Галина Шпудейко
Пам’яті сина
Оце і все… Похоронили сина…
Земля сховала й брата від братів.
Син на війні з москОвцями загинув,
хоча прийти війну він не просив.
Він не гукав – ні бункерну потвору,
ні нелюдів, що у Кремлі сидять,
не кликав ворогів до свого двору.
Він жив ще б!.. Жив, щоб світ цей прославлять.
Та «руський мір» нахабно вліз до хати,
до всього, що любив він і беріг…
Лишилась нині донечка – без тата,
а в неї – його Прапор-оберіг.
він тріпотить на вітрі, ніби парус,
та тільки «човен» -- в Вічності порту.
І кажуть, не вражає того старість,
хто впав в бою, прокляв війну оту.
А ти, синочку, щО востаннє бачив?
Мені твій біль повік не відболить!
Не буде, знай, росії в нас пробачень,
та як, скажи, без тебе, сину, жить?
м .Кропивницький
Петро Мельник
Не такі
зрошені димом
повітрям задушені
втоплені небом
водою осушені
радістю змушені
плавають сушею
плавають степом
де тишею глушені
схожені ластами
крилами плавані
змиті пустелями
втоплені гавані
сажею білені
горем обділені
всюди і ніде
у себе націлені
радістю, щастям
пропаще заставлені
десь у майбутньому
вчора задавнені…
бо не такі!
Абстракція нелюбові
Дороги з нізвідки, шляхи в нікуди
Без берега річка з ні краплі води
В минуле – по мрію, з майбутнього – спомин
З мовчазного степу – заобрійний гомін…
Розжарений попіл не зрубаних дров
І шепіт іще не пророслих дібров,
ТеплО – від холодної печі-плити
А поруч – далеко – непізнана ти!
Непізнана ти…
На берегах Висі…
Трави тали у Вись,
У небесні поля неозорі,
Де зустрілись колись
Незабутні прапращури-зорі…
І летіли сюди
Крізь мільйони років манівцями.
Ми не знали – куди,
Доторкаючись лише серцями?!
І стікали стежки,
Пряли обрій і рвали тенета
Через світ навпрошки…
І здригалась від щастя планета!
Регенерація
Гинуть картини, народи, професії
Африки тонуть, міста і титаніки
В головах – раж, похоронні процесії…
В нейромережах – ні краплі органіки
Ньютони плачуть, сократи і ейфелі
Ріки з морів витікають у вектори
І поміж зір не тельці вже, а нетелі
Людство зжирають підступні дементори*
Капають з Всесвіту тихо галактики
Діри чорніють від власного подиху
Та серед світу, як приклад схизматики,
Квітне ромашка, що вірила соняху…
* Дементори – сліпі магічні істоти, що харчуються людськими емоціями, радістю та надією, висмоктуючи їх і залишаючи лише відчай. Здатні забрати душу «поцілунком». Ширяючі в повітрі фігури у чорних балахонах, що охороняли в'язницю Азкабан.
Бо ти – всюди
Бо ти – в усьому
У вітрі цьому
У тій пташині…
Ти – і в долині,
І на вершині…
Ти – в непокорі
І в згоді. В горі
І в щасті світу
І в сяйві цвіту
В зірках далеких
В крилАх лелеки
І я з тобою
Як за журбою
Стою горою…
Дай Боже, встою!
***
у склянці
на денці
дві краплі води
задались питанням:
туди чи сюди?
одна полетіти хотіла у вись
а інша – зостатись
щоб жити колись…
і перша злетіла
подалась в світи:
хотіла навчатись
хотіла рости…
а друга, хоч їй
не було все одно,
залишилась в склянці
…осіла на дно
часи пролітали
і якось,
колись,
дві краплі зустрілись
і знов обнялись
і знов вони разом,
і вже – не біда…
а збоку поглянеш –
звичайна вода
Воїнам
Щоб в небо не впасти, злітаю до дна…
Їм лік – легіони, їх сила одна –
У кронах коріння… Заплутані сни
Беруть бастіони. Стомились вони:
У кожному русі – тремтіння століть,
За подихом кожним мовчання стоїть
У мантіях білих. Звичайна вода
Ще б’є з-під коріння, де кров молода
Згортається в камінь. І сил додає
Все те, що не з нами. Тож сили ще є!
Просякнуті болем тіла і сніги,
Хоч ще вистачає для бою снаги,
У краплях дощу помирають щодня,
Йдучи через смерть в небуття навмання…
Вечір і келих червоного
Келих червоного… Сонце на денці і сум.
Спалах в проваллі, що пам’яті служить прихистком…
Дерев’яніють щохвилі думки і роки
Гріється дощ на осонні невмитої хати…
Серед усюд – ні душі. Лиш говіють круки,
Ті, що колись заставляли до неба злітати.
Падають в небо останні вечірні птахи,
Вечір вчиняє непрохані серцем рулади,
Нишкнуть хати і ховаються в тінях дахи,
Сутінки сіють росу на душі еспланади…
Людина й виноград
Як парость виноградної лози…
Максим Рильський.
У жолобі води –
твої потвори-віти,
Що із землі повзуть.
Твої, Природо, діти…
До неба, як і ми,
Скалічені добою,
Такі ж бо, як і ми,
Бо, як і ми з тобою,
Об’єднані разом
Одним потужним Богом –
Не сонцем, не життям,
А Вічності порогом…
Пристали до Небес,
Щоб в сонці вікувати,
Та бути – не рости –
Життя жебракувати…
А поміж віт живих,
Затиснутий віками,
Столітній корінь-світ –
Могутній сторож Брами!
Хоч струхлий, як Життя,
Та не готовий впасти,
Бо лиш одне в душі
І в Бога, і у пастви –
Із попелу віків
Здобути ніжний парость,
Змішати в Небутті
і молодість, і старість…
Зламати суть речей,
Щоб знову народити…
Бо що для нас – бруньки,
То для Природи – діти!
Реальність
Ми вкотре торуємо шлях в небуття,
Стираючи ноги на порох…
Здається, нічого не вчить нас життя:
Байдужість – одвічний наш ворог!
Ми вперто чвалаємо «поміж дощів»,
Між краплі стараємось впхатись
І голову спритно «сховати в кущі»,
Й прибитись до «крайньої хати»…
Встеляємо шлях тисячами образ,
Повчань і лихих наговорів.
Пиха та образа у нас – напоказ,
Не видно лиш честі надворі.
Недопалки й сміття оточують нас,
В загрозі весь світ затопити
І «плач крокодила» лунає щораз,
Бо сльози найлегше нам лити…
Микола Романюк
Торішні вірші
***
Лютий місяць певно нещасливий,
Знову грім попереду весни,
Гримнув із "овального" щосили,
І розбіглись з ляку пацани...
Їм ще зранку марилися руди,
Снив рудий і мріяв про метал,
А тепер він б’є себе у груди,
Бити в груди – доблесна мета...
Буде все як Богу заманеться,
Ми не в силах венсів відмудо...
Буде цей чи інший в нас Зеленський,
Все одно Гоморра і Содом
за гріхи нелюдяно-біблейні,
Щезнуть і зостанеться наш Рай,
І як завжди буде без єлею,
Все в нас "по-тихенькому" олрайт.
***
У костюмчиках сидять дядьки багаті,
Їм і весело і смішно, бо вони,
Вчать по сторізах війну у білій хаті,
В пащу дивлячись володьки-сатани...
В них історія, як дзеркало побите,
Їхня правда – "тільки бізнес і рублі",
Де на льох один, царицями, розритий,
Де не кинься, як не вила, то граблі...
Ми з народження усі тут безкостюмні,
Без краваток наші зустрічі будь з ким,
Нам рідніш були б нащадки Монтесуми,
Що за прерії боролися віки...
Ми б із ними закурили люльку миру,
У вігвамі у зручному гамаку,
Щоб в майбутньому факіри і кумири,
Нам не стрілися в вишневому садку...
***
Я Шевченківську нікому не пораджу,
Щоби горщики останні не побить,
Щоби не шукали в роті ганджу,
Треба всіх на відстані любить...
Так Шевченко заповів, щоби учились,
Тут безсилі і "маестри", і шевком,
Щоби всякого не стало/не случилось,
Як колись було уже з Юрком...
Нам не скоро так суспільство об’єднати,
Вірю станеться... В якомусь зі століть,
Буде син, донька і батько й мудра мати,
І вечеря не таємна на столі.
***
"Встає, холодне і прокляте,
А тиша жде його німа…
І мусиш слово розстріляти,
Бо в серці мужності нема".
Іван Драч
За соломинку знов хапається плебей,
Холодні ноги травню гріє тепла груба,
З землі травою випнулось крізь зуби,
Забуте слово... хай собі пливе.
Клепають лунко коси косарі,
З урочищ дмухають вітри на сині ватри,
Волосся різати, як ниточку, не варто,
Коли його іще не гладили царі...
Стежки ведуть по балках і ярах,
Дозвольте, Господи, цим цвітом задихатись,
Садів сільських із глиняної хати,
Коли прийшла незвідана пора.
***
За перлинами нам ліньки вже пірнати,
Нам калюжа з підворітні – глибина,
Де, колись, такі як я – книгофанати,
По скрижалі людства перлись на Синай.
Де тепер не чути шурхоту сторінки,
Де на стендах книги, наче у музе...
Люди йдуть на п’ятирічку до кабінки,
Їх за шторкою лиш совість не гриЗе.
Їм читати, як і дітям їх – не модно,
Гей, письменнику, візьми і напиши,
Про кульбабки "шортс", щоб стати всенародним,
Не якісь там у "Кобзарику" вірші...
Ми на тренди вкотре збилися в тіктоці,
По екрану легше пальчиком водить...
Він нас виведе в трьохтисячному році
На чиїсь іще не читані сліди.
***
День Поезії – найкраще в році свято,
Хтось мені в цей день і ручку, і блокнот
Подарує, бо в письменників багато
Не буває прижиттєвих нагород...
Я візьму її і крикну: "Синім пише!",
Целюлозою надихаюсь на ніч,
Надихнусь на ще одного вірша
В найжорстокішому з бачених сторіч.
Хоч і бачив тільки два, та це немало,
Хоч в двадцятому я стільки там пожив,
Та без нього певно би не сталось
В царстві правди, підкупу і лжі...
Провінційного Поета, що Відверто
Намагається і крейдою й пером
Проти рожна римами поперти,
Де на Я одне, всевидячий огром.
***
У істориків сьогодні знову свято,
Їх Грушевський научає й Геродот,
Що циклічність на події і на дати,
Не фінансовий, із діда, оборот...
Особистості на хлібчик не намажеш,
І за гетьманів не скупишся й князів,
Бо з історії не вичавиш "бумажку",
Від життя коли протверезів...
Демагогію розводити не стану,
Є на те у мене тисячі колег,
Я в цю пору березнево-надвесняну,
Їм бажаю щось хороше й чимале.
***
Скоро будуть цигарки по 300 гривень,
Але й це – до певної пори,
Бо не кине тої звички впертий Гриня,
Але Генка вже не буде більш курить...
Б’є махорка по бюджетах і кишені,
Ми потроху йдем до спорту і книжок,
Та й вони, як розібратись, не дешеві,
В цьому світі обезцінених думок...
Я колись ще кинув в школі, Слава Богу,
Та і скільки я до того потягнув,
Я із дідової «прими» на дорогу,
Вийшов, як колись, зі Сходу гун...
Кайфу мало я в табаці тій побачив,
В мене з другої крутилась голова,
Організм мені з дитинства розтлумачив,
Що й без диму є на світі цім дива...
***
Ми з гімназій не вилазимо із пелен,
Нас ліцеї научали, та дарма,
Де пішов не в батька наш Оксенін,
Спить освіта, солодко дріма...
Їй співає нушик колискову,
Снять уроки щастя їй вночі,
І накази і чиєсь вагоме Слово,
У освітньому із Кенії ключі...
В нас на вчительство лише одна надія,
На дітей, на диво і батьків...
Сипле сніг і холодно й не гріє,
Квітень, що й до того нас не грів.
Але ми на сонце вийдемо у травні,
Як із групи зродить результат,
Молоді, натхненні й надто гарні,
Для проіндексованих зарплат.
***
Квітень пафосно скінчився,
Жменьку текстів залишивши,
Мед і оцет мій над чимось,
Ливсь в напівпорожній зшиток,
Цвіт обсипавсь наче дотеп,
Ліг, мов Шива серед степу,
Де лиш Слово – вічний допінг
І свині, і всім безсмертям...
Тільки смерклось і зорею,
Наче приказка латинська,
Травень ямбом і хореєм,
Впав по-братськи, не по-свинськи.
Ще до жолудів далеко,
Ще не літо і не осінь,
Рими, святістю Ель Греко,
Випнулись і зирять косо.
***
У Стамбулі все скінчилось не почавшись,
Ердогарно-ерогенно в Анкарі,
Переповнилась відносин древня чаша,
Розійшлись на всі чотири лихварі.
І мовчить у Вашингтоні Дональд, дума,
Із Албанії привітики йому,
Шлють одвічні друзі у костюмах,
У побідну нашу дунувши сурму...
Задощилося суцвіттями акацій,
Травень міцно нас тримає за шкаба...
Падають біткоїни і акції,
Це така на біржі майнінга доба!
І минають весенки безслідно,
Ми готуємося чубитись на о...
Де на кін лише червоне худо-бідно,
В укритті поставив радість в доміно.
м. Долинська
Галина Яценко
Я ПОМЩУСЯ ЗА ТЕБЕ, АННО!
новела
Рідному бойківському краю присвячую
Жінка в білому проступає з-під його олівця, приходить у снах, дивиться разом з ним крізь вічко перископа, вночі дбайливо поправляє ковдру. Він шукає її пів життя: заглядає під густу вуаль наречених, блукає навпомацки темними переходами замків, там десь за рогом зблискує її сукня, роздирає поглядом картини Відродження та кубістичні малюнки Пікассо, намагаючись у цьому к’яроскуро віднайти її білизну. Але вона завжди на три кроки попереду – тікає рипінням старого паркету, тане у краплях теплого свічкового воску, розчиняється на межі його окопу, розтушовується передсвітанковим тремтінням вій.
Жінка в білому з’явилася у найтемнішу ніч його дитинства. Блискавки шмагали небо і серце, лляли дощі і сльози… Данило вперше спав не вдома, відсиріла постіль неприємно холодила тіло, ніс лоскотав запах хлору, а мамині подушки завжди пахли любистком, як і коси… Мамі, певно, теж холодно під товщею, замішаної на дощах сирої глини. А дідикові невтомні руки вже тиждень дармують... Бабцині помідори, мабуть, потріскали під осіннім сонцем… Всі діти уже давно поснули, а Данилкові думи снували, мов павуки у порожньому глиняному горщику, порожньому, як його теперішнє життя, з якого вмить зникли всі його рідні люди, розлетілися на атоми літер страшного слова автотроща…
Рипнули двері, висока жіноча постать аж напівпрозора у чистому післягрозовому місячному світлі тихо ступила у спальню, на пальці зблиснув червоний рубін. Геть не схожа на тутешніх нянечок, заклопотаних, передчасно посивілих, з порепаними руками, то, мабуть, якась вчителька… Трохи занадто бліде обличчя, смарагдові очі, ледь пожовкла біла мереживна сукня. Зупинилася біля вікна, окинула поглядом протилежну стіну їхнього інтернату. Похмура стара будівля, схожа на середньовічний замок, лиш без донжонів (Данилко дуже знає історію) або на велетенську в’язницю – Лондонський Тауер – німувала. Потім тихо, наче не торкаючись землі, підійшла до дитячих ліжок: поправляла ковдри і подушки, піднімала загублені іграшки. Біля Данилка затрималася на хвилю довше, вдивлялася в його обличчя, наче шукала знайомі риси, а потім ніжно погладила по голові. Він боявся дихати, аби продовжити цю мить ніжності, якої йому тепер так бракувало. Важкий полог темряви раптом розітнув чийсь крик, збіглися няньки, переляканий малюк ще довго натужно ридав, тицяючи пальчиком у темряву. Коли все затихало, жінки ще довго шепотілися між собою, він чув лиш уривки: «То вона знову приходила… давно тут ходить… кажуть, що дитину свою шукає… на святу схожа… чиясь загублена душа… охорони нас, Боже,… боюся її»… Але Данилко не боїться, бо дідо казав, що боятися духів й дітей природи не можна, лиш силкується пригадати, чи розказував він йому щось про білу жінку, і міцніше заплющує очі…
Заплющує очі і опиняється в літньому пообідді, яке пунктиром сонця ділить день на «до» і «після». У дні «до» було багато гарячкової метушні – бабця ушкали на ненажерливих курей, які товклися біля ґанку, різали бурячиння свиням, покрикуючи на Рудика, який гримів ланцюгом біля своєї порожньої миски, розкладали на сірих плахтах «бичачі серця» помідорів та зелені огірки, які Данилові були схожі на знаки оклику, як і все дообіддя, бо то тут, то там хтось гукав: «Даниле-е-е-е-е! А ходи-но сюди!!!». Розпашіла мама порядкувала біля кухні. Данило чомусь уявляв, що вона, як давньогрецький бог Гефест, владарює над вулканом печі, який розливається запашною магмою червоного борщу та картопляників. Але найбільше він любив момент, коли біг у поле кликати тата й діда до обіду. Високі трави шмагали ноги, бурштинові обважнілі бджоли врізалися на льоту – і знову продовжували мандрівку, вітер то підганяв у плечі, то залазив під тонку сорочину з своїми недоречними лоскотами. Тато здалеку скидався на м’язистого Геракла, що бореться з лернейською гідрою, Данило обожнював давньогрецьку міфологію…, але кожен його крок відгризав не лише шматочок землі, а й чарівної ілюзії – і він вже бачив, що тато насправді змагається з великою копицею сіна, а дідо поруч величезними лопухами обмахує їхнього Гнідого, якому нетерпеливиться сховатися від надокучливих мух!
А потім настає блаженне пообіддя – Данилко з дідом женуть корів. Злагідніле сонце кладе останні мазки на трави та обличчя, і навіть корови у призахідних променях здаються якимись фантастичними істотами, що заблукали з рожевої планети, де-не-де озиваються цвіркуни, які за годину-дві змагатимуться у якомусь безтямному шалі, з гір повіває прохолодою, яка загострює запахи трав… Вони обидва лежать на м’якій траві, снується повільна розмова, дідові слова падають у Данилкову пам’ять, як намистинки роси у тонке павутиння між двома стебелинами…
Дідо нанизує запашні ягідки суниці на розрив-траву і промовляє: «Їж, дитино, і знай, що суниця найкорисніша з усіх ягід, бо то частинка самого сонця. У карпатських лісах живе пані Громовиця, зазвичай вона багато спить, он там, на самому вершечку, на перині з туману, але лиш почує, що в її володіння ступила звірина чи людська нога, як притьмом встає, одягає срібну сукню і очима-блискавицями шукає того, хто потривожив її спокій. Впаде погляд на дерево – обгорить, впаде на камінь – репне, а впаде на сонце, то посиплються з нього маленькі шматочки, що проростуть червоними ягідками».
– Діду, діду, дивися, мара йде!
– То не мара, то стара Бандуриха з поля лізе… – регоче дід. – Мара восени прийде, залізе за піч, там тихо сидітиме, а вночі, як домовик десь повіється,коням гриви та хвости заплітати, то вилізе й нумо шкоду робити. Бабці твоїй нитки заплутає на в’язанні, мамі туфлі порозкидає, заховає татові шкарпетки… Колись опудало її в селі палили в день весняного рівнодення, то мара й тікала… Не ті тепер часи онучку, ой, не ті… Пам’ятай, що найбільше мара боїться ладану та святої водиці. Мусиш їх все на своїй господарці мати… А ще полин, часник, м’яту. Стебельце полину завжди носи в кишені, бо як забредеш у густі верби над річкою, там не гіллях мавки колишуться. Зеленоокі, косами землі сягають, пісень співають…
– Діду, діду, а мама каже, що ніяких мавок не існує, що то ти мені голову дурницями забиваєш, а вона знає лиш про одну мавку – з «Лісової пісні».
– То й ти мені не віриш, не розказуватиму більше… Великий гріх, онучку, не знати свого рідного! То не просто якісь казки, то наші народні традиції, то наша пам’ять, то голос наших предків…
– Розказуй, будь ласка, розказуй… А ще про лісовика, водяника, русалок, про королеву Бону в Радичі, Олексу Довбуша у Борині…
Дід лагідніє, але ще трохи ображеним голосом продовжує: «Що розказувати? Сто разів розказував! Ти вже чув, але як просиш, то слухай… Жила у нашому селі красуня, а що вже робітна та моторна – і хата підбілена, і ружі на ворота спинаються, а як заспіває, то соловей замовкає, соромиться. Закохалася в одного парубка – і він полюбив її. Яка то пара була! На все село! Такі паровані, мов горнятка мальовані. Вже й побратися думала, аж тут взяли його у москалі, а то вже на все життя, абись знав, а дівчина з туги у річку кинулася… Тіла так і не знайшли, а наречений її так десь і пропав на Московщині. Скільки-то нашого люду перенищили ті московити. Але старі люди кажуть, що стала та красуня русалкою, у місячні ночі випливає на берег річки, скидає хвіст, плете віночки, гріється в місячному світлі… чекає коханого. Але й русалок остерігайся, хлопче, бо то душі нехрещені чи дівчата невінчані, особливо в свята зелені, тоді ніжні й сумні русалки стають невгамовними та бешкетними. Можуть не тільки у глибокі води завести, а й до смерті залоскотати, тому все треба мати із собою любисток чи часник із святої вечері. Як перестріне тебе русалка, то й питатиме, що в тебе в руках, петрушка чи полин, то, не дай Боже казати, що петрушка, бо вигукне: «Ти моя солодка душка!». І залоскоче… Треба казати, що любисток, то русалка зойкне: «Ховаюся під латаття листок», – і кане у воду»…
Дідів голос у Данилкових думках даленіє, ще трохи колихається на солоній поверхні його сліз, а потім зовсім розчиняється у забутті тривожного сну.
…Жінка в білому часто навідується у їхню спальню, завжди найдовше затримується біля нього, а коли Данилко хворіє, то відчуває її прохолодну руку на своєму лобі цілими гарячковими ночами. Він пошепки розмовляє з нею – звіряє свою тугу за рідними, розказує про свої мрії стати художником. Жінка мовчить, але через край її очей, так йому здається, вихлюпується цілий світ любові і невисловленої туги. Часом вона приходить до нього і в снах, тоді кудись кличе за собою, веде вулицями незнайомих міст… Після цих снів його альбом для малювання товщає, а Данилко обіцяє собі, що коли виросте, то обов’язково її знайде.
Данило шукає її – у величних міланських соборах та під склепіннями похмурих готичних французьких церков. І лиш розсипані пелюстки білих лілей біля вівтарів нагадають про пані в білому… На мить думає, що знайшов свою «dama bianka» у невеликій церкві на Сицилії: Свята Агата разюче схожа на його білу пані – алебастрова шкіра, смарагдові очі, але не вона… Свята Агата у іконописі зі скривавленими грудьми, а його біла пані, мабуть, зі скривавленим серцем. У світі ангелів її нема, то, можливо, у світі темряви… Їде навіть у Підгорецький замок, де блукає за переказами Марія Живуська, місцева біла пані, за велику плату ночує там, довго вдивляється у жіноче зображення на каміні. Стиха питає: «Невже ти досі тут, замурована у комині ревнивцем-чоловіком? Але чому приходиш до мене?». Мовчить замок, мовчать ніжні мармурові вуста, лиш у комині плаче вітер... Здається, що обшукав весь світ. Жінка в білому з рубіновим перснем завжди на крок попереду…
Вирішує зосередитися на навчанні, працює в ІТ-компанії. У його житті багато грошей і багато жінок – брюнеток і блондинок, біла пані сниться все рідше… А потім приходить вона. Війна! Палить міста і дитячі сни, завиває чорними намітками жіночі голови, розриває ночі ракетами і дронами. Данило мобілізовується на другий день. Ховає побратимів, а з ними залишки віри, копає окопи – і глибшає чорна порожнеча душі, у короткі сни приходить мама і знову… жінка в білому…
Сьогодні він на позиції сам, побратим захворів. Промерзла земля щирить гнилі зуби снарядів, смеркає, саванами сніг… «Сніжинки – то пір’я ангелів, що почубилися з чортами», – десь з дитинства лунає голос діда! Данило заплющує очі, бо лише за повіками проступають силуети рідних… Дзижчання, спалах, темрява… Він повзе і повзе… над ним ширяє чорний крук, по його плоть прийшов, у голові нав’язливо «чиї то кості біліють в степах»… той крук так набридливо дзижчить, під шкіру пролазить. То вже не крук, а чорний павук смерті… великий... він знає лише павуків золотисто-солом’яних, що у свята звисають зі сволока, бабуся плела… Бабусю, то ти по мене прийшла… Знову темрява… Він лежить на колінах святої Агнес, її кров з грудей стікає йому до рота, булькає у горлі… нема чим дихати… «прийдіть до мене всі стражденні»… все тіло болить, він висить на хресті, жінка в білому мочить губку у отці, прикладає до спечених губ… «Отче, чому ти покинув мене?»… Чиїсь сльози… плаче мама чи біла пані… не може розрізнити… Дощ. Гострими осколками на зранене тіло! «Не спи, не спи, я не можу втратити ще й тебе, забагато втрат, забагато», – біла пані торсає за плече…
Яскраве світло ножами розпанахує повіки…. Білі стіни, білі постаті… Поволі приходить до тями, десь збоку чує голос: «Потужний в тебе ангел-охоронець, козаче! Жити будеш…». Тягнуться сірі, мов лікарняна постіль, дні, сповнені болю, але й надії – поволі гояться рани. Данило багато розмовляє із побратимом, який теж після важкого поранення. До війни Петро працював вчителем історії, навіть писав кандидатську дисертацію про українські національно-визвольні змагання, а тепер розказує багато цікавих історичних фактів. Данило чомусь теж звіряє йому свою душу – розказує про дитинство і про загадкову жінку в білому. Замало слів, тож вперше з юнацьких років бере олівець – виразні очі, темне волосся, великий рубін. «Данилова Джоконда чи, може, Свята Агата», – милується довершеним малюнком Петро і просить подарувати.
…На реабілітації несподівано отримує емейл від Петра: «Привіт, побратиме! Дізнався дещо цікаве для тебе про твою загадкову жінку. Твій малюнок – копія її фотографії, навіть ідентичний перстень з рубіном на руці. Для цього добряче посидів у місцевих архівах, навіть запит у столицю надсилав. На підвалах твоєї школи-інтернату колись катували людей – місцеві енкаведисти облаштувало в’язницю. Там перебувала Анна Чайковська з давнього шляхетського роду, чоловіка вивезли в Сибір … Анну закатували за зв’язки з упівцямим… у той час вона була вагітна. Її могила є на цвинтарі твого міста!..».
Призахідне сонце тоне у тиші вічності. На зеленому оксамиті трав – чорні обриси могил. Данило ледь знаходить захований у долоні моху й пощерблений часом надгробок, гладить знайому світлину і шепоче: «Я помщуся за тебе, Анно, за всіх матерів минулого і сьогодення!».
м.Львів
P.S. Новела Галини Яценко «Я помщуся за тебе, Анно!» цьогорік зайняла 7 місце у VІІ Міжнародному конкурсі короткої прози імені Василя Портяка.
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2025 року, жовтень)
1 жовтня
♦ Останній день вересня – день заснування наукової бібліотеки імені Чижевського. Ходив на презентацію нової книги Олександра Жовни «Будинок на околиці» (Львів, Агенція «Піраміда», 2025), хоча ніякої презентації не було – автор сказав, що це розмова про його повість «Сашенька» (Сашенька, вдовушка, стрекоза, майорша, Наталочка – ці явні русизми він позаводив навіть у назви своїх творів). Був діалог Світлани Ушакової з Жовною, вона його раз по раз перебивала, а почала з того, що нині Жовна мало де показується, але завдяки дружбі з бібліотекою пішов на компроміс із самим собою; от він і обкладинки сам собі готує – вибирає як дизайнер. Почав із розповіді про знайомство із Ступкою («Тут прийшов Сашко Жовна із геніальним сценарієм»). Ще повість і не була надрукована... На знімальному майданчику познайомився з Богданом Жолдаком. Книгу друкували в Новомиргороді (директор друкарні Баранець). «Недавно я бачив на базарі рідного міста, як одна бабуся, продаючи пиріжки, загортала їх у вирвані аркуші першої моєї книги» (тут Ушакова його перебила: ти щось переплутав – це Шпонька у Гоголя). Признався, що передмову сам про себе написав, поставивши підпис Миколи Рябчука. Про Жолдака: «Найбільший письменник в Україні – важив 150 кілограм». А про режисера Андрія Жолдака сказав, що він брат Богдану; насправді двоюрідний племінник. «Немає скандалу – немає попиту на виставу» – це кредо А.Ж. «Лепеха помирав. У нього розкладалася печінка» – самоцитуванням з оповідання «Спогад» почав розповідь про другу книжку. «Прізвище героя взяв у друга-фотографа. Його жінка налякала: ти хіба не знаєш, що про кого пише Жовна, то вони скоро помирають? На другий день товариш перестав вітатись зі мною. А через два тижні Лепеха помер – тільки не товариш, а його батько… Як я став режисером? Мені не дуже подобалось як робили фільми за моїми творами, сценаріями, тому вирішив взятися сам. Але коли зробив сам, то побачив, що вийшло ще гірше…» І про книжку: «Її видавали в Кіровограді, але хто – я не пам’ятаю… Фінансував Нікулін. Він мене послав на «Мосфільм» шукати артистів, бо збирався на своїй студії екранізувати. Запитав я на студії Ларису Гузєєву, а мені відповідають: немає її й не буде ще два місяці, бо вона в запої…». Ще розказував про співпрацю з Володимиром Кир’яновим – вважає, що в Кропивницькому слід відкрити його музей: його захоплива картина «Визрівання». А про Панченка? «Якщо Роман Балаян був моїм хрещеним батьком у кіно, то в літературі – Панченко. Одного разу ми навіть разом провели в будиночку на Хуторі Надія, я там за два тижні написав “Визрівання”, а Панченко теж спробував писати художній текст, не літературознавчий, про вибух у казино. Я прочитав і похвалив, а він це зрозумів по-своєму й відповів: більше я художньої прози писати не буду». Ще про «Ніч світлу». Р.Балаян і Рустам Ібрагімбеков переробили сценарій О.Ж. до невпізнання і в титрах самі вони автори сценарію – за мотивами оповідання «Експеримент» (каже, що Ібрагімбеков одержав гонорару за фільм 25 тисяч доларів, а Жовна – 10). А взагалі, то фільм цей мав зніматись у студії Мирослава Слабошпицького: вони зустрілись у столиці й пішли в міністерство культури до Ганни Чміль просити фінансування; чиновниця відмовила, але лишила Олександра в кабінеті й тет-а-тет сказала: я знайду для тебе іншого режисера – ним став Балаян. Ушакова спитала Олександра: «Виходить, ти зрадив Слабошпицького?» Жовна відповів: «Якби не ця історія, то не було б його “Плем’я”, а без Балаяна не було б “Сашеньки”, яку демонстрували у Європі, Америці, Азії, а тепер Amazon взяв на свою платформу – лиш Україна не бере, бо, мабуть, я роблю неукраїнське кіно… Нині маю сім повнометражних сценаріїв, але не маю за що знімати… Письменник? Ніколи я не казав, що я письменник: просто мені подобалось писати, потім знімати…». Не знаю чому, але на зустріч із О.Жовною не прийшов жоден письменник (Михида хоч і має квиток члена НСПУ, але тут він був швидше як працівник бібліотеки). Відірвався Сашко від гурту.
♦ Понад годину слухав вірші Надії Гармазій на поетичних читаннях «Між ТАК і НІКОЛИ». Фактично це добірка її віршів у вересневому числі «УЛГ». Читатиму в газеті, хоча авторка виразно, артистично подає їх голосом. А ще зовнішність її: чорна сукня майже до п’ят, червоні коралі на тендітній шиї, широкий малиновий пояс на тонкій дівочій талії – усе привертає увагу слухача й глядача. Трохи перебрала з часом, бо більше половини майбутніх поліціянтів по команді підвелися й покинули залу – видно, відведений їм час був вичерпаний, слід було вертатися до рідних навчальних пенат… Подивився і 15-хвилинний ролик про представлення антології «Поезія без укриття» – надбання часу.
♦ Епіграф до книги-альбому Олесі Авраменко «Терези долі Віктора Зарецького» (Київ, 2011): «Коли в душі немає кристалу чистоти – будь-який талант приречений» (В.З.). Гарні слова, яскрава думка, однак в житті вона рідко коли підтверджується. Бо я знаю людей з брудною душею, які творять талановито. Чому так: велика загадка.
♦ Хто шахраї? За однією й тією ж схемою з’являються у TikTok’у ролики, записані зірковою телеведучою Аллою Мазур (однокурсниця моєї дружини) про хвороби іще одного відомого, Дмитра Гордона: біль у колінах позбавив руху – вилікував за тиждень відомий ортопед-травматолог (прізвище не запам’ятав); друге відео: від аденоми простати Гордона рятує народна цілителька Наталя Зубицька. Хто наступний лікуватиме-рятуватиме Гордона? TikTok не втомлюється сипати порадами: ось уже й відомий лікар Євген Комаровський лає офіційну медицину, називає аптеки медичною мафією та гарантує сіллю й корицею позбавити від… А ще протегують інших лікарів співачка Наталя Могилевська, навіть народна артистка Ада Роговцева… І всі ці ради-поради завершуються конкретними пропозиціями купувати відповідні ліки, яких не знайти ніде, лиш за замовленням у мережі… Кого слухати? хто відверто бреше? хто продається за гроші? а кого просто використовують? Інтернет – клоака моральних нечистот. Чому за це ніхто не несе відповідальності?
3 жовтня
♦ Кілька днів тому телефонував до Юрія Андруховича, пославшись на Ігоря Смичека, який дав мені його телефон; запропонував анкету «Письменництво…» і попросив шість чи сім адрес електронних, кого шукаю для проєкту. Не всі адреси маю, відповів він, але й ті, що маю, не можу давати без їхньої згоди – шукайте, мовляв, у фейсбуці. І це стало останньою краплею у чаші мого утримання від цього стовковиська інформації, знайомства, благородства, марнославства, талантів, дивовиж, гнилі й усього всякого всілякого, продукованого життям. Нащо воно мені іще одне на крихітному екрані, якщо я його й так бачу мало не щодня, варто лиш вийти за межі своєї квартири. Але ж інакше, радить патріарх бубабу, не можна знайти тих, до кого ти прагнеш достукатися – вони стали відомі-великі-знамениті й тепер шифруються (термін наймолодшого покоління). І я здався. У мережу FB завів мене років десять чи й більше тому кум, але я не надбав, бо не бажав, жодного друга, за що мене всі роки лає дружина… І, певно, й далі гальмував би її наповратливість, якби ШІ не підсунув мені в дружбу ім’я латинкою Gediminas Sederevičjus. Ух ти! Та я ж шукаю з ним контактів десятиріччями. І клікнув першому «додати до друзів». Так щасливо починається моє життя у фейсбуці.
♦ Згадалась примовка з уст племінниці Валечки у Бугаївці, коли ми вийшли на город і побачили, як він палає червоними помідорами: «Очі жахаються, а руки все зроблять». Та ще одна, яку переказуватимуть із покоління в покоління: «Оце тобі, Галю, Київ, оце тобі заробітки!» – так сказав її батько Микола своїй дружині Галі, коли після служби в армії у 60-их роках подався найматись на роботу в столицю, і куди не потикався – його приймали охоче, та лиш дізнавались, що не сам, а з дружиною та малою дитиною, – відмовляли.
♦ Цей альбом із серії «Великие художники» я взяв у кума, який з юності закоханий у малярство, не раз зривався відкрити приватну художню галерею, листувався із деякими художниками (москвичем Петром Оссовським, уродженцем Малої Виски, зокрема), пробував продавати полотна сучасників, але це в нього не дуже виходило в зубожілому нашому суспільстві 90-их, то тільки нажив собі неприємностей, хоча дещо й дотепер лишилось у його впорядкованому підвалі (Сергій Шаповалов, Ігор Смичек, Сергій Пальоний); зараз йому зносять сусіди та друзі різні зарамовані мальовидла, здебільшого наївне аматорство та копії відомих. От і цей альбом із автографом «Юрию от сына Малевич 2005.02.04 підпис». Автограф фальшивий, бо виконаний рукою кума: я його почерк добре знаю. Але чи бачився він з нащадком знаменитого новатора, то ще треба його розпитати. Я переглянув і прочитав весь альбом із цієї серії під №51. Видали його в Києві 2011 року у видавництві «Директ-Медіа» на замовлення ТОВ «Видавничий дім “Комсомольська правда”», наклад 14 тисяч примірників. На 48 сторінках альбомного формату 64х90/8 вміщено 58 ілюстрацій, які дають, думаю, повне уявлення про талант митця. Текст мовою, зрозуміло, московською: відповідно і збочення кацапські – художник, мовляв, хоч і в Києві народився, але за національністю був поляком, а за ментальністю русскім. Звичайно, треба читати тексти самого художника (літературні праці в п’яти томах), а не автора нарису (Олександр Майкапар), хоча і з нарису стає відомо, що як митця його формувала українська природа і тутешній люд, перші картини він побачив у Києві й тут зачудувався магією кольорів, але ж московити брешуть світові, що він їхній… Коли дивишся на його картини «Безробітна» (1904), «Портрет члена родини художника» (1906), «Яблуні цвітуть» (кінець 1920-их), «Женці» (після 1927-го), «Портрет ударника» (1932), «Автопортрет» (1933), «Портрет Уни» (1932), «Жінка-робітниця» (1933), «Портрет дружини» (1933), «Портрет дочки» (1934), то думаєш: таки вмів же малювати. І нащо йому були здались ті банально-дратівливі квадрати та придуркуваті супремуси, той кубофутуризм та інший плакатний примітивізм? Але з іншого боку: без чорного (червоного) квадрата чи знав би його світ?
Іще одну думку висловлю після перегляду серії «Великие художники»: який же це потужний був засіб русифікації залюблених у мистецтво! Видно, путін не розумів цього, коли розв’язував війну, яка воднораз і навіки в українських душах зіпсувала його імперські, шовіністичні наміри.
6 жовтня
Першого жовтневого дня заніс в облраду звернення письменників до депутатів щодо реформування премії імені Маланюка, а сьогодні зустрічались із заступником голови облради в його ж кабінеті: Н.Гармазій, В.М’ятович, А.Каретний, Р.Любарський. Наші аргументи його не переконали і це зрозуміло, адже питання вже внесено до порядку денного: він свої напрацювання скасує своїми ж руками? Я не маю ні найменших сумнівів, що ідею йому подав Косенко, бо ж і з нашої балачки видно, що літературними преміями Семенюк серйозно почав знайомитись в останні три-чотири дні, після нашого листа. Та й зізнався, що якби таку зустріч, як сьогодні, ми провели серед літа, то він думав би інакше. Юрій Анатолійович мені заімпонував ще з позаминулого року як представник влади на різноманітних творчих вечорах письменників, художників, журналістів, театралів. Пригадую його сприяння виданню книги В.Базилевського «Інстинкт істини», коли він попросив мене написати про цей захід і навіть пообіцяв гонорар, що мене неймовірно здивувало, адже ми вже й забули про таке. Правда ніякого гонорару не було, і я вже почав було думати, що щось я не так утямив. А потім і на презентацію моїх книг його привели, й він розказував, як уперше почув моє прізвище на межі 80-90-их про рухівські акції – він тоді був студентом. На тій презентації він вручив мені подяку та мовив: будуть проблеми – заходьте. Який раз я повівся на подібне запрошення! Бо повірив і зайшов, підписав йому «Пекельні гонитви» і попросив дві послуги – не складні для його крісла. Але він спустив їх на інших, до кого я й сам міг би піти. Моя віра й надія в його сприянні пригасла. А тепер і зовсім потухла. Він уже утвердився на своїй посаді, тому дарма сподіватись.
8 жовтня
♦ Дебютний публічний твір великої прози і такий неймовірний успіх у читача. Може, я не знаю попередніх спроб Євгенії Кузнєцової? «Спитайте Мієчку» (Львів, Видавництво Старого Лева, 2022, 270 с.) – перший із трьох романів, за якими полюють нині читачі. Сюжет без героїзму й патріотичного пафосу: у запущену оселю на краю села до 96-річної бабусі на літо з’їзджаються діти й онуки – хто відпочити, хто підготуватись до еміграції в Австралію, хто в очікуванні одруження чи пологів; за три місяці стається стільки несподіваного – розширюється не тільки бабське царство, а й у світ український гармонійно вплітаються індійські, японські, іспанські мотиви… Тільки нащо я про це розповідаю майбутньому читачеві? Хай сам прочитає. В нашу літературу прийшла молода своєрідна авторка, яка захоплює і предметністю письма, і безпосередністю оповіді, і несподіваними поворотами в поведінці своїх героїв, і жартівливим тоном… А головне тим життєдайним настроєм, який розлито по всіх сторінках роману. І вже не зважаєш на окремі недогляди, які шпигають твій читацький досвід (ненормативне написання імен: Лілічка, Яков, Маріна, Сєргєй; неправильне вживання слів: «обабіч дороги… ішов чоловік», «чепкі пальчики», «сопить Люся», «зарьований», «тимчасом», обсценна лексика в місцях, де можна було й без неї обійтись) – це вже й видавничі упущення. Бо більше тішать авторські знахідки на кшталт: «І чого рай робиться тільки рачки? – спитала бабуся і усміхнулась, але потім продовжила. – І кому він тепер нужен?», «Нова тераса була наче зубний протез», «Так а чий ви будете?», «Бо життя не завжди можна жити, треба від нього сховатись», «…вони з Люсею били горіхи на пиріг, і шкарлупки залітали під ліжко»). Хочу прочитати й наступні романи Євгенії Кузнєцової.
♦ (Електронний лист до Ксенії Федурко, Кропивницький) дельта без альфи Добрий день, Ксеню! Вибачайте, що не одразу обзиваюсь, бо мав різні клопоти… Я неуважно прочитав Ваш твір. І виною цьому Ви самі, бо такою неохайною прислали мені свою працю: складається враження, що, завершивши її, навіть Ви сама не прочитали написане й разу, не редагували, не прибирали елементарні недоліки письма. Так, на перших двох сторінках тексту я наткнувся на відсутність розділових знаків, море русизмів (уют, взрив, отряд, мінута, домà…), кепський звукопис («сів в засідку») і т.п. Мене як читача такі огріхи збивають з пантелику, і я мимоволі відкладаю чтиво. Але Ви початківець, тому я гамую в собі ці пристрасті, хоча мушу сказати: не давайте нікому читати недосконале – вичитайте твір, видзьобайте одруківки ПК й свої власні помилки. Поважайте себе й читача. Вибачайте за таку менторську настанову, але хай це краще прозвучить від мене, який Вас відчув з першого погляду на «Книговирі» і хочу, аби Ви не повторювали елементарних помилок у майбутньому.
Цей твір, «Дельта: Боги війни», як Вашу першу невдалу спробу Ви відкладете у довгу шухляду, років через десять будете дивуватись своєму зухвальству – у 17 років писати про війну. Звідки Ви про неї начулись? Герої у Вашому творі мають і вітчизняні, і чужі (чи це псевдо?) імена, а воюють під Соснівкою… Я радив би Вам почати шліфувати стиль з коротких форм: оповідання, етюд, образок… Ці жанри Вас краще навчать і логіки, і точності висловлювань, і ощадливості діалогів. Але це вже як Ви забажаєте. Бо я знаю багатьох, хто починав романами.
Знаю, що Ви багато читаєте. Хто із письменників вплинув на Вас найбільшою мірою? Мені просто цікаво.
Пишіть, трудіться, будьте вимогливими до себе, бо література недбалості не прощає.
З повагою – Василь Бондар.
10 жовтня
♦ Гарні новини за останню добу: Т.І.Бойко надіслала скріншот «Тетіївської землі» з публікацією мого етюда «До буланих, вороних, гнідих»: прислав куці відповіді на запитання анкети «Письменництво…» Юрій Андрухович; дві години розказував про Довженка, Вінграновського, Павличка ect. Сергій Тримбач... Але найголовніша подія дня: сесія обласної ради – як це не дивно. А дивно тому, що розглядалось питання про переведення премії Маланюка у всеукраїнський статус. Розмова в понеділок із Ю.Семенюком погасила наші надії. Та Господь був нині на нашому боці. З понад шістдесяти депутатів сесію одвідали сорок. Наше питання (від СП прийшли Надія, Роман і я) стояло на 35-ому місці в порядку денному і мені здавалось, що доведеться тут сидіти до вечора, але на розгляд кожного часу витрачалось дві хвилини, не більше. Ми сиділи на гальорці під стіною, Надія редагувала в ноутбуці якийсь текст – я порадів її витримці й спокою. Виступ вона виголошувала з паперу: трохи забагато в її промові було теорії й пафосних застережень, але таку опозиційну поставу, публічну, вона виголошувала вперше в житті. Після неї дали слово Ю.Семенюкові: він говорив те, що ми чули чотири дні тому. Прибрехав, що радився з членами НСПУ: мовляв, у Олександрівці обмовився про це, але ніхто не заперечив. Це вже тоді, коли проєкт рішення висів на сайті облради. А що не заперечив ніхто – це правда. Поки Н. не перекинула мені проєкт рішення. А ще Ю.С. підперся іменами відомих літераторів України, які підтримали ідею: Кичинський, Баран, Мовчан, Базилевський і ще з десяток – переважно це кореші О.Косенка. Зайве підтвердження того, що Семенюк не з власної ініціативи взявся за цю справу. Далі депутат Олександр Горбунов запропонував перенести питання на наступну сесію, оскільки є таке непорозуміння між ініціаторами й спілчанами. Голосували: не треба переносити. І тоді Горбунов іще раз висловився: слід виходити на рівень Верховної Ради України стосовно фінансування премії (понад 100 тисяч гривень щорічно). Голосували остаточно: 29 голосів «за», 5 – «проти» і 6 чи то «не голосували», чи «утримались». Побачивши ці цифри на екрані, я нахилив голову, бо думав, що більшістю від присутніх питання пройшло. Але тут же почув голос Ю.Дрозда: «Рішення не прийняте». І хоч як я критично ставлюсь до цього міліціянта, але в ту мить готовий був його обійняти й розцілувати. Він, правда, був далеко, то я лишень заплескав у долоні, аж подивував декого. Надя була розгублена: певно, не сподівалась на успіх. Ми покинули сесію. По дорозі до дверей я підійшов до Горбунова, подякував йому, потиснувши руку («Будем бачитись і говорити», – відповів він). І зустрівся з розширеними, наче після сну, очима Є.Шустер, пробував їй пояснити суть, але в тому гаморі зробити це було складно. Отже, дяка нашій єдності.
♦ Щороку на початку жовтня в День художника відвідую виставку картин у музеї мистецтв. Нинішнього року у виставковій залі зібралось стільки, що не можна було вільно пройтись. «Чи можуть наші письменники зібрати таку аудиторію?» – запитував я присутніх Р.Любарського, Н.Гармазій, В.М’ятовича. Представляли альбом-каталог подружжя Демиденків «З Україною в серці» (банальна, часто вживана назва). Від обласної влади виставку і художників вітала Ольга Погрібна (?). І коли стали вручати подяки учасникам виставки, то я втямив звідки тут стільки люду: 118 творів від 52 митців. Декому випало по дві, а то й три папери з печаткою. Багато авторів, прізвища яких я прочитував під картинами, були мені незнайомі. Бо це – тимчасові переселенці з Луганська, Криму, Донеччини. А фраза, яку хочеться записати, пролунала з уст Миколи Цуканова: «Главное не звание, главное призвание». Її колись мовив донецький художник Юрій Зорко. Фраза афористична, та рідко хто її сповідує.
14 жовтня
♦ Якось в розмові дійшли згоди з дружиною, що маємо наступного літа вибратись за кордон, у Європу, на екскурсію: Прага, Відень, Париж, Берлін… Бо якщо не зважимось тепер, то не зможемо вже ніколи. І от до цієї думки приклеїлась логічна: треба бодай на підшколярському рівні познайомитись із міжнародною мовою, англійською. Записався я у «Гончаренко Центрі Онлайн», на курси для тих, кому за 60+. Сьогодні об 11.30 мав пройти перший урок. Але я на нього не втрапив – не вистачає в мене знаття цієї технології входження. Попросив Світлану, а вона родратовано обізвалась: «Іди шукай сам». Я пробував, натрапив на іще одну школу, але ні одна, ні друга мені не відчинила ні двері, ні вікно. Що ж його робити? Здаватись?
♦ 17.17. Такий камерний, ліричний захід у бібліотеці Є.Маланюка: Антоніна Царук презентувала останню книгу «Я при тобі». Небагато людей, відсутність фальшивої влади з папірцем подяки та отих графомануватих крикунів, які виходять до мікрофона не про призвідцю вечора сказати, а читати свої банальні присвяти, починаючи свій виступ з «я познайомився з…». Велика потреба нам знати, як ти познайомився з… Навіть zoom’івський виступ І.Павлюка відгонив менторством: «…на її ненав’язливе прохання написати переднє слово до книги»… Найкраще на презентації гарної книги – коли звучать поезії: «Роки котились, як старенька мажа…», «…немає нашої вини, що співи пташки, як патрон останній…» Гарні вірші, їм пасувала «Місячна соната» Людвіга ван Бетговена (Лариса Гайдай виконувала). І геть зворушила поетеса розповіддю, що її поетичні рядки уже закарбовані в камені (Гарбар і Зимомря)… Рідко трапляється, коли на годинній презентації не доводиться втягувати голову в плечі. А чи втраплю коли на захід, де звучатиме слово на тлі музики? І більш нічого. Та й так, щоб не заколисати публіку. Де ті музики?
20 жовтня
Іще кілька слів до серії книг-альбомів «Великие художники» («Комсомольская правда в Украине»). Всього за три роки (2010-2012) видано 80 томів: нині вони в Інтернеті продаються за 12500 гривень. Зрозуміло, що в списку нема Т.Шевченка, М.Пимоненка, О.Мурашка, М.Бойчука, І.Марчука… І чому в нас досі немає такої серії?
24 жовтня
♦ «Спитайте Мієчку»: найпильніша увага письменниці до зовнішніх атрибутів кожного героя в романі – і не так до особливостей їхнього тіла (лице, руки-ноги, статура), а – в що вони одягнуті: так багато цих описів, що стає помітним.
♦ Написати б оповідання (чи й повість) «Хлопці з нашої вулиці Корея». Спогад.
♦ «Це щось нелогічне, пустотливе, дурненьке», – написав я на полях змісту проти розділу «Гортензія» (роман Є.Кузнецової «Спитайте Мієчку»). Таке враження виникало й при читанні другого її роману «Драбина»: один розділ про пропажу собаки з людським ім’ям Владік, другий – про перевезення й розвантаження гімна (перегною), третій – спогади про зниклого пса… Супер-цікаве чтиво! Недарма в одному з недавніх інтерв’ю сама авторка дивувалась, що її книги запитані читачами. А які категоричні наїзди у FB нині після вчорашнього «диктанту національної єдності»! Не тільки на народну артистку Наталю Сумську, яка диктувала безпардонно, а й на авторку тексту «Треба жити!» – аж до графоманії. Через кілька днів текст можна буде прочитати.
«Драбина» за композицією мало чим відрізняється від першого роману. Хіба місцем дії і часу (там занедбане українське село до війни, тут – Іспанія, війна в Україні) та учасниками дійства. Але шаблон той же: люди з’їжджаються на короткий період для спільного проживання і виявляють себе у всій своїй колоритності. Навіть вирощування гарбузів для геловінів та перетворення фонтану на місце вирощування помідорів – повтор як прийом. Навіть пристрасть до опису одягу, а не людського тіла з метою ідентифікації героя («колоніальні бежеві шорти», «труси в кораблики», «халат в крупні червоні квіти»). І знову, як у попередньому романі, трапляється прислівник «обабіч»: дуб «ріс абабіч виноградника». Та ще пристрасть до слів іншомовного походження: їх у цьому романі, невідомих мені, близько сорока (ретрит, спальня з клейстейшном, каунтер, кейтеринг, степер, гіперекстензія, диспенсер, фертильний, фандрейзинг і т.п.). Та ще якесь викривлене керування від присудкового слова «треба»: «він їй був не треба», «мені треба допомога»
Але до стилістики молодої прозаїкині належить чимало симпатичних прийомів: недомовки, які розпізнаються у подальшому тексті («Суки!» – кричить Іруся на 29-ій сторінці; кого вона має на увазі, дізнаємось на 40-их сторінках); дуже колоритні за національністю, віком-досвідом, психологією герої; неоковирні речення в діалогах, як це буває в усному спілкуванні людей… та й як не захоплюватись такими блискучими визначеннями: «ці орки були нам потрібні як антитеза нас самих», А.С. «як молода мама, яка не може говорити ні про що, окрім свого нового немовляти, постійно балакав про раптора», «не встиг ще це життя навіть набути, а вже втратив»
25 жовтня
(Електронний лист до Василя Чепурного, Чернігів) титли і коми Добрий день, Василю! Місяць тому прочитав Твою книгу «Титли і коми», та тільки тепер хочу сказати кілька слів. Читав я книгу повільно (взагалі читаю повільно, на відміну від Тебе: «За вечір прочитав роман Бориса Акуніна “Коронація…”») ще й через те, що кожен Твій текст потребує осмислення, обдумування – це не роман на 270 сторінок, в якому події здебільшого з одними й тими ж героями нанизуються одна за одною і читач за два-три-чотири дні проживає написане, а – понад сім десятків самодостатніх текстів, у яких неминуче знайдеш щось маловідоме, а то й незнане. От зокрема лиш тепер, з Твоєї книги я взнав про долю Олександра Ярового, прозою якого захопився ще в 90-их і запросив до проєкту «Письменництво: важкий хрест чи лавровий вінець?». Так само чув про стосунки, як кажуть, на ножах, між Загребельним і Олійником, але що батько Бориса Ілліча от так вчинив… (Десь є письмові свідчення Загребельного?) І багато такого незнаного. Кажу як читаюча людина, то що вже Твоя книга важить для читача пересічного?!.
Вона для мене відкрила вражаючі факти: що П.Прокопович своїм винаходом врятував мільярди бджіл; що Політковська не випадково захищала чеченців – як і нині окремі з них захищають Україну… Я солідарний з тобою, що бум щоденникової прози, якій П.Сорока пророкував розквіт, не відбувся: блогерів море, а мислення банальне-егоїстичне, яке лиш засмічує літературний лан… Браво, Василю!
Але не все у книзі сприймаю однозначно. Зокрема нищівну критику, зневажання так званого «валенродства». Нам сьогодні легко про це говорити (лаяти, ображати), а якби самі потрапили у ті часи… Одиниці тоді виявились Стусами. Трохи й ми пожили в тій добі. Ти от захоплено пишеш про нашого кумира Анатолія Погрібного, а чи знаєш, що саме він у 1977 році зарізав курсову роботу Василя Січка (мій однокурсник, згодом політв’язень) про роман Олеся Гончара «Собор»? (про це є трохи в моїй повісті «Старші курси»). Анатолій Григорович був секретарем парторганізації на факультеті, але ж з настанням перебудови не пішов за олійниками та коротичами… Натуральний «валенрод».
Про «маловідомих» письменників. Їх Ти називаєш, коментуючи мій автограф: Федір Непоменко (російськомовний прозаїк, про «чистий тон» якого писав Володимир Панченко), Володимир Кобзар (пречудовий новеліст і повістяр), Валерій Герасименко (насправді Герасимчук – сповідальний поет, драматург великого таланту, але не розпіарений, як Кокотюха чи деякі інші). Вони зі старої гвардії, справжні, тому будьмо обережні в оцінках.
А ще: «Ісаака якось у народній транскрипції не переиначили…». У Теліжинцях переиначили: Сак. З дитинства пам’ятаю: Іван Сакович – невеличкий, худенький, іде по вулиці, м’яко присідаючи, й усе на ньому висить, як на кілку… А в сусіди нашого, діда Тараса Шохи, був син Сак: високий, могутній; батько, випроваджаючи його на війну у 1944 році, казав: «Іди, то будеш доброю мішенню для німців: ні стріляти не вмієш, ні ховатись – у тебе першого поцілять», і як у воду дивився.
Ще раз дякую за книгу. Добра й натхнення!
31 жовтня
♦ Сьогодні я думаю, що найслабшою номінацією у премії імені Є.Маланюка цього року буде «проза». А могла б бути найсильнішою, якби висунули останню книгу В’ячеслава Дударя «Жага та перлина» або роман Івана Петренка «Три сповіді без причастя». Першу пропозицію я висунув чотири дні тому, але нею знехтували, а от про другу – я сам випустив її з уваги, згадав аж сьогодні, та вже пізно, вчора був останній день здачі документів. Може, якась інша установа висуне? Сам Іван Дпнилович цього робити не буде. А ще є читачі в краї, окрім Спілки?
♦ Володимир Поліщук отримав премію Воляників-Швабінських (США – 300 доларів) – вручав Аскольд Лозинський на факультеті міжнародних справ Шевченкового університету. Почесний здобуток. А за два тижні він презентуватиме нову книгу «Будинок з вікнами на стару фортецю». Сьогоріч це восьма його книга.
м.Кропивницький