На початку серпня свій ювілей відзначає відомий поет, просвітянин, фольклорист, мудра, непересічна людина Володимир Яремчук. Він поділився своїми роздумами про свій шлях до усвідомлення себе українцем.
В дитинстві і юності в мені, певно, жило щонайменше три особи. Одна – безмежно закохана у нашу традиційну національну культуру. Але вона мною тоді зовсім не усвідомлювалася і міцно й довго спала. Ще одна, усвідомлена, – законослухняна і правильна: піонер, відмінник, далі комсомолець. Тодішній інформаційний вплив ЗМІ та школи був потужний і однозначний: я живу у найщасливішій країні. Третя особа чогось усе сумнівалась…
1953 рік, 4 грудня. Нам провели «радіво» – таємничий чорний «капелюх». А завтра День Конституції. (Я, шестирічний, певна річ, тоді цього ще не знав). Але о 19 годині: «Ґава-аріт Ма-асква. Ма-асковскає врємя дівітнадцить чісоф».
І стало так незатишно… Я так чекав радіо. А там якісь чужі люди. Ні! Я розумію все, що вони кажуть, але мені холодно. То, виходить, даром я чекав…
1954-55 рік. (Точну хронологію не пам’ятаю). Перший чи другий клас. Оце щойно вчили: «Перший батько – Ленін, другий батько – Сталін», а назавтра в читанках портрет Сталіна видерто… А чого – хто зна. А тут уроки ручної праці. Вишивання. І всі у мене «позичають» кольорових ниток (по-місцевому – бавелки). А перед цим позичали газету, книжки обгорнути. А вони у мене що, родять? Наступного дня приніс бавелку, розклав рядочками, приніс газети, розклав усе паралельно і перпендикулярно. Продавав по собівартості. Бо в однокласників копійки є, а у мене нема. Коли побачила класовод – це було цунамі! А вже батькам перепало!
То, виходить, мати такі заробітки – сором? (Це ж повторилося в 1961 році з черешнями. Я за півтора кілометра від дому нарвав їх у байрачку, як у нас казали, дві відрі, потім цих півтора і ще два з половиною кілометри ніс у протилежний бік до сусіднього села на базар. Прицінився. Тітки продавали за пара – п'ятнадцять, (себто за два стакани п'ятнадцять копійок). І треба ж! На базарі з’явилася сива вежа кучерів мого директора школи! Яструбиним поглядом він одразу набачив свого учня, підійшов і, чеканячи слова по складах, мовив: «По-чім че-реш-ні?!» (Такою чеканною мовою він завжди висловлював своє невдоволення). Я пробелькотів щось про «пара – п’ятнадцять».
– Дай-і-ме-ні! (Звиваю кульок, а руки трясуться!).
– Перш-ніж-тор-гу-ва-ти, на-вчись куль-ки звер-та-ти. За пер-шу чверть по-ве-дін-ка чо-ти-ри!
Катастрофа! Відмінник! Тихін-тихоня. Уже комсомолець – і на тобі!
(«Дві відрі» черешень в руках я поніс і назад і проніс того дня їх сім з половиною кілометрів. Ану пронесіть сімдесят п’ять метрів…). І знову я, виходить, неправий…
Розпитую батька про війну. А він вперто: «Воно тобі не треба!» Тепер розумію, чому. ЗМІ пафосно прославляють, а учасники… знають правду і знають, що славлення фальшиве.
То це мені… брешуть?
Розпитую маму про сусідку, бабу Параску, чого вона якось так холодно говорить і про колгоспи, і про владу.
– А їх розкуркулили. Хоч що там було куркулити?! Син працював, як воляка, то й трохи більше мав. А його в Сибір. Там десь і згинув. Вони ж у нас до війни жили в меншій хаті, бо їхню забрали…
То, виходить, країна не така вже й найщасливіша?
… Сидить за столом у нашій хаті співоча компанія (я виростав під потужний і прекрасний народний спів). У перервах між піснями згадують те-се. І війну теж. І смерті близьких. Але спокійно, по-філософськи, як уже давно пережите. І раптом хтось і чомусь каже про тридцять третій рік. За столом зависає абсолютна тиша. А по паузі хтось інший, тихо: «Давайте, не будемо…». І я дитячим серцем вловлюю: тридцять третій – це щось страшніше, ніж війна і смерті близьких. Як?! А куди вже страшніше?! Тільки уже під розпад Союзу я почув від мами деталі. Кажу їй: «То це, виходить, від голоду в селі тоді пропало більше людей, ніж від війни?»
– Більше. А ти що, не знав?
– А хто ж мені казав?
– Ну, то й тепер знати – знай, а язиком не махай.
Як же їх настрашили, що через тридцять п’ять років не рекомендують про це казати вголос! То скільки ж ще всього і якого від нас ховають? І то чого?
1968 рік. Мною, студентом другого курсу, зацікавилося … КГБ. (Про це мені сказали куди пізніше.). Цікавилися, що це за один, що носить і читає переписані від руки вірші Василя Симоненка і на сцену дівчат вив’язує в квітчасті хустки, де вони співають українських народних пісень?
Дякую заступнику декана Катерині Зіновіївні Сенчук, світла їй пам'ять. Вона сказала: «Це студент відмінник, член комсомольського бюро. Ми готуємо його для вступу кандидатом в члени партії». Перших два посили – правда. А третій… Про партію і мови не було. Просто рятувала студента. (Тепер би сказали «заступниці декана». Смішно. Бо щось дуже близько до заступниці-угодниці. Але в цьому конкретному випадку таки заступниці, бо заступилась. А в партію «мене поступили» аж на двадцять дев’ятому році…
То, виходить, читати вірші про любов до рідного краю – злочин? А любити його? Сьогодення показує, що це, за деякими мірками, уже фашизм…
Продовжувати можу багато. Я справді в тодішньому потоці інформації був пересічний радянський громадянин, котрий вірив у справедливий лад в своїй країні. Але в мені ніколи не зникав отой шестирічний хлопчак, котрому вперше стало незатишно від чогось чужого, що влізло в його хату разом з «радівом».
Тож я, працюючи уже й чиновником, як глянути отак, – то проводив лінію партії. Бо як я її бачив і в чому? А ось як і ось у чому. Лише кілька прикладів.
Сусідка Мельничук Ольга Захарівна, передова доярка, комуніст. Вона ж ціле життя вставала о четвертій ранку і три кілометри за будь-якої погоди йшла по наших розгаслих чи замерзлих у груддя чорноземах. То вона – не приклад?
Сусідка Марія Степанівна Сухина, комуніст, Герой Соціалістичної Праці (при цьому – моя хрещена мама). Вона ж ніколи і не одягла Зірку Героя. А сапи з рук не випускала. І цього комуніста ганити?
Сусід Бойко Дмитро Самійлович, син отого розкуркуленого, внук баби Параски – орденоносець. Природний колір його обличчя я бачив кілька разів за життя. Усе чорномазий, як африканець. Передовий механізатор. Не комуніст, але в нагородах, як бобик в реп’яхах…
Комірник, однорукий фронтовик, син розстріляного підпільника, комуніст, (але при цьому – мій хрещений батько) Бажатарник Петро Маркович – він з комори, як на мене, і не виходив. І за що я мав йому дорікнути?
Оце такі комуністи. Та й ті мої керівники, з якими я працював, самі працювали по 12-14 годин і без вихідних і нам спуску не давали… Тож і я, чиновник, мотався по полях, по токах, по фермах. Отримував і відправляв неймовірно «таємні» документи… про підготовку до зимівлі громадського тваринництва, читав лекції, проводив збори. Щоправда, про інтриги берій-хрущових і черненків-суслових щось і ми вловлювали, але то була така мізерна дещиця! (А зараз ми про все поінформовані?). Тому, ще раз кажу. як глянути отак, то лінію проводив.
А як глянути інак, – то сумніви не зникали ніколи.
Один із небагатьох в області я відстояв україномовне діловодство в своєму районі, хоч на це мені вказували не раз. Хтось пояснить – чого? Бачив багато показухи і несправжньості. Пробував про це казати, але мені відповідали, що я маю веслувати, як усі, оскільки ми пливемо в одному човні і тонути будемо разом. Коли партію «прикрили», «втонув» тільки я та ще один такий, що теж мав власну думку. Інші успішно «перепливли» в сусіднє приміщення, і далі веслували, помінявши назви посад. В їх числі і мій керівник, котрий плив начебто, в тому самому човні… Але виплив. А ми стали безробітними.
Отак сумніви дитини переросли в сумніви дорослого. Але не більше. Мої посади не давали мені можливості брати участь в рухах, мітингах, протестах. В межах апарату я висловитись міг. За його межами – теж міг, але це тільки буквально за його межами – і то назавжди. І вже довічний ізгой. Та й часу на те не було. А якби «знайшов» час, то був би звільнений по статті за прогул…
Та до себе я прийшов. Один із висновків: все життя збирай інформацію. І збирай з різних джерел. І всяку сприймай критично. Не вір на слово. Дивися ще й на результати.
Далі прийшов шлях активнішого соціально-політичного самопрояву. Людині колись та треба самопроявитись. Я пройшов цю стежку.
Рухи, мітинги і протести прийшли уже після виходу на пенсію. Тоді я почав працювати в одній із козацьких київських громад. Разом з цим козацтвом ми пікетували то ізраїльське, то російське посольство, писали листи в Генеральну прокуратуру, у Верховну раду, українському уряду з різних питань суспільного життя, створили чи й не перше в Україні товариство сприяння «Україна в НАТО», (2009-10 р.р.), протистояли московському духовенству у побудові на території Історичного музею їхньої каплички, протестували проти спілкування з нами московською мовою в Мелітопольському музеї Кам’яної Могили та в Полтавському історичному музеї, на честь відомих історичних подій проводили масові акції в Крутах, Умані, Конотопі, Чигирині, Батурині (при відкритті в двох останніх музейних комплексів гетьманів Хмельницького та Розумовського).
А ще в цей час я проводив велетенську кількість масових заходів по відродженню давньоукраїнської обрядовості, співпрацюючи з Музеєм під відкритим небом у Пирогові, музеєм «Мамаєва Слобода», музеєм Івана Гончара, Літературним музеєм та музеєм Павла Тичини, з організаторами конференції «Буття українців», із самодіяльними вокальними колективами «Гомін» (Леопольд Ященко) та «Чумаки» (Василь Триліс). І зрозумів, що це теж боротьба. Хтось дивився на мене як на динозавра: «Надворі ІТ-технології, а ти із серпами і з писанками носишся». Хтось злісно дорікав: «Піст, а ти співаєш. Та ще й язичницьких пісень», хтось казав, що це геть не в ногу із сучасними віяннями в культурі…
Ет! «Нам своє робить». (Хоч вірш і не в унісон із незалежністю.).
В унісон із нею ще один шлях – шлях до мови. Бо шлях до незалежності – як не кинь і як не глянь, і як не приміряйся і протестуй чи не протестуй – лежить через мовне питання.
В моїй студентській Умані, у віці вісімнадцяти років, я збагнув, якою гидкою говіркою (я її називав базарно-єврейсько-автобусною, без найменшої ксенофобії) розмовляють довкола мене. А й я не набагато кращий. Той же суржик, трішки українськіший… І я почав себе контролювати, а згодом легко заговорив нормальною українською. Тоді мій хлопчак-сумнівака почав уже усвідомлено топтати українську стежку.
Значно пізніше, в 1992 році, збагнувши, що за покликанням я – етнограф, створив я авторську програму з українознавства і почав читати його в школі. Тоді й довелося багато попочитати і з історії, і з етнографії, і з питань філології. Тоді ж я вперше прочитав історію Миколи Аркаса – історію за науковими канонами не найвищого ґатунку, але зовсім не ту історію, яку я вивчав у школі. Кинувся до історій Василенко-Полонської, Субтельного, дещо з Грушевського та інших – і збагнув, що історію України я категорично не знаю.
Далі було читання Івана Дзюби, Ліни Костенко, слухання лекцій з історії професора Київського університету Володимира Сергійчука, спостереження за дипломатичною діяльністю патріотичного Володимира Огризка, зустрічі з козацькими громадами різного штибу і робота в одній з них – поступово вимальовувався світогляд нового звучання.
Щоправда, ніколи ревним і фанатичним прихильником того чи іншого світогляду я не був – все той же сумнівака. Тому і Леонід Ілліч ніколи не був для мене «наш рідний», і в церкву я не біг ані комсомольцем, ані тепер, коли пора думати про душу, а багато хто побіг, і сьогодні не всім і не всьому вірю. Патріот, але ура-патріотизмом не страждаю, бо знаю, що людський фактор замішаний і на людських вадах… І вони проявляються за будь-якого світогляду.
Переконався: найперше, чого нам бракує, – це етнічної самоідентифікації. Тож чи дивно, що й досі у нас нема Концепції національних пріоритетів? А мовне питання з питанням етнічної самоідентифікації зв’язане пуповиною. Мені кажуть: «Та припини! Он скільки російськомовних героїв життя віддали за Україну, а ти з дивана смієш їх шпетити!»… Ні! Стаю перед ними на коліна. Але і їх, мертвих, і вас, живих, запитую: «А яку Україну ми захищаємо? Якщо російськомовну територію з такою назвою, то їй ой скільки літ! А треба державу, а не територію. І вона утверджується, крім усього іншого, мовою. Якщо населення, то і його без ліку. А народом воно стає з національною мовою».
Кажуть, яка дурниця! Хіба це важливо?
Тоді чому російські окупанти почали із запровадження російськомовного викладання в школах та вилучення україномовних підручників? Це ж не важливо! Чи, все таки, – важливо?
Через відсутність усвідомленої етнічної самоідентифікації маємо ще й стійкий комплекс меншовартості. А відтак і не бажаємо ставати кращими, бо:
– ми говорили і продовжуємо говорити абиякою бридкою суржиково-сленгово-сфенізованою мовою. Це старші. А пройдіть-но тепер повз будь-яку групку молоді – до мови і прислухатися не треба, на відстані почуєте: це генітально-злягальна лексика тих же рашистів і часто-густо – і на їхній мові;
– ми не знаємо власної історії і знати не хочемо, а все талапаємо тими псевдознаннями, котрі в нас заклали колись із підлою пропагандистською метою. Для багатьох і сьогодні кагебіст – це герой без страху і докору. І це при всіх відкритих нових даних про їхні безмірні злочини! А «бандерівець» – це вже жупел. Я вже мовчу про обридлі наративи про т.з. спільну колиску, про т.з церковну першопрестольність, про т.з. споконвічне братство;
– ми вперто махаємо рукою на свою національну культуру, на звичаї і обряди. А саме вони колись робили нас нами;
– ми зрадницьки тримаємося московських церков, бо в інших, бачиш, нема благодаті! Хто її бачив? Де вона і ким роздається? От що купилась колись Москвою за соболі і золоті рублі – то це так! Але ж «аргумент» закинули – і він тримається!
За таких умов не дивно, що нас постійно йдуть «визволяти» і під жерлами гармат ведуть до щастя! Воістину, свята правда, вимовлена Станіславом Людкевичем на власному сторіччі (і це в присутності всього тодішнього партійного бомонду!): «А по тому нас визволили – і нема на то ради».