Анатолій КАРЕТНИЙ
ОСІННЯ ДОРОГА
(триптих)
Олександрові Комару
Багато в світі сил великих.
Але сильнішого від людини
Нема в природі нічого.
Софокл
1.
Дороги, як і долі, – одинокі.
Я пил доріг і долі біль пізнав.
Куди нові нас заведуть пророки?
Для кого часу пишний бал – хто зна?
Дороги, як і долі, – одинокі.
Ви смієтесь, а я уже втомивсь.
Виносимо жорстокости уроки,
В свої не віримо… Вони ж – колись…
Дороги, як і долі, – одинокі.
І що до того нам, що хтось ослаб,
Що на усе відпущені нам строки,
Що перед вами я, владар і раб?
2.
Втомились вулиці під вечір.
Втомились, як, бувало, ми.
Я би свої підставив плечі,
Але не встиг… лише на мить.
Німує все. Інгул в печалі.
В очах каштанів – таїна,
Неначебто землі начало
Устами мертвих мовить нам.
Ми втрату ще не зрозуміли.
Лиш б’ється об труну земля…
Без тебе ми осиротіли.
А місто спить, й пророки сплять.
3.
Крутиться планета монотонно,
Розчиняє і думки, й слова.
Таланом одним в віках ми скуті,
Лиш тенета хтось вже розірвав.
Вже без тебе час пливе розмірено,
Гіркота розлуки не мина.
Ти пішов, а ми і не повірили,
Променистість ти залишив нам.
Крутиться планета монотонно,
Розчиняє і думки, й слова.
Таланом одним в віках ми скуті
Лиш тенета хтось вже розірвав…
ТИ Є
Моїй бабусі,
Ксенії Пилипівні Каретній,
присвячую
Втрачаю лік всьому,
Що ум тривожить.
Твій день я підійму,
Як образ Божий.
Кружляють днів метелики над нами:
І світлі, й темні – посланці весни,
Торкаються незримими руками –
Так невибагливо – моєї сивини.
Заграви, мов багряні покривала, –
Твоя весна.
А ми з тобою бачилися мало.
Чия вина?
Цілую слід твоїх небесних кроків,
Як пілігрим.
І цвіт черешень маревом солодким
Пливе, мов дим.
У скронях біль. І пам’ять судить строго
За мить одну.
Прожито рік.
Що я зробив такого?
І що збагнув?
Кружляють днів метелики над нами:
І світлі, й темні – посланці весни,
Ми спішимо – і тануть десь за нами
Минулих літ вже нездійсненні сни.
Втрачаю лік всьому,
Що ум тривожить.
Твій день я підійму,
Як образ Божий.
ОДА НОВОМУ ДНЮ
Можна нічого не робити,
Але Новий день прийде
І без нашої участі.
І тоді не кажіть,
Що це не той день.
Але ж все могло бути інакше.
Новий день!
Прийми мій скромний труд
У скарбницю твоєї суті.
Навчи від світанку до світанку
Лишатися собою в цьому світі –
творящим і всюдисущим.
Новий день!
Я співаю пісню твоєму мовчазному поступу.
Ти всіх зустрічаєш із розпростертими обіймами.
Ти нікому не відмовив у зустрічі.
Новий день!
Я потребую тебе, як хліба насущного.
Я хотів би бути тобі необхідним,
Як вечору – захід, як землі – весна.
Новий день!
Скупай мене в золотому дощі ранкового сонця!
ОДА ПІСОЧНИЦІ
Тільки-но сонце
Своїм теплом
Торкнеться землі –
Наповнюєшся ти дитячим сміхом.
Пісочнице –
Велика державо любові!
Як жаль, що приходить
Пора розставання.
І тепер із заздрістю
І захопленням
Дивимось на той берег –
Берег нашого дитинства.
Ні за які гроші
Не купити квиток
У твої обрії, Пісочнице.
Межі твої
Недосяжні,
Як недосяжна пісня
Минулого літа.
Пісочнице, ти ніби квітка,
Що дивує перехожих.
Пісочнице, ти як пісня, яка не старіє.
Пісочнице, ти як істина,
Яку не збагнути.
Тож хай буде вічним
Буття у любові твоє…
***
Ти за мене молилась ночами,
В травах серце купала – не тіло.
І зоря, що світилась над нами,
Цілувала мене невміло.
У колисці тих рук лебединих
Мені хлюпала в душу теплом.
Вічна загадка зморщених ліній
Відгадалась під світлим крилом.
ГАРЯЧА ЗАМЕТІЛЬ
Тихо весну гойдає
В сонцем залитій колисці
Подих червоний ружі…
«Що дороге нам дуже?» –
Спраглі шепочуть губи.
Днів тих – по пальцях, друже,
Та серце лиш більше любить.
Недовговічні злитки
Недогорілих днів.
Те, що щедро пролите,
Знову вернеться їй.
Серце гаряче осені.
Гарячої віхоли спів.
Стебла останні скошено,
Скоро пора дощів.
«Що дороге нам дуже?» –
Спраглі шепочуть губи.
Днів тих – по пальцях, друже,
Та серце лиш більше любить.
Тихо весну гойдає
В сонцем залитій колисці
Подих червоний ружі…
КОЛЕКЦІОНЕР ЧАСУ
Іноді мені здається,
Що хрипкуватий голос вітру
Схожий із голосом лошати,
Що відбилося від табуна.
Я відчуваю його політ,
Його безпомічність і його віру.
Розпустивши золоту гриву,
Він мчить крізь
Понеділки і вівторки,
Не маючи спокою ні вдень, ні вночі,
А я, як скупий колекціонер,
Ходжу його заплутаними слідами,
Тішуся, як дитя,
Коли поповню колекцію
Ще одним волоском
З його золотої гриви.
***
Вона йшла містом –
Я дивився їй вслід
І усвідомлював,
Що з містом робить краса.
Її грайлива хода
Привертала увагу перехожих,
Проміння її сонця
Було ніжним і теплим.
Паганіні грав свої капризи,
А весняне небо
Кидало їй під ноги
Квіткові дарунки.
Вона йшла містом
Назустріч коханню.
І бурхливе море стихало,
Щоб послухати її пісню.
Вона ніколи не була на морі,
І море прохало її: прийди...
Я хочу почути твою пісню,
Я хочу відчути твоє серцебиття.
Її мрії здійсняться, і дві краси - обіймуться,
Щоб породити – безліч,
Щоб світ став світлішим.
А поки що – вона йде містом.
І в своїй ході несе свою мрію.
Весняне сонце посміхається між дерев,
Каштани тримають світанкові свічі,
Грайливі, як її очі.
***
Білі поміж чорними – клавіші.
Білі поміж чорними – для душі.
З ними здавна вистраждав власну роль.
І нехай позаздрять всі: він – король!
Не стихає музика ні на мить.
Закотилось сонечко, вітер спить.
Білі поміж чорними – клавіші.
Відпусти мелодію від душі.
Музику розділимо на лади
Піаністи скромні два – я і ти.
Білі поміж чорними – клавіші.
Тільки в тиші музика зазвучить.
Білі поміж чорними – клавіші.
Білі поміж чорними – для душі.
З ними здавна вистраждав власну роль.
І нехай позаздрять всі: він – король!
КОЛУМБ
Коли на іншім краю океану
Я чув твій голос, кроки чув твої,
Мені у наспів заздрість запливала,
Що там нема мене, що тут – не ти…
Я плив тобі назустріч кожним словом.
Я – твій Колумб, а ти – моя земля.
Мій корабель долав і хвилі, й рифи,
Йому світила лиш твоя зоря.
Подаленіли ті часи походів.
В порту кохання я на якорях.
Знайду своїх відважних капітанів,
І кораблі, і рифи, і моря.
СТЕПОВА БАЛАДА
Вітаю, люба козачко!
Сміється сонце з долонь.
Козакові треба удача,
І люлька, і кінь-вогонь.
І пісня, що душу гріє
Рідного дому теплом,
І друг, що в бою зуміє
Стати надійним щитом.
Серед еллінського степу
Спить козак, розправив плечі,
Бій на Січі сниться, певно,
З милою хороший вечір
Серед еллінського степу.
Кінь стомився шалом битви.
Хай дощами небо плаче,
Вітер хай гостріший бритви.
Все в козацьку пісню влито:
І любов, і славу, й жертви.
Хай горить полин, а літо
Над ставком гойдає верби.
Серед еллінського степу
Спить козак, розправив плечі,
Бій на Січі сниться, певно,
З милою хороший вечір
Серед еллінського степу.
м.Кропивницький
Богдан ДИМОВСЬКИЙ
ГРІШНИКИ
оповідання
Будинок у селі Паша купив ще під час пандемії. Місце було гарне: одразу за будинком ліс, урочистий, як банкетна зала, вдалині істерично вигнута річка та схожі на борцівські плечі пагорби. Місце недалеко від траси на столицю. Продати хотів за кілька років, коли ціни на нерухомість зростуть. Мали зрости, справді мали. Але в результаті зросли ціни на генератори, хабарі за здобуття потрібної групи інвалідності та черги на прикордонних пунктах: за кордон, всі за кордон – подалі від цих ракет, цього жаху. І навіть дешево землю та будинок у чорта в зубах ніхто купувати не хотів. Нікому не потрібне було село, ліс і взагалі все довкола. Хоча місце гарне, – автостанція навіть невелика недалеко була, ринок. Втім, враховуючи ціну, яку Паша мав намір виручити, автостанція потенційним покупцям була не потрібна. Остаточно він переселився сюди навесні двадцять третього, коли втратив роботу, коли мобілізація пішла по повній і в місті було небезпечно. Він швидко зійшовся із сусідкою Надією. Її чоловік загинув під Мар’їнкою ще на початку повномасштабного. Жінка статна, не стара ще. Причіп, правда – дівчинка, але то таке. Зате баба працьовита, не набридлива, не примхлива. На відміну від його Лєнки, яка вже у березні двадцять другого виїхала до Франції. Взяла з собою телефон з айпадом, валізу з шубою, сучку-сумочку з косметикою та прикрасами, претензії, манірність, істерики та Валерку. Їхнього сина. А потім, як виявилося, вона познайомилася там із одним… гаразд, не про це.
Менеджер середньої ланки особливо в селі не потрібен був. Паша допомагав Наді на городі та по дому. Ну, допомагав, як міг, коротше. Іноді випивав самогон, який гнав Надіїн батько. Життя, на відміну від столичного, було тихим – без рестиків, клубів та вечірніх прогулянок центром міста.
Проте ніхто їх не бомбив, ракети і шахеди бачили тільки по тєліку. Крім телеграм-каналів про війну могли б нагадати хіба що руки після збирання вишні в липні та хмари, розірвані променями вечірнього сонця. Але це не змінювало нескінченну м’якість пейзажу, який проступав у вікні, немов у рамі. Все було спокійно, навіть на ринку біля автовокзалу в будній день восени з намальованим вечірнім небом. Бабусі в хустках, дідусі у кепках і кросівках. Небо та паркан у півтонах горобини й калини. Батьківщина, можна сказати. Мирне життя майже.
«Коли все закінчиться?» – зітхав він, нахилившись у підвалі та націджуючи самогон з пляшки в чашку. Аби хтось вбив старого ботоксного придурка? Хотілося б, щоб сталося диво. Але дива не буває, дива для дурнів. Він не дурень. Хоча, дурень. Дурень, бо треба було ще в двадцять другому звалювати, коли гроші були, – за вісімку можна було тільки так виїзд собі оформити. А якщо нахабно, на місці – і за двієчку можна було питання вирішити, навіть за менше. Зараз жив би в якомусь великому європейському місті, сидів би, закинувши ногу на ногу, в кафе на центральній площі: кмітливий офіціант, приємний звук фліжанок, голуби спалахують у відчужене небо і там хлюпаються, полощаться... Замість цього Паша копався на городі, годував нерозумних курей і гусей, доїв ідіотку-корову – загалом, займався дурницями, – так він сам сказав би про себе ще кілька років тому. Придбаний будинок нагадував йому про ганебний прорахунок. Коли працював інтернет, Паша дивився новини, списувався з друзями та родичами. Але інтернет бував не часто – через те, що світло вимикали. Якщо світла не було вдень, він читав книги, як колись дуже давно, ще у школі, до того, як у житті з’явився комп’ютер. У Наді вдома були книги з історії стародавнього світу. Ще біблія, життя святих. Він і сам, як святий. Ну, ще не зовсім святий, але вже самітник. Може, надалі стане святим, га? Але процес, як то кажуть, пішов. Кинув курити, сексом вже майже не займався, відкатами не займався зовсім, бо в селі не про це. Клуби не відвідував, пити перестав. Ну, не перестав, звичайно, але пив набагато менше, ніж бувало. В основному він, як апостол, перебував у виснажуванні та в праці, часто в недосипанні, у голоді й спразі, часто в пості, у холоді та в наготі. Ну, не зовсім, як апостол, але вже близько. При такому житті.
Ліс, який починався біля будинку, був густий, високий. Коли було сонячно, здавалося, що він світився і красувався, як дембель на вокзалі. Дембель на вокзалі – це теж щось із минулого, не має зараз дембелів. Місцеві жителі називали ліс святим. Була й інша назва – козацький ліс. Про нього багато історій розповідали місцеві. Говорили, що святий відлюдник жив там ще в давнину. І що козаки ховалися там і зберігали свої скарби. І що там є озеро. Паша уважно слухав ці історії, уявляючи, як він розповість майбутньому покупцеві свого будинку і землі про чорночубих козаків і відлюдника з відстороненим обличчям і вицвілими очима; відлюдником уявляв себе – відчайдушно бородатого і просвітленого, у моторошних постолах, дірявому кафтані (з-під нього уперто визирала чомусь косоворотка), з кривим посохом і заплічним мішком. Сам він був у лісі всього кілька разів, але далеко не заходив – занадто густо, темно і нецікаво.
Ніхто з минулого життя до нього не приїжджав. Так, те, що було раніше – це вже було минуле життя, прийняв він. Але якось на початку травня зателефонував друг і колишній колега – Костян, якого не бачив більше року. Виявилося, що Костян воює. Сказав, що їде у відпустку, хоче зустрітися, або ми давно не бачилися, приятелю. Паша подряпав підборіддя і запитав, чи має Костян якийсь стосунок до ТЦК. Костян обурився. «Вибач, Костян. Приїжджай, звичайно», – сказав Паша, подумки лаючи себе. Костян приїхав до нього в село з іншим чуваком – молодим, міцнозубим. Обидва замасковані, втомлені, але веселі.
– Це Назар. Побратим, – голосно представив молодого Костян, стомлено посміхаючись.
«Побратим, о як», – подумав Паша. Самого Пашу Костян раніше часто називав братом, або братаном. А тепер просто – друже. А цей – побратим.
Надя спочатку зустріла гостей насторожено, а за столом розговорилася, випила, стала веселою. Веселощі, втім, зникли, коли гості почали розповідати про те, що довелося пережити на нулі. Історій було багато. Кілька разів зависала тиша від того, що гостям було важко говорити далі, а Надя з Пашею не могли знайти сил сказати щось. Паша думав, що в порівнянні з цими двома він справді мало не святий. Нікого не вбив, не добив, на підорах дохлих не спав, нікого не добивав.
Коли вони працювали разом на фірмі, Костян був одним із менеджерів із закупівель. Відкатував, ясна річ. І Пашу вчив, як грамотно цим займатися, щоб не попалили (втім, справа нехитра, Паша сам тепер міг будь-кого навчити). А тепер ось – сержант, бородатий, розповідає про відбиття м’ясних штурмів та КАБи.
Вранці було тяжко, дуже. А Костян із Назаром сказали, що нічого, буває гірше. Гості захотіли проїхатись, подивитися на природу. Надя сказала, що у них є річка та ліс. А Назар спитав, чи немає там у лісі жінок. Надя засміялася, дзвінко та довго. Паша подумав, що нічого такого смішного цей неголений камуфльований пацан не сказав, щоб так заливисто сміятися. Краще їй залишитися вдома, вирішив Паша.
Поїхали до лісу. Відчинивши вікна автомобіля, мчали вузькою стежкою, збиваючи долонями дрібне раннє листя і регочучи. Як діти, подумав Паша. Теж мені – герої.
На одній із галявин шлях обірвався. Вирішили залишити машину і далі пішки. Чоловіки продовжували розповідати про фронт. Паша йшов мовчки, трохи втягнувши голову в плечі. Костян говорив про передову, про те, як живуть бійці в окопі – в крові, смороді та виснаженні, часто без сну, в голоді та спразі. Виходило майже, як у апостола Павла, навіть гірше. При думці про святого тезку Паша підібгав губи. Десь з-за дерев долинало глухе швидке стрекотіння, ніби хтось балується застібкою-блискавкою або водить нігтем по гребінцю.
– …Ми взагалі не святі, – сказав Назар, зірвавши навіщось молодий листок берези. – Там святих не буває.
– Тоді виходить – грішники? – сказав Паша чи то ствердно, чи то з запитанням, чи мало не з надією; й сам здивувався власному тону.
– Та звичайні солдати, – знизав плечима Костян. – Може, й грішники, не без цього.
Вийшли на галявину, де стояв масивний дуб з гілками, що прогнулися майже до землі, – Паша ніколи його раніше не бачив, але чув про це дерево різні історії від сільських. Костян та Назар стали фотографувати дуб, обходячи навколо. Паша тоном екскурсовода почав переказувати хлопцям колись почуте про дерево, додаючи власні фантазії та шкодуючи, що камуфляжні гості – не потенційні покупці його будинку та землі. Хоча, хто знає, вони там на фронті нормально отримують. Зараз ось наслухаються чудовних історій про козаків та пустельників, потім перекажуть своїм цим побратимам, вони всі скинуться і куплять його будинок із землею, щоб гріхи свої замолювати.
Назар пішов кудись далі і раптом радісно закричав:
– Озеро! Озеро!
Костян кинувся крізь кущі на голос свого побратима і за пів хвилини голосно підхопив його щастя.
Озеро було зовсім невелике, майже прямокутної форми, тихе, як уві сні. Хлопці дзвінко раділи. Виявилося, що Костян не вміє плавати, а Назар боїться холодної води. О-ось вони які – доблесні захисники, – посміхався про себе Паша. Однополчани все ж скинули одяг та обережно зайшли. Як на замовлення, озеро виявилося зовсім мілким біля берега, а вода – дуже теплою, дзеркально чистою, ніжно мерехтіли сонячні відблиски.
Паша залишився на березі і спостерігав, як його гості йшли по мілководдю, регочучи і час від часу змахуючи, щоб зберегти рівновагу, коричневими до ліктів руками. На Назаровій спині з лівого боку ніби не вистачало кісток і м’яса, й на тому місці білів рваний холодець величезного шраму. У Костяна вище коліна теж запікся великий шрам – глибоко посаджений, довгастий, як рибина, і гидко блискучий, наче недбалий слід силіконового герметика, який використовують у гідроізоляції.
– Схожий, правда? – ніби прочитав погляд Павла Костян і підморгнув. – Пам’ятаєш, як наш відділ контрабандний німецький герметик до Черкас штовхав?
Вода не діставала їм і до щиколоток, глибше все не ставало. Назар, зневірившись іти далі, з розкинутими руками і заповзятим вигуком упав на спину, оббризкавши Костяна. Той смішно, майже як дівчина, заголосив, кумедним рухом прикриваючись від бризок.
Хлопці почали обливати один одного, голосно сміючись і верещачи. Від води підіймався водяний серпанок. Він переливався у вузьких смугах світла, що пробивалися з-за дерев, у прозорій воді та на піщаному дні грали м’які відблиски. «Як у фільмі для дітей, – подумав Паша, спостерігаючи з берега та посміхаючись, – так, як у старій наївній дитячій кіноказці про чарівників та дива». Співслужбовці продовжували дуріти і реготіти. Їхні голоси летіли прямо у небо, за яким, здалося Павлу, ніби існував купол, якась невидима твердиня. А побратимам, очевидно, нічого такого не здавалося, їм було не до неба.
– Риба, дивись! – крикнув Назар і швидким рухом спрямував руку під воду, вийнявши за мить велику рибу, яка блискавично вивернулась і бовтнулась назад. Він знову заливисто засміявся. – Та тут повно риби! Неміряно! Звідки її стільки!?
«Діти, – думав Павло, посміхаючись. – Просто діти, які потрапили до казки. Хіба ж діти можуть бути грішниками? І героями також не можуть. Просто діти дурні. Тільки бородаті дуже».
Поверталися після полудня. Побратими голосно ділилися враженнями про озеро. Костян навіть спитав у Паші, скільки тут коштує земля і чи є можливість купити. У Паші застукало серце. Він бадьоро й голосно розповідав про будинок, майбутнє подорожчання землі, вигоди вкладення в заміську нерухомість, зручну транспортну розв’язку, про ліс та озеро, вигадуючи на ходу нові чудові історії про відважних козаків та святих самітників. Самітником він, як водиться, знову уявляв себе і думав, що треба було б бороду відростити, як у цих двох хоча б, – вони хоч і не самітники, але бородищі -- будь здоров. Післяполудневе небо було старанно розфарбоване відтінками червоного. Павло згадав, як порівнював ягоди і квіти вечірнього неба, це прийшло йому колись на думку. Він прокашлявся і сказав, що відтінки неба нагадують йому про калину і малину, ягоди землі, рідної землі, яку треба любити, берегти і…
– А мені ці кольори нагадують волосся моєї сестри. – сказав Назар. Паша внутрішньо скривився – до чого тут це? Він йому про калину, про рідну землю, а цей про патли якоїсь дурепи.
Назар розповів, що його сестра Дарина любила хентай, аніме і була шанувальницею емо-музики. Паша і не знав, що, виявляється, є емо-музика, яка має й шанувальників. Виявилося, Дарина загинула рік тому. Разом із бабусею. Ракетний обстріл, точне влучення в житловий будинок.
Камуфльовані гості поїхали рано-вранці. Надя приготувала їм у дорогу пиріг із сиром. Коли прощалися, вона обійняла Назара та поцілувала. А потім довго махала рукою, посміхаючись і дивлячись, як запилюжив обрій жигуль, віддаляючись. Паша обійняв її за талію – типу, моя жінка, сім’я майже, – вона прибрала його руку і пішла до будинку. «У помірності та пості», – подумав Паша, пішов за нею – до хати, на кухню – і почав розповідати про ліс і, головне, про озеро, дрібне, прозоре, повне риби, яке за узліссям, де великий…
– Великий дуб, – закінчила вона за нього, тихо засміявшись.
Надя сказала, що озеро дуже холодне, каламутне і в ньому ніколи не було риби. Там ніхто ніколи не купається.
– Як же це, воно таке прозоре, і тепле, що аж пара, як у казці, – забурчав Паша, – і дрібне таке, пацани, пам’ятаю, все йшли і йшли, і рибу руками ловили ...
– Йшли? І рибу руками ловили? А потім цією рибою насичували голодних? – вона глянула на нього, посміхнулася: – Казкар!
Недобра усмішка і посмішка єхидна – цьому Назару вона по-іншому посміхалася, зовсім по-іншому. Казкар? Це все одно що – базіка. Чорт! До чого тут насичення голодних?
Він постояв кілька секунд, потім швидким кроком пішов у гараж, сів у жигуль, грюкнув дверима, завів і полетів у ліс. Роздуваючи ніздрі і люто перемикуючи передачі, він переварював у голові її зневажливе «казкар!» і паралельно тупо повторював – у праці і в виснаженні, часто недосипанні, у голоді й пості... Щас, зараз він приїде до того озера, зніме на телефон його чистоту, безліч риби, пару над водою, м’які сонячні відблиски на поверхні і дрібному дні. Як у фільмі для дітей. Навіщо вона назвала його казкарем? Він зараз усе зніме і покаже їй. І що вона скаже? Ну, що? Може, просто їй потрібно, щоб його не було вдома? Десь так і виходить. Навіщо? Такого ніколи не було. Коханець? По ходу, десь такий вигляд і має. Хто?
Тут лише старі живуть, інші на фронті чи поїхали. І раптово він зрозумів – звичайно, вся річ у цьому Назарі. Він пригадав, як Надя йому посміхалася – вона за весь час, що Паша її знає, стільки не посміхалася. І все говорила з тим Назаром, говорила. Зараз камуфльовані бородачі повернуться, і цей Назар їй вставить. Паша взяв телефон, хотів зателефонувати – немає зв’язку. Коли шлях обірвався, він зупинив машину, виліз, пішов стежкою.
Ішов рішуче та швидко. Згадав, як Назар розповідав, що скучив за жінками. Ну так, думав, вона взяла номер телефона в Назара, почекала, поки Паша поїде, передзвонила і зараз вони трахаються, просто на їхньому ліжку. Він з силою вдарив по тонкій гілці, та не зламалася, вивернулась і, мов помщаючись, ляснула Пашу по щоці. Бллін! Так, трахаються. Ці з передка будь-кого трахнуть, тим більше таку товстожо... Назар сільський, ця – сільська, чумак чумака вгадає здалека, про все наперед домовилися. І Костян підключиться – а чому ні? Теж мені – святі захисники. Прил... перелюбники. І вбивці! Бо сказано – не вбивай. А вони вбивають і вважають, що творять добро. Ось він зараз прийде на це озеро, пройдеться по ньому, сфоткає рибу в прозорій воді, чарівні відблиски, теплу пару, а потім покаже Наді, і вона усвідомить всю брехню – її та їх, цих грішників. А потім, потім… Цікаво, скільки було років Орігену, коли він себе, це… гаразд, до цього не дійде, звісно.
З’явилася галявина, от і старий дуб. Зовсім скоро вже. У праці та виснаженні, часто в недосипанні, у голоді й спразі. Він дістав телефон, зараз, зараз. З’явилося озеро. Паша підійшов до берега. Все було як учора, тільки без відблисків і сяючого дна, вода була темною і риби не було видно. Нічого, подумав Паша, зараз він скине черевики, пройде трохи по мілководдю, а там ближче до середини озера і дно прозорим буде, і риба знайдеться. Він, як Назар, риби не відпустить. Зазніме та притягне додому. Почав знімати черевики, шкарпетки. …У голоді та спразі, часто в пості, на стужі та в наготі. Зараз він увімкне телефон і почне записувати. Він скаже – ну чьо, Надюха, ось тобі і озеро, і риба. А ти чьо – натрахалася з Назаром, грішниця? Ні, «натрахалася» не можна, краще – згрішила. Бо сказано, якщо дружина… Він підійшов до води, увімкнув телефон на відеорежим.
– Ну ось, Надя і святе озеро… – почав він і зробив впевнений крок.
І відразу провалився, пішовши під воду з головою. Дна не було, було пекуче-холодно і темно. Не може бути! Господи! Він почав злякано, як у сні, смикати ногами і руками – вгору, вгору, вгору: до повітря, до світла, до життя! Ще, ну ще! Ну ж! Ну, Господи! Випірнув, нарешті, – довгий трубний вдих-стогін, – взявся за корч, потягнувся – не виходило. Забувши про телефон, що потонув, насилу витяг себе зважнілого від студеної води на берег. І одразу ж в такт гучному диханню почав матюкатися – уривчасто, щиро та отруйно.
м.Одеса
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2025 року, липень)
1 липня
♦ Відправив рукопис «Помережаних закладок» разом із відповідними документами видавництва ЦУВ на розгляд видавничої ради. Результат матиму восени, та й десь під кінець. Не здивуюсь, якщо якийсь ментрофан закине мені надмірну увагу до російської літератури, не особливо вчитуючись у тексти та мої аргументи.
♦ Сьогодні прислав черкаський очільник НСПУ запрошення взяти участь у конкурсі оповідань імені Василя Захарченка. Мій улюблений письменник. Він давав мені рекомендацію до вступу в Спілку письменників. Я подивувався положенню про конкурс: у ньому відсутні вимоги до конкурсного твору (обсяг, час написання чи публікації), не вказано, хто має право нависування твору… Тож я написав заяву до департаменту культури Черкаського міськвиконкому, подав куценьку довідку про автора і текст оповідання «Красная сволоч» та й відіслав на електронну пошту Володимира Поліщука. Відіслав і треба забути, бо в конкурсах мені не щастить. А тут перемагати можна не раз і не два.
2 липня
♦ Серед червня ворог зруйнував офіс і складське приміщення видавництва, яке належить Володимиру Шовкошитному. На порох згоріли тисячі книг… От доля б’є чоловіка: не затягнулась рана (та й чи затягнеться коли) від загибелі рідного сина на фронті, а тут тобі знову такий удар… Кацапи б’ють по найсильніших.
♦ Найяскравішою ілюстрацією до тези «цензура радянської доби» може бути особа і творчість, здавалось би, нецензурованого Івана Тобілевича, нашого неперевершеного драматурна Івана Карпенка-Карого. Досить порівняти обидва тритомники його творів (1961 «Держвидав художньої літератури» і 1985 «Дніпро») з книгою «Невідомий Іван Тобілевич: листи, п’єси» (Кіровоград, «Імекс ЛТД», 2012). Окрім двох п’єс, яких немає в тритомниках («Мазепа», «Гандзя»), особливо обкрадений письменник у своєму епістолярії: в перший тритомник заведено 68 листів, у другий – 61, а в книзі «Невідомий…» – 201. Як у того айсберга: лиш третина над водою, а решта – під водою. Бо радянська влада навіть імен таких українських подвижників, як Сергій Єфремов, Володимир Дурдуківський, Євген Чикаленко, Сергій Бердяєв, Олександр Кониський не воліла бачити надрукованими, не те щоб популяризувати їхнє листування. Слава Богу, що знаходяться такі невсипущі працелюби, як Світлана Бронза, яка визбирала по періодичних виданнях та архівах і впорядкувала цю класичну спадщину.
4 липня
♦ Сьогодні два, як мовить молодь, наїзди мав під вечір. Повернулась дружина із журналістської здибанки й ну мене сварити: от нащо ти його підпираєш своїм авторитетом? скільки ти зробив цікавих інтерв’ю за життя з достойними людьми, то їх ніхто не бачив, бо друкувались вони в газетах чи книгах малими тиражами, а це, останнє, вже гуляє по всіх сайтах і соціальних мережах і аж кричить-верещить своїм нахабством та зухвальством!.. У травні я погодився записати розмову з молодим поетом, це правда. Не моєї ініціативи справа, але мені було цікаво пізнати глибше цього проворного, надміру комунікабельного козака, який дивує український літературний світ і позитивами, й негативами: він у свої неповні двадцять п’ять літ встиг не тільки видати понад десяток поетичних книг, упорядкувати вдвічі більше, заснувати два часописи та літературну премію, самому отримати понад десяток премій у столиці, Чернігові, Івано-Франківську, Вінниці, Чернівцях і ще де там, але водночас потрапити у не один і не два літературні скандали, удостоїтись грубих ярликів не тільки в усних дискурсах, але й писаних (книга-газета)… Повторюю: мені було цікаво. І ось інтерв’ю, за яке мене шпетить дружина. Я не встиг списати ту розмову із відео, а тепер уже й нема потреби. А поет брикає. І не де-небудь, а на фронті командиром взводу.
Перший наїзд хатній, а другий… З Атлантичного океану, де нині мешкає український бізнесмен-краєзнавець-видавець. Майже три роки тому (жовтень 2022-го) у щоденникових записах, опублікованих на сайті «Кропивницький: час-time», я висловився про його перші три томи краєзнавчих записок, в яких більшу частину займають просто перенесені з давнини (з пожовтілих, майже зітлілих архівних зшитків) адміністративні, господарчі, церковні тексти – не прокоментовані, не осмислені. Так, оцифрувати архіви треба, ними користуватимуться науковці, письменники, краєзнавці, але нащо тиражувати сирий матеріал?.. Автор цих видань тільки тепер прочитав мої роздуми і голосовим повідомленням просить зняти їх, інакше погрожує виставити мій текст на FB, де має понад три тисячі підписників, серед яких чимало вчених істориків: з вас, мовляв, буде сміятися цивілізований світ!.. Виставляйте, пане Владиславе, на FB, хай мій текст стане уроком і для інших дилетантів, які вважають, що можна нагодувати людину недозрілими помідорами чи курячим пір’ям.
5 липня
Який раз узявся читати «Химерію» Олександра Михайлюти (Київ, «Журналіст України», 2004, 108 с.). Антикучмівська штука. Частина друга цікавіша, бо менше політики, більше художності. Не втримаюсь, щоб не переписати один абзац Сашкового зачарування рідним степом: «Отуманені сіножаті дихали свіжістю і полином. Ніякі прерії, ніякі швейцарські луки не можуть зрівнятися у красі із степами запорозького козацтва та гуляйпільської вольниці. Тут улітку, серпневими ранками, пахне густими настоями гіркого полину, стиглими яблуками в сільських палісадниках і соняшниковим медом. Особливе відчуття свободи опромінює тебе звідусюди, воно – у високому просторому небі, в польоті одинокого орла, у поставі юних мотоциклістів, котрі раз по раз стрімко обганяють тебе курною дорогою, в обширі краєвидів. Ідеш і розумієш: степи безкраї наближають тебе до космосу… А сторожові кургани, майже всі поспіль розграбовані вандалами всіх часів і народів, розкидані в суворому порядку на відстані погляду, вони ведуть прямісінько до Кам’яної Могили».
7 липня
23.00. Залишивши Остапа з бабусею, ми втрьох поїхали в кінотеатр «Портал» на американський фільм «F-1» (тобто «Формула-1», найвідоміші у світі змагання автогонщиків). Понад дві з половиною години напружених спортивних пристрастей: гудуть приземлені одномісні гоночні авта, виляють по визначеній з крутими поворотами трасі 66, якщо не помиляюсь, кіл, викрешують іскри, міняють спалені шини, часом розбиваються – напружена командна робота, успіх якої залежить майже від усіх, звичайно, але найдужче від водія… Цей хлопець, головний герой, симпатичний (Бред Пітт – схожий мені на Сашка Жовну, тільки трохи крупнішої кості) – і діловий, і справедливий, і небагатослівний, врешті – переможець. Інтимні сцени з ним перебивають той напружений гуд – і це весь сюжет фільму. Не скажу, що захоплений картиною, як син, але мені було цікаво пізнати життя, про яке я лиш чув, трохи читав у Е.М.Ремарка («Позичене життя»), а тепер побачив крупно і впритул. По ходу перегляду ми хрумтіли- жували картопляні чіпси, фісташкові горішки, запиваючи кока-колою і фантою – це Устим з Поліною таке придумали, бо ж в усьому залі, спереду нас і ззаду, хрускотіли попкорном, наче хтось безперестанку ступав по засушених хрущах. «Хто оце придумав під час сеансу трощити ці кукурудзяні баранці?» – запитав я хлопця, що заходив у зал із повним з горою відерцем попкорну. «Американці», – відповів він не задумуючись. То кацапню все життя мавпували, тепер американців… Душ сорок дивились із нами кіно (у «сірій» залі двісті місць?), я вийшов останнім, хотів дочекатись плину титрів, але не вистачило терпіння – оце індỳстрія!..
9 липня
На книжковій виставці обласної наукової бібліотеки до низки ювілеїв корифеїв театру (торік П.Саксаганському 165, М.Заньковецькій 170; наступного року М.Садовському сповниться 170; а нинішнього М.Кропивницькому та М.Старицькому по 185, І.Карпенку-Карому – 180) лежить книга професора Івано-Франківського університету Степана Геника «150 великих українців» («Лілея-НВ», 2001, 300 с.) – до тих півтори сотні ввійшли усі названі вище корифеї. Вони справді великі. І якщо серйозно міркувати, то великих українців значно більше – тисяча, тисячі! Та якщо вже обмежуватись цим числом, 150, то у списку мали б бути І.Нечуй-Левицький, І.Багряний, Г.Тютюнник, П.Тичина, М.Пимоненко, Л.Лук’яненко… Але їх нема, як і багатьох інших. Зрозуміло, список суб’єктивний, це видно бодай з того, що професор-галичанин представляє плеяду націоналістичних діячів (Степан Ленкавський, Євген Онацький, Микола Сціборський, Ніл Хасевич – бандерівці й мельниківці, до двох десятків, а відомі з них лиш кілька пересічному українцеві). Врешті, мені, людині читаючій, нічого не говорять не один десяток імен (Володимир Бец, Микола Василенко, Іван Горбачевський, Олександр Засядько, Василь Капніс, Михайло Мороз, Максим Славінський…). Тому подібні книги треба перевидавати. Більше того, такі біографічні видання мали б запропонувати професори Києва, Харкова, Одеси, Донецька, Дніпра, Вінниці, Чернівець, Чернігова, Ужгорода… Бо скільки українських талантів загубилось у часі і просторі минулих століть… У книгу вклеєна вирізка із «Дзеркала тижня» від 14.12.2002 – енциклопедична стаття Ігоря Малишевського «Наші, та не наші…», де подані лауреати Нобелівської премії в галузі фізики, хімії, економіки, мікробіології, фізіології та медицини, які народились на українських теренах: Бучач, Прилуки, Харків, Золочів, Куп’янськ – але їх вважають американськими, ізраїльськими, французькими вченими. Лиш не українськими. Навіть письменник, який перші понад пів сотні творів опублікував у періодиці Коломиї, Львова, Тернополя і в 1966 році був удостоєний Нобеля – нам майже невідомий. Шмуель Йосеф Аґнóн (1887, Бучач – 1970, Єрусалим). Чи щось із його багатого творчого спадку перекладено українською? Нічого. Хоч і вулицю в рідному місті на честь нобеліанта перейменували, і пам’ятник на батьківщині поставили (дочка приїжджала на відкриття), а перекласти з івриту…
Насамкінець: книга «150…» – із приватної бібліотеки відомого кіровоградського просвітянина й педагога Андрія Іванка.
24 липня
У червневому випуску «УЛГ» опублікована рецензія Антоніни Царук на мої торішні дві книги – розворот. Вчора, відповідаючи на запитання іншої Антоніни, Корінь, чи не візьмусь я написати рецензію на щойно прочитану книгу Романа Горака «Кров на чорній ріллі», я сказав: враження, звичайно, сформулюю у кількох абзацах, як роблю це роками, особливо в останнє п’ятиріччя, а рецензію… Хто сьогодні читає великі рецензії?.. Та й осікся: а ось Царуччина на розворот… Гріє душу? Та звісно. (До речі, це вже четверта рецензія на повісті, три з них опубліковані в УЛГ). Дехто й прочитав: Микола Славинський (написав листа вітального, пропонує висування на Шевченківську премію – а я думаю: на премію Корсака не зауважили, то що вже…); Кость Сушко доскіпувався – чого це той московський генерал змушував ординарця цифри у справі арештованого виправляти?; і Тетяна Іванівна вітала щиро з публікацією «довгоочікуваного фахового відгуку: сильно, об’єктивно, красиво! Браво шановній рецензентці, а панові письменнику – доземний уклін!» Читають українці…
28 липня
♦ День народження Володимира Кириловича Винниченка – 145 років. Ніякі інформаційні засоби про цю дату не згадують, хіба Світланин сайт. Перебрана біографія письменника й діяча. Здається, нічого нового для мене, який прочитав більшість творів Винниченка та літературознавчих статей про нього (В.Панченко, Н.Миронець, О.Кучерук, П.Федченко, М.Жулинський…), але єврейський акцент Ольги Степанової зашкалює, зокрема стосовно Петлюри. Скільки про це вже написано, як Петлюра гасив антисемітські випадки (саме випадки, бо це не було явищем), але й досі… Так от у день 145-річчя орки вдарили в нашому місті по гімназії, в якій навчався Винниченко. Вісім вибухів нинішньої ночі: філармонія, університет, інші будівлі – ударною хвилею повибивало вікна, спалахнули пожежі, шахеди понад п’ять годин кружляли над містом і областю.
♦ Весь липень із Гораком і Стефаником: результат – місцями розчарування в класикові, його людських якостях; глибше пізнання його шедеврів і нехтування радвладою його пізніх творів, які я й досі не читав («Вона – земля», «Сини», «Марія», «Слава Йсу»); тяжкі збитки нашої киці на подарунковому виданні «Кленові листки» (Київ, «Дніпро», 1978, 216 с., тираж 25 тисяч примірників) і ще багато-багато чого… Подякую Романові Дмитровичу.
31 липня
План п’ятиденних мандрів складено: неділя 3 серпня – дорога через столицю в село Красилівку Козелецького району на Чернігівщині, вечір і ночівля у Валентини Мастєрової; понеділок 4 серпня – відвідини Дмитра Іванова, екскурсія по Чернігову з Василем Чепурним, літературна зустріч у музеї М.Коцюбинського о 16.00, переїзд до Ніжина, ночівля в готелі; вівторок 5 серпня – зустріч із читачами о 10.00 у міській бібліотеці, весь день пошуки Світланиної рідні в селі Ніжинське (Григоро-Іванівка, Синяки), переїзд до Києва, ночівля у племінниці Валі; середа 6 серпня – о 16.00 зустріч із читачами у Тетіївській бібліотеці імені Миколи Кравчука, ночівля в рідні у Бугаївці; четвер 7 серпня Устим із матір’ю рушають на Кроп, а я залишаюсь… Дружина каже: «Ну й напружений графік у тебе: витримаєш?» А що витримувати? Це ж задоволення від розмов, спілкування, спогадів, пізнання, відкриття… Свято! Якби ще й небеса були прихильними до нас – з сонцем, без шахедів.
м.Кропивницький.