Середмістя №8

Перегляди: 562

Людмила ЮФЕРОВА

КІНЧАЄТЬСЯ ЖОВТЕНЬ

Живу в селi...

Живу в селі… За що така покара?
Яке село – лиш прихисток дерев!
На серце тисне обважніла хмара,
Спиняє дух і рве останній нерв.

Ані душі! І вулиця у хмелю,
Заплетені дерева і двори…
Стріляє вітер градом децибелів
І з реготом зривається згори.

І кожен день тут бродять страх і лихо!
Здається, обнулився білий світ!
І тіні мертвих, злякані і тихі,
Мені одній вдивляються услід.

Як далі жити? Утечу! Покину!
Тут сто віків заходиться плачем!
Тут навіть сон із присмаком тернини –
Такий тривожний і болючий щем…

Аж раптом – сонце лащиться до хати,
Утік до будки вітер від пригод…
Наїмся яблук і піду копати
Свій годувальник – змучений город.

 

Де взяти дров?

Вже вересень дощем розбурхав хризантеми,
Зсірілий небозвід відчутно прохолов.
Прийшла до всіх селян задавнена проблема –
Де взяти у степах на довгу зиму дров?

У кинутих садах надривно стогнуть пилки –
Дерева всі підряд ідуть на ешафот!
О, як мені болять дерев безкровні жилки
І гупання в дворах відпиляних колод.

В душі – шаленство мук і чорна безнадія,
Ще місяць-два – й мороз, і вітрове виття…
А що ж, крім купи дров, селян тоді зігріє?
Що, крім дерев оцих, врятує нам життя?

Нехай простять хати порожні й одинокі
І  душі хазяїв, що плачуться згори.
Життя – воно й тепер коротке і жорстоке…
І будить дзвін сокир округи і двори.

 

Дрiма вiйна

Дріма війна у вирвах-ораницях,
За розкладом – чутка тривожна ніч.
Пораненому воїну не спиться,
Стікають жовті сльози зоресвіч.

Він ще живий, і очі ще відкриті,
Зіниці прикипіли до ліска,
І потонути в ранішній блакиті
Щокатий місяць хлопця не пуска.

Бредуть повільно «Градом» рвані хмари,
Спітнілий степ гукає медсестру…
Злетяться скоро чорні санітари –
Воронам поле бою по нутру.

Лоскоче куля дуло автомата,
Сповза кровинка страху звисока…
Дріма війна під боком у солдата,
А Матір Божа очі опуска…

 

Прощальна журавлям

Кінчається жовтень,
до теплого квітня неблизько…
Печаль постелилась
по чорній схололій землі…
Коли загасало
проміння оранжевим зблиском,
Із краю мого
полетіли у ніч журавлі…

А стомлений вечір,
як сепія, газово-сірий –
Хоч пензликом небо
замурзане трішки протри.
Чого ж ви так пізно
зібрались у вистиглий вирій,
Підставивши крила
під  різко-холодні вітри?

Їдучі дими
заплітають розпатлані коси…
У парку старому
розвиднилися ліхтарі…
І квилить розлука,
як пісня сумна стоголоса,
І біль обривається
стогоном там, угорі…

Стривожений легіт
у небі в пітьмі затихає…
Дай, Боже, їм сили,
живильним теплом обійми!
Летять журавлі,
утікаючи з рідного краю
Від холоду, снігу,
скалічених доль і війни.

 

Пiду шукать cвої  лiта

Бурлять думки в тісному неводі,
До серця тягнеться рука…
Літа втекли, як дикі лебеді,
А пам’ять їх іще гука.

Що їх шукать на небозводові,
Коли стихає шерех крил?
Я усміхаюсь хмароходові,
Тремчу рожевістю вітрил.

Життя, як вітер, колобродиться
В гінкому вирові подій.
Невже колись-то розпогодиться
В примхливій осені моїй?

Коли стомлюсь на стежці обраній,
І Бог про вік мій не спита…
Піду в світи за сині обрії,
Піду шукать свої літа…

                            с.Дмитрівка на Київщині

 

Віктор ТЕРЕН

ПРАПОР
новела

1.

Він був один такий, цей Святко. Взагалі-то в його недавно отриманому паспорті було вдруковано Святослав, але це, так би мовити, офіційно. А вдома й на вулиці він завжди був Святком – так простіше, не потрібно довго вимовляти. Ну, а для Даринки то і взагалі його ім’я озивалося святом – причому, святом рідкісним, бо в їхньому шахтарському селищі було багато Володьків, хоч греблю гати Вітьків (пробачте, Вітьки, ніхто не буде вами гатити греблю), ну а цей Святко – один і все. І Даринка теж, на відміну від популярних Людмилок та Любочок, була тільки одна.

Отже, він один і вона одна. А раз так, то сталося те, про що ви вже здогадалися: між ними двома пробігла прогнозована романтична іскра, між ними спалахнула любов. І загорілася вона не на один клас. Бо як це відбувається? Приміром, у сьомому чи восьмому класі хлопець влюбився в дівчину. Оглядався на її парту, писав записочки, посилав есемески і страждав після уроків. Та в наступному класі він закохувався уже в іншу дівчину, у ще гарнішу і ще більш достойну його переживань. Ну, й дівчатка так само, вони теж закохувалися поперемінно. А ось ці двоє переходили з класу в клас, геометрія мінялася на тригонометрію, синуси на косинуси, казка про Маленького Принца на астрономію, а вони…

А вони на перерві, щоб ніхто не почув:

– Даринко, а ти мені снилася!

– І ти мені снився, Святку.

– Наче ти збирала волошки на вигоні.

– Наче ти нарвав мені яблук.

Той споришевий вигін, навпроти якого жив Святко, уже давно забудували й присипали силікатною пилюкою. І яблуні, під якими виросла Даринка, теж порубали. А їм усе одно волошки та яблука.

Одного разу – це вже напередодні випускного – хлопці й дівчата гайнули до річки. Був розкішний весняний день і уроки залишилися десь там позаду, далеко від берега. Вони пороздягалися й притьмом кинулися до води, за якою дуже скучили і яка вже прогрілася на щедрому донецькому сонці. І ось тут Святко вперше побачив Даринку в рожевому, в білих горошинках купальничку. Він так і прикипів до того купальника здивованими очима, хотів щось сказати і слова раптом застряли йому в горлі. І… і відтоді він уже не розказував Даринці, як вона йому снилася перед ранком. Не раз, і не двічі снилася.

А невдовзі закрутилася війна. Це відбулося так швидко й миттєво, що ніхто відразу й не зрозумів, що й до чого. Був квітень, день починався ластівками й закінчувався соловейком, і раптом невідь-звідки набралися танки, гармати, гранатомети, і все це оглашенне й дурне стріляло й гатило на захід, на Україну, де в кожного була якась рідня або друзі. І коли валом накотило солдатні з розмашистими російськими матюками й почалася окупація, то разом з нею почали й зникати люди. Десь дівся той, другий, когось викрали, ще іншого знайшли на коксовому звалищі з вирізаним на спині тризубом, і ніхто не був впевнений, що завтра з ним не станеться те ж саме.

А тепер уявіть собі – одного дня в цю непевну ординську пору у Святка на воротях замайорів синьо-жовтий прапор. Лопотів на вітрі і наскрізь просвічувався яскравим промінням, схожий на великого птаха з міцними широкими крильми.

Ну, знаєте, це було вкрай нерозважливо – повісити український прапор та ще й на такому довжезному держаку, щоб здалеку було видно! І про що той Святко думав, коли його вішав? Щоб Даринка побачила? Але чекайте, ще трохи про самого Святка. Виростила його мати. Тут було багато таких, як він. Чийогось тата присипало в шахті, в іншого відклався в легенях вугільний пил і легені почорніли й відмовилися дихати, а ще хтось подався на безпечніші заробітки. Його мати вважала, що всі люди однакові – чи руські вони, чи українці або вірмени, і ні до кого й ні до чого їй не було ніякого діла, лиш би не чіпали її саму й не вигнали з їдальні, де вона перемивала посуд і звідки час від часу щось приносила у вузлику. Та коли побачила, що діється навколо, то насварила Святка аби він зняв той прапор і сховав подалі від лиха. Але Святко набурмосився й сказав, що не зніме.

Бо цей прапор подарувала йому Даринка.

Сталося це так. У Святка був день народження. І звичайно ж, цього дня він прийшов до Даринки. У неї вдома його прийняли, як свого. Вони всі посідали за стіл – Даринка, її тато, мама, і коли наговорили йому цілу купу гарних-прегарних слів, Даринка дістала шовкове синьо-жовте полотнище й сказала:

– Ти ж Святослав! А в тебе був хоробрий тезко, київський князь Святослав. І знаєш, які були прапори в його дружинників? Теж з тризубом, як ось і на цьому прапорі. І тому роби, що треба, і нехай що буде, те й буде.

І він зробив: вистругав міцненьке древко й повісив у себе на воротях подарований прапор. Майже весь день біля Святкового двору зупинялися люди, дивилися й дивувались, хто це такий відчайдушний та сміливий, що не побоявся сепарів. І в людей якось розпогоджувалися обличчя, ясніли примерклі очі, а одна бабуся на той прапор навіть перехрестилася, бо це ж кольори Святого Духа – блакитне та золоте, у церкві такі самі. Дехто й погрожував та проклинав бандерівців. Та як би там не було, а прапор розвівався до самого вечора.

А ввечері приїхала машина й забрали їх обох – Святка й прапор.

І вже незабаром його привели в якийсь казенний дім з безіменними однаковими дверима, і лише на одних, оббитих новеньким дерматином, висіла табличка всього з двома словами: “Кабінєт. Гвоздьов”. Хто він такий, цей Гвоздьов, залишалося таємницею, та напевне ж, він був з приблудного племені “іхтамнєт”, незваних невидимців, яких наче й не було, і які водночас були скрізь і всюди.

Гвоздьов (якщо це і справді Гвоздьов, а не хто інший) сидів за фундаментальним захаращеним столом і сердито шпетив двох військовиків у камуфляжах. Та коли перед ним поставили Святка, спохмурнів ще дужче.

– Сколько тєбе лєт, курвьонок?

– Сімнадцять, – буркнув Святко.

– Сємь-над-цать! Сє-мь! Сє-мь! – роздільно, по складах, повторив Гвоздьов. – Атвєчай на руском, здєсь всє гражданє Расіі. Гдє флаг взял?

– Він був у мене.

– Врьош. Врьош, сучонок. Зачєм флаг павєсіл?

Святко мовчав. Не міг же він сказати, що йому хотілося аби той подарований прапор побачила Даринка! І не лише вона, а й уся вулиця.

Гвоздьов потарабанив пальцями по столу і раптом у ньому пробудився художник. Тільки якийсь звихнутий художник, садистичний.

– Я нарісую тєбє картінку, что я с тобой сдєлаю. Знаєшь, что я с тобой сдєлаю? Я павєшу тєбя на варатах вмєсто бандєровского флага. І я ето сдєлаю, я сказал – значіт сдєлал. Но даю тєбє шанс. Ти должєн смить свою віну кровью. Пайдьош убівать украінскіх фашістов. Ісполнішь свой долг пєрєд Родіной і пагібшімі товаріщамі.

Потім він поміркував про те, що “нєт хужє народа, чєм хахли” і що “хахли хужє жідов,” і нарешті звернувся до тих двох, які стояли перед ним навитяжку.

– Так что? Опрєдєлітє єго в добровольчєскій батальйон?

Вербувальники в доблесну донецьку армію окинули щупленького Святка оцінюючим поглядом і відповіли розхожою російською приказкою, що “на безрибье и сам раком станешь”. Отож справа залишалася тільки за згодою Святка. Але Святко мовчав і далі.

Тоді Гвоздьов сказав, щоб він добре подумав. Але щоб думав недовго, бо їм немає коли панькатися з кожним ублюдком. Після цього Святка знову запхнули в машину, відвезли й замкнули в якомусь гаражі.

Кого тільки не тримали в цих знаменитих донецьких гаражах! Були в них молоді хлопці, які руками й ногами відбивалися від армії, бізнесмени, з яких вимагали викуп, різні злодюжки, заручники, журналісти, та врешті, туди міг потрапити кожен, хто і сам до пуття не знав, у чому його провина. Час від часу гаражі очищали, і тоді їхніх приречених мешканців відвозили кудись за третій терикон, звідки рідко хто повертався. На цей раз гараж був порожній, бо якраз перед цим його звільнили від ворожих елементів.

Святко як зайшов, так і став біля порога: важкий, нестерпний сморід ударив йому в голову й перехопив дихання. Це був специфічний запах катувань, в якому все змішалося – кров, понівечена людська плоть, гнилизна роз’ятрених ран, сеча, і цей запах уже назавжди всотався в кожну цеглину й кожен камінь, і ніколи звідси не вивітриться, навіть якщо колись у цьому гаражі замість кісткодробильної машинки стоятиме новенький “Mersedes-Benz”. На підлозі валялися купи якогось схожого на матраци лахміття, але розіслати таку розкішну постіль Святко не міг, бо йому як зв’язали руки, так і залишили із зв’язаними руками.

І зв’язали, до речі, тим самим прапором. Згодом Святко зрозумів, чому саме прапором, а не якоюсь мотузкою. З одубілими, обкрученими руками було важко ходити, сидіти, лежати, та будь-що робити, і його прапор перетворився на його ж кайданки. От саме цього й домагалися Святкові мучителі. Їм було потрібно, щоб він почав на той прапор лютитися, злитись, захотів би його здерти, розірвати, як і кожні ненависні пута, що в’їлися в зап’ястя. Ще одне прищеплення ворожості до всього українського.

Раптом Святко помітив під стіною лопату. Велику штикову лопату, яка ж напевне стояла тут недаремно. Щось нею робили. Що робили? Може, розстрілюють не лише за третім териконом, а й тут, прямо в гаражі, а потім прикидають піском, щебенем, і зараз під ним – трупи, трупи? Святкові зробилося моторошно й страшно. Він сів у найдальший куток і почав думати, що робити далі. Правда, думалося йому інакше, ніж так, як хотілося б тому винахідливому Гвоздьову.

Ну, до себе в банду вони його не заманять, це однозначно. Убивати своїх він ніколи не піде. І не буде позичати в Сірка очей, щоб здирати данину на їхню армію. Але ж вони й справді замордують! А якщо їх обдурити? Якщо ніби згодитися, підписати якісь нікому не потрібні папірці, а тоді при першій нагоді чкурнути на всі чотири сторони? Та ні, чорта з два ти їх обдуриш. І до того ж, новобранців вони пов’язують кров’ю. Не своєю кров’ю, чужою, від якої потім не відмиєшся і нікуди не втечеш. Змушують розстрілювати полонених чи просто на кого покажуть пальцем.

Ось так він і лежав на вошивому лахмітті, думав та передумував, і нічого путнього з того думання не виходило. Крізь вузеньке віконце, що слугувало витяжним душником, пробивалося місячне світло й вихоплювало з темряви блискучий лоток тієї зловісної лопати. Святко встав і відкинув її кудись подалі, щоб не бачити. Потім знову ліг і незмигно дивився на високе віконечко, і як це співала його вічно заклопотана мати? Рідко, але інколи співала:

Якби ж мати знала, яка мені біда,

була б передала горобчиком хліба.

Як там вона? Плаче. Що ж вона ще може зробити, крім того, щоб плакати?

Так минула ніч, потім день, ще один, і цей час пройшов для Святка недаремно: він наловчився розплутувати зубами зв’язані руки. І відтак почувався вільніше та впевненіше. Вранці і ввечері заглядав “браток”, приносив якоїсь баланди і кожного разу між ними відбувався один і той самий безглуздий діалог:

– Ну что, нє надумал?

– Не надумав.

– Думай.

– Думаю.

Браток для порядку матюкався і залишав Святка наодинці з віконцем і лопатою.

2.

Мати розказувала людям, що того вечора до них приїхали якісь чоловіки, заштовхали Святка в машину й повезли невідомо куди. Другого дня вона спозарання побігла в поліцію, потім в сільраду, яка ще не вся розбіглася, тоді ще кудись, але до кого не зверталася, кого не просила, всі лише розводили руками – нічого не чули й нічого не знаємо.

Даринка – інакше. Даринка не надіялася ні на які сільради і ні на які поліції. Було й так зрозуміло, що Святка загребли мишебрати і тепер лише одному Богу відомо, як його врятувати.

Але для початку треба було хоча б дізнатися, де він зараз.

Даринка подумки перебрала своїх знайомих, приятелів, родичів, і серед них не знайшлося жодного, хто б міг достукатися до братків і щось у них вивідати. І коли у неї вже геть опустилися руки, вона раптом згадала про Наколотого: у їхньому селищі був такий тип, старий парубок, як на нього казали. Колись він був просто Колею, а потім, як почав колотись, до нього й прилипло вуличне прізвисько Наколотий.

Цей чолов’яга не тримався ніякої роботи, перебивався чим Бог пошле, та коли прийшли окупанти, в нього раптом прокинулися неабиякі приховані здібності. Вечорами, коли зачинялася горілчана крамничка, він невідь звідки цурпелив ватникам самогонку, приводив дівчат, домовлявся з спекулянтами, а в комендатурі так і взагалі був просто незамінним. Совався з меблями, перетаскував якісь валізи, ящики, словом, нічим не гребував і робив усе, що казали. Врешті, він примелькався і до нього вже звикли, як до чогось буденного й неодмінного. Начебто він не жива людина, яка теж має очі й вуха, а сторонній предмет, яким, наприклад, підпирають двері, і при якому можна було про все говорити, навіть не криючись. Час від часу за всі його старання йому перепадала якась копійчина, і він її одразу ж тратив на макову соломку, без якої дурів і казився.

Даринка знайшла Наколотого в пристанційному скверику. Він “кумарив”. Тобто, лежав на лавці, страждав і мучився, бо ще не вколовся. І дарма, що з самого рання припікало сонце, його лихоманило й трясло від холоду. Хоча б не почалася ломка. А ломка через те вона й ломка, бо тоді його ламатиме навпіл, вивертатиме нутрощі й нестерпно болітиме все тіло. І йому хотітиметься лише одного – кинутися під перший поїзд, щоб одразу припинилися ці нещадні тортури.

Отож Даринка з’явилася дуже своєчасно.

– Що, погано тобі? “Колеса”* принести?

– Бля! – схопився Наколотий. – В тебе є “колеса”?

_____________________________________________________

*Колеса, бублики, антрацит та ін. – наркотики, сленг наркоманів.

– Будуть тобі “колеса”. Але не за спасибі…

– Бля, в мене бабок ні ху…

Даринка не звернула уваги на його вишукану лексику.

– А мені й не потрібні бабки. Ти інше зробиш. Ти там вештаєшся поміж братками, то дізнайся, де вони поділи Святка.

Наколотий був лаконічним.

– Вони мені яйця відірвуть.

– Як хочеш. Дізнаєшся про Святка, принесу “колеса”.

– Де ти взяла?

– Не твоє діло, Наколотий. Так що?

– Як що? Я зараз. Я піду, потиняюся, послухаю, вони при мені белендять про що завгодно.

Але й справді, звідки в неї “колеса”? Тут така невесела історія. Минулого року в Даринки померла бабуся. Її вимучив рак і від нестерпного болю рятував лише морфій. А коли старенької не стало, в серванті залишилася скринька з її ліками. Ту скриньку ніхто не чіпав і не торкався, і вона як стояла, так стояла б і надалі, але на цей раз Даринка порилася в бабусиній скриньці і знайшла невикористані пігулки морфію.

Тепер вона мала чим розплачуватися з Наколотим. Було б за що.

Надвечір вони знову зустрілися в скверику.

– Ну як? – кинувся до неї Наколотий. – Принесла?

– Принесла. Давай, розказуй.

І Наколотий таки розізнав, що Святка замкнули в гаражі (“в отому, що біля мостопроводу, там один такий з силікатної цегли”), і що його вербують в армію, а він вперся й не хоче. І що завтра… На цьому місці Наколотий спіткнувся, стояв, м’явся, вагаючись, говорити чи ні.

– Ну кажи, кажи! – поквапила Даринка. – Що там ще?

Наколотий нарешті зважився.

– Та вони й секрету з цього не роблять. Хочуть показовий цирк влаштувати. Таке задумали… Коротше, завтра кранти твоєму хлопцеві.

– Ну це ще ми побачимо! – з викликом відповіла Даринка. Надто вона любила свого Святка, щоб отак відразу згодитися на “кранти”. А в самої серце обірвалося, впало, покотилося… в траву, в прірву…

Вона віддала “колеса” і відразу метнулася шукати той гараж.

Гараж справді стояв поблизу мосту, по якому сновигали машини, ходили люди, і тому біля нього краще було не затримуватись. Залізні ворота, пудовий навісний замок, тут і сторожа не потрібно. Даринка завважила, що на дах гаража звисали гілки якогось розлогого дерева, а між стулками воріт проглядалася вузька щілина. Вона підійшла й тихенько гукнула в ту щілинку, кудись туди, в темряву:

– Святку, ти тут?

Відповіді не було. Або й Святка не було в гаражі, або він подумав, що почулося.

І тоді вона майже закричала:

– Святко, це я! Святко!

І звідкілясь відтіля, з темряви, по той бік броньованої бляхи і по той бік світу, відізвалося, відгукнулось, і це був його, його голос!

– Даринка?! Ти? Я тут, я…

Але вона не дала йому договорити й випалила одним духом, як ще недавно в школі розказувала вірша.

– Святку, сьогодні вночі не спи, жди. Ой, хтось там ходить, я побігла…

Вдома, коли вечеряли, вона сиділа така задумана, відсторонена. А тоді до батька.

– Татку, а оцей шифер… ну яким криють будинки, гаражі всякі… він дуже міцний?

В батька від здивування й ложка випала.

– Шифер? З якого це дива ти запитуєш?

– Ну так, подумала чогось… Так він міцний?

Батько в Даринки був покрівельником, казав, що так ближче до неба, ніж там, у шахті. Але йому й справді подобалося виводити красивий і затишний дах, який притягував до себе очі і був справжнім витвором мистецтва. І про таке він міг розмовляти годинами. Тож і почав докладно розповідати про двосхилий дах, шатровий, про всякі стропила й крокви, але Даринка не дослухала й знову про те ж саме:

– А шифер, шифер, татусю, міцний? Чи можна його розбити? Молотком?

І нащо їй той шифер, коли є набагато цікавіші речі? Ну та гаразд, шифер так шифер.

– Найкраще, доню, металочерепиця. Вона міцна й красива. А шифер, та ще як плоский, то вибачай мене, це гівно. Кинеш камінь і розлетиться.

– Боже, як добре! – чогось зраділа Даринка. – А там якраз і є плоский!

Де це “там” – вона не розказувала, а татко й не запитував. Він лише стенув плечима, так і не зрозумівши, чого вона до нього пристала з тим шифером.

…Тепер ви мене запитаєте чи було їй страшно? Не те слово. Їй було дуже, дуже страшно. Та все-таки вночі, серед ночі, коли вимкнули світло і на стовпах замість ліхтарів блищали круглі совині очі (чомусь одночасно з окупантами в селище поналітали товсті настовбурчені сови), Даринка взяла приготовлену звечора вірьовку, важкий батьковий молоток і потайки вибралася з дому. Попід парканами, де стежкою, де навпростець, добралася до мостопроводу, до того зловісного гаража, і вряди-годи їй допомагав тільки місяць. Визирав на коротку мить аби вона переконалась, що не збилася з дороги і знову ховався. Та коли вже дійшла, то чогось і страх пропав, наче загубила його по дорозі. Швиденько вилізла на дерево, перебралася на дах і – ну, поможи, Господи! – щосили гатонула молотком по шиферині.

І мабуть-таки сильно стукнула, бо звук був такий, що й мертвий проснувся б. Зате шиферина й справді розкололася й посипалась. Далі Даринка вже не зважала, почує її хто чи не почує. Вдарила ще, ще, і коли виглянули крокви, прив’язала до бантини вірьовку, а другий кінець кинула вниз. І все це зробила так швидко і вправно, наче все життя тільки цим і займалася.

Святко вхопився за вірьовку, й перехоплюючи руками вузли, які зарані нав’язала Даринка, поліз угору, вище, вище, вхопився за поперечину, підтягнувся, і ось уже він перед нею живий-живісінький. Навіть пов’язав на плечах прапор, не залишати ж його в темниці.

Потім вони бігли, не знаючи стільки й не відаючи куди. Головне, що на захід, де вибухали снаряди – це звідсіля бойовики обстрілювали українські позиції. Мабуть, оберігала їх обох Божа мати. Бо швидкі й непомічені, перебігли вони нафаршировані мінами яри та вибалки, не зачепилися за розтяжки, не втрапили у вириті для людей вовчі ями, в приціли снайперських гвинтівок, і коли вже були на українській стороні, позаду наших бліндажів та окопів, то в якійсь посадці попадали на траву… і не запитуйте мене чи вони цілували один одного. І що там було далі. Не забувайте, що їм було по сімнадцять.

Після всього раптом почав накрапати дощик. Вони лежали, притиснувшись один до одного і прикрившись від краплинок широким прапором. Тим самим, їхнім прапором, синьо-жовтим.

Раптом Даринка повернулася й зашепотіла йому в саме вухо.

– Святко, так і знай, якщо в мене щось буде, то я ні до якого лікаря не піду. Нехай росте.

– А я тебе й не пущу ні до якого лікаря, – відповів Святко. – Так і знай собі.

Ну й правильно. Продовження роду – це теж перемога.

с. Синяк на Закарпатті, 2019.

 

 

Броніслав КУМАНСЬКИЙ

КАЗКА ПРО ЗОЛОТУ РИБКУ
майже за Пушкіним

Жив майор, а затим підполковник, у Дойчландії, з нашого боку. Жив не те, що на березі моря, а у Дрездені, кажуть – нівроку. Не в старій і промоклій землянці, а у досить пристойній квартирі. У погонах ходив радянських, бо служив у «конторі» закритій. Був прикріплений до «спецпостачу» – без обмежень і дефіциту.

Та набридли йому горбуша, стерлядь разом з ікрою «Шаланда». Захотілося, як у дитинстві, верховодки або чехоні. І поїхав він «Волгою» якось аж до самого синього моря. Може, сам, може, з фрау з Рінґштрасе, як то кажуть – корисне з приємним.

Раз закинув він в море невід, прийшла сітка з травою морською. Вдруге невід закинув у море, прийшла сітка з пляшками від пива. Матюкнувся – не промахнувся, прийшла сітка з рибкою одною, не простою, а Золотою. Почала його Рибка благати: «Відпусти мене, чоловіче, дорогий я за себе дам викуп». «Ты смотри, – здивувавсь підполковник. – Это ж, вроде, мне выпала шара». Але Рибці сказав лукаво: «Бог с тобою, моя золотая! От тебя ничего мне не надо. Только знаешь, сказать по правде, сколько можно ходить мне в погонах? Мне бы в Питерском службу совете. Чтобы деньги были и зарплата. Это несколько разные вещи, но одно другому не мешает. Ну, ступай себе в синее море и гуляй себе на просторе. Wiedersehen! – как прощаются немцы».

І не встиг він зморгнути оком, як побачив себе в кабінеті, у Ленраді – колишнім Смольнім, де бували і Ленін, і Троцький, і де Кірова замочили. Сам Собчак йому руку тисне, перед ним усі двері відкриті, прохачів перед ним без ліку (не з порожніми, звісно, руками).

Швидко час над Невою минає. Захотілось йому в столицю. Під’їздить він до синього моря (неспокійне синєє море). Кличе він Золотую рибку. Приплила та негайно, спитала: «Чого треба, добрий чоловіче?». Він з поклоном відповідає: «Знаешь что, государыня рыбка! Надоело мне в Питере. Скучно. Мне б в Москву, к президенту поближе, может стану премьер-министром?». І говорить рибка: «Тільки й справи? Не журися, іди собі з Богом».

Не минає й пів дня, як по-п‘яні президент свій указ оглашає, призначає його прем’єром…

Якось в Сочі, а, може, Анапі, засмагаючи на дозвіллі, він зустрівся з Рибкою знову. Там посиділи за «Капертіно», про здоров’я поговорили. І шепнула Рибка на вушко: «Певне, нині душа – в шоколаді?». Промовчав на те чин високий, загадково лишень посміхнувся.

Й на межі Новорічної ночі знов на березі моря з’явився: «Маловато мне, рыба, премьерства. Уж созрел я, чтоб быть президентом». І сказала на це йому Рибка: «Не журися, іди собі з Богом». Тільки море сильно розгулялось, що тут зробиш – нестійка погода.

А Святвечір святкує чиновник в кабінеті уже президентськім. Аплодує йому столиця, прогинаються лизоблюди, козиряють йому генерали, вихваляють його борзописці, пишуть з нього для храмів ікони – поруч з Сталіним та Ісусом. Насолоджується він всевладдям, ледь не тоне в розкошах і блуді, по палатах ходить вихилясом. За столом сидить він по-царськи, слугують йому олігархи, наливають заморськії вина. Заїдає він пряником печатним. А навкруг нього – варта сувора, вже ніхто у нього й не писне, від столиці до самого краю.

Та йому все мало і мало. Подавай йому зарубіжжя. Став він знову кликати Рибку. Приплила вона, запитала: «Ну, чого тобі ще захотілось?». «Обижаешь, рыба, обижаешь. Знать добра не помнишь, дорогая. Мало мне Великия Рассеи, не хватает мне знойного юга. Чтобы эдак – «Кавказ подо мною», как Кабаева после джакузи». Почорніло море, як на бурю. Зашарілась Рибка на брутальність. Без бажання, а таки сказала: «Не журися, іди собі з Богом». Став російським абхазький Сухумі, а за ним – осетинський Цхінвалі. «Може вистачить з нього?», – рішила.

Не на того натрапила, Рибко. Під’їздить він на бетеері: «Слышишь ты, поржавевшая шпрота, ты, видать, совсем обнаглела. Позабыла, с кем дело имеешь. Не хочу я быть лишь президентом, хочу в мире быть первой персоной, Украиной владеть и Польшей, да Прибалтикой, да Молдовой, да Финляндией, то есть Суоми. Чтобы Штаты меня боялись, без меня ни слова, ни шагу. А Европа в передней стояла и была у меня на посылках. А не то – в сортире замочим. И зажарим затем на Лубянке».

Підплила до берега Рибка, подивилась на ряху нахабну і з досадою запитала: «Не пішов би ти, дядьку, на@?». Ще й хвостом по воді плеснула, і в глибоке море пірнула. Покотилися хвилі шалені, так і ходять, і б’ються об скелі. Піднялася буря силенна, аж трясе недалекі оселі. Підхопила його, закружляла, понесла у далеку невідь. Пролетів над екс-президентом несподіваний Чорний Лебідь. Як очумавсь, аж він – в трибуналі. Не армійському, а у Гаазі. Що не гість він у цьому залі, зрозумів по загальній зневазі.

Стережуть його копи серйозні, перед ним – непідкупні судді, за трибуною прокурори, зал заповнили репортери. І сидить він на лаві підсудних, розглядаються справи злочинні. Перед ним лежить тека товстенна – кримінальна справа на нього. Суд триватиме довго і нудно, а засудять всенеприменно. Десь далеко Рассєя мила. Десь в минулому влада, мільйони. Десь народ його осиротілий, без царя – в голові і на троні. Він сидить у глибокій задумі. Щось говорять судді сердито. Біля ніг – не собака Юме, а старе дерев’яне корито.

м.Кропивницький

 

 

Микола РОМАНЮК

ЖИТТЯ, МОВ КОВЗАНКА
***
Така імла... до ранку не заснеш,
Вдивляється у вікна подорожній,
Тривожний час, як моляться безбожні
На чай привезений з цейлонських узбереж...
Гуде ліхтар, дзижчить самотня ніч,
Їй самота навіки виколола очі,
Хлюпоче небо... Де ти, сивий Отче?
Свідомо зшитий з тисячі облич...
Конає час... чекання в сорок днів,
ІМЛИ не спинить, не скінчиться струсом,
Затисло світ, мов дошку в чорнім стуслі,
Молюсь на чай...
Причмокую вві сні...
 
***
«Котилася торба з горба
А ерос з танатоса
А ти
, знаєш, дуже горда
А я трохи з пафосом…»
Іздрик
Всі ми неначе греки із піфоса з пафосом,
Гордовиті такі, наче перси  п’ятого розміру,
Там де порожньо, завжди багато галасу,
Де під зав’язок, все в поезії з прозою,
І немає рятунку від слави й гордості,
Ретушовані фото забили пабліки,
Ти і я – фантастичні, ну просто космоси,
Хоч насправді, лише два космічні кораблики…

***
 За спиною в тебе стояло, як завше, троє,
І ти була черства, неначе вчорашній хліб,
Подібна до Махи з полотнищ глухого Гойї,
Хтось грав на габої, крутились колеса диб…
І сипались дні з чорно-білих калейдоскопів,
І кожен тягнув свій хрест та ішов до Христа,
Ти та, що не звідала ще палкої любові,
Ти та, що не звідала ще палкі вуста…
 
Життя, мов ковзанка, ковзаєшся кудись,
А світ, мов лід, холодний і твердий,
І хто ти є? Навіщо народивсь?
Такий вродливий, наче древній Кий…
Метуть сніги, морози ріжуть плоть,
І вулиці – розхристані бомжі,
А ціль одна – до ранку не схолоть,
Не випустити пару із душі.
Ще ждуть сини, дерева і хати,
Котися колесо, котись, котись, котись,
Хай світ, мов лід, холодний і твердий,
Й життя мов ковзанка,
Й ковзаєшся кудись.
Котись, котись, котись…

***
Крізь мовчання схвильоване… Вдих твій і видих,
Крізь бурштинове листя й гранітну кору,
Мені вчора всміхались твої краєвиди,
Наче канівські схили Дніпру…
Наче сонце житам, наче небо людині,
Наче матір дитині, кохана йому,
Ти учора була на цім світі єдина,
Хто сьогодні мені ти? Не йму!
Зі своєю війною, як Бог, зчужиніла,
І біда за бідою, біда і біда,
Крізь мовчання схвильоване: рідна і мила,
І така мені молода…

***
Черлене слово,черево і чернь,
Чоло і черви, чорні чабани,
Чуби козацькі, чани і човни,
І час і чос… І трохи вже пече…
Очам чиїм чітка отут межа?
І чари ці – чавун розчарувань,
І я один на березі стрічань,
Та річка ця, чомусь мені чужа…
 
***
«І пустота безмірна щогодини,
Вже цілий світ береться осягти,
Як жить мені,
якщо я ще людина,
Якщо мені від себе не втекти?».

                            
Гр.Чубай

 А безодня, як безодня, люди зомбі,
Всі схололи, небо сонне, не втекти,
Бій смертельний… Бій останній… Mortal Kombat,
Сам … Один… Нема за ким іти…
Але все ж таки й один у полі воїн,
Схаменіться… Ніде дітись… Йду на ви!
Бо інакше можна знов до мезозою,
Докотитись… за дурної голови.


***
«Курва, народ наш безмежно щасливий»
                                  
І.Андрусяк
Цей народ, мов пшениця, розрісся степом,
Із голів безтурботних, червоних маків,
Під бурштиновим сонцем, смарагдовим небом,
Став народ…
Хай би хто, що про нього там не балакав,
Зріс народ на вітрах, під дощами з снігом,
Проти волі царів і супроти всього,
Мій народ – переможець, яке б там лихо,
Не приходило би до нього…
(Отже, курва, щасливий народ)
 
 
***
«Роби те, що маєш робити, роби,
Робота – лише частина нашої боротьби,
Віра – лише пісок у підмурівку років,
Дерева насправді ніколи не виростуть,
без садівників…»

                                  
С.Жадан

Ти лиш той, хто ти є… І від себе уже не втекти,
Хай зачинені двері і всюди імла… Й бла-бла-бла,
Тричі витече з тебе кров і тричі зійдуть поти,
Якщо вижити хочеш … і щоби вона жила…
А інакше ніяк, заплюють, забуцають на смітники,
Боротьба, боротьба, ти родився лиш для боротьби,
Пам’ятай, що людьми ставали тільки садівники,
Роби те, що маєш робити, тільки роби…
                                                            м.Долинська

 

 

Василь БОНДАР

МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ

(читацький щоденник 2020 року, червень)

6 червня

Продовжую читати твори, висунуті на премію Тарковського. Бібліотеки зачинені на карантин, тому мушу зчитувати з екрана ПК. Повість Ніни Бредихіної «Романія»: нелукава оповідь любовних пригод студентки, потім вчительки – аж до одруження її дочки. Невибагливий читач проковтне книгу з задоволенням, а я як член журі премії змушений був трохи себе силувати. Яке бажання з’явилось у мене по прочитанню цього твору? Побачити фотографії авторки в молодості: певно, вона справді була неймовірно вродлива й крутила голови парубкам. Як Романія. Ніна Бредихіна в літературі стартувала у віці понад шістдесят літ, але в перший же рік видала шість книг. Всього за останні двадцять років видала 36 книг, переважно по 50-60 сторінок обсягом (є більше, а є й менше).

10 червня

Давно-давно хотів подивитись художній фільм Миколи Вінграновського «Климко» за повістю Григора Тютюнника. Аж сьогодні в «YouTube» знайшов і – розчарувався. Не вистачило Миколі Степановичу драматургії повісті бодай на 65 хвилин (така тривалість стрічки), то він доточив ще й «Вогника далеко в степу»: із трьома Василями в ремісниче училище пішов не Павлентій записуватись, а – Климко. Млявий фільм без динаміки, але й без печалі, якою переповнена проза Григора. Та й в’яжеться сюжет однієї повісті з другою, м’яко кажучи, не дуже. А що вже того радянського колективізму в режисурі Вінграна – аж занадто. Особливо в фінальній сцені, де зведено в один кадр і оголених до пояса хлопців-ремісників за натхненним закладанням саду, і колгоспників на полі, розставлених строго квадратно-гніздовим способом. А вже апофеозом кіна є сцена хоч і символічна та хвилююча, але таки штучна (та ще й списана з класичного радянського фільму «Отец солдата»): на горизонті з’являється воїн, який вертається з війни, тітка Климкова його першою пізнає й біжить назустріч, а Климко теж упізнає, і з грудей його виривається болісний крик «Тато!» – це єдине слово українською мовою в цьому фільмі. На жаль, і вірш режисера-поета «День перемоги», що звучить пафосно по-московськи, сьогодні, як мені здається, не рятує стрічки. Рік створення фільму 1983-ий і цим сказано все. Уява читачів прози Григора Тютюнника уже понад пів століття творить кращі картини.

14 червня

Раптом захотілось мені прочитати сатиричний роман. Хто в нас пише сатиричні романи? Один Чорногуз. Як його атестує заголовком статті про творчість (успіхи й неувага) «Літературна Україна» за 1 лютого: «Король сатиричного роману». Таки король. Правда, майже без королівства; може, щось з’явилось у молодій літературі останнім часом, про що я не знаю, але такого резонансного, як «Аристократ з Вапнярки», і заводу… На початку нинішнього століття я запросив Олега Федоровича відповісти на питання анкети журналу «Вежа» й він проворно відгукнувся серйозними й цікавими відповідями (одна із них мені назавше врізалась у пам'ять: в періоди творчого піднесення продуктивність його праці складає під 30 сторінок у день – ану пошукайте іще де такий двигунчик!); разом з відповідями письменник прислав свій новий на той час роман-версію «Дари пігмеїв». Як і в першому своєму друкованому романі, це історія сходження сільського хлопця, який приїхав завойовувати столицю і всілякими шахрайськими методами видряпався аж на верхівку правлячої політичної піраміди в країні. Він не гребує найбруднішими й найаморальнішими засобами та вчинками (погодився розписатись зі старою дівою заради прописки в столиці; вінчається у церкві, проплативши московським попам значну суму, у третьому шлюбі; з метою усунення з президентських виборчих перегонів отруює найрейтинговішого народного кандидата…). Події в творі розгортаються далеко за межами державної адміністрації й столичних особняків держсекретаря: Париж, село на Поліссі, Конго, Форос у Криму, Середземне море… Небагато знайдеться творів нашої художньої літератури з такою географією та ще й зображенням колізій у найвищих ешелонах суспільного устрою. Дійові особи твору чітко вгадуються: Медведчук, Кучма, Суркіс, брати Клюєви, Азаров, Пустовойтенко, Бакай (письменник у їхніх прізвищах поміняв де лиш одну літеру, а де й більше)… Найрельєфніше виписані перші два, Миронович і Папа, та менш відомі з оточення держсекретаря – секретарка Міла, бізнесовий компаньйон єврей Шор, друга дружина Альбіна. І вже зовсім випукло третя дружина, Роксолана, тележурналістка й повія. Власне без неї, без її еротично-солдафонського сленгу чи й можна було б зарахувати твір до сміхотворного жанру (одна тільки пам’ятка її авторства «Чого не люблять чоловіки в ліжку?» чого варта!).

Окрім гумору й сатири (роман-памфлет – пише «ЛУ») у творі наявні й трагічні сторінки, зокрема дуже переконливо подається спогад Мироновича про матір, сільську вчительку, яка відмовляла його від шлюбу з єврейкою Адою: «У тридцять третьому році всіх моїх сестер і братів, а твоїх тіток і дядьків – виморили голодом кагановичі. – Система сталінська виморила. – А хто цю систему на землю нашу приніс? Євреї: леніни, крупські, свердлови, троцькі, каменєви, зінов’єви, тухачевські, кагановичі… – Але, мамо… – Дослухай, синку…» Син дослухав, та чи почув рідний голос? Тепер він і сам, не гірше кагановичів, труїть цей народ.

Публікація в «ЛУ», яка підштовхнула мене прочитати книгу з автографом («…колезі по перу… 15.06.2006») неприємно вразила довгою низкою пораженчеських, а отже й благальних зойків у зверненні до Шевченківського комітету. Сьогодні ми вже знаємо, як повівся Шевком цього року, але на щось таки сподівались автори статті «Король сатиричного роману» серед зими? Знову не вийшло. Як не вийшло в 70-их надрукувати роман про арешти дисидентів «Я хочу до моря»; як не вийшло Богданові Ступці зіграти роль графа Сідалковського на кону головного театру країни; як не вийшло зупинити ніж над 65-тисячним накладом роману «Вавилон на Гудзоні»; як не вийшло в Петра Ющенка зняти замовлений за «Дарами пігмеїв» фільм… Багато не вийшло? Але ж куди більше таки вийшло; усі твори надруковані і то чималими тиражами, перекладені кількома мовами, читаються й обговорюються. Колись у письменницьких колах я чув, що члени Шевкому сахаються при появі сатирика чи втягують голови в плечі при згадці його імені – він, мовляв, побив усі рекорди по кількості висувань. Гірко таке чути. Я не є апологетом Чорногузової стилістики (письмо ясне, проте лексично збіднене), хоча рука мимоволі тягнеться підкреслити блискучі речення в його творах на кшталт «Роксана вийшла з душової, наче зі сторінок “Плейбоя”». Хіба ця радість творення неповторних фраз, усвідомлення зупиненого часу для осмислення його майбутніми покоління не вище всіляких нагород і звань?

21 червня

Перед сном учора дочитав художню прозу Ігоря Качуровського з виданої в Україні в рік присвоєння йому Шевченківського лауреатства книги за назвою головного прозового твору «Шлях невідомого» (Київ, «Видавничий дім КМА», 2006, 444 с.). Мала проза (ґотична новеля, з родинної хроніки, оповідання та етюд) враження особливого не справила, хоча й жахіттями видуманими та справдешніми (голодомор) інкрустована. Зате «Дім над кручею» і «Залізний куркуль» – це найкращі твори в українській літературі про Другу світову війну. Усі півсотні років після війни українцям не все дозволялось писати про неї. А згодом письменники вже самі себе не силували, бо – або не жили в той час, або по інерції цензурували самі себе, або вважали, що про війну усе написано. Гори книг: переважно про регулярну Червону армію з її перемогами під Сталінградом, на Курській дузі, у так званому визвольному поході Європою; та про партизан – як тільки той папір витримував несосвітенні вигадки і реляції народних месників!.. З завершенням нашого тоталітарного життя стали зрідка з’являтися твори правдиві – без грому й пафосу, а з усвідомленням становища української людини в тому жахливому зударі гітлерівського фашизму зі сталінським большевизмом. Однак найяскравіше про це повідав по свіжій пам’яті вільний митець Ігор Качуровський. Треба однак зазначити, що рівень об’єктивності суспільного бачення й усвідомлення подій в окупованій німцями Україні був не настільки високий, як би хотілось, бо на той час радянська влада вже добряче таки попрацювала, аби виховати-відібрати не знаний досі минулими епохами тип людини – гомосовєтікуса: вільнолюбивих, справедливих, працьовитих, мислячих винищили, лишивши покірних, байдужих, ледачих, морально скалічених. Цей момент дуже яскраво відображений у творі, коли «невідомий» (син репресованих батьків, який через дизертирування й поневіряння повертається в рідне село) береться організовувати в довкіллі самооборону як від партизан червоних, так і від гештапо, але натикається на боязливі відмови й елементарне нерозуміння: «ми – люди обиджені». У підтвердження цієї тези є факт вкидання дохлого поросяти в криницю при домі над кручею. А скільки морально ущербних людей оточують поверненця у селі й у місті, починаючи від завідувача охорони здоров’я в районній управі й аж до тих простих сільських хлопців, які пішли в поліцію, а при появі червоних партизан перебігли на їхній бік, аби спокутувати гріхи, а потім знову готові одягнути білі пов’язки на руку, коли в бою червоні зазнають розгрому. Ось це, певно, стрижнева позиція в творі: зацькований малорос у вогневому кільці.

Ігор Качуровський показав нам війну у найнепривабливіших її візіях: гонитва дезертира, якому чужі військові формування, до яких силували пристати, а своїх нема; жорстокість «людей з чистою совістю», так званих народних месників – розп’яття священика на хресті, відрубана голова старости на кілку; робота атестаційної комісії по відбору дівчат і хлопців для праці в Німеччині… Про це ж ніхто ніколи так зримо не писав. Правда війни за Качуровським і в тому, що в ній діють не тільки «наші і німці», а й «банди мадярів» та голодні і співочі італійці; що німці й українські поліцаї лояльніші до населення, ніж червона окупація; що міські дівчата на відміну від сільських по-справжньому закохувались в інтелігентних німецьких вояків (лікарка-аспірантка добровільно їде в Баварію до коханого лікаря Вальтера і втрапляє на очі його матері-юберменшки); що в травні 1942 року селяни закололи вилами червоних парашутистів і сподівались від вермахту по два десятки гектарів землі в приватне користування – за кожного (так обіцяли німецькі плакати)… А чого вартий обряд умирання, описаний в деталях: «…вони передавали через умираючу привіт своїм чоловікам на той світ». Чи полювання на дітей у виселеному селі на Чернігівщині, в яке мали завезти родини загиблих есесівців: Адольф-Гітлердорф. Нечувані факти й події. Про одного селянина, який був у повстанцях «за часу воєнного комунізму», вів підпільну боротьбу в 30-ому, його арештовували чотири рази, засуджуючи методично до десяти років, автор пише: «Його життя вистачило б на кілька романів і пригодницьких фільмів». Так можна сказати й про роман із двох частин. Це стосується й повісті «Залізний куркуль» (яка назва тільки!).

Прозу Качуровського я читав із двох книг: мюнхенської 1956 року й київської 2006-го – і зрозумів, що правопис та верстки (бож, поперше, жінотности, дижурний, тількищо…; монолог розділяється на 5-10 абзаців – то з тире прямої мови, то без нього, нелогічні пробіли між абзацами, цитовані пісні чи вірші як складові речення…) перебрано з діаспорних видань. Лексика – хай, але пунктуація, правопис. А ці ж помилки навіть у сучасну передмову Олени Бросаліної перекочували, яка, мов на сміх, має назву «Передмова редактора», бо ж до заголовка хочеться доставити знак питання.

І насамкінець. Зізнаючись у любові до прози Ігоря Качуровського, я хотів би засвідчити і кілька співпадінь із прозою своєю: одна й та ж тема його «Залізного куркуля» й моєї «Красної сволочі»; споріднені етюди про талант митця «Вікно» І.К. і мій «Ручка»; а ще двоє речень: «Женили німецький шнапс з українською самогонкою» (І.К. «Дім над кручею») – «Сватали борщ із кашею» (В.Б. «Волинка»); «Ніколи в житті… не користався я такою повагою, як навесні і влітку 1942 року» (І.К. «Дім над кручею») – «Ніколи в житті я не мав вищих почестей, ніж того дня випроваджання на службу до армії» (В.Б. «Візит ввічливості»). Отакі співпадіння: Качуровський писав посеред ХХ століття, а я на початку ХХІ. Уздрів я ці суголосся тільки нинішнього року, прочитавши том прози свого уже назавше улюбленого письменника.

Де знайти його «Променисті сильвети»?

23 червня

Не знаю, з якого приводу в моїх записниках-папірцях з’явився рядок: подивитись «Огни» за оповіданнями Чехова. Зараз це просто: зазирнув у світовий відеоархів YouTube… Мене фільм (1984, «Ленфільм») зачарував: і ліричним настроєм ночі з палаючими багаттями, і вродою молодої Тетяни Догілєвої (Кісоньки), і еротичними натяками (1984 рік!), а ще в цій картині Георгій Бурков і Владислав Стржельчик грають русских прохиндеев ХІХ століття… Фільм з ряду таких романтичних, як «Цветы запоздалые», «Гранатовый браслет», «Раба любви» та інших ліричних творів Нікіти Міхалкова (нині московський шовініст). Зовсім проста історія, але зворушлива до сліз. Десь трошки філософія песимізму в фільмі звучить, кінець придуманий, чи з якогось іншого оповідання притягнутий – він трохи гасить і пристрасть героїні, і жаль її за втраченим нещасним життям у провінції і ніби нівелює грубий, тваринний обман столичного інженера…

Я прочитав невеличку, на пів сотні сторінок, повість Антона Чехова за такою ж, як і фільм, назвою (том 7, ПССиП, Москва, 1977) і зрозумів, чому письменник не включав її до жодних прижиттєвих видань: примат філософії над психологією та ще й зайві персонажі поза розповіддю інженера Ананьєва дуже понижують тонус художності. От викинь оте все лушпиння, залиш пристрасть-обман-каяття і вийде класна штука. Власне так зробив режисер фільму Соломон Шустер і тому на екрані одноденна (точніше – однонічна) історія така хвилююча, щемлива.

29 червня

Чверть століття живе й активно трудиться ця нарочито бездарно, в поліграфічному розумінні, видана книжечка – 126 сторінок жовтого газетного паперу, синя обкладинка з найтоншого, пакувального картону, де-не-де ілюстрації зачорнені й розплилі так, що важко вирізнити, майже неможливо, людину на гуртовому знімку. Я забирав тираж (на сьогодні він фантастичний – п’ять тисяч примірників) із друкарні обласної, яка досі ніколи книг не видавала, хіба телефонні довідники для службового користування, лиш почала пробувати. «Літературний словник Кіровоградщини» – автор-упорядник Леонід Куценко. Готував до друку довідник Володимир Кобзар, редагував. Якраз тоді він зазбирався до Києва й організація обласної спілки перейшла (звіти-вибори) у мої руки. «Нащо стільки видано?» – жахався я, коли довелося вручну переносити запаковане видання на третій поверх, де тоді знаходилась обласна СПУ. Виявляється, у друкарні знаходився рулон газетного паперу, що належав письменникам, от його й пустили весь на довідник. І не прогадали: сьогодні з певністю можу сказати, що довідник «ЛСК» як ніяке інше видання послужило розвитку літературного краєзнавства. Через обласний бібколектор та управління освіти той тираж дійшов до найдальших в області книгозбірень і шкіл, на кожну зустріч із читачами разом з іншими книгами спілчан ми везли і цей словник… Ніхто й ніколи так потужно не займався в нас літературним краєзнавством, як Леонід Васильович – він мав достойних учителів: Микола Смоленчук, Віктор Ярош, Леонід Стеценко та інші, які також у різні часи залишали для нащадків дані про літераторів краю. Знаю, що не кожна область має такий довідник, як ми. Попри те, що він рясніє помилками й неточностями. Ось, наприклад, до біографічної довідки про життя і творчість Марка Кропивницького подано портрет Івана Карпенка-Карого; під фото з учасниками конференції до 150-річчя Кропивницького стоїть дата 1985 року; в довідці про Шевченкового небожа Йосипа Варфоломійовича фігурують дати ХХ століття; Миколі Федоровському приписується видання поетичної книги у дворічному віці; Василя Марка омолоджено на сім років; Олександрові Жовні (Юхимовичу?) додано неіснуючий фільм «Спокуси від Марка Аврелія»; біля окремих імен відсутні дати й місця народження… Однак, повторюю, попри все…

Пора видавати новий довідник: за проминулі 25 років наросло стільки літераторів та познаходилось досі незнаних, що список подвоївся (в Куценка було три сотні) – уже є рукопис, підготовлений міським літературним музеєм, хоча його треба ще і відредагувати, і достатньою мірою уніфікувати, бо приміром довідка про Тараса Шевченка має десять рядків, а про його однофамільця краєзнавця – у п’ять раз більше; про Миколу Смоленчука розповідається у 18 рядках тексту, а про його учня, О.Б., – у 84-ох… Та додати фотопортрети, бібліографію – це ще на рік прискіпливого вглядання в життєписи небожителів. На таке не треба жаліти часу.

Надрукувати