Володимир Базилевський
ВІРШІ ПРО РІДНЕ МІСТО
Людина високого зросту
Ю. Яновському
Людина високого зросту прошкує неквапно вулицею;
дивну моряцьку пісеньку бурмоче собі під ніс,
така показна на вигляд, хіба що ледь-ледь сутулиться:
високим людям ніяково за свій нестандартний зріст.
Крем’яхами каштанів відстрілялася осінь,
небо над містом прочахло, загусло, немов емаль,
кружляють листки в повітрі, одноманітні, як оси,
ужалять неждано душу: чаркуй-пригощай, печаль.
Людина високого зросту прошкує собі утомлено,
тихо за нею слідом – каштанів стрункий кортеж.
В дерев, що прозріли втратами, пора найсолодших споминів,
пора найсолодших споминів сьогодні в людини теж.
Людина високого зросту протира окулярів скельця,
короткозоро мружиться всім добрим очам навстріч.
Зупиниться ненароком: підводить прокляте серце,
уже й валідол не бере його, болить воно день і ніч.
Отак воно якось випало – досада у парі з радістю
та аркуші білі-білі в незайманості лихій,
кульгають слова похнюплено, невже вони йому зрадили?
Спробуй тепер зарадити пекучій біді своїй.
Майнути б оце у молодість, її не убив байдиками,
примарились на Хрещатику батьківські полини.
Як тобі там живеться, земле дитинства, Байгороде,
любий мій Степограде з ближньої далини?
Людина високого зросту щось наслуха причаєно,
вмощується на лавочці у скверику в одині,
чайкою-степівчанкою квилить йому Нечаївка,
чень повернутися мусиш туди у прийдешні дні.
Крем’яхами каштанів дівчисько в під’їзді грається,
грає, не уривається вулична бистрина.
Людина високого зросту лагідно усміхається,
осінь глибока в Києві, а на душі весна.
Провінціальна елегія
На звук тремкий неясного мотиву
слова збігаються у вигляді картин.
Інгул – і бачиш верб медову зливу,
ліхтарне яблуко, гряду бескеття сиву,
дігтярної води понурий плин.
Фортеця – й дві гармати стародавні
роззявлять пащі. (Згадував про них
Тарковський старший). Ґави безугавні,
на земляних валах кульбаба в травні
і гасла на щитах – епохи звих.
Я років з двадцять жив у тому місті,
куди завжди запізнювались вісті
про бунт умів, підводний хід подій.
Зате доходили чутки зловісні,
вершили суд крутій і лиходій.
Там був один заблудлих чад начальник,
він так себе носив, як носять чайник
із кип’ятком. Ошпарював серця,
аби якийсь замислений печальник
не клюнув на крамольного живця.
А музика!
Найстарший пан музика
тон задавав – чамріла голова.
Кривлялася свобода без’язика.
Я дуже мало знав там світлих ликом,
а несмиренних бачив раз чи два.
Там зуха-правдолюбця розпинали,
там віршотворцю капсулу вшивали,
аби не пив й шкідливих міражів
не надивляв, не знаджував загалу
й уникнув небезпеки віражів.
Коли у буцегарні-перукарні
чуб обтинав лукавий перукар
і клацав ножицями, як стригаль в кошарні,
там плакав сам Самсон – зусилля марні,
надщерблюється навіть божий дар.
Але які водилися там грації!
Як омивав бузок? /(До радіації) –
жаль, степовий Назон не все сказав.
До одуру доводили акації
біля колишніх юнкерських казарм.
Та був господній знак, що у каліки
й калічне сім’я. З м’ясом я урвав
коріння з містом тим, урвав навіки,
услід мені брехали просторіки,
анафемою прогримів конклав.
А потім, пошептавшись, поховали
мене – живого! – грабарі-мерці.
Шкода зусиль... не вдавсь до люміналу,
та жаль, що вже не тягне, як бувало,
в Злодійську Балку чи на чебреці.
Питаннями тривожу небо. Перст
вказуючий у снах своїх ловлю я
Мироновича...
О непевний жест!
До раю кличе чи в розверсту персть?
Так думаю, а отже, я існую.
Й на ескулапа камені-листи,
що той з триліських пагорбів жбурляє,
хіба зітхну – який же темний ти,
душа моя лиш світлих пам’ятає.
Злиденних духом, Господи, прости!
* * *
Хазяїн був рудий і мав кобилу
таку ж руду, як сам. Возив мішки,
вугілля, збіжжя, рам’я, тару, мило,
залізо, глину, труби і горшки.
І доки по ґрунтівці вулиць бричка
моталася, звичайно ж, не за так,
романсом озивавсь сусід-п’яничка,
зальотник, чепурун, а не простак.
Вночі іржала у дворі кобила,
удень звучав піднесений мотив.
Була весна. І ти мене любила.
І я, здається, теж тебе любив.
Околиця діймала шалом безу,
розливом світла і зелених рік.
А майже поряд бідна поетеса
стражденний свій завершувала вік.
Страждання зустрічало нас тюльпаном,
цвіт яблуневий лоскотав чоло,
роями бджіл гула стара альтана
на вулиці, що звалася Фонтанна,
хоч поблизу фонтанів не було.
Прощання з Кіровоградом
А.Тарковському
Прощаюся з містом, якому
віддав я бентежну невтому
чуттів і убогі труди.
В цім місті, і Вам не чужому,
в розломах земного огрому
горять мені й Ваші сліди.
Я чую, як там, за Інгулом,
степи набрякають розгулом
вітрів, що спішать напролом.
А тут, розімлівши на спеці,
вали земляної фортеці
дурманять мене полином.
То пам’ять гірчить полинова,
то тіні сюди на розмову
із глибу сукупно зійшлись.
Усохла ріка часоплину
Є тільки чорнозем і глина,
які поєднають колись.
А поки що довгу розлуку
звістує химерна сполука
гарячої барви світил
з жар-розсипами звіробою
на схилі фортеці старої,
в мовчанні забутих могил.
Прощаюся з містом? З собою?
Неначе збуваюся крил.
Неначе комусь переймати
цю зелень важку, пелехату,
і Ваші – в розломах – сліди.
Тим жовтим паланням навпроти
звістує пора перельоту –
що це назавжди.
Тому я й дивлюсь-примічаю,
тому й розумію – втрачаю
не тільки цей камінь чи цвіт.
Щось більше, ніж зору підвладне!
І б’ється душа безпорадно
в закови небесних воріт.
На падіння Кіровограда
Упав нарешті й ти, чи не останній з варти
трутизн, що їх надбав умитий кров’ю вік.
Прощай, Кіровоград!
Мене у мене вкрав ти,
з твоїх цупких тенет колись я ледве втік.
Немов підранок-вовк тікав, коли з фортеці
у безвік відлітав кульбаб легкий десант.
Я двадцять літ чманів від компартійних спецій,
і знемагав мій дух, таємний емігрант.
Віднині, спраглим змін, сам Кропивнипький в поміч,
гайну бодай у снах на молодості клич.
Від юнкерських казарм візьму ледь- ледь ліворуч
і вигулькне театр, де чаклував Лукич.
Де чаклував Лукич і три брати славетні,
три соколи степів ставали на крило.
Сміх інсургентський мав ознаки іскрометні,
хапавсь за шаблю гнів, валуєвим назло.
Марко Лукич, скажу, нарощуйте потугу,
в гетьманській ролі ви, це достеменний факт.
Пережили обком, переживем наругу,
продовжуйте спектакль, задовгим був антракт.
Оксана РАДУШИНСЬКА
ЛЯЛЯ
оповідання
Листопад 1933 року
– Ляля… Ляля…
Дитячі губенята на личку, щільно обтягнутому тоненькою, прозоро-синюшною шкірою, аж з-під неї зуби проступали рівним частоколом, ледь ворушачись, беззвучно шепотіли одне тільки слово: “ляля”.
Замотана у благеньку сіру хустку, інший вивітрений одяг, що аніскільки не грів тіло, дівчинка років п’яти-шести кліпала величезними, мало не на пів обличчя, очищами, намагаючись побачити щось, цінне для неї.
У колись біленій хаті-мазанці царювала півтемрява і тиша. Піч, яка дотепер була центром життя, тепла і всього роду, знесилено похоронила у собі вогонь – помер, не маючи поживи. Як і молода – ще й тридцяти не виповнилося – господиня. Онде вона сидить, обпершись спиною в холодну пічну стіну. Не кліпає. Не ворушиться. Вклякла. Ще зранку сяк-так совалася по хаті, а ближче до вечора притихла біля печі, з якої колись годувала свою сім’ю. І затихла. Немає. Ні їжі. Ні тепла. Ні сім’ї. Тільки дівчинка залишилася.
Першими померли від голоду старі. Майже без мук відійшли до святого Петра. Потім чоловік – упав на дорозі, коли повертався з колгоспного трудодня, і вже не підвівся. Двійко старших хлопчиків заклякли один по одному – як і народилися: спершу старший, потім середульший. Лише якась незбагненна сила дотепер тримала дихання у маленькому вихудлому дівчачому тільці – одному Богу відомо, яка саме. Вже ні встати, ні голосу подати – мишачий писк між горішніх балок, і той гучніший. Тільки беззвучно: “Ляля... Ляля...”
Якось-таки потягнулася всохлим рученям, схожим на покручену гілку шипшини, під лахміття, намацала тонесенькими пальцями бажану річ і міцно-міцно затиснула її в кулачкові.
Ляля...
Під ранок на подвір’ї ожила руханина, почулися чоловічі голоси. Фиркнув кінь. Зарипіло колесо підводи.
Двері до хати гучно прочинилися – ніхто не постукав, не запитав, чи вдома господарі, не перехрестився до образів, переступивши поріг.
– Пиши, що Горішенки всі преставилися, – проказав до когось за спиною, не озираючись, високий худий дядько в кирзових чоботях, військових штанях галіфе і куфайці.
Наблизився до захололої біля печі жінки. Вглядівся в лице, чи вона дійсно мертва. Очі ж он привідкриті, ніби дрімає. Бо от зараз до неї нахилиться, а вона зненацька – гав! А тоді – в сміх! Ох, і дзвінкий у Марії сміх – ніби дзвіночки виграють-перекочують, ніби манна небесна душу огортає і цілує, цілує ту грішну душу оксамитовим сміхом. Тільки не до нього сміялася. А він хотів. Ой, як хотів. Погордувала.
– А казав я тобі, Маріє, будь моєю. Так ні. Ти Степана захотіла. Де твій Степан? Усі тепер укупі лежатимете, – сказав-плюнув у лице небіжчиці. – Забирайте. І малу, що на лаві, також.
Листопадовий ранок міцно обійнявся з навислим до самої землі небом, підбитим сірим журавлиним пухом, буцім боявся відпустити його і зостатися самотиною на холодній, виснаженій голодом землі. Густе, аж вологе повітря, осідало прохолодними краплями на тинах, на німих без людських голосів обійстях, на шкіряному картузі чоловіка в кирзових чоботях, на гнідому коняці, що пер воза, а сам ззовні був схожий на скелет, обтягнутий шкірою, на закляклих, всохлих від голоду тілах, які одне біля одного лежали горілиць чи навзнаки на підводі. Поверх лежало тільце дівчинки в благенькій одежині. Вона була жива. Величезні на худому обличчі очі зачудовано дивилися у небо. В кулачку міцно щось затиснуте.
– Скидай всіх з горбка до ями. – наказав чоловік у кирзових чоботях, коли підвода з мерцями зупинилася за селом.
До цвинтаря – ще з кілометр. Але селян, померлих від голоду, ніхто вже не возив так далеко. Одразу за крайньою хатою викопали велику яму і саме до неї звозили небіжчиків, яких щоранку збирали по хатах. Одних присипали сирою землею, потім збоку докопували ще поховальний рів на кілька душ, тобто, тіл. Скільки з них знайшли вічний спочинок у цій могилі, знав лише чоловік у кирзових чоботях. Саме він вів поіменний облік померлих, криво-косо, але старанно записуючи у стовпчик до погосподарської книги вимерлі родини.
– Тут теє... дівчинка... жива ще... – нерішуче заклякнув їздовий, якому доводилося, щоб мати у колгоспі продуктовий пайок, виконувати незавидну функцію гробаря. – Може, виживе?..
– Скидай до ями! До вечора дійде! – сплюнув крізь жовті зуби.
Не скинув. Ні, не осмілився суперечити місцевому представнику влади совєтів. Але й не зіштовхнув грудкою до ями.
Бережно тримаючи наперед себе, зашпортуючись у сухій траві, яка чомусь липнула до ніг і стриножувала, як він колись, за кращих часів, свого гнідого на нічному пасовиську, поніс дівчинку до яру, до могили.
День по вінця наповнився холодною сирістю і взявся сікти колючим марудним дощем. Підсилений поривами вітру, хльоскав чоловікові в лице і від того здавалося, ніби їздовий плаче. Чи, може, справді плакав? Та ні, то дощ. Хто ж тепер, коли навколо стільки смертей і болю, плакатиме над чужим дитям, яке безсило, безголосо конає, але досі дивиться на цей світ, ніби намагається набачитися його за свій короткий вік? І на личку у неї дощ. Авжеж, дощ...
Нога посковзнулася на розмоклому чорноземі.
Світ заточився і посунувся, оперезав травою, що всохла на пні, боляче хльоснув гілками колючої шипшини по обличчю, по руках, які тримали дитину. Облиш!
Випустив легку ношу. Ледве сам втримався, щоб не опинитися в ямі з мерцями. Злякався. Позадкував, чіпляючись руками за жовті чуби будяччя. А кров – потьоками з долонь. Провів по обличчю – ще більше крові. Ніби не шипшиною поранився, а гострими ножами.
– Що? Захотів до мертвяків? То там і лишайся, – розізлився чоловік у кирзових чоботях.
– Ні. Ні. В мене жінка. І діти. Як вони без мене? – благально з ями.
А він – вершитель доль – високо стоїть, на дорозі, що над ярком. Ноги у кирзових чоботях широко поставив, картуз поправив, дивиться згори вниз на їздового, як на хробака. І над головою у нього важкі дощові хмари клубочаться, вирують страхітливо, ніби потойбіччя прочиняється. На його боці потойбіччя. Бо він – влада. І на все – його воля! Гарний час настав! Гарний!
– Вилазь, – кидає милостиво.
Дощ припускає сильніше. На округлих коричнево-червоних плодах шипшини висять важкі краплі небесної вологи. А в колючих гілках зачепилася якась шматинка. Ні, не шматинка – лялька-мотанка, колись із любов’ю змотана з клаптика цупкої тканини, обв’язана іншим клаптиком – білою хустинкою, і навіть з намистом із засушеної горобини. Дитяча цяцька, яка ще пам’ятає пальчики малої долоньки, з якої висковзнула, коли безпомічне тільце падало до мами. Нічия тепер вона... ляля...
Листопад 2012 року
– Це настільки глибока тема! Я поки досліджувала її для наукової статті, просто-таки кілька відкриттів для себе зробила, – Настя смачно відкусила шматок круасана з шинкою та солоним огірком і від задоволення аж замружилася.
От добре, що й у їхньому провінційному райцентрі відкрили сучасну кав’ярню – не гірше, ніж в області. Так, ціни кусаються. Не щодня молодша наукова співробітниця місцевого історико-краєзнавчого музею може дозволити собі смакувати круасанами і насолоджуватися кремовим лате (аби не виглядати провінціалкою, спершу завчила, на який склад у цьому слові падає наголос, а вже потім пішла до стійки з баристою). Але вряди-годи, під теревені з колишньою однокласницею – можна дозволити собі елементи майже світського життя.
– Ти уявляєш, що ляльці-мотанці понад п’ять тисяч років? Що її виготовляли без голки і намотували тільки за годинниковою стрілкою? – почала видавати інформацію, ніби вона не в кафешці, а на науковій конференції в Харкові, куди має їхати за два тижні. – Та найцікавіше – ця ляля завжди була без імені. От не можна було нарікати мотанку ім’ям! Як і робити обличчя – або просто біле полотно залишали, або намотували хрест із ниток, щоб була оберегом. І оцьому – тисячі років, уявляєш?
– Слухай, Насте, годі про ті ляльки. Розкажи мені краще, як у вас з Ігорем? Він ще не подав на розлучення з жінкою?
Стрімка зміна теми схожа на екстремальний дрифт!
Настя важко проковтнула шматок, який мало не застряг у горлі.
– Поки ні. Там з дитиною якісь проблеми. Він не може зараз піти з сім’ї, – відказала неохоче і в півголосу, щоб не почули за сусідніми столиками.
Хоча відвідувачів у кав’ярні було не багато. Схоже, всі дружно вирішили, їсти-пити-відпочивати у день, коли згадують жертв Голодоморів – то прояв соціальної несвідомості.
Настя не розуміла оцих гіпертрофованих упадань навколо чергової національної трагедії. Звісно, знала, що голодомор був. Розуміла його страшні наслідки і приблизну кількість жертв. Тут інше. Скільки можна ходити в скорботі і підсилювати оцей плач про тяжку українську долю? Якщо безкінечно тикати у відкриту рану, вона ж ніколи не загоїться! Хіба нам, українцям, немає чого показати світу, окрім старих ран? До прикладу, ті ж ляльки-мотанки! Красиво, автентично, легко, з позитивним налаштуванням.
Настю всілякі отакі масові плачі-голосіння відверто дратували і виснажували. От і сьогодні мусить взяти участь в якомусь меморіальному заході до Голодомору. Кого ж використовувати для масовки, як не адмінресурс, еге ж? Директор музею наказав бути присутньою. Довелося, попри вихідний день, їхати з села до райцентру, щоб “засвітитися” на тому збіговиську. То хоч у кав’ярні посиділа. З однокласницею потеревенила. Та ні, теревені не вийшли. Не хотілося Насті розповідати подробиці особистого життя. Ще якби було чим похвалитися, а так...
Пообіді розпогодилося і на вулиці стало майже тепло. Біля міського парку, де заклали місце для встановлення пам’ятного знака жертвам Голодомору, зібралося чимало людей. Більшість, як і Настю, примусово-добровільно пригнали постояти у масовці. Були й активісти. Вони брали слово, говорили у мікрофон про геноцид сталінського режиму проти українського народу, про примусову колективізацію, закон про “три колоски”, мільйони жертв і знищення селянства...
Дорогу до села, якою вже простувала Настя, підсвічували майже горизонтальні промені вечірнього сонця, кидаючи довжелезні тіні від чорних безлистих дерев і облисілих пагорбків. Небо затягнулося атласним покривалом із градієнтними відтінками червоного – на завтра знову заповідалося на вітер. Ішла пішки, бо в неділю останній автобус до села їде після базару, а до вечора вже немає регулярного транспортного сполучення. Та воно нічого, що пішки – взуванка хороша, погода не сльотава, а пройтися і подумати у тиші – саме те, що зараз потрібно Насті. Хоч думки – ніби зграї чорного вороння, яке онде повертається на ніч з міського смітника до своїх давньовічних сосен біля колишніх військових казарм на околиці – каркаючи і обдрищуючи шлях під собою.
– Ігоре, в нас буде ляля, – сказала і завмерла, намагаючись розчути у слухавці мобільного телефону чи то його думки, чи радісний зойк, чи серцебиття.
Ну, хто ж сповіщає таку новину по телефону, а не особисто, дивлячись у вічі? Вона, Настя. А якщо не вдається зустрітися вже другий тиждень поспіль – то в нього відрядження, то цейтнот на роботі, то семирічному сину зробили операцію з видалення апендиксу. Клопоти захльостують, а ляля росте. Не розуміла, чому сказала “ляля”, а не “дитина” чи “немовля”? Певно, дослідження щодо ляльок-мотанок далося взнаки. Та... Не це важливо. Уже не важливо...
– Насте, яка ляля? Ти що? Ми цю тему обговорювали. Куди нам, блін, ...лялю? – просичав голосним шепотом.
– Хіба я навмисне? Знаєш, і ти до цього трохи причетний! – вжалила у відповідь.
– Добре. Зупинися. Видихнули. Не маленькі, знаємо, що робити.
– Що... робити?
– Насте, заради Бога! Не починай! Ти хороша, я – негідник. Ок! Так і запишемо. А ти не затягуй час. Давай, записуйся до лікаря і... словом, сама розумієш...
Розуміла. Записалася на завтра.
Нога необережно наступила на камінець, який підступно виколупався з асфальтного покриття. Як було не побачити цю майже бриляку? Отак! Не багато побачиш, коли очі застилає пеленою сліз. Зашпорталася, перечепилася другою ногою об каблук, незчулася як сторчака, ніби її підхопила якась нечиста сила, полетіла на узбіччя. А там – зі стрімкого горбка просто в яругу – геп! Аж квакнуло!
Отямилася на дні ярка. Не поламала руки-ноги? Ошелешено, ніби її направду вихопили з лінійного руху життя, повільно перекотилася на бік, сівши гузном у мокрі від дощів бур’яни. Брудні долоні. Брудне пальто. Певно, і обличчя забруднилося болотом, бо ж, падаючи, уткнулася ним у прілий настил, аж наїлася чорнозему з сухою травою. Погляд повільно побрів по витягнутих уперед ногах і отупіло зупинився на зламаному підборі чобітка. Потім на другій нозі. Босій. Згубила взувачку.
Упритул на Настю десятками майже коричневих округлих очей дивилася дика шипшина. Чи то глузливо, чи з розумінням? А трохи далі за шипшиною, у природному заглибленні, проступив цвинтарний хрест з поіржавілих металевих труб.
Звідки тут хрест? До села – ого скільки прошкувати, а до кладовища – ще далі. І табличка якась на ньому...
Навколішки – колінами і долонями в болото – поповзла до дивної знахідки. Блакитна фарба на металевих трубках хреста облущилася від часу. А на табличці цифри, досі читабельні – 1933.
– Агов! Жива? – долинуло від дороги.
Хлопець із велосипедом в руках. Поклав його на узбіччя і вже спускається до ярка по Настю.
Всадовив на раму велосипеда. Повіз до села, йдучи поруч і тримаючи велосипед за кермо. Підліток-старшокласник, живе на одній із Настею вулиці. Чи то Артем, чи Антон? Кілька разів глипнув на неї прискіпливо зблизька. І – ні слівця. Тільки сопе. А Насті й добре, що мовчить. Про що їй говорити, коли світ перевернувся – наче, в інший вимір упала, а не в яругу? Хотілося мовчати і ще плакати. Плакати від жалю до себе. І не тільки до себе.
– Мені майже п’ятнадцять. Я оженюся на тобі. Тільки дочекайся мене. Дай мені час.
Що? Глянула чи то на Артема чи на Антона очима, повними невір’я. Це він сказав? Таки він. Пре велосипед, а сам дивиться на неї відкрито, стійко витримує її ошелешено-глузливий погляд.
– Хлопче, мені двадцять два роки. Я коханка одруженого чоловіка, який... та ніфіга не збирається покидати свою сім’ю! Тільки дурить мене обіцянками... Я вагітна від нього. А він вимагає, щоб зробила аборт. Ти все ще хочеш одружитися зі мною?! – ніби розстріляла кулеметною чергою осоружних фактів.
– Дитину залишай. Всиновлю його чи її, – видав спокійно, по-чоловічому. – А з ким живеш, мені не важливо. Твоє життя. І це – до мене.
СТОП!!!
Це вже суцільний театр абсурду! Чи так сильно вдарилася головою, що почалося марення? Ще й цей підліток дивиться такими спокійними, такими дорослими чоловічими очима кольору міцного чорного чаю.
Сповзла з велосипедної рами біля хвіртки і, кульгаючи на босу ногу й другу, котра взута у чобіток зі зламаним підбором, посунула до хати, навіть не подякувавши за допомогу.
Змила з тіла бруд. Довго-довго плакала, уткнувшись обличчям у подушку, аж поки нарешті не заснула, зморена сльозами і душевним болем.
– Ляля. Ляля...
Худенька дівчинка з величезними, блакитними, як небо очима, дивилася на неї. То зникала у мареві, залишаючи тільки голос. То опинялася близько – рукою дотягнутися...
Такими ж блакитно-невинними очима дивилося на Настю немовля з плаката у коридорі жіночої консультації райлікарні. На іншому плакаті – фази розвитку плоду у жінки. І онде ще немовлята, ніби з реклами дитячого харчування – пишні, з рожевими щічками. Це вже на календарі на поточний рік.
От навіщо вони це роблять? А якщо жінка не хоче народжувати? Нащо ж над нею знущатися, аби почувала себе нікчемою, дивлячись на зображення цих ляль?
Ляля...
Образ дивної дівчинки зі сну випірнув із новою силою. Стало важко дихати. Підступила нудота. Довелося заплющити очі, щоб опанувати хиткий стан.
Ніби балансуючи над прірвою, пішла на ватних ногах до виходу з відділення.
Двічі телефонував Ігор. Не відповіла. Зробила собі чаю, перекусила вівсяним печивом і, поки лишилася сама в кабінеті історико-краєзнавчого музею, заснула просто за столом, поклавши голову на руки.
Ляля. Ляля...
Знову ця дівчинка! Виснажена, худюща, майже прозора. Крихітне тільце під благенькою одежиною. А в долоньці – мотанка – її ляля.
Із Всеукраїнської науково-практичної конференції, на якій Настя презентувала своє дослідження про сакральність ляльки-мотанки у фольклорній площині українського народу, повернулася, щоб відпрацювати два тижні, забрати трудову і переїхати на Харківщину.
– Авжеж, я розумію. Там – простір для досліджень, кар’єрного росту. Там – державна підтримка. Не те, що тут у нас, – бубонів директор історико-краєзнавчого музею, підписуючи Настину заяву на звільнення.
Ранковий дощ перейшов у мокрий сніг і пообіді вже добряче вибілив Божий світ, ніби мав намір укотре дати шанс почати все для всіх із чистого аркуша.
Настя мала на меті не почати, а завершити.
Обережно спустилася в ярок. Колючі сніжинки неприємно лоскотали обличчя, засипали очі, мокро чавкали під ногами. Високе будяччя, обліплене снігом, скидалося на фантастичну істоту. Тільки шипшина виклично багряніла посеред суцільного засилля білого, сірого і чорного кольорів.
Настя зупинилася перед облущеним хрестом. Ішла сюди, вже знаючи, що в забутій могилі похоронені не менше двох десятків людей, померлих у листопаді 1933 року. Раніше неподалік стояла крайня хата. Згодом радянська влада перенесла поселення на кілька кілометрів далі, зручніше до транспортної розв’язки. В погосподарській книзі, яка збереглася в районному архіві, хтось свого часу старанно вписав у стовпчик імена всіх, закатованих голодом у селі, якого більше не існує: прізвище, ім’я, часом по-батькові і рік народження. Рік смерті був у всіх один.
Серед десятків імен безпомилково відчула ту, яка покликала її – Горішенко Настя Семенівна, 1928 року народження. Настуня. Тезка. Дівчинка з її снів, які нав’язливо повторювалися знову і знову, розповідаючи про такий всеосяжний, такий глибокий дитячий біль втрати.
Біля підніжжя хреста поклала на паперовій серветці два вівсяних пряники. Вогкий сніг почав просочуватися крізь тонкий папір, наче хтось із-під землі потягнувся до хлібного підношення.
Далі поруч із облущеним хрестом і пряниками лягла лялька-мотанка з розкішними косичками з вовняних ниток, з дукачем у червоному намисті, із клаптиків тканини і ниток темно-червоного, білого і бурштинового кольорів, доладно намотаних у вигляді хреста замість обличчя.
– Ось, Настуне, твоя втрачена ляля. Грайся, дівчинко.
Лютий 2022 року
– Мама!!!
Ліза перелякано закрила вуха, аби не чути черговий вибух, який пролунав, здається, ближче, ніж попередні.
Вона не розуміла, як опинилася сама посеред незнайомої вулиці. Всього лише перебігти додому рідним кварталом від будинку бабці Іри. Вдома мама, напевне, хвилюється, не може додзвонитися, бо від ранку немає зв’язку, то Ліза сама прибіжить до неї.
Над дахами з важким рокотанням пролетіли гелікоптери. Звідкись вибігли люди. Сполоханою зграєю метнулися навпростець через проспект. Хтось ухопив Лізу за руку і потягнув за собою, підстьобуючи: “Швидше, доцю, швидше!”
Ліза подумала, що це хтось зі знайомих, тому слухняно побігла. А потім виявилося, що ні вона не знає цих людей, ні вони – її.
– Мене мама от там чекає! - впевнено проказала фразу, яку навчили говорити у випадку, коли чужі дорослі кличуть із собою.
Тільки сьогодні те, що мало захистити, стало причиною, чому вона залишилася сама-самісінька посеред високих будинків, які надійно заховали за своїми плечима її оселю.
Лізі ще немає дев’яти років. Вона непогано навчається в школі, відвідує танцювальну студію, малює акварельними фарбами і любить гратися ляльками-принцесами. А ще разом з мамою виготовляє ляльки-мотанки. У Лізи є тільки мама. Вона багато працює, часто їздить у відрядження, тому за дівчинкою регулярно доглядає бабця Іра. Це не справжня Лізина бабця. Але Лізі сказали саме так до неї звертатися.
– Мама! – гукнула щомога, крізь сльози, сподіваючись, що мама якимось незбагненним дивом почує, прибіжить, обійме і врятує її від всіх страхів.
– Агов! Ти чого тут сама?
Це не мама. Це військовий. Високий, ніби хмарочос. Молодий, красивий. На ньому обладунки, як на лицареві, тільки не сяючі сріблом, а форменні – такі у всіх українських військових, і жовта стрічка обмотана вище ліктя на правій руці.
– Заблудилася, – зізналася Ліза.
– Заблудилася? Ану, хутенько пішли. Будемо знаходитися! – присів навпочіпки, усміхаючись теплими очима, навіть підморгнув, як шибайголова.
Ліза міцно охопила його за шию. Боялася, якщо відпустить, то зникне, мов і не було його ніколи. Притиснулася личком до бородатої щоки армійця, вдихнула запах цигарок і ще чогось, незнайомого їй, схожого чи то на мастило, чи на їдкий дим. Чогось такого, суто військового, про що не знають діти і цивільні люди.
Армієць майже біг, підтримуючи однією рукою дівчинку, другою – автомат.
Неподалік знову голосно гахнуло!
З-за рогу будинку, ледве на наскочивши їм на голови, вилетіла жінка.
– Мама!!!
– Господи, Ліза!
Впала перед дитиною на коліна, згребла в обійми, зайшлася нестримним плачем.
– Дякую, дякую, що врятували її! Я ж була упевнена, що вона під наглядом. Бабця Іра дзвонить, каже: “Зникла”... Я ледве не вмерла від страху! – тараторила, не відпускаючи з обіймів свою знайду.
Армієць височів над ними, ніби міфічний стражник, поки вгамують емоції і думки. Тільки легка єлейна усмішка торкнулася його вуст, засвічуючи ще більше незбагненного тепла в очах кольору міцного чорного чаю.
– Увага! На Гостомельську трасу прориваються російські БМП. Приготуватися до бою! – зарипіло в рації військового.
– Вам потрібно вибиратися. Міст підірвали, але під ним, кажуть, є прохід. З того боку людей підбирають в евакуаційні автобуси, – звернувся до Лізиної мами.
– Так, я читала про це в телеграм-каналі. Не знаю, що страшніше: ризикувати і їхати невідомо куди, чи залишатися вдома?
– Залишатися не можна! – сказав, як відрізав. – Якщо росіяни окупують місто, цивільні опиняться в заручниках, а сподіватися на людяність від орди – глупа ідея. Я проведу вас до переправи під мостом. Нехай трохи втихне на вулиці.
– Дякую. Ви – ніби наш янгол-охоронець, якого надіслав Господь, – вимовила з ніжною вдячністю. – Я б дуже хотіла якось вам прислужитися. Мене звати Анастасія Поліщук. Я народна майстриня, досить відома, можна загуглити. Виготовляю ляльки-мотанки. Вони і в нашій країні популярні, і за кордоном продаються. Знаєте, знайдіть мене, коли все це закінчиться. Я створю особливу ляльку для вашої дружини, доньки чи мами. Нехай це буде моя маленька вдячність за вашу допомогу. Домовилися?
– Домовилися.
І більше – ні слова. Ні погляду. Тільки незбагненний спокій, тепло і отака справжня, первородна чоловіча надійність, яку ні з чим не сплутати і не підробити, якщо її немає.
Настя не часто відчувала від знайомих чоловіків таку сильну, істинну енергію. А працювати з енергіями вона навчилася, бо ж як інакше створювати сакральні оберегові ляльки, не вміючи зчитувати тонкі ефірні стани з навколишнього світу і людей? Так, цього не помацати пальцями, не спробувати на смак, не пояснити тим, хто послуговується виключно фізичними площинами.
Утім, у Насті була справжня провідниця в світі нематеріального – дитя закатоване голодом у 33-му році. Після того, як Настя залишила на її могилі ляльку-мотанку, про яку просила малеча, приходячи у сни, дитяча душа заспокоїлася. Хіба час від часу нагадувала про себе, аби звернути Настину увагу на щось важливе і знакове у її фізичному світі.
За десять років чимало всього сталося. Швидкий переїзд, майже втеча з рідного села до Харкова. Народження доньки, всупереч вмовлянням і навіть погрозам колишнього коханця. Далі знайомство з народними майстрами, робота з матеріалами етнографічного спрямування, занурення у тему ляльок-мотанок і шлях до статусу визнаної майстрині, чиї роботи набули слави справжніх витворів мистецтва.
Згодом Настя з донькою оселилася в Ірпені. Обрізала волосся, віддавши перевагу короткій стильній стрижці, регулярно відвідувала спортивну залу, аби тримати в формі тіло і без того не схильне до повноти, оновила гардероб. У свої тридцять два роки мала вигляд відверто молодшої і цікавішої, ніж навіть у двадцять. Ну, хіба, без пухкеньких, майже юнацьких щічок, які тепер із невимовною теплотою впізнавала у веселій доньчиній мармизі. А те, що з парою допоки не склалося... Що ж удієш? Не хотілося більше знатися з такими ігорьками, об якого спіткнулася у молодості. Інші, звісно, періодично з’являлися на видноколі. Але заради жодного з них Настя не була готова мчати світ за очі чи бодай суттєво змінити рух свого життя у бік взаємних компромісів, без яких неможливе спільне існування дорослих і вже усталених людей.
– Дядечко військовий, тримай! – Ліза вклала у велику чоловічу долоню щось тканинне, прощаючись зі своїм рятівником, і у щирому дитячому пориві цьомнула його неголену щоку.
Зачекав, доки рушить автобус з евакуйованими людьми, тоді подивився на дарунок від дівчинки, затиснутий у долоні.
– Мотанка, – усміхнувся.
Заховав лялю за бронежилет, ближче до серця.
ВИБУХ!!!
Військовий упав, як підкошений. Не поворухнувся.
… – Вас турбують з Центрального клінічного госпіталю міста Києва. Вам знайомий Антон Кривошея? – без передмов запитав жіночий голос у слухавці.
– Хто? Ні, – спросоння відмахнулася Настя.
– Ні? Тоді вибачте, що потурбувала.
– Зачекайте... А хто це? Щось я не можу зорієнтуватися.
– До нас поступив військовий без свідомості. При ньому була лялька-мотанка і на її спідничці ручкою написаний ваш номер телефону. Я подумала, може цей Антон вам хтось... Вибачте.
Антон?..
Військовий?..
Вологий листопадовий яр із закинутою могилою. Дівчина на велосипедній рамі. Підліток із дорослими чоловічими очима кольору міцного чорного чаю: “Я оженюся на тобі. Тільки дочекайся мене. Дай мені час”.
– Ні-ні, це ви вибачте! – задихнулася здогадом Настя. – Я знаю, хто це. Виїжджаю.
м.Старокостянтинів Хмельницької області
P.S. Оповідання Оксани Радушинської «Ляля» цьогорік зайняло 1 місце у VІІ Міжнародному конкурсі короткої прози імені Василя Портяка.
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2026 року, лютий)
2 лютого
Давно не передплачую літературних журналів. І не через те, що дорога вартість передплати, при своїй пенсії я спроможний три-чотири видання підтримувати (передплачую два), але ж: я не зможу їх прочитувати – навіть УЛГ не всю читаю. То йду в бібліотеки. Але й бібліотеки не передплачують: одвідав сьогодні дві (наукову й для молоді) – немає ні «Києва», ні «Дзвона», ні «Березоля», не кажучи вже про інші. За перше півріччя минулого року «Дзвін» опублікував дві оригінальні повісті: «У плині вічному думок» Олеся Волі – всуціль із афоризмів на три десятки журнальних сторінок (скорочений варіант) і покійного Миколи Мачківського «Рана» (листи до матері) – на майже сорок сторінок. Ось тільки заради цих двох творів треба мати бодай один в області примірник.
5 лютого
♦ Світлана: «Ношу постійно мобілку з собою. Якось навіть і така причина засвітилась у голові: от якщо шарахне по нашому будинку москаль, завалить мене в руїни, то хоч зможу обізватись до світу…». Розказує і сміється: мовляв, хіба могло колись подібне прийти в голову? А я їй нагадую фейсбучний допис редакторки «Народного слова»: лягаю спати у красивих трусах, бо як трапиться, не дай Бог, прильот на нашу оселю, то не хочеться, аби мене відкопували у негарній білизні. Жінка!
♦ Торік у Кропивницькому відкрили музей історії міста. Це ініціатива й здійснення Миколи Цуканова – будучи секретарем міської ради, він відхопив собі в центрі житлового майна й тепер на квадратних метрах приватизованого відкриває то художню галерею, то музей історії міста, то ще що, про що ми не відаємо. На благо, як кажуть, громадян. Може, й продав трохи з приватизованого, про це говорять, але менше з тим. Я не був на відкритті, але хтось мені сказав, що в цьому музеї нема жодного експоната, який би свідчив про бурхливі рухівські роки на межі 80-90-их. А звідки вони можуть взятися в голові активного комсомольського діяча, а потім бізнесмена (це з нього я списував образ депутата міськради Стаканова в оповіданні «Хвилина мовчання»)? Та ж тільки торік він став виступати на відкритті заходів у галереї чи робити дописи у FB українською мовою. І книги-інтерв’ю досі видавав тільки російською. А про кого ті книги? Про русофілів та контужених комунізмом (журналістка В.Левочко, колекціонер О.Ільїн; ось сьогодні пропонує на СШ №11 повісити меморіальну таблицю Маргариті Борисовій, яка на комуністичних мітингах влітку 1989 року пропонувала прибрати цю рухівську піну – як добра хазяйка знімає піну, коли варить смачний борщ). У нашому місті немає меморіальної дошки Миколі Кулішу (кілька місяців жив у Зінов’ївську, редагував окружну газету), просвітянину Василеві Нікітіну, краєзнавцю Сергію Шевченку та іншим націєтворчим постатям, а вже квапляться увічнити руйнівників нашого незміцнілого духу. Як недавно воздвигли на постамент Пашутіна, так тепер готові Борисовій, Пузакову, Мішурі, Самілику… Записати в історію краю як вчаділих чужинською ідеологією – так, вони це зробили самі й без нас, але фіксувати у камені й бронзі – вибачте.
9 лютого
♦ Інформація з Генштабу ЗСУ: за минулий січень наші оборонці вивели із строю 30 тисяч москалів, а мобілізувала раша за цей час 22 тисячі. Тануть орки, як сніг у березні? Якби ж то. Найманці з Азії та Африки плавом пливуть. Згиньте, нечисті!
♦ Англійську мову сьогодні можна вивчати з вивісок магазинів у нашому місті. Раніше я не звертав на це увагу, а звідколи записався у «Гончаренко-Центрі» на курси англійської мови, то погляд мимоволі липне до незнайомих слів, які по поверненню додому перестають за сприяння vocabulary бути чужими. Наприклад: food, look, flower. Тиждень тому я пройшовся вулицею В’ячеслава Чорновола (метрів триста-чотириста) й ось що зчитав: Melange, Militaryhub, Maniya fashion group Italy, Credit, Raf doner, Grand tour, Store Parts, Autolux, Ecolines, FinX, Viacheslava Chornovola 50a, Keksroom, Samsung, Fabric 17, Shop ixpert service, Etnoflora, Key in lock (quect room/VR), Strong kava, Well 1842 served here, Market beer, Choose the original pilsner, Fine, Peony, Grill menu, Craft Praga, Ifixit, Asia shop, Apple center, Maximum (multi-brand store), Puma, Ne speshi bar, Cyberion, Moon (coffee space), Mamma mia (pasta and pizza), Monfri, Imaginarium, Mikko espresso bar, Imaginarium (eclairs and cokes, lounge zone), Modeland.com.ua, Lounge bar (aroma hookan), Ecosoft, Teahouse monin lazzaro, Rose (flower boutique), Alina, Vem Manos, Vladlena, Chipolinka (children`s center), ApartUA, KS solar, Umbrella, Sportlandia, Dizag, Confiture, Elvorti (since 1874), Baby service, Strekoza beauty club and biologique recherche), Sky… Аж рука заніміла й очі засльозились переписувати все це – під шість десятків вивісок. Українських назв, мабуть, таки менше. А російською – одна, та й та латинкою. Ні, я за російською не побиваюсь, але чому англійських уже так багато? Не сподівався.
♦ У FB Ольга Кирилюк дякує персонально Н.Г. за те, що вона висунула її книгу на здобуття премії Маланюка. Але ж пам’ятаю, коли на засіданні правління я запропонував «Битву за мозок», то Надійка впиралась, адже до того мала зобов’язання від Н.Бідненко: висувати книгу спогадів О.Ляшка. Мусив переконувати. Не одразу погодилась, а як погодилась, то набрала номер докторки наук… А як би я повівся, якби…?
14 лютого
♦ Двічі в лютому телефонував Михайло Сидоржевський: перший раз підганяв із написанням спогаду про Яременка та повідомив про публікацію мого оповідання в січневому випуску УЛГ. Газета з грудня 2024 року виходить на 48 полосах, а зараз, каже Михайло, я можу два таких номери в місяць випускати. Це практично майже 400 книжкових сторінок щомісяця. Добротної літератури. Жоден сучасний журнал не здатний похвалитись таким обсягом і глибиною.
А пів години тому дякував мені за колективний спомин, де більшою мірою зосередився на спомині Михайла Василенка. Говорив: «У нього що – дах поїхав? Та я про жидівство більше від нього знаю, бо народжений під Бердичевом, але чи треба це сьогодні озвучувати?.. А в нього не про Яременка… Якийсь й…нутий – інакше не скажеш… І як йому відповісти? Та ніякий редактор такого не пропустить! А запереч, то буде тебе поносити у мережах…». Цікаво було б зараз прочитати статті самого Василя Васильовича, які мали резонанс після друку у «Сільських вістях» 2003 року.
♦ Покликали мене як чорнобильця на медичний огляд. Років шість-сім не ходив, бо такі огляди призупинили: ковід, повномасштабна війна… Тоді, десять-двадцять років тому, я проходив його за день, іноді два. А тепер: від початку лютого до кінця квітня. Я порахував: разів десять, не менше, за складеним реєстратурою графіком я маю відвідати поліклініку – щодня вистоювати по кілька годин черги до реєстратури та кабінетів, гасати з першого поверха на сьомий, бо ліфт у години тривоги відключають, а ноги ж уже не ті… Таке враження, що комусь приносить задоволення оце знущання з людей. Та мусиш терпіти. І думати: в наступні роки, якщо доживу – не піду.
18 лютого
♦ Відгуки на «Із дому додому». Найпершу оцінку отримав у Viber`і від Антоніни Царук: «Вітаю з публікацією в УЛГ. Стільки внутрішнього світла закумульовано в оповіданні. У світі, де є такі Галинки, хочеться жити». Кілька днів тому гарні слова почув від Т.І.Бойко: сама тішилась і плакала, а потім розксерила для наших читачів у Тетієві і в селах, бо ж газету навіть бібліотека не передплачує, а «Тетіївська земля» просить Вас дозволити передрукувати оповідання з київського видання. Позавчора отримав електронного листа із Чернігова від Михася Ткача: «Життєво глибока, хвилююча оповідь. І разом з тим лірична». А сьогодні, спустившись сходами на асфальт перед поліклінікою, був зупинений подякою зовсім незнайомого мені чоловіка. Він прочитав у бібліотеці січневий випуск літературної газети. «Я сам із села, – каже, – тому так глибоко зайшла мені Ваша проза. Ви ще щось пишете?» Цей чоловік, звати його Анатолієм, працює й досі в тюрмі, знайомий покійного Сергія Колісника. Справді, ніколи не знаєш, як відгукується твоє слово в серцях і душах людських.
♦ Ще А.Ц. недавно сказала (стосовно премії імені Л.Тендюка): мені було не важливо, чи проголосують за мою книгу, бо я вже отримала попередню оцінку від Вас по телефону, а потім і від Сидоржевського на засіданні журі offline…
22 лютого
Роман українського письменника Сергія Домазара (29.08.1900, м.Пирятин на Полтавщині – 18.07.1987, м.Сідней, Австралія) – давно хотів прочитати, звідколи познайомився із передмовою М.Слабошпицького, яка друкувалась у періодиці. Цікава доля і цікава проза. І могла б бути зовсім невідома материковим українцям, якби не та хвиля української діаспори, яка втікала світ за очі від радянського раю після Другої світової (найвідоміший нині Дмитро Нитченко) й опинилась на краю світу, в Австралії, згуртувалась, позасновувала товариства господарчі, культурні, видавничі… Сергій Давиденко (це його справжнє прізвище) своє зріле трудове життя провів у газеті «Вільна думка»: писав статті, нариси, але уславився єдиним романом «Замок над Водаєм», який розповідає про трагічні роки української революції 1917-1920 років – твір чесний і правдивий, бо писався вільною людиною, не під пресом більшовизму і радянщини, як це судилось материковим багатьом класикам ХХ століття. Не переказуватиму сюжет, лиш наведу кілька цитат: вони дадуть уявлення про настрій і стиль письменника («виховання почутів»), який хай і з запізненням повертається в українську літературу: «…ми призвичаювалися до того, що українська мова зовсім добра до вжитку серед освічених людей»; «…вона («мама») справді любила мене настільки, наскільки може любити дитину, народжену іншою жінкою»; «…батіг був одним з головних засобів забезпечувати послух підданців Його Царського Височества. Але я ніколи не чув, щоб таке сталося в Україні», «Мої батьки були принципіально проти будь-яких зносин з нашого боку з грубим сільським людом…», «Першого травня 1917 року населення міста радісно святкувало Свободу. Не шибениці, а трибуни для промовців височіли тоді над людьми на майдані. Повз їх марширували стрункі колони демонстрантів. Найбільша частина їх, на чолі демонстрації, становили українці під своїм жовто-блакитним прапором. За ними йшли євреї під синьо-білими прапорами з Давидовою шестикутньою зіркою на них. Далі, під червоно-білими прапорами, йшли поляки… Небагато росіян замикали процесію. Вони йшли під червоним прапором революції. На тому прапорі були не серп і молот, а надихаючі слова: Свобода, Рівність, Братерство», «Була справжня насолода бачити, як легко навчаються діти рідною мовою», «Мов злодій мав я прокрадатися крізь моє рідне місто, крізь мою країну, я, вояк, що повертався додому, що був готовий офірувати своє життя за неї…», «Майже всіх моїх шкільних товаришів мобілізовано до денікінської армії…».
А яким би цікавим міг бути ненаписаний ним роман про його ж перипетії в роки Другої світової… І треба видати публіцистику Сергія Домазара з його блискучими статтями, з його знаменитим маніфестом «Do you like Australіa?».
м.Кропивницький