Україна попрощалась із Володимиром Базилевським (14.08.1937 – 21.01.2026) – поетом, критиком, літературознавцем, есеїстом. Про цю втрату не сказав жоден із центральних телеканалів. Основна причина, думаю – критичне ставлення покійного мислителя до періоду влади чи не всіх президентів.
Наша степова земля в особі літераторів, журналістів, книжників, якоюсь мірою і окремих чиновників, шанувала земляка, хоч він другу половину свого життя офіційно ні разу її не одвідував. Хіба інкогніто – це можуть підтвердити його поезії. Не одвідував, бо так тяжко йому дався розрив із Кіровоградом серед 80-их (чиновна братія не пускала його в столицю), що та кров розриву запеклася йому на серці до останніх днів.
Як поет, а починався він під крилом учителя Василя Сухомлинського в Павлиші, згодом на берегах Чорного моря (Одеський університет), Базилевський виростав від книжки до книжки. Пам’ятаю, Василь Шкляр сказав колись: до Києва Базилевського наче й не існувало, а потім враз усі ахнули й зачарувались.
У Кропивницькому, тодішньому Кіровограді, ним зачаровувались як творцем і як людиною. Він працював редактором регіонального видавництва «Промінь» (Дніпро), літредактором обласної газети «Кіровоградська правда», керівником літературної студії «Сівач» при обкомі комсомолу… Я застав той час, коли нетерпляче чекав кожного засідання студії (ті заняття Володимир Олександрович проводив то в палаці культури імені Компанійця, то в майстернях наших художників, то на березі Сугоклеї під відкритим небом): він не тільки слухав, читав, готував до друку наші вірші, оповідання, гуморески, а й знайомив із творчістю справжніх – класиків і сучасників: уже тоді він ділився з вихованцями своїми енциклопедичними знаннями й думками. Не один із сучасних літераторів краю може назвати себе автором, якому простелив зелену дорогу в красне письменство Базилевський. Я один з них – пишаюсь передмовою до оповідання, яке він надрукував у «КП».
І з кожною публікацією віршів, імпресій і медитацій, ця повага до його таланту зростала. А належав він до найпродуктивніших письменників сучасності. Продуктивність та ніколи не шкодила якості – так дуже рідко буває. Фоліанти його літературних портретів і роздумів («Холодний душ історії», «Лук Одіссеїв», «Талант і талан», «Інстинкт істини») – цим книгам заповідається тривале життя. Його письмо, як ні в кого із сучасних українських мислителів, – абзаци афоризмів, які не блякнуть під палючим сонцем чи хвищами сучасного кругойдучого планетарного життя. Базилевський був сіячем правди і майстром форми.