої нагоди пропіаритись – зокрема на сайті УЛГ. Ось про захід до Шевченківських днів пам’яті: квіти до стіп поетові поклали конкретно три названі особи, члени «Степу» – і ніхто більше? А потім, мовляв, пролунав сигнал тривоги (якраз сигнал і не лунав – я ж був там присутній) і «степівчани» поїхали на зустріч із читачами бібліотеки Великої Балашівки, де відкривалась виставка покійного місцевого художника, який колись ілюстрував обкладинку книги нинішньої керівниці «Степу»; і там виступили, подарували книги… А про те, що у кілька разів масовіша делегація продовжила захід в укритті обласної бібліотеки для дітей імені Т.Шевченка, що перед школярами виступили професор Г.Клочек, письменники Н.Гармазій, В.Бондар, О.Надутенко, директор бібліотеки Т.Манжула – про це ні слова. Викривлене, однобічне висвітлення події. Авторка – професійна журналістка. Але ж… ще й член літоб’єднання. Корпоративна журналістика.
♦ Іще на одній інформації сайту УЛГ спіткнувся: якийсь молодий малознаний літератор (?) Сергій Батура за сприяння ректора Національного університету імені Т.Г.Шевченка оприлюднює рекорд написання роману «Босорка» на тисячі сторінок, авторів у якого більше сотні. Більше сотні! Я переглянув список авторів: жоден з них мені небачений, нечутий. А сам він, цей S.Batura, автор визначень, задає тон і напрямок (прізвище не випадкове: поганяє усіх, лушперить батурою по жижках!) так званого твору, і ось вам новий жанр – літературний печворк! «У вузькому сенсі, колективний роман-печворк – це великий за обсягом епічний твір, що поєднує в собі сукупність різножанрових за формою та змістом доробків, створених групою авторів на основі спільної теми, ідеї за умови взаємодії з ключовим персонажем (персонажами) в межах обумовленого місця (місць) подій прописаних в концепції та втілених у пролозі до твору».
Що це таке? Забавляння в літературу. Гра в слова. Так, до речі, забавляються й наші «степовики». Так, знаю, ще у 20-их роках минулого століття пробували російські письменники написати колективний роман (журнал «Оґоньок» друкував з продовженням «Великі пожежі», авторами якого були понад два десятки романістів, але затія провалилась). Думаю, що подібні експерименти мали місце і в інших літературах. Отже, ніякий це не новий жанр, а чортибатьказнащо.
30 травня
♦ Через чотири години рушаю до Києва: внутрішня логіка перемогла – а чи зможеш поїхати на 50-річчя? Он і зараз як не одна болячка чіпляється, то друга… Тому: раз збираються – треба їхати. «Може, це останній раз», – каже моїми устами Алла Федорина. Вона твердить, що далеко не всі кияни навідаються. Ось я зателефонував Михайлу Василенку, а він приїхав із Києва картоплю садити на Золотоніщину; у Михайлюти телефон заблокований; Синьогуба, здається, збудив… Бо ж ніхто нічого не чув. Цікаво: скільки із сотні прийде?
♦ Ще в студентські роки я з захопленням прочитав книгу коротеньких новел-образків Андрія М’ястківського «При світлі соняшників» (1967). Потім у Чернігові під час студентської практики купив і читав його книгу «Земля – не мачуха». Не знаю, чи зберіг я їх у своїй бібліотеці після стількох переїздів: столичні гуртожитки-Теліжинці-Кіровоград (чотири місця мешкання)… А ось учора натрапив на такий же жанр у ще одній його книзі «Після п’яного дощу» (Київ, «Молодь», 1989, 280 с.). Брав я цю книгу в руки не раз, бо й позалишав у змісті помітки олівчиком. У куценькій передмові автор пише, що ніде цих оповідок не друкував, бо «прагнув глянути очима хлібороба на культики сільських, районних, містечкових масштабів». Знав, що їх ніхто не надрукує, писав. З 1965 року по 1987 включно писались у шухляду ці 120 коротких шедеврів. Витримка і мужність Майстра.
м.Кропивницький