Середмістя №9

Перегляди: 1104

Анатолій ЗАГРАВЕНКО (1938-2018)

ВІДБИТОК СОНЦЯ
(роман в рубаях, початок)

1.
Хоча б єдину мить відчутися в добі,
де гідності в душі у кожного по вінця
й між тих, що дух чужинства в них засів,
вже жодного немає українця.

2.
Минулось царському орлу
і зірці п’ятикутній.
Вже їх відкинуло в імлу
тризубове майбутнє.

3.
Не принижуйте мову,
що разом із народом жива.
Та мова – як повінь
чи як з-під асфальту трава.

4.
Комусь війне чимсь отчим баобаб,
як іншому – берізка та ялина.
Зітхне, чинару вгледівши, араб,
як я – вербу, тополю та калину.

5.
Допоки й людства, точиться війна,
що в ній не кулі смерть несуть, не леза.
Мільйони, зневажаючи тверезість,
пропали від горілки та вина.

6.
Господній Всесвіт і дрібний комар.
І я кільцем у ланцюгу між ними.
Південний личить сивині загар,
як морю хвиль гірко-солоні рими.

7.
«Хайма»* і знаменитий Хоросан **–
поняття, що освячені віками.
Я, хто вкраїнський вистояв Майдан,
скажу не менш значиме від Хаяма.

* Хайма – (персидське) намет. Від цього слова
пішло прізвисько знаменитого Омара Хаяма,
сина майстра, що виготовляв намети.
**Хоросан – провінція на сході Ірану.

8.
Світ українства – струмінь золотий,
хоч і стражденний, як і син Господній.
Сьогодні теж новітній хан Батий
нас радо зіштовхнув би у безодню.

9.
Був чистим аркуш, тільки хтось його
знічев’я дилетантськи весь покреслив.
А мала з нього викресать вогонь
художниці рука чи поетеси!

10.
Хоч поки життя ще такого, як треба, нема,
й до нього ще надто важка і далека дорога,
покращення в тому відчутне, мені зокрема,
що мовою рідною я вже спілкуюся з Богом.

11.
Що з Україною було?
Що завтра з нею буде?
Рука уперлася в чоло.
І камінь тисне груди.

12.
Агов, мій предку і нащадку!
Ми – з Божих іскор почуття.
Любов – ніяка не загадка,
а першоджерело життя.

13.
Є Земля і всілякі держави на ній,
важкість зерен і легкість полови.
За Вітчизну ніколи не програний бій.
А народу немає без мови.

14.
Ти глибше історію, брате-вкраїнцю, вивчай,
хоч, на жаль превеликий, для нас в ній веселого мало.
То не те, що жувати в дитинстві качай-молочай,
а дорослим глушити первак, заїдаючи салом.

15.
Люди жили до нас й після нас будуть жити вони.
Кожна з доль чи епох стрімко вгору летить по спіралі.
Не батьки вже лягають у землю, а діти війни.
По торжках на руках – бойові ордени і медалі.

16.
Вітчизні все віддай, бо навіть, як умремо,
у вічності німій вона потрібна нам.
Корінням кості обів’ють дерева,
що тінь дадуть не лютим ворогам.

17.
І сумніви в душі моїй, і віра
у те, що найдорожче у житті.
Не хочу знати й чути бузувіра,
що знову нас тримав би взаперті.

18.
Тобі й мені занадто до вподоби
цей краєвид, нам знаний з юних літ.
Над місцем ще прабатьківської проби
поважний птах вивершує політ.

19.
Якби не цвіт калини в ближнім лузі,
то що б я про палке кохання знав?
Якби не Божий храм на виднокрузі,
державну Україну чи надбав?

20.
Ніколи я в житті не нудьгував.
Навчання, праця, ще горіння творче,
і дівчина, що так її кохав, –
тим дні були заповнені і ночі.

21.
Життя – роман із чотирьох частин.
Усім його дай дочитати, Боже,
глибин пізнати і стрімких вершин
перш, ніж лягти за вічну огорожу.

                                        м. Знам’янка, 2014-2017

Олександр КЕРДІВАРЕНКО

РЕАБІЛІТАЦІЯ
образок

У кінці робочого дня Андрій Карасик, молодий нахабноокий чоловік, з тих, кого люблять чужі жінки і дівчата, збираючись іти додому, заглянув у кабінет свого вірного друга Жені Щиренка.

– Ти ще тут? От добре. У мене до тебе є прохання.

– Позичити гроші? – весело поглянув на друга Щиренко.

– Коли я в тебе позичав? – обурився Андрій.

– Але ж нічого й іншого не просив.

– А тепер прошу. Можу я таке собі дозволити?

– Можеш. Будь ласка, проси.

– Слухай уважно. Завтра о дев`ятій ранку зателефонуй до мене додому і скажи моїй Варварі, що ти щойно бачив, як я сідав у машину разом з Іркою Гірчачкою і поїхав у напрямку до Тернавського лісу.

– Навіщо? – щиро здивувався Женя..

– Треба! Дружина буде дома – скажи їй це.

– Ти мене у щось вплутуєш? – хлюпнув підозрою в голосі і погляді Щиренко.

– Не бійся. Тільки ти зміни голос, щоб тебе моя Варя не впізнала. Ти ж передражнювати голоси майстер. Не називай себе, ні-ні!

– А ти скажи, що за цим стоїть.

– Нащо воно тобі?

– Брехатиму, то хоч знатиму заради чого. Чи, може, ти справді поїдеш з Іркою?

– Потім розповім, Зараз ніколи – Варя жде. Дзвонила, питала, коли виходжу, вона така нетерпляча. – Подав руку: – Бувай! І не забудь!

– Не переживай!

Наступного дня вранці Андрій Карасик, як звичайно, поголився, умився, поснідав, та замість того, щоб іти на роботу, ліг на диван і взявся переглядати якийсь барвистий журнал, перенаселений оголеними тілами.

– А це що таке? – здивувалася і злякалася Варвара. Це її тим більше вразило, що вона сама збиралася лягти на цей диван, з якого дуже зручно дивитися в телевізор. – Ти що, взяв відпустку за свій рахунок чи, може, тебе вигнали з роботи?

Андрій сховав під себе журнал і сказав сумним голосом:

– Я, моя люба, захворів. Занедужав. Не казав, бо, гадав, мине, а воно не попускає…– на підтвердження своїх слів Карасик двічі кашлянув, важко зітхнув і попросив: – Ти, люба, як дзвонитимуть з роботи, скажеш, що я захворів.

– Дивно. Яка це на тебе болячка напала? Лінь? Чи, може, Ірка тобі одкоша дала, і ти так глибоко переживаєш?

– Перестань! Далася тобі та Ірка. Не набридло тобі повторювати чужі плітки?

– Ага, плітки! А з ким ти ховаєшся в Тарнавському лісі? Тебе з нею там усі грибники бачили.

– Брехня то!

Тут задзвонив телефон, і Варвара побігла до апарату в передпокої.. Телефонувала секретарка з чоловікової роботи. Дівчина спитала, де Андрій, чому його немає на роботі.

– Хворий він, – відповіла Варя, – ангіна чи що. Температура піднялася…

Поклавши трубку, жінка повернулась до болящого, скривилася бридливо, наче перед нею якесь стерво лежало:

– Брехня породжує брехню, твоя брехня – мою. Гріх тобі за це подвійний.

На повішаний на нього подвійний гріх Андрій не зреагував. Він поглянув на годинник – уже йшла десята година. Невже Щиренко забув про його прохання? Доведеться йому телефонувати, нагадати.

– Варюсю, – попросив геть кволим голосом, – подай мені сюди апарат. Мені треба зробити один дзвіночок.

Варвара принесла телефон і тільки-но примостила його на дивані біля хворого, як він задзеленчав. Андрій аж зметнувся на дивані, благально замахав руками, показуючи, щоб жінка зняла трубку, і просив, щоб сказала, що його немає дома.

Жінка приклала трубку до вуха, обізвалась:

– Алло! Ну, здрастуйте, – відповіла на привітання.

Телефонував Женя Щиренко. Не назвавшись, говорив зміненим голосом. Карасик напружив слух.

– А Андрія Гуровича можна до телефону?

– Не можна. Його немає дома.

– Правильно, Його й не може бути дома.

– А то чому? – здивувалася Варвара.

– Бо він десять хвилин тому сів у машину з Іркою Гірчачкою і поїхав у напрямку Тарнавського лісу.

– Пішов би й ти за ним, козел! – жбурнула трубку на апарат.

– Хто то був? – спитав Карасик, хоч знав хто і все чув, сповнений радості і вдячності до друга.

– А дідько його знає.

– Що він казав?

– Що ти поїхав з Іркою у ліс.

– І ти повірила?

– Майже.

– Бачиш, ти віриш усім брехням про мене.

– А ти святий?

– Не святий, звісно, але й не такий грішний. Ти ж бачиш, які люди. Це ж наклепники, негідники. Провокатори, нишпорки. Скільки ти через них мені крові попсувала, поїдом їла, все Ірку мені в очі тикала. А правда – вона он яка! Я хворий лежу, а мене у ліс заганяють. Я не гніваюсь на тебе, люба. Правда – вона спливе, як би її не топили. Я вдячний цьому анонімнику: він хотів мене втопити, а брехнею своєю врятував, очистив мене перед тобою. Тепер ти бачиш – я невинний.

– Побачимо, – невиразно відреагувала Варя на його монолог і понесла телефон на місце – в передпокій.

– Ти що, не віриш? – кричав їй услід Андрій. – Ти вважаєш, що я поїхав у ліс з Іркою, а не лежу ось на дивані хворий? Які тобі ще докази треба?

Варвара не донесла телефон, обернулась до нього.

– Та годі. Я так… Я вірю, – здалася Варя, бо й справді дзвінок той – явний наклеп.Карасик ще трохи полежав, а потім рвучко, мов підкинутий пружиною, зірвався з дивану:

– Ти знаєш, люба, мені вже полегшало. Піду я, мабуть, на роботу.

м. Кропивницький

Гість «Середмістя»

Ірина ФЕДОРЧУК

ОСІННЄ ЗВИЧНЕ СЕРЕДМІСТЯ

***
Мелодією строкатою
Осінній звучить мотив,
І яблука долу падають,
Де серпень сади золотив.
Спалахують ватрами айстри,
Квітують гіркі димú,
Невидимий ходить майстер,
Черленим гаптує мить.
Ледь чути неквапні кроки.
Пташиний затих оркестр.
І спокій дзвенить високий
У далеч стрімких небес.
Малесенький сонячний ґнотик
Схолонути ще не встиг.
З тепла проростають ноти –
До щему знайомий мотив:
Цвіркун, відігрівши вусики,
Прибув на вечірній бал,
І знову полинула музика,
Заграв на струні скрипаль.

***
Завважите: такого не буває,
Мовляв, і не спектакль, і не кіно,
Та Бог сьогодні їхав у трамваї,
Дивився в ледь прочинене вікно.
За склом шуміла тепла літня злива,
Великі краплі вигравали блюз,
А дідо гладив бороду красиву,
Всміхався мовчки у розкішний вус,
Радів дощу. Такий старий, аж древній,
Від часу й сонця майже побілів.
Спочити сів. Утомлений, напевно:
Уже ж давно прошкує по землі.
Поглянув пильно дівчинці у вічі –
Сусідчин милий погляд прочитав.
На те він Бог – той самий, добрий, вічний,
І мудрість його щира і свята.
Простяг малій міцну шорстку долоню:
– Ну, що, – спитався, – може, з дідусем?
З пакета вийняв яблуко червоне:
– Бери, бери. Врожай плекав Едем.
І вже тоді, коли ішов на вихід
І парасолю-палицю дістав,
Додав: – Бувай! Рости мені велика
І проживи, як мінімум, до ста.
Трамвай відчалив. Дідо на зупинці
Покинуте погладив цуценя.
Він мешкає літ зо п’ять наодинці,
Годує пса-безхатченка щодня.
...Хтось був при тім, та не збагнув нічого,
Допоки містом рухався вагон, –
Не всім вдається упізнати Бога,
Наснажитись присутністю Його.
А може, хоч дівча запам’ятає? –
У світі ще ж трапляються дива.
...Сьогодні у звичайному трамваї
Бог яблуком дитину частував.

***
Долям людським призначається звище співпасти,
В якомусь із днів випадково у часі зійтися
І раптом відчути: ця зустріч – маленьке щастя,
Одне із мільйонів, мільярдів, із тисяч і тисяч...
Спіралі намотують дні по земній орбіті.
Вперед і вперед! Вертикалі... Горизонталі...
Співпасти. Знайтись. Опинитися поруч. Зустрітись.
Уголос сказати усе, про що досі мовчали..

***
Усе мине... Усе колись мине,
Адже й дощі проходять, і цунамі.
Залишиться лиш диво неземне,
Що узялось нізвідки поміж нами.
З малесенької іскри узялось...
Та ні, не з іскри. Спалах... Світло... Атом...
Спиналося, міцнішало, росло,
Тепер магнітом має нас тримати.
Перечити? Ні сил, ані бажань.
І ти йому противитись не хочеш.
Тріпоче, мов пелюсточка, душа,
Бо очі задивляються ув очі.
Із нами ніжність і старенький Бог.
Дороги. Дні. Прозріння. Справи. Люди.
Минає все, та тільки не любов:
Любов приходить, щоб довіку бути.

***
Осіннє звичне середмістя,
Іще година – й зовсім темно...
І раптом, ніби спалах літа,
Рожеві ніжні хризантеми.
І ми... смішні, неначе діти,
Й розмови... в тему і без теми...
Лилóся вулиць тихе світло
Поміж духмяні хризантеми.
Співав пісні крилатий вітер,
Усюдисуший і недремний.
Мене ж могли ще довго гріти
Зірки – рожеві хризантеми.
На завтра знов кудись летіти,
Все спішимо, кудись ідемо...
Та буде спогад... світлий-світлий
Про те звичайне середмістя,
Про тихі вулиці привітні,
Які минав осінній вітер,
Коли розквітли хризантеми.

ХАТІ
Немає слів. Навіщо й що казати?
Таке життя: хоч смійся, хоч кричи.
Хіба тобі писав хтось вірші, хато?
Була на те найменша із причин?
А нині, бач, знайшлась одна-єдина,
Тепер усе інакше, ніж колись:
Покинули тебе, стара хатино,
Господарі у місто подались.
Хіба хотіли? Теж старі, аж древні,
Смішні й наївні – щира простота.
Боліло в грудях і здавали нерви.
Та що поробиш? Їдь, не обертайсь!
Лишилась пустка. Дах і стіни тільки,
І день новий, що більше не почавсь.
Гуде у комин вітрова сопілка
І тужить, тужить, тужить увесь час.
Здригнеться зрідка гілка яблунева,
Постукає в зачинене вікно.
І дощ... І дощ... Пускає сльози небо.
За тим, що проминуло вже давно.

НА КАТЕРИНИ
Зозулько, пташко, бабо Катерино,
Немає вас, голубонько, гай– гай..
Ридає сивий дощ і капле в ринви –
Така йому досада і нудьга!
А нині день ваш. Пригадайте, бабо,
Як дівували, квіткою цвіли…
Минулося… Куди й поділась зваба,
Ви за межу, у вічність відійшли.
Краса звітріла, юність не вертала,
Лиш коси, як смола, аж до зими...
Чомусь назавше в пам’яті зосталось,
Як ми до вас приходили дітьми.
Літá у літній кухні злітували:
Невістці не до шмиги щось було.
Ви кошенятам ласку віддавали,
Яких тоді в обійсті розвелось.
В оселі пахло сирістю і гаром –
Чадів частенько в лампі керосин.
А ви варили запашні узвари
Й чекали, щоб навідав матір син.
Та, замість нього, ми, малі, у гості.
До баби Катрі сунув весь куток.
Ви на чарі пекли коржі нам прóсті,
І кожен з нас наїдок смачно товк.
Гадати на гіллячці вишні вчили,
Що до Різдва ще мала зацвісти…
Запала в землю бабина могила,
У небеса зриваються хрести:
Із журавлями їм би полетіти,
Та сил нема і крила теж не ті.
Стоять хрести, тримають плинність світу,
Бо ж і йому непросто у житті.
Згадалась нині баба Катерина…
Чого? Нема ж старенької давно…
Пускає сльози дощ в іржаві ринви,
Й комусь із ним сплакнулось заодно.

ЄВА
Уже в садках антонівка доспіла...
Ти чуєш, Єво, жінко із жінок?
Одного дня прийшла у світ цей білий,
Якби не ти, він зник би вже давно.
Ослухалась, відважилась на злочин...
Була в раю – ні горя, ні тривог...
А на землі ридатимеш щоночі,
Втирати жінці сльози буде Бог.
Бо ж яблуко те – притча во язицех,
Така собі бувальщина стара.
Тобі так часто сад едемський сниться,
Де був початок твій, але не крах.
Живеш і маєш: дім, робота, діти,
Аби пишався любий чоловік.
За всім ти, жінко, мусиш додивитись,
Усе носити мусиш в голові.
Але ж хіба воно тобі уперше?
Упораєшся, зможеш, дочовпéш...
У послужному списку купа звершень.
А скільки ще очікує тебе!
Ти надто мужня і така чуттєва,
За сотні літ нестриму жар не зник...
Сядь, відпочинь, спинися, мила Єво,
І пахощі антонівки вдихни.

***
Колись у дужім вирі між людьми
Пройти повз мене не зумієш мимо
Й таки удвох зустрінемося ми
Очима.
Серед сум’ять, у цій гонитві днів
Життя дарує збіги випадкові,
І ти захочеш мовити мені
Дві слові.
З них кожне аж у серце проросло
Й не втомиться відлуннями звучати,
Що хай би все між нами відбулось
Спочатку.
Злякатися і бігти у світи,
Де й так багато чвар, пліток і воєн,
Чи, може, рай і спокій віднайти
З тобою?

                                            м.Вінниця 

Василь БОНДАР

МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ

(читацький щоденник 2020 року, серпень)

12 серпня, Кропивницький

(Електронний лист Віктору Терену) "Рівняння Бога і тріснуті окуляри" ("Дніпро", 2020) Друже Вікторе, добрий день! Вибачай, що мовчав більше тижня, після того, як отримав «Новою поштою» твою книгу. Вітаю і читаю. Яка це, справді, радість тримати в руках нове видання: ні з якими преміями та презентаціями не порівняти. У цьому смисл життя і праці творців. Творців справжніх, обраних Богом, яким вважав і вважаю Тебе здавна. Кожною своєю наступною книгою ти це підтверджуєш. Хоча мене трохи й здивував тим, що виданій цьогорік книзі дав назву не кращого свого оповідання, на якому я зашпортнувся, читаючи видання «Ярославового Валу». Тому знову прочитав – і диво дивне: та класне ж оповідання про декомунізацію і метикуватих наших індиго вкупі з головатими професорами-самоучками, яких у нашого народу – гать гати (я ось недавно з таким у Теліжинцях зустрічався: години три його слухав, аж зморився – але ж цікаво!). А ще прочитав «Найда» й подумав: куди тому розпіареному Біму до нього! Уже з перших сторінок став натрапляти на рядки, від яких аж заходилась моя душа: «…сонце злизало з них (очей народженого песика) останні пасемця сизого туманцю», «…одного дня матуся Маленького Пса й побігла за ним (кавказьким вівчарем), як за димом», щире зізнання Води: «…Я можу ставати, ким захочу. Пташкою, вербою, чаплею. Тобою. Поглянь на мене ближче!»… Ну це ж треба вміти так перевтілюватись у цуцика, у сучку, у воду! Твоя, Вікторе, грайлива іронія вишукана, безмежна і бездонна. Тому, почавши читати після «Найда» сказ про хлопчика Потворка, я розгубився: іронія здалась мені гиготнею, особливо в розділі про спробу Вчительки прилучити хлопчака до навчання… Тут така тонка межа між одним і другим. Ні-ні, все гаразд. А фінальні розділи про кручу, Коперника і телепортацію просто вражаючі. Як і зображення клінічної смерті дитини… Твоя дитинна безпосередність, яка проступає чи не в кожному творі, – неповторна. Вітаю, друже! В.Б.

16 серпня

У п’ятницю і суботу на телеканалі «Інтер» дивився кілька передач до 30-их роковин з дня смерті радянського композитора-поета-співака в одній особі Віктора Цоя. Він загинув у автокатастрофі у Латвії на піку своєї слави, було йому всього 28 років. Народившись у Ленінграді й здобувши професію майстра різьби по дереву в профтехучилищі, на хліб насущний заробляв опалювачем у кочегарні чи брандспойним прибиральником міської лазні; захоплювався малюванням, різьбою, східними єдиноборствами, грою на гітарі, написанні пісень і їх виконанням – він досяг особливо в останньому захопленні неймовірних результатів, ставши кумиром сотень тисяч і мільйонів прихильників року в СРСР та за кордоном, написавши понад три сотні пісень, створивши групу «Кіно». Встиг двічі одружитися (в обох випадках жінки були набагато старші від нього), народити сина в першому шлюбі, переїхав на проживання у Москву, знявся в кількох фільмах (… «Игла»). Кореєць з баритонним, утробним голосом. Через тридцять років по смерті він ще популярніший, ніж за життя – по багатьох містах колишньої імперії йому стоять офіційні й неофіційні пам’ятники, названі його іменем вулиці, вийшло чимало книг спогадів про нього; сьогодні на вулицях міст Білорусії, де народ скидає диктатора Лукашенка, найпопулярнішою піснею є пісня Віктора Цоя «Перемен! – требуют наши сердца. Перемен! – требуют наши глаза»… Я ніколи ним не захоплювався і взагалі дуже мало про нього знав, ото тільки бачив часом на парканах написи «Віктор Цой» (часто навіть без імені) та й годі, оскільки рок ніколи не був у моєму полі слуху, а – хорова народна музика, духові оркестри, милозвучні пісні співаків переважно радянської естради (Анна Герман, Назар Яремчук, Ніна Матвієнко, Алла Пугачова), інструментальні виконавці (Фелікс Словачек, Поль Моріа), барди (Розембаум, Візбор, Окуджава)… І хоча й рок я намагався прихилити до своєї душі (особливо попередників року – «Бітлз», «Абба», «Песняри», «Кобза»), однак Цой пройшов мимо мене, бо ніколи не приваблювала мене музика громом та епатажем… Тому аж тепер взявся я пізнати той феномен його успіху у 80-их роках. Пізнати простіше: він був одним із перших, хто вловив тенденцію західних виконавців. А відчути й захопитись – це вже й сьогодні мені, думаю, не дано. Кілька телепередач проглянув (понад півторагодинні «Слідство вели…» з Леонідом Каневським, «Цой живий…» із спогадами найближчих друзів– музикантів), короткометражний півгодинний фільм киянина Сергія Лисенка «Кінець канікул» (дипломна робота випускника театрального інституту імені Карпенка-Карого), останній, найфеєричніший концерт гурту «Кіно» на московському стадіоні «Олімпійський» 5 травня 1990 року (за три місяці до смерті) – не справили на мене враження. Більше того, коли я сьогодні читаю тексти його пісень – це кострубаті місцями вірші, окремі рядки яких не вписувались у мелодію і співак змушений був або проковтувати зайві слова, або промугикувати недостатні склади. Моїм племінникам запам’ятались від Цоя рядки «Но если есть в кармане пачка сигарет, значит всё не так уж плохо на сегодняшний день» – для 16-річних це було важливо знати. (Десь звідси й шалена популярність у підлітків). Так само про малозначущість його пісень можна говорити з огляду на інші тексти. Навіть у тексті «Перемен» автор зовсім не ті зміни мав на увазі, які (політичні) йому сьогодні підсовують. Нині окремі музичні критики пишуть, що його загибель була логічною, оскільки талант його став пригасати. Мені важко з цим погодитись, бо нікому не відомі, окрім Бога, сплески й згасання у розвитку митця. Але те, що смерть піднесла Цоя на небачену висоту – це однозначно. Думаю, що якби сьогодні з тим своїм багажем він прийшов на концерт «Океану Ельзи», то після перших кількох почутих пісень Святослава Вакарчука він би наступив на свою гітару й нишком подався б до виходу.

21 серпня

Фазіль Іскандер (1929-2016) – один із кількох найулюбленіших моїх сучасних письменників російської літератури. Моїй прихильності до нього не завадило навіть те, що писав він, абхаз, не рідною, а чужою мовою (як і Гоголь, наприклад): талантові все пробачається. Якщо бути точнішим, то він швидше перс, а не абхаз: коли малому Фазілю виповнилось дев’ять років, його батька Абдулу, вихідця з Ірану, депортували з Країни Рад і більше він його ніколи не бачив та виховувався матір’ю– абхазкою. У своїй приватній бібліотеці я маю дві книги Іскандера, випущених московськими видавництвами у 1988 році: «Избранное» («Советский писатель», 576 с.) та «Кролики и удавы» («Книжная палата», 288 с.) – з основними творами митця, хоч деякі іще я читав і в періодиці та Internet’і. Ага, іще ж у мене є також заборонений до видання у застійні брежнєвські часи альманах «МетрОполь» (1991) зі знаменитим оповіданням Ф.Іскандера «Маленький гигант большого секса», яке одразу після публікації екранізували. Отже, в жодному з прочитаних мною творів письменника я не знайшов навіть натяку на депортованого батька. Але ж прочитав я далеко не все, що належить перу Іскандера, надто ж публікованого після розвалу Союзу. Ось лишень зараз прочитав прекрасне його оповідання «Летним днём» – і на якійсь сторінці ахнув: так це ж про методи НКВД-КГБ! Коли написане? Перша публікація в «Новом мире» – травень 1969 року. Як же хитро письменник обвів кругом пальця пильну радянську цензуру! А хитрість та полягала в тому, що про методи вербування сексотів розповідає німецький турист-вчений і місце дії – кабінети гестапо в роки німецько-радянської війни. Чи розгадав тоді який читач письменницький підтекст? Думаю, було таких не дуже багато, адже все суспільство задурили компропагандою, задурили настільки, що лиш в одиниць дисидентів– політв’язнів та виїзних спеціалістів за кордон могли асоціюватись дії гестапівців із діями радянських спецорганів. У 2015 році це оповідання детально прокоментував російсько-американський літературознавець Олександр Жолковський. Окрім цих езопівських хитрощів я знайшов у творі іще дві інтригуючі філософеми. Перша: «…дружба – это не доверие, купленное ценой испытаний, а доверчивость до всяких испытаний, вместе с тем это наслаждение, счастье от самой полноты душевной отдачи близкому человеку». За цими високими вимогами, якщо оглянутись у своє минуле, то я мав не більше як двох-трьох друзів, справжніх. А зараз жодного. Друга: «Он почувствовал или предугадал тот внешний облик, который должен полюбиться широкой мещанской публике… А через несколько лет его актёрский образ оказался натуральной внешностью Гитлера». От. А чи не нагадує нам цей фокус виборчу кампанію президента України 2018-2019 років? Ай да Іскандер!..

25 серпня

Тиждень тому прочитав книгу прози Кирила Поліщука «Пташиний цвинтар» (Київ, «Laurus», 2020, 272 с.) і досі не можу чітко визначитись стосовно цього дебюту: з одного боку досить пристойна культура письма, проза читабельна, зріла, а з другого – тління, чорнота, безвихідь, дочитуєш чи не кожен твір і не можеш зрозуміти нащо він створювався; з одного – блискучі рядки («Він відчував її серцебиття, яке потроху сповільнювалося, як потяг перед станцією», «…вітер дужчав настільки, що можна було на нього спиратися», «Хлопці в кав’ярні замовкли. Від напруги, яка провисла між ними, можна було заряджати ґаджети…», «Повільно, мов крапля склом, я сповз стіною, всівшись на підлогу»), з другого – неточність, а то й ребусність («За винятком дощу, будинків і дерев, вулиці були порожні», «Чим далі ми копали, тим менше в глині й глибині було сенсу», згадка про якусь Ленору на стор. 20); з одного – вболівання й переживання («Гніздо»), з другого – якийсь абсурд людського існування: повальна загибель птахів у місті, копання ями бездонної, яка поглинає копачів («Яма»)… Концептуально книга задумана цікаво – на орнітологічному ґрунті (усі без винятку твори замішані на пташиному матеріалі, навіть з назв це видно: «24 мартини», «Гніздо», «Пташиний цвинтар», «Вхід із птахами заборонено»), та й місто має назву Гніздо, а вулиці – Четверта Гілка, Одинадцята… і прізвища героїв – Крук, Сойка, Чайка, Журавель. Отакий своєрідний символізм, починаючи з першого оповідання «24 мартини»: материк, затонулий острів, з якого переселились мартини у підгірську, безводну місцину, їхня агресія проти голубів – і журналіст, який намагається зрозуміти природу цієї агресії, розмова їхня, людини і птаха… Не зумів я розгадати ні цієї символіки, ні містики не втяв. У третьому оповіданні думка світліша: заїжджі циркачі пропонують хлопцеві великі гонорари за щоденне вбивання півня, а він вагається… У найоб’ємнішому творі, який дав назву книзі, відчувається вплив О. Жовни («Дорога», «Second hand») – смерть батьків, малих забирає дядько в свою далеку від рідного Гнізда і від інших населених пунктів, самотню на березі озера хатину; хлопця, від імені якого ведеться розповідь (сім із восьми творів книги написані від першої особи), селять у підвал, як у в’язницю, і він починає розгадувати таємниці похмурого середовища… Є тут усе, що потрібно цікавій художній штуці: інтрига від початку до кінця, детективні повороти, добротні діалоги, логіка тривожної й непередбачуваної історії допитливого хлопчака… Та завершивши читати роман (сто книжкових сторінок), я зробив висновок: перше враження – нащо це написано? аби полоскотати читачеві нерви? чтиво і все, більш нічого. (На берегах 182-ої сторінки я написав: «Думав, що цей момент мене розчулить – прощання з рідним містом, – як, перепрошую за самовиставляння, фінал мого етюда “Зàким не гупне яблуко”; як хіт «Гамерицький край»; ні, не розчулив – холодний, як айсберг»). Передостаннє оповідання «Що в кишенях у збитого на перехресті чоловіка?» закінчується такими двома реченнями: «Стану ще на крок ближчим до істини. Але до якої істини – не знаю». Це показовий ключ, як на мене, до всієї такої прози. Найкраще оповідання у книзі – «Гніздо». Йому більше пасує назва «Ініціація», не зважаючи на те, що в когось із сучасних скороспілих-популярних так називається роман (не читав). Якби з такими мотивами й переживаннями були написані й інші твори, можна було б говорити про нове ім’я в літературі. А так ще рано. Думаю, мої зауваги не зашкодять молодому талантові. Бо вірю в серйозне сходження Кирила Поліщука.

P.S. Кілька слів про лексику Поліщукової прози: вона ясна, зрозуміла, але збіднена. Зате із вкрапленнями сучасного молодіжного сленгу, якого у «Словнику іншомовних слів» годі знайти: ботан, спайдермен, бариста, таксидерміст, хейтер… Поґуґлимо?

м. Кропивницький

Надрукувати