Середмістя №1

Перегляди: 624

Щербатий ювілей

до 35-річчя Кіровоградської обласної організації Національної спілки письменників України

Ця цифра, 35, не дуже ювілейна. Можна сказати, що й зовсім не ювілейна, коли мати на увазі, що ювілеї починають відзначати у 50. Але це колись так було. Нині інші часи – ювілеї починають відзначати з дитсадка… Врешті, мовиться не про ювілей людини, а – організації. Для діяння-функціонування організації й 10 років це чимало в наш бурхливий, мінливий час. Тому 35 – ще й як ого!

У 1984 році було засновано Кіровоградську обласну організацію Спілки письменників СРСР. Про це писалось не раз, але для молодших поколінь літературоцентричних людей нагадаю, що письменницький осередок на Інгулі  було створено за ухвалою Президії СПУ (перший секретар Павло Загребельний) – протокол №23 від 18 вересня 1984 року; установчі збори організації відбулись 3 грудня того ж року. До першого складу ввійшли літератори: поети Валерій Гончаренко, Тамара Журба і Юрій Камінський, прозаїки Микола Смоленчук, Федір Непоменко й Іван Черкашенко, літературознавці Григорій Клочек і Володимир Панченко. Нині сущих із тієї вісімки троє: Тамара Журба у Аргентині, Юрій Камінський в Ізраїлі, Григорій Клочек – у Кропивницькому.

За 35 років існування організації її лави поповнили 52 письменники.

На сьогоднішній день 17 уже відійшли у кращі світи: прозаїк і літературознавець Микола Смоленчук (3.07.1927 – 14.01.1993), прозаїк і есеїст Микола Петров (21.12.1923 – 6.02.1999), поет Валерій Гончаренко (23.04.1942 – 9.06.2000), байкар Борис Чамлай (10.04.1931 – 4.06.2001), літературознавець Леонід Куценко (15.02.1953 – 22.12.2006), поетка і літературознавець Світлана Барабаш (30.06.1941 – 27.04.2007), поетеса й прозаїк Галина Берізка (17.09.1920 – 14.09.2007), Василь Журба (21.05.1935 – 23.07.2009), поет і публіцист Віктор Ганоцький (27.05.1936 – 2.01.2010), прозаїк Іван Черкашенко (21.05.1924 – 13.01.2011), прозаїк і кіносценарист Юрій Обжелян (8.05.1962 – 16.02.2012), прозаїк Федір Непоменко (11.01.1927 – 10.06.2012), поет і прозаїк Анатолій Кримський (7.08.1937 – 13.05.2016), поет, публіцист, прозаїк Віктор Погрібний (5.08.1935 – 1.10.2017), поет і гуморист Сергій Колесников (2.05.1949 – 18.12.2017), поет і прозаїк Анатолій Загравенко (7.04.1938 – 10.11.2018), літературознавець і критик Володимир Панченко (2.09.1954 – 14.10.2019). Пам’ять про них бережемо і виданням їхніх творів, і публікаціями спогадів про них, встановленням меморіальних знаків – це святий обов’язок сущих.

З нині живих і здорових: двоє, як мовилось, мешкають в інших країнах (в останні роки ще перебралась до Польщі поетка Юлія Гладир), троє в інших містах України (прозаїк Володимир Кобзар і поет Петро Селецький у Києві, поет, гуморист Анатолій Черниш – у Хмельницькому); двоє вийшли зі Спілки за власним бажанням (поет Віктор Шило і прозаїк-кіносценарист Олександр Жовна), поетесу Інну Рижик-Нежуріну виключено з причин її загадкового зникнення (понад п’ять років тому). Сьогодні організація нараховує 28 членів: у Вільшанці живе поетеса й прозаїк Інна Немирована, у Гайвороні поетеса й прозаїк Катерина Барановська та поетеса Марина Джус, у Голованівську прозаїк і публіцист Сергій Піддубний, у Добровеличківському районі поетеси Наталія Бідненко й Валентина Кондратенко-Процун, у Знам’янці поет і перекладач Олександр Архангельський, у Малій Висці – поетеса й прозаїк Тетяна Андрушко, у Новгородці – поетеса Катерина Горчар, у Олександрівці – поетеси Ірина Кримська та Оксана Шпирко, решта всі живуть у Кропивницькому: літературознавець Олег Бабенко, прозаїки Елеонора Бельська і Василь Бондар, поетеса й літературознавець Надія Гармазій-Частакова, поетеса Олена Горобець, прозаїк і публіцист Олександр Кердіваренко, поетеса й літературний критик Антоніна Корінь, поет Олександр Косенко, публіцист і прозаїк Броніслав Куманський, літературознавці Григорій Клочек і Сергій Михида, поет і гуморист Володимир Могилюк, поетеса і прозаїк Ольга Полевіна, гуморист і драматург Борис Ревчун, поетеса Антоніна Царук.

Отака статистика. Іще крапля: 17 із 52 (третина) – уродженці з-за меж області: за освітою – лиш четверо не мали вищої.. За віком нинішні 28 членів НСПУ: 18 – пенсійного віку, лиш 5-ьом трохи за 30 років. Організація потребує молодої крові. Щодва роки ми проводимо обласний літературний конкурс імені Валерія Гончаренка (він свого часу опікувався молодою зміною у літстудії «Сівач»), за результатами творчого змагу проводимо нараду молодих поетів-прозаїків, переможцям конкурсу за сприяння департаменту освіти видаємо перші книги.

Найголовніша місія кожної творчої спілки – матеріалізовувати ті Господні дарунки, які перепадають нам з небес. Для письменників нині це справа непроста, якщо навіть до друку проситься твір найвищої проби. Все впирається в кошти. Їх зовсім небагато закладає в бюджет обласна рада (320 тисяч гривень цьогорік – це в п’ять-шість разів менше, ніж на Івано-Франківщині чи у Вінниці), з яких членам НСПУ щороку перепадають крихти. Не знаю, чому така неувага до нас, хоч тільки те й робимо, що апелюємо… Тому коштів для видання змушені шукати у благодійників чи й у власних кишенях. Солідну бібліотеку поезії-прози-документалістики-гумору створили письменники степовики – рахунок іде на сотні

Гуртових творчих портретів обласного осередку за роки існування можна назвати кілька: «Літературний словник Кіровоградщини» (1995), «15х15» (1999), «20х20» (2004), «Блакитні вежі» (у двох томах, 2011). А ще можна додати й журнал «Вежа», який видається з 1995 року (нині побачив світ 39-40-ий номер) – тут пишеться біографія нашої письменницької організації в іменах, подіях, творах. В останній рік явили читачам українсько-болгарський альманах-білінгву «Подвійна райдуга» 25 авторів Кропивницького та Ямбола (Болгарія). До друку також підготовлена антологія «Місто о п’яти іменах», до якої ввійшли поезії, оповідання, уривки з романів, есе більше сотні українських-польських-російських-єврейських авторів ХІХ-ХХІ століть, в яких дихає наш Єлисавет-Зінов’євськ-Кірове-Кіровоград-Кропивницький.

Живе й дихає сама організація, влаштовуючи регулярно в бібліотеках, музеях, школах краю презентації книг, круглі столи, дискусії з приводу, творчі портрети, здійснює літературно мистецькі десанти в райцентри й за межі області, засновує нові літературні премії… Та було б неповною правдою, якби мовилось лиш про суцільне благополуччя. Проблеми є і то не тільки з книговиданням. А й внутрішні, моральні. Останнє п’ятиріччя в цьому плані було найдраматичнішим. Зрозуміло, що творчі колективи завше трусить і термосує. Колись Володимир Панченко розповідав, що він пережив, будучи в Одеській письменницькій організації: поки, каже, потрапиш у приміщення, де проводяться чергові збори, то тебе разів п’ять передиблять і стільки накидають негативу про того й отого, що хочеться розвернутись… У нас тридцять років організація не те що благоденствувала, принаймні рідкісні спалахи неприязні не виливались у тривале протистояння. А останнє п’ятиріччя, повторюю – бодай не згадувати… Дійшло до взаємної недовіри, до епістолярного цькування, до повєсті-пасквіля й зачаєної образи, коли кілька митців ігнорують не тільки творчі заходи, а й статутні зібрання уже четвертий рік…

Саму Спілку, апарат її столичний, трясе стільки ж часу й більше. Із колись авторитетної патріотичної, державотворчої громадської структури вона почала перетворюватись на кубло сварливих перекупок. Вилученням двох затятих, здається, збили температуру гризні.

Що з нами коїться? Демократія тут виною? Чи брак елементарної культури? Письменники, інженери людських душ!

Тому – щербатий ювілей.

Та хочеться вірити в соломонову філософію: і це мине. Час і праця затягнуть виразки. Саме пора згадати заповіт і настанову незабутнього Олеся Гончара: думаймо про високе!

Василь Бондар,
голова Кіровоградської обласної організації
Національної спілки письменників України.

 

Тетяна АНДРУШКО

ЗЕЛЕНИЙ РАНОК

Зелений ранок, ніби огірок:
Зернятами всихають зорі пізні.
Між літом і між осінню місток
Вимощує зима багряним листям.
Зелений місяць як зелений чай,
Ще мить – і він як шкірочка лимону…
І визрів золотий, мов алича
Осінній день зі смаком кардамону.
Шукаю своє щастя восени,
Як печериця під листком горіха,
Із відчайдушним запахом весни
Ховається моя маленька втіха…

м.Мала Виска

 

Олександр АРХАНГЕЛЬСЬКИЙ

ПАМ’ЯТІ ГЕРОЇВ НЕБЕСНОЇ СОТНІ

Господь набрав в Небесну Сотню
найкращих хлопців молодих –
хід долі їх безповоротний,
а душі – наче голуби.

Відкритий доступ їм до Бога,
де вічність світла і німа,
де не вартує кров нічого,
якої в них уже нема.

Нестерпний біль покинув тіло,
що відслужило вже своє…
…Там, де кипіло й громом било,
Час павутину вже снує…

Вони – Христа достойні діти,
бо подолали смертю смерть.
Куди нестерпний біль подіти,
що розриває серце вщерть?..

Живих той біль ятрити буде,
щоб пам’ятали повсякчас:
поцілив кат не хлопцям в груди –
у серце кожному із нас.

В знак Правди Бог, прийнявши жертву,
відкрив небесну широчінь.
Щоб вічно жити, треба вмерти
в ім’я прийдешніх поколінь.

м. Знам’янка

 

Катерина БАРАНОВСЬКА

В БАБИНІМ ЛІТІ

Осінь бабине літо снує і снує,
Горобина дарує намисто своє,
Хоч квітує весна щира в серці моїм,
Та прощально курличуть вгорі журавлі.

Я ховаю від світу свою сивину,
Тільки як приховати таку таїну:
Я кохаю тебе, я кохаю тебе,
Чиї очі синіші від синіх небес.

І любов ця палка спалахнула в душі,
Їй немає ні міри, немає межі.
Та причому тут люди? Причому літа,
Коли в бабинім літі я знов молода!

м.Гайворон

 

Наталія БІДНЕНКО

***

Бузковий вечір. Та чому полинно
Знов на душі? І не моя вина,
Що у любов так вірилось дитинно
Й не стала на заваді сивина.

Твої слова – мов з лебедя пір’їна –
Кружляли і манили за крайсвіт
І думалось: оце вона, єдина
Любов прийшла на схилі довгих літ.

Та віднесло вітрами ту пір’їну,
Відцвів бузок. Під сивим полином
Не віднайти протоптану стежину…
Частує осінь пам’яті вином.

c.Іванівка Кропивницькогог району

 

Надія ГАРМАЗІЙ
***
По той бік океанів
стогнуть смиренно валторни.
В таємничих лісах люди моєї країни
шукають золото лепреконів.
А потім, – щасливі і звільнені, –
примруживши очі,
спокійно їдять хотдоги
і не озираються.
не озиваються.
не повертаються.
і ними не давляться. Ні!
І голосом крові з землі чужої
до них не озвуться рідні пісні.
Ніколи. Ні!
А далеко десь, в Україні,
лиш хрест на батьківській могилі –
мов плюс до карми –
Питає з пітьми:
Людина ти – чи вже ні…

м.Кропивницький

 

Катерина ГОРЧАР

***
Серце болем стиска, чи від цього запізнього щастя,
Чи сухі полини погірчили нам душі раніш?
П’ю цілунки твої, так, немов найсолодше причастя,
І спокутую гріх, бо на світі такі ми одні.
Я б сміялася, тільки боюся мовчання поранить,
Я б заплакала, та… в тебе рани на дужім плечі.
А полинна пора вже давно і далеко не рання,
І над нами пливе вже осіння ясна далечінь.
В тебе погляд такий, переповнений щастям і болем,
В тебе руки такі, заколисують ніжністю світ…
Обіймаєш мене наче небо натомлене поле,
Припадаєш до уст, наче бджілка до квітки в траві.
 Ми на світі одні на сьогодні, учора і потім,
Ще на довгі літа наші мами вінок нам сплетуть.
Наші мами – святі, бо працюють до сьомого поту,
 І з долонь наших мам найсвятіші хлібини ростуть.
Підійдімо до них, і сповідаймо їм одкровення,
І довірмося їм, і вповільнимо нашу ходу,
Наші мами дадуть нашій доленьці благословення,
І простелять рушник. І по нім наші діти підуть.

смт Новгородка

 

Марина ДЖУС

***
Я вирвалась у «Степ». Прибузькі крутосхили
Мені дивились вслід: куди вона летить?
І був жовтневий день, і береги жовтіли,
І прапором стелив Південний Буг блакить.

Я вирвалась у «Степ». Уже роки злетіли,
Як гарцювала я отут останній раз.
І знову ось пружні мого Пегаса крила,
І норовистий мій вибрикує Пегас.

Привів мене у «Степ» за руку Народовий:
«Повітря це вдихни. Давай, сідлай коня!
Тут простір для душі. Ти володієш словом»…
О, спогади мої… Для вас замало дня.

Які були баскі в «Степу» в поетів коні!
І проросли слова крізь буйство ковили.
Загравенко, Журба, і Погрібний, і Корінь
Зустріли тут мене й сідельце подали.

Я вирвалась у «Степ». Знов подих степу чую.
Як хочеться мені злетіть у височінь!
Ось вже й Кіровоград. І тут я заночую.
Не скинь мене, Пегасе! Мій конику, не скинь!

м.Гайворон

 

Тамара ЖУРБА

БІЛОКРИЛЕ ЯНГОЛЯТКО

Сніг танцює безупинно,
Та завіює стежки.
Заколисує хатину,
Розмальовує вікно.
 
Білі смуги, білі цятки,
Ворухлива біла мла...
Білокриле янголятко
Притулилося до скла.
 
Може сумно йому стало
В безконечності світів,
Може крила зогрівало,
Заховавшись од вітрів.
 
Я долонькою торкнулась
До тієї таїни:
Білі крилечка здригнулись,
Мов злякалися вони.
 
Янголятко відлетіло
В завірюху і – нема.
А до мене гуготіла
І сміялася зима

провінція Місьйонес, Аргентина

 

Валентина КОНДРАТЕНКО-ПРОЦУН
* * *
   «Остерігайтесь московських обіймів».
   Т.Г.Шевченко
Стогнало яблуко між брів
Схололим сонцем у зеніті,
І мертва тиша у граніті
Ридала стогоном синів.
Лежало тілечко бійця
Серед змордованих снарядів,
Серед блювань смертельних «Градів»,
Посеред горя без кінця...
А «чорнобривець» відлітав.
Його обпік «цілунок брата».
Розплата ген гряде на ката
Слідами спалених отав.
На грудях прапор догорав –
Підпалена мала синичка,
Немов би крильцем невеличким
На вістрі бою трепетав.
– Героям слава! – кожен звук
Кричав безмовними устами
І упивався в серце мами
Пекельним шквалом сліз і мук.
…А осінь пахнула весіллям.
Кректали яблуні в садах –
Гілки розчахнуті в плодах –
Врожаю буйного свавілля.
Те щастя буде вже не з ним –
Догнала куля у розвідці.
Ростуть до Бога прямо східці
Шляхом протоптаним, курним.

с.Олексіївка Добровеличківського району

 

Антоніна КОРІНЬ

ІЩЕ РАЗ ПРО КРАСИВЕ І КОРИСНЕ

Я до тебе постукаю вранці.
Принесу напівсонні півонії…
Бо всі квіти Любові обранці.
Чорнобривці… Ромашки… Бегонії.
І. Дубінін, ЛУ, 2019, 7 листопада

Ти до мене постукай опівночі.
Повідом, що вже дощик вщух.
І скажи, що й уранці тут спинишся.
Принесеш букет… для борщу.
І картоплі, й цибулі, і моркви,
І капусточки, і бурячка.
…Знову дощ. Виглядаю. Промокла.
А душа – твоє тіло чека.
Не ламай ти бузку напівсонного!
Напівсонна калина хай спить!
Я лежу безнатхненна, в безсонні…
Може, віршика вдасться зліпить?
…З чорнобривкою в унісон мені
У Черкасах Дубінін спить.
І капусточки, і бурячка.

м.Кропивницький

 

Олександр КОСЕНКО

РАПТОВИЙ СОНЕТ

Будильник спить. Година до світанку.
Година до розлуки. Злий сюжет…
Ще сплять романи, мадригали, танки.
В цю сутінь баядери чи коханки
Неправильно напишуть менует.

Жагучий вибрик хтивої уяви.
Чужим-чужі… Бо так зійшовся клин.
Ще буде ранок самоти і кави,
А нині доля натякне лукаво,
Що до світанку шістдесят хвилин.

Ти ніби тризну проковтнеш гіркотність.
Сповзе на відчай цей солодкий бунт,
Коли мінор усі зібгає ноти
В три тисячі шістсот моїх секунд.

м.Кропивницький

 

Володимир МОГИЛЮК

ПЕРЕЧИТУЮЧИ АНТУАНА

Не проживають принци-кадети
в Вінзорах чи Тюїльрі.
Їхні помешкання – власні планети
з повісті Екзюпері.

Тож ідеалами повні по вінця
про благодійний розмай,   
в нетрях космічних малесенькі принци
пестять трояндовий рай.

Душу й господу тримають в порядку,
та не дрижать над майном,
бо, що не день, поспішають на грядку –
стати на прю з бур’яном.

Задумів світлих плекають каплички
з вірою в кожен із них,
та не покинуть одвічної звички –
звести усі бур’яни.

В працю занурившись ще від світанку,
без дорікань або скарг
кожен із них все віддасть до останку,
доки іще не монарх.

Доки є волі гартована криця,
вогник надії не згас –
допомагаймо ж малесеньким принцам,
що живуть в кожнім із нас!

Як би кудись не летів семимильно
часу розгнузданий тать…
Будь ти в цім світі, хоч крезом всесильним,
принца свого лиш не втрать!..

м.Кропивницький

 

Інна НЕМИРОВАНА

***
Мов змія-меломанка, в якої помер факір,
я плазую слідами, які залишає звір,
я плазую слідами, яких до болю боюся,
я плазую наосліп, уся розчинившись в русі.
І нікого навколо, хто міг би подати руку,
хто торкнувся б луски хоч би поглядом, хоч би звуком,
тільки тіні зміїні, такі ж, як і я, – незрячі,
що полюють на знаки, благаючи про невдачу.
В каламутному сні я танцюю на темній кулі,
одесную й ошую такі ж, як і я, – поснулі:
у театрі тіней, в найтемнішому темряві серці
все шукаємо «щось», на що можна було б опертись,
щоб, зневаживши фізику, кулю спинити руба…
Та знаходимо лиш або темряву, або згубу.

смт Вільшанка

 

Сергій ПІДДУБНИЙ

ОЙ СЕРПЕНЕ, СЕРПЕНОНЬКУ

(уривок з історичного роману-есе «Євангеліє від Андрія»)

– Хазарські купці вигідно спродали свій товар, накупили місцевого краму й готові були взяти участь у величному святі отця Виласа – хлібодара та господаря. У цей день і свої, й чужі однаково раділи закінченню жнив і щедро пригощалися стравами та напоями, виставленими на столах і полянах. Однак Мойсей наказав купцям негайно повертатися додому. Але перевізники через Ніпер у свято не працювали. Святкували і рибалки, послугами яких також можна було скористатися для переправи через річку. Лютий, мов сич, Мойсей послався на недугу і залишився на постоялому дворі, тоді як всі пішли подивитися на свято, щоб наїстися смачних страв та випити сурини. Він не міг бачити, як його ворог (яким він вже призначив для себе скитів) радіє і веселиться.

...Тим часом весь скитський люд святкував одне з найбільших своїх свят – день Виласа, Велеса, Волоса... Люди збиралися на великих майданах біля контин, святилищ, біля Божих гір, як ще називали високі могили предків, щоб подякувати Велесу, отцю Орію та іншим Пращурам за щедрий врожай та ласку.

Мені доводилося бачити це неймовірно прекрасне дійство. Аж дух захоплює його величність та святенність! Уяви собі – світанок. Величезний майдан головного міста. Посередині майдану велика контина. Від неї князь над князями, Отець над родами разом із головним волхвом на світанку урочисто проголошують молитву до Дажба, до того, хто створив яйце, що є Світ-зоря, яка нам сяє, і хто в Ірію душі пращурів зорями засвітив. Коли Отець-цар і волхв зійшли зі свого місця, у центр контини заносять і ставлять по колу шість снопів, навколо них на розстелені нові рядна й килими кладуть вінки цибулі, часнику, гарбузи, діжечки з яблуками і навіть винорадом, який привозять ольви1 та таври. А ще бочечки з медом...

Головний волхв у супроводі юного помічника освячує їх підзоряною водою і починається вшанування Бога Велеса. Навколо контини в купки по шість-вісім збираються вісім гуртів уквітчаних у вінки дівчат та молоді жінки, зав’язані в білосніжні намітки. Вони співають веселих пісень і поглядають на хлопців та чоловіків, що гуртуються навкруг. Серед чоловічої компанії виділяється молодий ставний чоловік у солом’яному капелюсі із трьома васильками або колосками на ньому і з серпом у лівій руці. Зазвичай це був хтось із синів князя над князями, Отця над родами, який міг стати його наступником. Ось він подає правицю іншому молодцю, той ще іншому і вже ціла вервечка красенів вишукувалася лицем до контини, до снопів і до дівчат. Головний з них, той що із серпом, вигукує віншування:

Гей гой2 Велосе,
Дякуємо за колосся!
Дякуємо за хліб
і за славний рід!

І пішли навколо контини, навколо снопів, дівчат і жінок притупцьовуючи – три кроки вперед, один назад, здіймаючи з’єднані руки перед собою:

Пішов Серпен з позарінку,
За ним дівчина у вінку:
Ой Серпене, Серпеноньку,
Не смуть мою голівоньку.

Ой Серпене, Серпеноньку,
Не смуть мою голівоньку,
Бо вона вже засмучена,
За нелюбом заручена.

Все більше чоловіків, юнаків і навіть хлопчиків пристають до живого кола, щоб долучитися до великої подяки богам і відчути себе Серпенем, тим, хто жне хліб і годує родину. Втискається між чоловіками до вервечки також досвідчений жнець-серпен волхв, який перед цим читав молитву, за ним князі... А співаночки жнивні і не жнивні, аби тільки в такт кроку, в такт биття серця єдиної великої родини… 

 

І такі подібні розваги, різноманітні ігри тривали два, а то й цілих три дні... Тим часом у цілоденному лежанні на постоялому дворі хазарський владика виробляв план, як він буде діяти далі.

Вирушивши в дорогу додому, Мойсей вдавав, що нічого не сталося, – як ніколи, він був веселим і привітним. А все тому, що він вже знав, з чого треба починати, щоб стати найбільшим у світі володарем.

Повернувшись у рідні панати3, Мойсей наказав своїм слугам вирізати всіх, з ким він ходив до Скитії, звинувативши їх у зраді. Він віддав слугам за це володіння купців, їхніх жінок та рабів, а гроші та золото забрав собі. Були знищені також інші підозрілі особи, в тому числі високого рангу. Їхнє місце зайняли ті самі слуги, які готові були беззаперечно виконувати будь-який наказ свого володаря.

Мойсей казав їм:

“Я намісник Бога – ні Дажбог, ні Велес, ні саме Сонце не дасть вам того, що дам я. Будете мені вірно служити – отримаєте все: велику владу, великі міста і багаті землі з чисельними рабами... Я був у святій Гіпербореї, на святій горі, куди мене прикликав сам Яхве, бо я наймогутніший і наймудріший з усіх людей. Він зробив мене намісником на землі, вручивши заповіді, згідно з якими ви, мої піддані, і все наше плем’я буде царювати над усім світом”.

Підтвердити чи заперечити, де насправді був Мойсей, що він бачив і з ким зустрічався у недавньому поході, не було кому – всі його попутники були винищені.

Темні слуги й справді повірили, що він намісник Бога, бо з простих рабів в один день вони раптом стали полководцями й намісниками в заможних містах. Це зробити міг тільки сам Бог. Вони молилися на Мойсея і були на все готові заради нього.

1 ольви - ольвійці.
2 гой – щедрий.
3 панати – пенати.

смт Голованівськ

 

Ольга ПОЛЕВІНА

СЛОВА

І немічні,

Й всесильні…

Мов мечами,

Б’ємось в запалі сварки

Ми словами.

Кров, що тече, невидиму

Спиню

Жгутом із слів:

«Я так тебе люблю!..».

м.Кропивницький 

 

Борис РЕВЧУН

Ж  И  В  О  П  И  С  У  Л  Ь  К  И

ЗА ПРИКЛАДОМ ВІЙСЬКОВИКІВ

  У Національній спілці письменників України прийнято рішення: поетам, які пишуть білим віршем, видавати білі білети членів НСПУ.

ОГОЛОШЕННЯ

*В кооперативі “Парнас” продається капітальне стійло Пегаса з погрібом.

ДО ВІДОМА ПОЕТІВ

На молокозаводах Казахстану налагоджено випуск кумису “Пегас”. На думку фахівців, за своїми віршогенними якостями напій не поступається знаменитій Іпокрені.

КОРИСНІ ПОРАДИ

Виходячи в тираж, не забувайте гасити світло!

ВІРНА ПРИКМЕТА

Якщо письменники знають про вас більше, ніж ви про них, значить ви знаний письменник.

ЗАЯВА

Дайте мені точку опори на Банковій – і я переверну всю письменницьку справу в Україні!

ПЛАГІАТОРАМ НА ЗАМІТКУ

Не черпайте натхнення з чужого казана.

МАЛЕНЬКІ ХИТРОЩІ

Хочеш, щоб тебе цитували – стань класиком.

ПИСЬМЕННИКИ ЦІКАВЛЯТЬСЯ

Якщо ми нікому не потрібні, значить, це комусь потрібно?

ГАСЛО ЛІТЕРАТУРНИХ ЗАРОБІТЧАН

За бабло – будь-яке фуфло.

КОРИСНІ ПОРАДИ

Пиши коротше – може й прочитають.

КОМПЛЕКС ХУДОЖНИКА

Переживає, що не переживе себе.

САМОКРУТКИ ПОЛІГЛОТА

Колгоспний сторож Іван Кузьмович курить в оригіналі Шекспіра, Бальзака, Сервантеса та багатьох інших західноєвропейських класиків!

ВІТЧИЗНЯНЕ – КРАЩЕ

Дослідження довели, що від романів Степана Нечуя-Небачуя мухи дохнуть краще, ніж від “Раптора” та багатьох інших заморських засобів боротьби з комахами.

Я СЕБЕ ПІД ГОГОЛЕМ ЧИЩУ!

Ходив гоголем, доки не прочитав Гоголя.

м.Кропивницький

 

Антоніна ЦАРУК
* * *
В поросі найвищого ґатунку
з вишуканим шлейфом полину
позбуваюсь ноші обладунків,
степом набуваюсь. Не кляну
ні ойойкових гніздечок жала,
ні гарячий невід кропиви –
надихаюсь степом, вітром, шалом
випасти з будення тятиви
в теплу пудру мудрої ґрунтівки,
у застілля з еліксиром трав,
в ковилові ніжні візитівки,
що шепочуть цвіркунам: «Пора
пасти зорі в золотих куделях
і поїти теплим молоком,
і злітати на сільських орелях
у дитинство – найсолодшим сном…»

м.Кропивницький

 

ВЕЖА, чч.39-40, 2019

Наступного року видання відзначатиме свій чвертьстолітній ювілей. Багато подій літературних відгомоніло за цей час у серединному краї межиріччя Бугу і Дніпра: їх значною мірою намагалась фіксувати «Вежа».

Ось і останній здвоєний випуск відкривається печальною сторінкою – некрологом по Володимиру Панченку, який заснував видання і був його першим редактором.

Публіцистична рубрика журналу “Пильнуй!” пером Сергія Кудрі закликає осмислити ординську суть одвічного ворога нашої землі. Актуально звучать тривожні інвективи житомирянина Михайла Пасічника. Художні твори в рубриці «Сучасна література» осмислюють також сьогодення: оповідання й уривок із повісті Валерія М’ятовича, комедія Бориса Ревчуна «Джекпот», новели чернігівця Михася Ткача, оповідання харків’янина Віктора Полянецького, твори молодих дебютантів Оксани Буянової й Станіслава Новицького, поезії Володимира Могилюка і Наталії Бідненко, переклади з болгарських поетів Антоніни Корінь. У далекі хрущовські часи вертає нас своєю повістю-спогадом «Футбол 1961 року» львів’янин Володимир Гануліч, веселить усмішками Валерій Михайлов.

У рубриці «Спадщина» друкуються поезії Михайла Родинченка і новели Василя Мошуренка.

“Між Бугом і Дніпром”, рубрика краєзнавча і постійна, знайомить читачів з відродженими іменами земляків, вояків армії УНР (автор Володимир Поліщук) та з добою недавньою (спомин Володимира Кобзаря «Один день поряд з Чорноволом»), завершує публікацію багатолітнього листування науковця зі Львова Івана Романченка із радянським політкаторжанином з Новомиргорода Степаном Кожум’якою.

Роман Василя Шкляра «Троща» аналізує Антоніна Царук, поетичну книгу Володимира Базилевського «Замінований рай» тернопільські літкритики Ігор Фарина й Олег Василишин, у творчість Лідії Горячко заглиблюється Інна Немирована.

Нарис Василя Бондаря “З нової хвилі” – про художника-нонконформіста Андрія Хвороста, журнал подає репродукції творів митця.

Традиційно часопис завершується багатою на літературно-мистецькі події хронікою життя краю проминулого року 2018-го.

Вл.інф.

Надрукувати