Любов ЄРЕМЕНКО
Жити, любити, бути
***
Огорни мене світлом і дай перейти цю межу:
У безсиллі не впасти, в молитві дотла не згоріти.
Затамую свій страх і крізь сльози тобі розкажу,
Як на згарищах міст розквітають травмовані квіти.
Обійми мене міцно. Не дай розлетітись душі
На дрібнесенькі скалки, як скло зі скалічених вікон.
Не дозволь на натягнутих нервах осісти іржі.
І повторюй невпинно, що будемо жити... Довіку.
Розкажи мені вкотре, що плакати нині – не гріх,
Хоч і сильна... Крізь біль, але вірити, вірити треба.
Огорни мене світлом. А я помолюся за всіх,
Хто тримає над нами це стомлене, зранене небо.
***
Вкотре пережити цю печаль,
Осягнути цю безодню неба.
Побороти невимовний жаль
І змовчати... Зрештою, так треба.
Осені безжальну круговерть
У душі розкласти по поличках.
І за чверть до обрію, за чверть
До спокути полюбити звичку
Не ховати першу сивину –
Благородну паморозь на скронях.
Незбагненну істину складну
Розгадати на своїх долонях,
Оселити у своїй душі,
У зіницях зжовклих і осінніх.
Вкотре пережити на межі
Це спасіння.
***
Сутінки. Темінь. Свічка.
Спалення всіх основ.
Відблиски болю й смутку.
Плакати і молитись.
Вірити в кожен відблиск.
Щира щемка любов.
Хочеться в неї впасти.
Хочеться в неї влитись.
Темний в’язкий блекаут.
Звичне виття сирен.
Звичне тривог безсилля.
Невідворотність смути.
Відзвуки пульсу в скронях.
Музика серця й вен.
Попри війну і болі –
жити, любити, бути.
***
У зграї замаскованих людей
всім байдуже,
хто виє, а хто плаче.
Зализуй мовчки рани...
А, проте,
у вовчій зграї
і найслабші зрячі.
Скидати маски боляче завжди.
Вони вростають
намертво в обличчя,
метастазують в мозок і в хребти,
і в совість навіть...
Похрестившись тричі,
візьми її руками обома
ту маску, міцно,
так, щоб не тремтіли.
Зірви раптово...
І твоя німа,
заклякла совість
знову буде біла.
***
Цей безум буднів. Ця стрімка ріка.
Ця течія приречених ілюзій.
І берег правди, що така гірка.
І перші кроки у важкій напрузі.
І все. Кінець задимлених вагань.
Лиш осінь ця – правдива і гнітюча…
Свій човен відпускаючи, порань
Себе, бо правда ранить неминуче.
І душі снів, і душі давніх мрій
Тобі ще й досі дихають в обличчя.
Їх відпусти без жалю і зумій
Себе знайти у нетрях-протиріччях.
Прийми цю осінь і чекай весни.
Заплач востаннє гордо і розкішно.
Втамуй свій біль і небо пригорни,
І землю цю – розтерзану і грішну.
***
Не говори моє ім’я –
нехай ніхто його не знає,
допоки втомлена земля
з останніх сил ще нас тримає.
Коли говорять всі про всіх,
допоки сонце всім ще світить,
не говори його – це гріх.
Мене немає в тому світі,
де всі про всіх, де море фраз,
де похвала і дифірамби...
Не говори. Мине цей час
гучних фанфар і світла рампи.
Мине усе. Минемо й ми.
І метушня. І голос зграї...
Мовчи. Залишимось людьми,
допоки світ ще нас тримає.
***
Бережи мене, Боже,
бо я ще потрібна йому.
Без моєї турботи
він дихати просто не зможе.
А коли раптом згасне
й залишить мене він саму,
то тоді забереш.
А поки – бережи мене, Боже.
Бережи мене навіть,
якщо моє серце слабке,
бо воно ще палає
і може його ще зігріти.
І нехай це життя моє
йде у невпинне піке,
я тримаюсь за нього,
за небо, за сонце, за квіти.
Крізь зневіру тривог
і блекаутів стомлений світ,
крізь печалі і болі,
розлуки, зневіру і втрати
бережи мене, Боже,
бо він – мій останній політ
крізь непевні світанки,
що можуть для нас не настати.
***
Відходиш невпинно
у пам’яті тихі глибини.
Розмірена осінь
незримо проходить крізь нас.
Забуті печалі.
Забуті гріхи і провини.
Відходиш нестримно,
як старості визрілий час.
Тривимірний простір.
Три слова в останній молитві.
Три стомлені жінки
крізь марево стелять твій шлях.
Три крапки в житті
і в останній невиграній битві,
в осінньому небі,
у інших незнаних світах.
Відходиш безслівно,
без тіні жалю і омани
у виміри тиші,
в хмаринки прозоро-легкі...
Сивини глибокі,
як сірі незгоєні рани.
І стогони неба
у міру надривні й хрипкі.
***
Безвісти зникле світло. Осені пізні сльози.
І невимовна туга. І невгамовний жаль...
Слід відпалалих віршів, сірі обійми прози
Відголоси мелодій крізь добову печаль.
Снися мені, благаю! Будь в позачассі поруч.
Віру мою підтримуй, як каганець свічі.
В темряві безнадії час свою пише повість
Про повоєнне світло... Снися мені вночі,
Навіть коли в цім світі дні твої відболіли,
Навіть коли схололи теплі твої сліди.
Вірую і чекаю... Знаю колись безсило
Зникну в твоїх обіймах. Світлом прилинеш ти...
***
Ця благодать останньої весни,
Як тихий легіт вимолених значень,
Як післясмак пробуджень і пробачень,
Як відголос: Господь тебе храни!
Ця всеохопність радісних вістей,
Що проростає у душі промінням.
Розміреність. Надія. Воскресіння...
І запах щастя, мов п’янкий єлей.
Цей блиск зіниць, зволожені уста,
Кінець митарств, роздвоєнь і печалі.
Пророцтва літер на святих скрижалях
І незбагненна серця повнота.
м.Кропивницький
Юлія КУХАРЧУК
Пісня
новела
Німецьке містечко W. рипить залізними каркасами покинутих будинків, шарудить паперовими залишками минулого життя і співає тоненьким голоском у вузеньких провулках. Живі будівлі притишені, де-не-де підморгують світлом вікон. Порожніми вулицями розливається густа сірість. Вітер зганяє графітові хмари в одну величезну пляму.
– Я хочу кави й булочку, – Веснянка кутається у величезний бузковий шарф, піднімає комір широкого пальта. Вона бачить себе чорним ходячим квадратом, непривабливою частинкою блідого містечка, де єдина яскрава пляма – лише її старий плетений шарф.
– Все зачинено, ти ж знаєш... Неділя!
Кіра йде дрібними кроками, роздивляється бруківку під ногами. Нещодавно їй виповнилося двадцять років, але в смішній шапці з трикутними вушками вона схожа на маленьку дівчинку.
– Пішли на Каландштрассе, – чиркає запальничкою Веснянка.
– Навіщо?
– Там має працювати щось... Я відчуваю.
Веснянка нервово відкидає з чола волосся і повільно видихає сигаретний дим. Вітер обпікає пальці – вони біліють, стають неслухняними.
– Ти багато куриш, Веснянко.
– Це нормально для такої ситуації...
Каландштрассе порожня. Більша частина будівель – привиди давнього, яскравого життя міста – забиті дошками та фанерою. На дверях іржаві ланцюги. Кілька дрібних магазинчиків зачинені до понеділка. В кінці вулиці несподівано, немов від пориву вітру, відчинилися двері булочної з вивіскою у вигляді величезного калача.
– Я ж казала, – посміхнулася Веснянка, – щось тут відкрито сьогодні...
Усередині напівтемної булочної пахне мішковиною та міцним чаєм. На вітрині накидані упереміш пончики в цукровій пудрі, «квіточки» в глазурі та круглі булочки з солоним сиром. Веснянці здалося, що випічка така ж безбарвна, як і все місто W. зараз.
– Фу, ходімо, Кіро... Ця булочна якась занедбана...
– Чєм магу памочь?
Дівчата здригнулися. Відразу вони й не помітили жінку, що сиділа за прилавком.
– Nein... danke.
– Нє напрягайтєсь. Ви же знаєтє рускій.
– Warum denken Sie das? – Веснянка відчула, як її пальці та щоки німіють, немов від холоду.
– Ви украінкі? Правільна? Ну вот… Зачєм етот цирк? Зачєм здєсь-то разжігаєтє… канфлікт...
– Та пішла ти... Стерво!
І вибігши на вулицю, Веснянка продовжувала викрикувати у фанерні очниці будинків: «Стерво, стерво, стерво...».
– Тихіше, не кричи. Ще поліція приїде, – Кіра схопила сестру за плечі, намагаючись прикрити їй рот шарфом.
– Мені байдуже. Набридло боятися. Набридло… Вона думає, що їй тут усе можна… з нами так можна, – важко дихаючи, промовила Веснянка.
– Війна йде. У нас. Вдома. А тут її немає, – карбуючи кожне слово, тихо промовила Кіра.
– Та ні. Вона тут. Війна всюди. Ти розумієш? Розумієш? Вона каже – ми розпалюємо...
– Ходімо додому, – Кіра сховала обличчя в комір куртки.
– Не хочу... в цей «дім». Набридло це тимчасове чуже «додому».
– Та припини… ти ж знаєш, нам нікуди повертатися. І нема до кого! Як маленька… Це ти мене повинна заспокоювати. А таке відчуття, що я за тебе на п’ять років старша… Або на десять! Або на сто!
Йшли повільно монохромними мовчазними вулицями. Місто, вкрите холодною сірістю, принишкло в напівдрімоті, лише іноді похрипувало воронячим карканням.
На мосту Веснянка зупинилася, розглядаючи мілководну вузьку річку. Вода, сірувато-біла й неспокійна, здавалося, намагається розгойдати статичну міську картинку, оживити її.
«Ой, чий то кінь стоїть… Сивая гривонька… Сподобалась мені, сподобалась мені тая дівчинонька-а-а-а», – заспівала Веснянка. Вона перехилилася через поруччя мосту, немов намагаючись розгледіти в метушливій річковій воді своє відображення.
– Та заспокойся ти, – смикнула її за руку Кіра, – зовсім з глузду з’їхала? Кричиш на всю вулицю.
– Я співаю. Ця пісня колись викликала у мене сльози. Коли почула її у фільмі, ревіла, як дурна. І тепер хочу… Хочу знову плакати, може мені легше стане. Може, я врятую себе. Це ж нестерпно... Це ж ненормально – розучитися плакати...
– Тобі ліки потрібні. Сто разів казала.
– Ні. Мені б поплакати... «Не так та дівчина, як біле личенько... Подай же, милая, подай же, любая, на коня рученьку...»
Річка ніби увібрала в себе звуки пісні, сповільнилася, наситилася зеленуватим відтінком, сховала гострі спинки дрібних хвиль.
– Ходімо додому. Дуже холодно. А ввечері «Атос» відкриється, – Кіра взяла сестру під руку. – Вип’єш там капучино чи щось інше...
У дешевому грецькому ресторані спекотно. Велика зала поступово наповнюється людьми, нарощує гул голосів.
Веснянка і Кіра сіли за столик у кутку. Замовили мусаку та віскі. Веснянка ловить на собі чужі, погано приховані погляди. Уявляє, який вигляд має з боку – розпатлана та бліда жінка без віку.
– Трохи пізніше знову зателефоную Остапу, – каже Веснянка сухим шепотом, не дивлячись на Кіру.
– Якби він щось нове дізнався про Матвія, то сам би подзвонив. Ти добиваєш його своїми дзвінками. Остапу теж тяжко… Це ж його брат…
– Все одно наберу, – Веснянка відпиває з квадратної склянки бурштинову рідину, – я не можу не дзвонити...
– Це зрозуміло, але...
– Ніяких «але». Ти почнеш повторювати одне й те саме. Я нічого не хочу чути.
Ще один ковток віскі обпалює горло. Веснянка оглядає зал ресторану, щоб зачепитися за якийсь нерухомий предмет, розгледіти його деталі. Вона завжди так робить, коли невидимі крижані пальці особливо сильно стискають грудну клітку, і весь світ починає крутитися, наче шалена карусель. Зараз точкою опори стала люстра, подібна на морду мавпи. Дивна і тьмяна. Веснянка вхопилася подумки за люстру. Вмістила всю себе та хиткий світ у цю уявну мармизу.
Завмерла. Захотіла злитися зі скляним предметом, стати нечутливою, невразливою, безсмертною.
– Хоча ні, – прошепотіла ледь чутно, – безсмертною не потрібно. Безсмертним може бути лише те, що ніколи і живим не було.
– Тобі зовсім погано? – у голосі Кіри відчувається втома.
Веснянка смикнула комір светра, звільняючи шию від колючої вовни.
– Я все ніяк не можу пробачити собі, що відштовхнула Матвія.
– Знову ти про це, – важко зітхає Кіра.
Веснянці здається, що почуття, перетворюючись на слова, стають не такі гострі. Їх можна знешкодити. Якщо сльозами не виходить, то хоча б ось так – розмовами.
Веснянка розуміє, що поводиться неправильно – телефонує Остапу занадто часто. Ставить одне й те саме запитання: «Як Матвій?» Чує одну й ту саму відповідь: «Подробиці пізніше». Ситуація не змінюється. Але вона знову і знову тягнеться до телефона.
Веснянка часто згадує далеку, довоєнну реальність. Тоді світ ще був наповнений яскравими барвами. Вона, легка й весела, немов землі не торкалася. Не було потреби вишукувати когось, за когось хвилюватися, чекати на когось. Життя перекидало свої скельця-події в глобальному калейдоскопі, і ці мінливі візерунки Веснянці подобалися.
Матвій був поруч – сіроокий тихий хлопчик. Веснянка казала, сміючись: «Ти занадто правильний для цього світу й для мене. Чудова дитина. А я вже доросла та неправильна». – «Ми однолітки. Чому ж ти доросла та неправильна?» – «Я хочу багато чого досягнути, розумієш? Я хочу успіху. І не боюся всього, що з ним пов’язано... та ти не зрозумієш».
Поруч були інші чоловіки – ті, які зуміли урвати жирний шматок у боротьбі з законами реалій за матеріальні блага. Різні й у той же час схожі один на одного. А Матвій лише вчився перевіряти це життя на міцність. І хотів бути поруч із Веснянкою. Без штучних веселощів та удаваної безтурботності, що оточували її тоді замкненим колом.
– Ти немов сонцем зацілована, – промовляв з усмішкою.
– Так. Саме тому я – Веснянка.
– Ні. Ти – Ліза. Моя Ліза.
– Майже Мона Ліза, – голосно сміялася вона у відповідь.
Їй не подобалося справжнє ім’я, і з дитинства вона була для всіх Веснянка. «Ліза!» – так називав її лише Матвій, і щось невловимо важливе відчувалося в його голосі, відгукувалося десь глибоко в її грудях. Вона не хотіла вдивлятися вглиб себе, боялася виявити там те, що суперечитиме її амбіціям та образу самовпевненої Веснянки.
Вона відштовхнула Матвія. Залишила у затінку свого яскравого життя.
Війна звалилася раптово, сколихнула калейдоскоп зі звичними мінливими візерунками. І перемішала все. І перемістила всіх. Розкидала. Змінила.
Веснянка з Кірою спочатку залишилися без дому, потім без міста. Чіпляючись одна за одну, промчали чужими дорогами й нарешті зупинилися в маленькому німецькому містечку W. Заселилися у квартиру під дахом старого будинку.
– П’ять років тому, коли не стало батьків, я думала, що більше втрат бути не може. І навіть не підозрювала, що настане такий час… Прийде цей день... Тепер у нас нікого немає. І нічого немає, – Веснянка опустилася на підлогу біля маленької валізи.
– Ми є. І це головне, – Кіра, закинувши голову, розглядала вузьке вікно в даху. У кімнату просочувалося м’яке сонячне світло, майже справжнє, майже таке саме, як у рідному місті.
Веснянка докладала неабияких зусиль, щоб звикнути до маленького містечка. До чужої мови. До людей з іншої реальності. Втискувала себе в рамки. Звикала і до нової, незнайомої версії себе. Уміло витягувала губи в штучній посмішці. Ось тільки плакати не виходило.
Про те, що Матвій пішов на фронт, Веснянка дізналася на початку осені. Вирішила знайти його сторінку в соцмережі. Виявилося, його профіль застряг у довоєнному січні. Зайшла на сторінку брата Матвія – і завмерла. Час теж зупинився – годинник припинив відстукувати звичний такт. За вікном зникли усі звуки. Побачивши нове фото Матвія, не відразу впізнала його. Здавалося, той хлопчик на січневій фотографії в ідеально білих кросівках і неголений воїн у «пікселі» – різні люди. Навіть очі Матвія, видавалося, змінили колір – стали не такі світлі.
Веснянка відчула спазм у грудях. Пальці затремтіли. Ось вона – нова реальність. Ось він – новий Матвій. Може, він намагався дізнатися, як вона, Веснянка. Може, хвилювався за неї. Але у неї вже інший номер телефону. І сторінка у фейсбуці під псевдонімом. Вона випала на деякий час із реальності. Ніби всі сили свої – фізичні та душевні – витратила, щоб вистояти, щоб не розсипатися в нових обставинах, як розсипався під натиском війни рідний дім.
І не залишилося сил, щоб поцікавитися долею інших людей. Вони з Кірою відрізали минуле з усіма його мешканцями. Заборонили собі його. Лише через кілька місяців нарешті Веснянка вирішила знайти Матвія, витягнути його з розсипаного минулого, розгледіти у сірому тумані війни. Але образ нового Матвія, немов тонке лезо по шкірі, пройшовся по почуттях. Інша, нова Веснянка відчула, що хоче знову наблизити його, притягнути до себе, як щось нестерпно важливе. Те, що через дурість ледве не втратила.
Вона не наважувалася написати йому. Лише щодня заходила на сторінку Остапа, щоб дізнатися подробиці про Матвія. А три дні тому дізналася, що Матвій поранений. Друзі та знайомі писали стурбовані коментарі під його фотографією. Веснянка відчула, як хитнувся дах із вузьким вікном і підлога пішла хвилями.
– Так, поранений. Але подробиці пізніше... Так, я зрозумів... Він поки що не може говорити… Скажу, що ти дзвонила, – голос Остапа в трубці тремтів і переривався. Веснянка боялася, що він погано її чує. І все повторювала: «Скажи, що я його шукаю. Чуєш? Скажи про мене».
Кіра попросила рахунок в офіціанта. Але Веснянка не хотіла йти з ресторану, не хотіла повертатися в тимчасове житло вздовж згаслих будинків: пізно ввечері не розбереш – будинок помер давно чи просто заснув. А у задусі ресторану, нехай і чужі, але близькі веселощі малюють ілюзію повноцінного життя.
Телефон Веснянки завібрував. На дисплеї висвітився незнайомий український номер.
– Алло, – Веснянка відчула, як її гучний пульс перекрив усі звуки навколо.
– Лізо! Лізо!
Ресторанна зала перетворилася на розмиту картинку, ніби невдала світлина рухомих об’єктів. Серце Веснянки завмерло на мить, а потім забилося, прискорюючи ритм ударів.
– Так! Так! – їй здавалося, що вона не зможе перекричати оглушливий стукіт власного пульсу.
Вибігла на вулицю. Вуличні ліхтарі розкреслили темряву на рівні смуги. У золотистих плямах світла іскрився мокрий сніг.
– Ти впізнала?
– Звичайно! Матвію! Я... Я... Ти чуєш мене? – борючись із прискореним диханням, викрикувала Веснянка.
Кіра, невидима й нечутна, накинула пальто на плечі сестри, завмерла осторонь.
– Я чую тебе...
– Ти… Ти як? – напружений голос Веснянки перейшов у хрип.
Все, що розповідав Матвій, вона бачила й відчувала. Здавалося, перенеслася зі спокійного чужого містечка в епіцентр війни. Туди, де повітря просочене різким запахом крові, диму та гнилого вологого листя. Опинилася біля пораненого Матвія. Бачила, як він хапається поглядом за верхівки дерев, за нашивку побратима «Велетня», за чужі руки в синіх гумових рукавичках, за брудні розводи на склі машини, що підстрибує на незліченних вибоїнах.
– …А потім пробіл у пам’яті… Розплющую очі й бачу стелю з тріщинами у вигляді ящірки без хвоста… Думок узагалі не було якийсь час. Лише бажання вхопитися за спогади, за щось дійсно важливе… За те, що може врятувати... Згадалася бабуся… Як вона прала білизну у дворі та співала народні пісні. І я почав шепотіти їх… ці пісні. А потім і вголос співав. Іноді… навіть викрикував. Дивно, але ніби легше від цих пісень стає. Вже тут, у шпиталі, я своїм лайфхаком із хлопцями поділився. Ми тут усією палатою співаємо… Та-а-ак. У нас тут весело… Сьогодні цю згадали… «Ой чий то кінь стоїть»…
– Яку? – перепитує Веснянка чи то вголос, чи то в думках.
– «Ой чий то кінь стоїть, сивая гривонька...»
Веснянка відчула, як застарілий спазм у грудях послабив свій натиск, ніби розтислися сильні невидимі пальці з гострими кігтями. Вона глибоко вдихнула вологе іскристе повітря і заплакала. Сльози потекли по щоках теплими швидкими цівками. Світ став гірко-солоним. Чітким. Живим.
– Яка ж я щаслива, що знайшла тебе. Я приїду до тебе, Матвію. Чуєш? Я приїду скоро. Обов’язково!
Кіра підійшла до Веснянки, притулилася до сестриного плеча.
– Бачиш... Виходить, ми не все... і не всіх втратили, – промовила тихо.
м.Київ
P.S. Новела Юлії Кухарчук «Пісня» цьогорік зайняла 2 місце у VІІ Міжнародному конкурсі короткої прози імені Василя Портяка.
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2025 року, листопад)
4 листопада
♦ У фейсбуці молода видавчиня-письменниця виставила фото з дипломом перемоги на Міжнародному літературному конкурсі в Кишиневі. Там щось із півтора десятка країн учасниць. І в Аліни – гран-прі. От не можу зрозуміти: як це? Я ж читав її верлібри. А тим більше прозу, яку й прозою можна назвати чисто умовно. Чи це Європа в поезії так низько впала, чи оцінювали не зміст-якість метафоричних рядків, а зовнішність авторки, костюм-вишиванку й молодість її?
♦ Взяв я в Тоні Царук першу книгу із тритомного видання американської письменниці Айн Ренд «Атлант розправив плечі» (Київ, «Наш формат», 2016, 432 с.). Книги Антоніні подарували діти кілька років тому, вона їх прочитала й зацікавила мене тим, як високо її ставлять американські читачі. А я й не чув досі цього імені. Як і того, що авторка – російська єврейка Аліса Розенбаум (1905-1982) народжена в Санкт-Петербурзі, а після двадцяти, отримавши в Росії освіту, перебралась в Америку й одразу стала працювати в Голлівуді… «Атлант…» – її magnum opus, над яким вона трудилась 12 років. Бестселер. Бібліотека конгресу USA: це друга після Біблії книга, яка змінила життя американських читачів. Уявляєте? Не Джек Лондон, не Марк Твен і не Ернест Гемінґвей. А – Айн Ренд. Як не прочитати таку книгу? Мене вистачило на перших сто сторінок. Книга про те, як народжувалась капіталістична Америка. У кількох куцих анотаціях та післямовах представлено твір високо й незаперечно, але один сказав найчесніше й найточніше (співзасновник «Нової пошти»): «Ця книга про підприємців, на яких тримається світ». Про власників залізничного бізнесу, про винахідників супертвердого металу для залізничних колій, про те наскільки важливо будувати залізницю в мексіканські степи чи опановувати північні штати… Жаль мені мого дорогого часу на таке чтиво. Та ще й півтора тисячі сторінок… Краще я іще раз прочитаю «Мартіна Ідена», «Пригоди Тома Сойєра» чи «По кому подзвін».
7 листопада
♦ Вчора два дзвінки із Києва. Перший від Лесі Степанівни, вдови покійного Олеся Лупія: вийшла друком книга спогадів, яку хоче переслати, то запитувала адресу; гнівалась на видавця Павла Щегельського – і багато здер, і поліграфія не відповідає тим грошам, а ще й затягнув з часом видання, бо ще влітку мала книга з’явитися («…бандит, хабарник і брехун! Я коли показала іншому видавцю рукопис, то він назвав мені учетверо меншу ціну… Звичайно, він переробив мені той мізерний тираж, але куди тепер ту браковану сотню книг дівати? Та мені ж соромно просто роздати книги у бібліотеки, соромно перед совістю Олеся…»). А другий дзвінок від Анатолія Крима. Я запросив його до проєкту «Письменництво…», він письмово подякував за увагу, але відповідати відмовився, оскільки, мовляв, російськомовного письменника не друкуватимуть українські журнали. Та й як його, питає, сприйме публіка читацька, коли він взорувався на творчість Паустовського, а дружив із Євтушенком, Зоріним, Розовим, Єрофеєвим?.. Я відповів йому теж письмово про свою любов до Паустовського й Юрія Казакова, хоч із 1993 року належу до ОУН, керованої М. Плав’юком. Це його не переконало, він надіслав мені свій номер телефону, й ми говорили понад чверть години. Я змушений був вибачатись за те, що потурбував його до сповіді, якої він не годен вчинити, бо «це буде лиш дармова трата часу». Зв’язок телефонний був кепський (шипіло щось у ньому й рипіло), але я таки почув його тяжкі звинувачення Віктора Баранова («Ми з Володею [Яворівським] на рахунку Спілки покинули сотні тисяч доларів: куди вони поділись?») і Михайла Слабошпицького («…це було щось страшне – як він собі дозволяв говорити із нами, говорити й чинити»), та й такі ж посили на сучасних керівників… Крим навчався в Москві, на квартирі Олександра Дейча бачився із І.Драчем, Л.Танюком, П.Мовчаном, «якого тягнули на поета», та з іншими відомими… «Колись, дасть Бог, спроможусь на мемуари…» Я зрозумів, що він не хоче відповідати на питання анкети, то нащо силувати? Жаль.
♦ Мало чи не щодня хочеться записати думку, яка не раз і не два за день виникає в моїй голові: і мене накрила ця хвиля! Це про FB, tiktok, telegram, viber, google, messenger, whatsapp – internet. Електронне слово нині домінує над друкованим на папері. І то так домінує, що від екрана відірватись несила. То хіба лишиться час для читання книги? Пробував свідомо не торкатись смартфона, але не виходить. Особливо тепер, коли ввечері на кілька годин відключають електрику. Чи коли читаєш сучасну літературу й натрапляєш на англіцизм, якого ні в СУМ (11 томів), ні в найновішому СІС (словник іншомовних слів) не знайти, тільки в інтернетних пазухах. Отож нині не найкращі часи для книговидання, хоч воно тільки по-справжньому почало в нас розвиватись.
13 листопада
♦ Знову пробую писати майже навмання, при свічці. Який тиждень вже орда лупить по наших енергетичних системах, а де ж обіцяні Трампом 17 «петріотів»? Більше без світла, ніж зі світлом. Добре, що хоч вистачає часу зарядити смартфон, з яким у повній темноті не так скучно. Блекаут.
♦ Нагородили мене премією імені Леоніда Народового, але радість від цього мізерна, бо не виборював я її у змаганні, а записав мене до лауреатів Н.С. як свого старшого товариша. Не без згоди, звичайно, Євгена Барана, який очолює товариство імені І.Франка – він торік чи позаторік прихильно написав у FB про «Мережані закладки». А найкращим вислідом цього нагородження буде мобілізація до підготовки рукопису вибраних творів стражденного поета з моєю передмовою. Понад п’ять років тому я одвідував могилу Леоніда Народового в його рідному селі, а й досі не написав задумане.
♦ Тиняючись фейсбучними сторінками, натрапив я на запис А. Безтаки про свого молодшого «бразе» Юрка, якого вже немає, як він пише, 7,5 років. Жаль, спогади, каяття… Журналіст із столичною фаховою (заочно) освітою, він стільки газет з додатками випустив і досі випускає, а не володіє словом. Не навчився за все життя. То вже краще мовчав би. Він же за всю багаторічну діяльність не написав жодного резонансного матеріалу (я разом з ним понад п’ятирічку працював у «Молодому комунарі»), а потім керував (і опускав) своїм «Діалогом» місцеву журналістику, опускав до плінтуса, хоч сам цього не розумів – навпаки, пишався високими тиражами низькопробного чтива для люмпенізованого народу, набиваючи їхні порожні голови приземленим пустодзвонням і словесним мотлохом, які шкодили й естетиці нашого культурного розвитку, і громадянській позиції звільненого від комуняцьких догматів люду. Одне слово, омела.
17 листопада
Відшуміли-відклекотіли ще торік у нашому краї, в наших білялітературних колах, хула й хвала про повість «Намальована Діана» наймолодшої членкині обласної письменницької організації Аліни Шевченко. А тепер ось бібліотекарі і на престижну премію висунули цей твір. Треба ж прочитати. Знайомий із попередніми школярськими виданнями «юного обдарування», я не чекав чогось надзвичайного, бо ж навряд чи можна виписатись, як кажуть, за рік-два. Ось із таким настроєм я прочитав першу третину книги, раз по раз натикаючись на справді школярські, часто фальшиві, надумані рядки… Оті розмови з матерями, названою і біологічною, «про все і ні про що», розповідь про песика, який розбудив героїню (нащо така детальна увага, коли песик більше й разу не витріщається в творі?), врешті невміння описати стан закоханості, точніше, опис виглядає карикатурним («нестримне бажання оволодіти дозрілим, соковитим, але таким молодим плодом») і т.п. Але потім утямив, що цей фальш – то і є суть мислення покоління, яке зображає авторка. Покоління, в якому не читають (один художній твір до повноліття!), в якому зовнішність вважають за найвищу цінність особи («Примітивізм її зовнішності був надмірним навіть для села», «Бути поруч із такою – щастя, досяжне всіх можливих галактик, а може, і вище»: не розум, доброта, милосердя, а – зовнішня врода), яке живе за правилом опановувати «всі спокуси, перед якими ніколи не слід зупинятися й оминати їх», для якого не виставлене нічого в інстаграмі – пропащий день, а лайки у смартфоні на своє фото – душа чамріє й гикає від задоволення!.. Таке сучасне покоління? Бажання, темпи і можливості якого непросто осягаються сивими та досвідченими. Як зразок уривок із повісті: «Такі молоді, а вже стільки пережито й ще більше попереду, бо ж ця епоха несе людству ранню дорослість та зрілість, у цю епоху кожен спішить на власний потяг життя, боячись не встигнути, але потяги інших уже давно пішли, тож і собі варто поспішати за ними…»
Маю доста зауважень до такої прози: авторка береться за складні детективні сюжети («Синій кит»), але чи під силу це у 17-18 літ? по-дилетантськи подається сучасне село навіть очима міської переселенки (розділ «Усе знову»); багато мовних невправностей («ти ставала прекрасніша з кожним днем», «Вибач, мене, Діан», «мені тиша треба, а не…»…). Але й визнаю: в літературу приходить наповратливе покоління, яке виявляє непомірні здібності у дуже ранньому віці. Який буде результат – важко передбачити.
21 листопада
♦ Хоч як мене уже майже два тижні обсідають болячки, та я таки з’являюсь на людях. Учора зокрема, напередодні Дня пам’яті жертв голодомору зустрічався з юними студентами-поліціянтами в музеї Карпенка-Карого. Я трохи запізнився (затримав мене урок англійської он-лайн: 11.30-12.00 – початок заходу о 13.00), та ще й під дощем чалапав по розгаслих провулках Чечори. В музеї вікна заставлені виставковими стендами, блекаутні години і всі в чорному. Лекція серед ночі. Лиш коли читав з паперу етюд «Середняк», то Наталя присвічувала мені світлодіодною лампою з акумулятором. Фотографувались за спалахом, а потім ще з годину кавували за балачками. Зокрема Світлана Едуардівна, нинішній директор музею, пояснювала, чому вже більше тут не вшановуватимуть лауреатів премії імені Леоніда Народового. «Я йому прямо сказала: щоб і ноги тут твоєї не було!..» Це про Новицького. Це він в останні два роки від товариства імені Франка нагороджує лауреатів. Так от торік музей виготовив афішу, на якій помістив двох лауреатів з нашої області (В.Саєнко й А.Саржевський), а чернігівчанку Ларису Ткач ні, бо ж однак вона на вручення не приїде… Ох як же це обурило юнака! «Аж так, що він послав мене», – жаліється пані Колесник. А я: треба ж Стасові прозвітувати перед Михасем Ткачом, який недавно влауреатив Н.С. премією М.Коцюбинського. Ти мені, а я – тобі. Живе курилка – і не просто живе, а вибрикує.
А я ж маю ту влауреачену книгу, подаровану мені 4 серпня цьогоріч у Чернігові. Солідне з вигляду видання в твердій оправі на три з половиною сотні сторінок, але ж – неміч та ще й кульгава.
♦ Читаю твори, висунуті на здобуття обласної літературної премії імені Євгена Маланюка. Із колективного збірника «Смертельний соль-дієз» (Кропивницький, «Імекс-ЛТД», 2024, 432 с.), який підготували до друку члени літоб’єднання «Степ», сторінки аж трьох авторів претендують на визнання: положення про премію прописує від недавніх пір змагальне право не тільки творам, які вийшли окремими книгами, а й публікаціям у періодиці. Як на мене, то лиш вірші Назарія Назаріва серйозно претендуватимуть на успіх: сумна, трагічна в пору війни, часом безнадійна й іноді зі сподіванням, але витончена лірика українського вигнанця на берегах Сени. Оповідання Ніни Даниленко, представлені в «…соль-дієзі», суттєво визрілішали в порівнянні з тими, які я читав раніше, але ж їх недостатньо, двоє, аби серйозно сказати «так», оглядаючись на постать «імператора залізних строф»; зачекаймо до повноцінної книги. Так само можна сказати й про щоденникові записи Людмили Юферової: вони на довгі роки служитимуть яскравим зразком фіксації пережитого у перший місяць російсько-української війни, але ж одним із багатьох. А що по-справжньому чогось варте в цій книзі, то це цикл новел Ольги Полевіної «Байки з Чорнобаївки» – тільки ж вона давно вже лауреат як популяризатор української поезії для росіян.
22 листопада
♦ Натрапив у FB на коментування Ольгою Кирилюк вчорашнього звернення президента Зеленського до українців з приводу листа Трампа про завершення війни в Україні. 28 питань, дві третини з яких абсолютно неприйнятних нами – у процесі підготовки до можливої зустрічі з окупантами вони змінюватимуться однозначно. Але вже сьогодні піднімати руки й голос та звинувачувати Зеленського, наче це він сам ці 28 питань на переговори написав – абсурд! І взагалі під час війни розбивати суспільство, налаштовувати його проти політичної влади – це, по суті, злочин. Підозрювати команду Зеленського, що вона свідомо працює за вказівками Москви?!
♦ Розумію, починаю розуміти, чого багато хто із відомих письменників шифрується, як мовить молодь, ховається від читачів, журналістів, колег, бо ж вони – крадії дорогоцінного часу. Я не маю тієї популярності, аби ховатись від світу, але нерідко дістають так, особливо тепер, у блекаутні тижні, що зціплюєш зуби… Здавалось би, вільна людина, не обтяжена роботою-зобов’язаннями, а часу обмаль. Бо смикає поет із Долинської: напишіть рекомендацію в Спілку – а для цього слід прочитати дві його книги, видані цьогорік і раніше; молодий прозаїк із Франції надіслав повість і троє оповідань, аби я їх прочитав і дав йому якісь поради чи похвалив; драматург-земляк надіслав нову свою п’єсу про Франка й Шолом-Алейхема, поліпшену, доповнену й перероблену після консультацій з відомим львівським франкознавцем; філологиня-краєзнавчиня з Волині прислала свою першу книгу прози й звичайно чекає мого присуду – я це знаю, хоч вона й не нагадує мені; товариш журналістської молодості із столиці надіслав недавно видану книгу про рідне село на понад тисячу сторінок і безперечно хоче мати бодай міні-рецензію; а кропивницький краєзнавець запросив на презентацію своєї книги, сподіваючись на мій виступ; а понад десяток книг треба прочитати як членові журі премії імені Маланюка, а згодом надішлють з іншого конкурсу пів сотні новел для сліпого (не знаючи автора) прочитання й оцінки за ранжиром… Де брати час для власної творчості? Тільки от не можу я шифруватись, бо тоді зовсім зачучверію…
24 листопада
Новели Ольги Полевіної з циклу «Байки з Чорнобаївки» – оригінальні в кількох сенсах. По-перше, вони показують російсько-українську війну переважно з боку ворога, фактично в об’єктиві – дії й міркування московських загарбників. Здебільшого в підрозділах танкових військ (чоловік письменниці в молодості, наскільки мені відомо, служив у танкових військах і тепер є для дружини кваліфікованим консультантом). По-друге, письменниця задіяла в своїй новелістичній творчості просторий пласт української демонології: відьми, мавки-навки, потерчата, чугайстер, песиголовці і т.п. Тобто, це не чистий реалізм, а справдешнє життя на замісі фольклорної чортівні. Тепер це в літературі називають фентезі. Рашисти потрапляють у чужу їм українську землю, де опір їм чинять не тільки люди, а й сама природа та надприродні сили. Дуже вдале й дуже творче поєднання. Єдине, що вадить творам: місцями невдалий переклад. Твори писані російською мовою, це легко помітити з перших рядків циклу засиллям русизмів: ключ – слід джерело, доктор – слід лікар, клюка – слід костур, ціпок, котелок – слід казанок, пильні – слід запилюжені, розсіяний – неуважний і т.д.: увели, меня, девчина, вскрикнув, упливає, угоратимуть, шмотки, половиці, замріли, відріддя, розсіяний, повітруля, рухати замість рушати, та гаразд! замість та годі!.. А як сприйме, для прикладу, читач означення до обличчя – огрядне? Або повтор одного й того речення «закипіла робота» на початку трьох оповідань: «Ламія», «Песиголовці», «Навка» – наче інших слів для означення початку дії не знайшлося в авторки. Тому мені здається, що новели написані поспіхом, над ними слід було б іще попрацювати не тільки в сенсі кращого перекладу, а й точності вислову. Проте це дрібні зауваги, легко поправимі, у пристойних текстах і читабельних сюжетах.
27 листопада
У комунікаційних мережах враз заговорили про цей фільм багато й по-різному. І я сам побачив і почув те різне, контроверсійне в очах і на губах глядачів, які покидали червону залу кінотеатру «Портал» після перегляду «Ти – космос» минулої середи: одна молода білявка наче не сама до себе, а до жовтого паперового відерця з попкорном промовляла: «Тільки грошам горе… Тільки грошам…», друга ж витирала хустинкою очі від сліз розчулення… А я зі своїми враженнями був десь посередині, ближче до другої, зі сльозами у душі. Бо ж на останніх метах стрічка таки вражає глядача – тиша глуха стояла у наповненій на дві третини залі… Рідко сьогодні таке буває, щоб і зала була велелюдна, і попкорн не тріщав при вражаючих моментах фіналу. Завсідники-кіноаматори зі мною погодяться.
Я не любитель фантастики і фентезі – ні в літературі, ні в кіномистецтві. Але тут… Врешті, це й не чиста фантастика, а як пишуть про «Ти – космос»: трагедійно-комедійна фантастика. Фільм, який дає можливість заглянути сучасному землянину років так на сто-двісті-триста уперед. Усе залежить від нас: трапиться таке із нашою планетою раніше чи пізніше, а може, й не трапиться, якщо будемо мудріші. Фільм-попередження. Для тих, хто його не бачив, подаю кілька інтриг. Сюжет фільму розгортається на міжпланетному космічному кораблі, який перевозить ядерні відходи з планети Земля на інші далекі й штучні планети: два роки туди – два роки назад. Та цього разу назад уже не буде, бо командир корабля Андрій Мельник (Володимир Кравчук, увесь його артистизм зримий, бо ж півтори години у замкненому просторі) бачить в ілюмінатор, як вибухають війни на його рідній планеті й вона розпадається на шматки, що розсіюються в космосі, дістаючи своїми уламками та вибуховою хвилею й сам корабель. У космосі залишається одна людина, родом із Хмельницького: парубок, жартун, спец, пофігіст і ще там хто в одній особі. Правда, на кораблі присутня й ще одна: робот-комп’ютер, продукт штучного інтелекту – всезнаючий і всевміючий, але ж без душі і серця.
І що вони, і куди вони, і нащо вони? – спитає заінтригований читач. А сходіть у «Портал», бо ж нецікаво буде, коли розставлю крапки й коми…
Український відеовитвір вчергове зблиснув на орбіті світового кінематографу. Прем’єра кінокартини 35-річного сценариста-режисера-оператора-продюсера Павла Острікова (родом із Хмельниччини – сім років трудився над фільмом!) відбулася понад рік тому у Торонто (Канада), а на цьому тижні й в Україні. Його з цікавістю переглянуть насамперед англійці і французи (у фіналі з’являється парижанка з Британії), поляки і конголезці, венесуельці й китайці… Українець (чуєте?!) усім їм, жителям планети Земля, посміхнеться з мільйоннокілометрової відстані від Сатурну й Юпітера: дивіться, що буде з нами, якщо не вбережемо планету!.. А ще запевнить: тільки любов незнищенна.
Це дебют Павла Острікова з повнометражним фільмом (кілька його короткометражок здобули в’язку престижних нагород). Не сумніваюсь, що він, цей авіатор-правник-кавеенщик, іще не раз подивує світ.
P.S. До речі, про гроші, яким горе. І ціна за перегляд у нашій кінозалі невисока (150 гривень), і сам видовищний фільм (космос!), кажуть, створений за мізерні, в порівнянні з голлівудськими, кошти.
28 листопада
Тільки-но повернувся з Небелівки. Відкривали музей художника Григорія Гнатюка. Делегацію з нашого міста формувала Світлана Ушакова: художники (І.Смичек, Є.Гноєвий, І.Зантарія, ще кількоро молодих і викладачів, зокрема Лариса Гарбузенко), бібліотекарі, музейники (О.Юрченко, Оля Краснопольська), письменники (ми із М’ятовичем), панотець Саша Кривко – до двадцяти душ. Комфортабельний автобус (430 гривень/10 доларів – 270 км туди й назад), весь день (8.00-16.00) у тумані, часом мрячив дощик – знайомство, спілкування. І роздуми: чи справиться сільська громада з таким викликом – утримати музей (температурний режим, охорона, науково-мистецьке коментування): час покаже. Минуло 13 років з часу трагічної загибелі художника (і досі не відомо, чи він на велосипеді втрапив під колеса вантажівки, чи його свідомо вбили). І всі ж роки для шанувальників його таланту існувала загадка: а куди ділись його картини? Сам я думав, що вони з часом почнуть випірнати на мистецьких ринках Європи та інших континентів. У серпні ц.р. Ігор Смичек опублікував статтю «Гоген у Кропивницькому», він вважає, що вона підштовхнула до створення музею. На відкритті племінники (Валентина Поліщук, Люба Десятник, Микола Десятник, Віктор Вдовиченко) говорили стисло, але твердо і це дало право І.Зантарії мовити про них: дуже стриманий рід. Загальний висновок: тут сталася подія всеукраїнського масштабу; цьому селу належить велике майбуття. Наявні всі підстави: його стилістику і триб життя порівнюють з Гогеном, його помітила Тетяна Яблонська – саме вони обоє представляли український живопис у Японії; село Небелівку знають у світі як протомісто трипільської культури, а невзабарі про нього казатимуть: тут народився… Важко щось передбачити. Почуй нас, світе! Бо ж не тільки Голодомором, Чорнобилем і Майданом (а нині й війною з бандитським збродом кацапським) знаменита ця чорноземна земля.
29 листопада
Рекомендація для вступу в Національну Спілку письменників України Романюку Миколі Миколайовичу Зі щирим бажанням запрошую молодого поета Миколу Романюка до письменницького гурту степового краю, нашої талановитої літературної серединноукраїнської Кропивниччини. Тобто рекомендую його до вступу в Національну Спілку письменників України. Не сумніваюсь, що за його прийом проголосують на усіх щаблях сходження в наше гуртування, бо з першого рядка кожен читач, а тим більше митець-творець відчує – це поетом написане. Я з його поезіями знайомився з періодики. І дуже радів, що він самостійно, без спонсорської чи дружбанської підтримки прокладає собі дорогу до читача. Так вийшла його перша книга у напівпрофесійному видавництві на Хмельниччині, так вийшла друга, здобувши заслужену перемогу в обласному конкурсі благодійного видавництва. А ось і третя, «24 : 25», після виходу якої Микола написав заяву у Спілку. Він молодий і талановитий, його публікували солідні всеукраїнські видання (пригадую розворот у «Літературній Україні» з передмовою Петра Перебийноса), різні гуртові збірники та антології. Чимало його ровесників зараз чомусь обминають двері НСПУ й аж пишаються цим самоодстороненням. Дійсно, теперішня Спілка не може запропонувати членству стільки пільг та преференцій як за радянського часу, але вона не втратила найголовнішого: щирого братства та творчої підтримки. Творець час від часу потребує спілкування у колі собі подібних, а цим колом, середовищем професіоналів, якраз і є Спілка.
Поки що єдина порада майбутньому члену НСПУ: Миколо, не покладайтесь на редакторів сучасних видавництв, бо здебільшого їх там немає, а якщо і є, то вони малограмотні. Покладайтесь на себе, ретельно вичитуючи, видзьобуючи, відгранюючи кожен поетичний рядок, кожне слово.
Ваше слово правдиве, квітуче, запахуще й актуальне. Останню в часі Вашу книгу я прочитав як поденний поетичний літопис нашої тривожної, трагічної, але небезперспективної доби. Хай щастить Вам із даром, подарованим Богом!
Василь Бондар, член НСПУ з 1995 року,членський квиток №01450.
м.Кропивницький