Ми знаємо про славетну родину корифеїв Тобілевичів. Але наш край – колиска й іншої мистецької династії, так само талановитої і відданої театрові – Равицьких. На жаль, не відомо, як родина Равицьких, що мала польсько-єврейське коріння, потрапила до Сорочанового. Ймовірно, це були роки першої революції. А 1921–го з’явився на світ Микола. Очевидно, середню освіту здобував у Витязівській школі, а вже з 1939 року перебував на службі у війську.
Відтоді розпочалися довгі фронтові дороги з боями, пораненнями, перемогами. Нагороджений орденами Червоної Зірки та Вітчизняної війни І ступеня, також медаллю «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років», яку він отримав у знаменний день – 9 травня 1945 року.
Що вплинуло на вибір професії майбутнього театрального діяча? Напевне, фронтові концерти, вистави, радіопередачі, які надихали бійців, допомагали вижити і перемагати себе, свій страх, адже мистецтво – велика сила. М.Равицький, як і наш інший видатний земляк, кінорежисер Петро Тодоровський, не знімаючи військової шинелі, вирішив здобувати професію режисера, тому і вступив на навчання до Київського інституту театрального мистецтва. Його педагогами були видатні театральні діячі В. Неллі та В.Вільнер, які свого часу виховали плеяду народних і заслужених артистів, діячів мистецтв. З 1950 року театральна діяльність заполонила життя митця. Слава про талановитого режисера линула Україною, тому режисер Коломийського театру Василь Симчич запрошує Миколу Равицького для постановки інсценізації повісті Ольги Кобилянської «У неділю рано зілля копала», вистава якої успішно йшла у цьому ж театрі. Разом з дружиною, акторкою Алісою Равицькою, підкоряли сцени в Івано-Франківську, Херсоні, Запоріжжі, Києві.
Театр періоду творчої діяльності М.Равицького мав свій блиск і свою вбогість. Був складний період творчих пошуків, здійснення режисерських задумів. Можна стверджувати, що саме при М.Равицькому в театрі запанував поетико-романтичний стиль, який захоплював глядача новизною.
Доводилось докладати величезних зусиль, щоб розвивати театр, не загубити кращих традицій та ще й догодити ідеологічним вимогам. Підлаштовували репертуар, часто вистави відбувались на імпровізованих сценах у херсонських степових районах. Дуже переживав режисер через часту заміну акторів, недосконале сценічне облаштування, провал хореографічних сцен.
Втішало лише те, що сільський глядач – невибагливий, та і кращої картини зоряного неба, як тут у степу, не побачиш навіть у ідеальному театрі.
Саме тоді зринали в уяві митця рідні обриси малої батьківщини, де в єланецькому струмку – невеличкому водному дзеркалі — вдень купалися білі
хмарки, а нічне небо метало на суходіл серпневі зоряні стріли.
Особлива сторінка в театральному житті М.Равицького – Запорізький театр. З приходом цього режисера до театру відбулося справжнє його переродження. Миколу Петровича шанували як великого майстра сцени, який уміє підібрати благодатний драматичний матеріал для постановки та виписати ємні, соковиті, живі образи на сцені завдяки творчій співпраці й повному взаєморозумінню з акторами, музикантами, художниками, адже театр – це колективне мистецтво. Творчі режисерські знахідки в постановці вистав за творами Лесі Українки, Михайла Старицького, Олександра Довженка, Миколи Зарудного, Олексія Коломійця отримали високу схвальну оцінку театральних критиків та громадськості.
Микола Петрович, ставши народним артистом України, ніколи не вважав таке пошанування тільки особистим досягненням. Побував видатний режисер і в ролі чиновника – два роки свого життя він витратив на адміністративну роботу: начальник управління театрів Міністерства культури, але творче начало перемогло – з 1975 по 1979 він працює режисером у Київському театрі юного глядача. В останні роки своєї професійної діяльності – директор столичного театру «Дружба».
Спілка театральних діячів України 1995 року нагородила М.П. Равицького премією «Наш родовід» за значний особистий внесок у розвиток українського національного сценічного мистецтва. Залишив цей світ митець 1998 року, могила його — на Байковому кладовищі. До столітнього ювілею влада Запоріжжя та культурно-просвітницькі організації вирішили внести ім’я колишнього славного запорізького театрала Миколи Равицького до Алеї зірок у Театральному сквері. Найвища його нагорода – син та онуки, для яких театральне мистецтво стало свідомим вибором, улюбленою справою життя.
«Посміхайтеся, панове!»
Син Ігор народився 1946 року в Дрогобичі. Все, що його очі вперше побачили, — то були, звісно, сцена і лаштунки. Театр увійшов у його життя
цілком закономірно. Після школи – слідами батька на режисерський факультет Київського інституту театрального мистецтва імені І.Карпенка-Карого. Батько Микола Петрович запрошував сина до свого театру, але молодий режисер відразу вирішив ставати на ноги самостійно. Батькові поради допомагали йому вирости як професіоналу: якщо хочеш, щоб тебе почули і зрозуміли, прислухайся до думок інших, адже професійність у театрі — це відчуття відповідальності за спільну працю, яке має бути у кожного члена колективу.
Спочатку був Сумський театр, стажування в Москві, а потім і назавжди – Одеса. Не варто розповідати про культурно-мистецьку Одесу, її невичерпні
культурні надбання, світову славу. У творчу історію Одеського українського театру імені В.Василька (театральний діяч, працював з корифеями М.Кропивницьким, М.Садовським, П.Саксаганським) вписано безліч імен акторів, режисерів, художників, композиторів — людей безмежно відданих театру, які творили його славу. Тепер додалося й ім’я народного артиста України Ігоря Равицького, який у розквіті сил, творчого ентузіазму, на жаль, нещодавно пішов з життя.
Понад п’ятдесят років він віддано служив музі Мельпомені, тридцять із них очолював колектив Одеського академічного українського музично-драматичного театру. Що це значило: бути українським театром в Одесі? Яким треба було бути режисером, художнім керівником, щоб заманити примхливу одеську публіку на україномовні вистави? І це з великим успіхом вдалося Ігорю Равицькому. В життя театральної Одеси він увійшов яскравою постановкою спектаклю «Тев’є-молочник» Шолома-Алейхема (нині твір вивчається в школі). Вистава видалась зворушливою, у ній — одвічна мудрість і біль гнаного народу, який, долаючи негаразди і життєві трагедії, не згубив своєї людської гідності. Щоб розраховувати на заповнені зали, український театр в Одесі приречений працювати краще за інших – так звучала формула успіху. «Використовуємо в театрі різні форми спілкування з глядачем. На малій сцені, в Грецькому залі, ставимо спектаклі своєрідної поетичної форми, літературно–музичні композиції, проводимо камерні вечори…», — зазначав Ігор Миколайович. Також організував експериментальну сцену, де навчалися молоді актори та режисери. «Він поставив понад 30 вистав, різних за жанрами, за творами класиків і сучасних
авторів. Нині вони складають золотий фонд театру.
Величезний успіх мали і вистави Ігоря Равицького, поставлені в інших театрах України та за кордоном – в Канаді, Румунії… Крім того, він був
ініціатором численних мистецьких та культурно-просвітницьких акцій, працював з молоддю, охоче ділився мистецьким досвідом», — читаємо щирі
відгуки колег. Українська діаспора Канади запрошувала подружжя залишитись, пропонуючи театр, різні студії молодіжних українських філій, дитячі клуби та гуртки, нарешті, житло, матеріальне забезпечення (згадаймо, що було у нас в 90-ті роки). Але, як говорить нині дружина Ольга, навіть і думки такої не було, щоб покинути рідні терени, колектив, свою одеську колиску.
Критики високо оцінювали режисуру Ігоря Миколайовича, спектаклі видовищні, багатопланові, вибудовані за законами музичної драматургії. Про український театр заговорили не лише в Одесі, а й в усій Україні. Думалось: що ці прожиті 70 років? Скільки всього попереду! Жартуючи по–одеськи, видав: «…відчуваю себе хуліганським пацаном». Ігор Миколайович, чудовий режисер і добра людина, дуже любив театр, що був для нього рідною домівкою. Ця його любов проростала майже в кожному закутку театрального дому і променилася на кожного працівника. Закликав нас, глядачів, більше
любити життя і частіше посміхатися. Багато того, що він хотів сказати світові, сказав, але скільки лишилось несказаного. Тепер все в надійних руках його талановитих синів та дружини, народної артистки України Ольги Равицької.
Вони виросли серед «народних»: молодше покоління Равицьких – Роман
У сім’ї Равицьких навіть мови не було про те, яку професію обирати дітям. Все складалось традиційно: захоплення акторством від батьків та дідуся. Старший син Роман, випускник Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, одразу після закінчення закладу був зарахований до основного складу трупи Київського академічного Молодого театру. Змінюється життя, а разом із ним і театр, форми передачі прекрасного на сцені.
Молодий театр – яскрава, незвичайна форма художнього вирішення дійства, свіжі погляди на життя і мистецтво. Понад сто років тому цю сцену
підкорював Лесь Курбас. Тепер тут вистави на різні смаки, різних жанрів: ексцентрична комедія, фентезі, вульгарно-брутальна класика, мелодрама, а також вистави для юних глядачів.
Заслужений артист України Роман Равицький задіяний у всіх спектаклях театру, зіграв багато ролей у серіалах, актор першого плану, шоумен. Скажімо, багато хто з глядачів і не здогадувався, що у відомому й улюбленому серіалі про українських суперкопів, досвідчених поліцейських, активно задіяний Роман, як і в інших відомих серіалах. Не кожному актору вдається підкорити глядача, відчути світло рампи на одній сцені з улюбленими народними артистами України Остапом Ступкою, Олексієм Вертинським, Ірмою Вітовською. Як зазначено на сайті Молодого театру, Роман Равицький має неабияке комедійне обдарування, сценічну привабливість, акторську безпосередність, пластичність, щирість; музично обдарований». До речі, дружина Олена теж актриса, донька Валерія – актор–початківець. Уся талановита Романова родина віддана світу прекрасного і
глибоко переконана в тому, що театр – це їхня доля, яка щасливо веде їх по життю.
Антон
«Я виріс в оточенні «народних»: тато і дідусь – режисери, мама і старший брат – актори», — розповідає молодший онук Миколи Равицького
Антон. Дома жартували, мовляв, загубили його ще маленьким у театрі й тільки через десять років знайшли. Тож виростав серед творчих людей, які,
бавлячи його за лаштунками, і годували, і переодягали, і казку розказували.
Його перша епізодична роль у маминому спектаклі, який поставив батько, —
«Місто мого дитинства», де мама Ольга грає роль матері, а він – її сина. Як у виставі, так і в житті, мати віддає всю свою любов і творчу енергію дитині, щоб вона виростала справжньою людиною.
«Для матері я був маленькою глядацькою залою, вона талантище. Актриса – це більше ніж просто жінка – це все про мою маму», — захоплено розповідає Антон. Мама завжди давала цінні життєві поради: у стосунках з жінками: найголовніше – любов, без сварок, бійок, жіночих різноманітних примх. Мовляв, всі ці сцени краще зіграти в театрі, а в житті слід бути самим собою. Хочеться наголосити на особливій любові і приязні сина до матері, його вдячності за те, що вона з дитинства вивела формулу щастя, і ці поради матері, як стверджує Антон, врятували його від багатьох помилок у стосунках з людьми.
Батько Ігор з дитячих років намагався говорити з ним по-дорослому: про спектаклі, ролі, задуми режисера, про те, що в житті кожен повинен відповідати за себе, за свої вчинки. Звичайно, це стало зрозумілим у дорослому віці, але з цим жилося. Пригадує з теплотою і романтичні прогулянки з батьком біля моря, в парках, вулицями Одеси.
Антон Равицький закінчив Маріїнську гімназію в Одесі, Одеський національний університет імені І. Мечникова, став політологом. Паралельно з навчанням брав участь у конкурсах художньої самодіяльності, з другого курсу працював на телебаченні як журналіст та телеоператор, ведучий розважальних програм. Вільно володіє українською, російською, англійською, польською мовами. Мало хто з нас, любителів програми «Ранок у великому місті», що на каналі ICTV, здогадувався, що одним із ведучих донедавна був Антон Равицький, родове коріння якого проросло у наших сорочанівських степах.
Його, одесита, з особливим акторським умінням, привабливого шоумена запросили до Києва. Довго не роздумував, разом з дружиною, яка працює в IT-галузі, переїхали до столиці. «Тут живе мій брат, тут жили мої бабуся з дідусем по татові (зараз, на жаль, залишилася тільки бабуся). З самого раннього дитинства я їздив до них у гості і на канікули… відчуваю, що я, нарешті, здійснив свою давню мрію», — ділиться думками ведучий. Понад п’ять років у розважально-інформаційній програмі забезпечував гарний настрій із самісінького ранку на весь день, налаштовував глядачів із посмішкою подивитись у сьогоднішнє і в майбутнє.
Пишається тим, що ініціював і провів низку благодійних проєктів, екологічних марафонів на захист природи. Завдяки швидкому збору коштів, наприклад, врятував життя 17-річному Владиславу. Радіє, коли йому на день народження дарують гроші, які він використовує на благодійність, за його ж
словами, тоді щасливіше живеться. Знімається в кіно, веде церемонії одруження (має на це сертифікат). Успішно вдалося комедійне шоу «Комік на мільйон», бо гумор у нього, як кажуть, в крові.
Налаштовував учасників на перемогу, імпровізував у прямому ефірі, погодьтеся, для цього треба мати неабиякий акторський хист. Кожен запис
своїх передач передивлявся й оцінював, інколи насміхаючись над собою, та й батьки справедливо коментували з точки зору акторства й режисури.
Різнобічно обдарований Антон Равицький нині шукає себе в нових проєктах, про які він не розголошує, але це не буде зрадою мистецькій діяльності. Не можна не сказати і про те, що Антон – популяризатор книги та читання. Жодного дня без книги — це в них сімейне, всі люблять читати. Вдома була велика бібліотека, тому ще в дитинстві книги його захопили, відкрили світ (гарний приклад нашій молоді для наслідування). Саме через них Антон став завзятим мандрівником. Народилась сімейна традиція: в грудні разом з дружиною мандрувати світом. Відвідали 12 країн і десятки ви– значних місць. Про кожну країну чи місто – глибокі коментарі, бо це не просто відпочинок, а духовно-культурне збагачення і прагнення розповісти іншим.
Ось дещо з відгуків: «Стамбул, Венеція, Єрусалим – тут відчувається дихання історії, вони – гімн людині-творцю, її творчій мистецькій міці, яка залишає за собою слід через віки». Наймолодші Равицькі глибоко переконані, що у мандрівках не тільки відкривається віконечко пізнання, а й народжується глибоке переконання в тому, що найкраща місцина на світі – це батьківська земля. Скажімо, духмяні пахощі білої акації в італійських містечках чи ізраїльська кухня – це рідна Одеса, яка щоразу озивається щемом у серці. Польща підкорила мандрівника близьким менталітетом, культурою, діловим ставленням поляків до всього і їх умінням працювати. У подальшому мріє підкорити Південну Америку, віднайти сліди древніх цивілізацій, про які начитався в дитинстві.
* * *
Життя і творчість славної родини Равицьких – духовний скарб нашого краю, яким маємо пишатися. Є задумка запросити онуків Миколи Равицького до села, яке подарувало життя їхньому талановитому дідові. Ступити ногою на землю, відчути подих степового вітру, щоб не вивітрилось ще з їхньої пам’яті те, що належить роду, щоб не пересохло, як вода в Гнилому Єланці.
Тільки прикро, що з кожним роком село повниться кинутими хатами, які разом із перетвореними в чагарники садками стають пустками. Весняна розтеплінь ганяє курай-перекотиполе вигонами понад річкою та розносить тиху молитву братів-монахів, яких прихистила стара панська будівля.
А якщо сказати жартома, по-одеськи, то сорочанівці схильні до похвали та визнання своєї «шляхетності», можуть ще додати собі театрального шику і блиску, що раптом промайнули над селом іменами Равицьких.
Валентина РЕВВА, села Бобринка — Сорочанове