«Шевченко – русский писатель»?

Перегляди: 547

Блукаючи Інтернетом, натрапив на короткий звіт про Міжнародну конференцію тринадцятилітньої давності на тему «Украина и Россия: история и образ истории», в якій багато місця було відведено виясненню питання, чиїм письменником є… Тарас Шевченко. Дискутували між собою оступенені науковці з названих вище країн. Не зрозумів, що там говорили українці, оскільки у викладі вони були представленні лише короткими репліками, а от позиція росіян подавалася широко і чітко: Шевченко – украинский поэт и русский писатель. Наведу кілька категоричних висловлювань російської професури з виділеними мною місцями для подальшого коментування. Без цього – аж ніяк. Бо вони наочно ілюструють українське прислів’я: «Москаль якщо не вкраде, то збреше».

«Если Шевченко знал украинский и русский, даже, может быть, лучше украинского (языка), что не позволяет назвать его русско-украинским писателем

«Судя по его письмам, им мало-помалу утрачиваются навыки украинской речи.., а языком своих тайных «захалявных книжек» он сознательно выбирает русский язык. Это язык его мышления. На нем он и высказывает суждения по всем трепещущим вопросам жизни».

«Выбор у Шевченко, как и Гоголя, самостоятельный. Никто не заставлял их переезжать с Украины в Санкт-Петербург и писать по-русски. Он, совершенно очевидно, идентифицировал себя с русской культурой. Я говорю «культура», а не только «литература», так как не стоит забывать и Шевченко художника».

«В 1859 году, по освобождении из армии, Шевченко побывал на любимой Украине, написал еще ряд стихотворений на украинском языке, но, как мы знаем, жизнь свою все же связывает с Петербургом, с любимой Академией художеств».

Браво! Не конференція, а гоп зі смиком.

Є там і про написаний російською «Щоденник», і «Назар Стодоля», але наводити вислови московської професури далі не буду, щоб не втомлювати читача. Натомість, як і обіцяв, прокоментую деякі «аргументи» російської сторони. Почну з того, що знання, навіть на професійному рівні, інших мов зовсім не означає заміну однією з них мови материнської. Для Шевченка, якому доводилося більшу частину свого життя користуватися російською, рідною мовою завжди залишалася українська.

Ну що б здавалося, слова…

Слова та голос — більш нічого.

А серце б’ється — ожива,

Як їх почує!.. Знать, од Бога

І голос той, і ті слова

Ідуть меж люди!...

Написано 1848 року. Кос-Арал. Та ж таки «захалявна книжечка». Виходить, мислив Тарас Григорович українською.

Далі. Шевченко, і це не завадило б згадати московським професорам, був кріпаком свого пана Енгельгардта, з ним, а не «самостоятельно», приїхав до Петербурга. Що ж до того, ніби він «идентифицировал себя с русской культурой», то як майбутній художник Тарас навчався в майстерні Карла Брюлова, котрий сповідував романтизм Делакруа і Жеріко. А як літературна особистість формувався у колі петербурзьких українців, джерелом знань, зокрема й з історії України, для нього стала «його захоплююча і наполеглива праця над собою в бібліотеці гостинного дому його ментора Гребінки у Петербурзі в 1836-1840 роках» (історик О.Пріцак).

У «захалявні книжечки» Шевченко записував свої вірші, написані, звичайно ж, українською мовою (отже те, що «языком своих тайных «захалявных книжек» он сознательно выбирает русский язык», є неправдою. В чому ви й переконалися вище. А що вів свого «Щоденника» російською, то щоденники, як і епістолярія, не є літературними жанрами. Стосовно ж повістей та «Назара Стодолі», то написані вони російською лише з тієї причини, що ніде було їх надрукувати українською і не було в Російській імперії українських театрів. І не збирався поет на старості років «жизнь свою связывать с Петербургом», навпаки, він мріяв звести в Україні будинок і доживати там віка, для чого просив родичів підшукати для цього хороше місце:

Поставлю хату і кімнату,

Садок-райочок насажу.

Поси́жу я і похожу

В своїй маленькій благодаті.

(Вересень 1860).

Шевченку просто заборонили жити в Україні. Можна наводити ще багато подібних аргументів московських «шевченкознавців», але й цього досить. Хоча ще один оминути не можу. Вони вперто називають Шевченкову солдатчину благородним словом «армія». Більше того, говорять, ніби він там ледь не розкошував. Це правда, що серед офіцерів, під началом яких служив поет, були не тільки держиморди, а й такі, що поважали його як освічену людину, талановитого художника, до нього добре ставилися, деякі навіть товаришували з ним. Та це не полегшувало його перебування на засланні. «Позор и унижение! Трудно, тяжело, невозможно заглушить в себе всякое человеческое достоинство, стать навытяжку, слушать команду и двигаться, как бездушная машина», – пише у своєму «Щоденнику» про службу Шевченка-солдата Шевченко-поет.

З початком російської агресії проти України тональність «шевченкознавців» за порєбріком радикалізується, «Он не был социалистом. Просто Шевченко, подобно многим другим людям, хотел иметь больше, чем у него было, жить лучше. Попав крепостным холопом в Санкт-Петербург, он ходил по его улицам и завидовал окружающим. Вот эта зависть, вызванная ощущением социальной неполноценности, которую иногда пытаются выдавать за социалистические взгляды, и стала важным мотивом во многих его делах». Це вже – наш сучий син. Ростислав Іщенко. Народився в Києві, закінчив Київський державний університет імені Шевченка. Після подій 2014 року перебрався до Росії. З 2015-го активно бере участь в радіопрограмах Вести ФМ, з’являється в центральних ефірах російських телеканалів разом із Сатановським, Гаспаряном, Соловйовим.

Зрозуміло, вся ця ахінея, це словоблуддя не змінять ставлення українців до Тараса Шевченка, він був і залишається українським поетом і пророком. На жаль, радянське літературознавство створило з нього ідола на користь комуністичній ідеології. Ми, глибоко шануючи Кобзаря, сьогодні мало його читаємо. З нагоди наведу уривок зі своєї повісті (в рукопису) «Як сказав Еклезіаст»: «–Ваша національна верхівка так і не змогла стати елітою, очолити народ, – мовив до Паламаря святий Петро. – Про це ти знаєш не гірше за мене: «Грязь Москви, варшавське сміття, ваші пани». Але у твого народу є високий моральний авторитет – той, хто сказав ці слова і на якому тримається ваша нація. Не знаю, чи вижили б ви без Шевченка. Ви його, зрозуміло, пам’ятаєте – ще б не пам’ятати, шануєте, відзначаєте роковини… Тільки мало читаєте. А він і сьогодні живий, бачить, що коїться, гнівається і тужить разом із вами, озивається до вас з відстані свого часу. Це не містика, це юдоль пророка. Тобі вже пізно, тебе вже немає, а «живим і ненарожденним» слід повертатися до його слова. Активно, наступально. Якби я був редактором на телебаченні, то радив би своїм підлеглим часом доповнювати інформаційні повідомлення смачним Шевченковим рядком. Скажімо, розкрадають бюджетні кошти: «Схаменіться! Будьте люди, бо лихо вам буде!». ОПЗЖ не визнає Росію агресором: «Раби, підніжки, грязь Москви». Патріоти поборюють один одного: «Доборолась Україна до самого краю». Той не хоче повертатися до рідної мови: «А хто матір забуває, того бог карає», а той відверто бреше: «Дуріть себе, чужих людей, та не дуріть бога». Вивезли з Донбасу заводське устаткування: «Москалики, що заздріли, то все очухрали». Про фальшивих патріотів: «Ви любите на братові шкуру, а не душу». Про агресора: «На край світу заглядає, чи нема країни, щоб загарбать, і з собою взять у домовину». Одні «орють землю, лихом засівають», другі «останню свитину з каліки знімають». Тим, хто вже й Кобзаря намагається забрити у москалі, варто сказати: «А дзусь, недоріки!». На наш розбрат: «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю». А простим росіянам, з якими разом довелося стільки пережити: «О люди! люди небораки! Нащо здалися вам царі? Нащо здалися вам псарі? Ви ж таки люди, не собаки!». Шевченка на все вистачить»…

Здається позаминулого року на одному з телеканалів у новинах коментарем прозвучали кілька Шевченкових рядків. На той час мій «Еклезіаст» уже лежав у ящику письмового столу, і я щиро порадів, що так думає, окрім мене, ще хтось Отже, не помилився. Пишу це для того, щоб не подумали, ніби я чужу ідею видаю за свою. Сам не люблю тих, хто «чужеє оддає в печать». І вважаю, коли доводиться наводити чужу думку, або хочеться прочитаним тобою поділитися зі своїм читачем, слід обов’язково посилатися на автора, публікацію чи хоча б на видання.

А стосовно нав’язливого прагнення російських ура-патріотів приписати Шевченка собі… Знаєте, чим більше я читаю про такі речі, то все глибше розумію, що дві пташині голови в гербі Російської Федерації, повернуті в різні боки, засвідчують не тільки її державну суть – підгрібати під себе все, що потрапить на очі. А й підтверджують медичний діагноз імперії – шизофренія.

Броніслав Куманський

Надрукувати