Слово лауреатів: про поета, про себе, про час

Перегляди: 1189

Із заснуванням обласної літературної премії імені Євгена Маланюка у 2002 році в положенні про премію був пункт про можливе виголошення лауреатом промови після вручення. Але документ за майже двадцять років зазнавав багатьох змін, не завжди кращих, як і того, що нині спонукання лауреатів до слова випало з тексту положення. Однак промови звучать: це дає лауреатам право сказати про себе і час, про Поета і сучасну літературу, про поступ чи хиби нашого державотворення.
2 лютого у приміщенні обласної бібліотеки для юнацтва імені Євгена Маланюка відбулось нагородження лауреатів премії за 2020 рік. Звучали промови 46-го і 47-го лауреатів, відповідно автора книги сонетів «Між квіту й лез» Володимира Яремчука (Долинська) та авторки роману «Неспокій» Інни Немированої (Вільшанка). Пропонуємо промови нашим читачам.

Коли навчимося чути великих поетів, перемножимо це на власну совість, – відбудемось, як народ

Євгенові Маланюку 124. Постать велична і трагічна. Багато хто каже, що й суперечлива. Не сказав би. Він любив свою землю і збройно став на її захист. Він змушений був залишити цю землю і вже ніколи не ступити на неї.

«Купив цей час фальшивою ціною:

ісходом, втечею, роками болю й зла.

А треба було вмерти серед бою

на тій землі, де молодість цвіла».

Який трагізм! А рідна земля заснула в отім, окресленому ним, національному пораженстві. Тож він мав повне право, поряд із найвищими словами любові, звертатися до своєї землі і з гнівними словами, щоб вона, врешті, почула його.

Понад 60 років тому він сказав: «…Проблема українського малоросійства – це є та проблема, що першою встане перед державними мужами вже Державної України» Хіба не істина?

І далі: «Напружене творення Духовної Суверенності – ось рецепт, що був, є і буде найбільш трудний, але й найбільш істотний і всеобіймаючий».

Ми ж продовжуємо ностальгічно залишатися в постколоніальному синдромі, в стані так яскраво змальованого Маланюком «імперського типу людини», котра не мислить себе поза імперією.

Здавалось би, не тільки малоросійство – наша національна біда?

Олігархат ось уже тридцять років творить Україну, всупереч Шевченку, з паном і холопом. Мільярдери – і народ-жебрак! Але хіба істинний патріот, син своєї землі, так би чинив? Чи це не малоросійство?

Так само на наших очах тридцять років ніяк не вималюється вектор суспільного розвитку – ні політичний, ні економічний, ні соціальний чи духовний. Лебедево-раково-щуковий вектор. А колеса державницького воза грузнуть все глибше. Тривають постійні баталії між політичними та економічними елітами. Баталії не задля добра рідної землі, а через особисті чи кланово-партійні амбіції! Вони породили зневіру, нігілізм і навіть цинізм, законодавчу неміч, рейдерство, інформативні маніпуляції, розкрадання, відтік населення, містечковий феодалізм, повну незахищеність людського життя. Знову – меншовартість…

Терези нашого суспільного життя сто років тому схитнулися різко, загнавши усіх в стрій, де панувало тільки: роби, як я! То була біда. Сьогодні ті ж терези попливли різко праворуч – і вже докорінно неправильним стало усе, що ми мали п’ятдесят років тому. Справді – неправильним? Робочі місця? Доступна усім якісна освіта і доступна медицина? Доступні рекреації – то все крамола?

Ми і далі чіпляємо один одному ярлики і заганяємо всі поняття в «-ізми». А північні прибалти не дбали про «-ізми» – і в умовах товарного виробництва і конкуренції створили соціально зорієнтовані суспільства.

Сьогоднішній світ – це світ стрімкої технічної революції. Це навіть не світ 80-х. Революція докорінно змінила світ і людей. Процеси глобалізації диктують зовсім інші підходи до організації людського співжиття. Тепер виграє той, хто тримається холодного прагматизму. А хіба не турбота про ту землю, на якій ти живеш, і є найвищим проявом прагматизму? І чи не малоросійство також стоїть йому на заваді?

Польщу ділили кілька разів, але домінантою там звучало: «Єще Польска нє зґінєва». І сьогодні у них потрібні мільйони робочих рук. В тім числі – і наших. А нам – не треба. В нас усе зроблено. Не вловлюєте відголосків меншовартості?

Яку веремію затіяли довкола прав української мови! На українській землі і в незалежній Українській Державі, усміхненій до всіх етносів! Підкреслю: до всіх. Тож мали б і ми очікувати доброзичливості у відповідь… Та раптом виявилося, що мова неважлива… Коли треба плюнути на свою.

То де тут роль письменника? Вона – в утвердженні словом доброго і справедливого світу. В апелюванні до еліт, але й до загалу. Вона в транспонованості творчості на гуманізм. Вона – у щирості і доторках до людської душі. Вона в тому, щоб користуватися і стилосом, і стилетом.

У цьому сенсі Євген Маланюк – між нас. Як між нас Тарас Григорович, що його слова і нині звучать злободенно. Як між нас великий Василь Симоненко, чиї слова, хай і не б’ють вас своєю концентрованою метафоричністю, бо ж тільки: «Можна все на світі вибирати, сину…», але пропікають вас щирістю і мудрістю. Ці поети були великими громадянами.

Коли навчимося чути їх, великих поетів і громадян, коли перемножимо це на власну совість і побут отих (за Шевченком) малих, дрібних, тоді тільки відбудемось як народ, як нація, як держава.

Однак і великих письменників не чують. А що казати про пересічну письменницьку масу?

Мій колючий (на жаль, політичний) виступ скінчено. А так хотілося говорити романтично, лірично… Про поезію…

Володимир Яремчук

Сенсу літературі надає читач

Сьогодні мені не хочеться говорити багато та пафосно, тим паче, що і про найшанованішу на наших степових теренах літературну премію, і про самого Євгена Маланюка в цій залі нині вже сказано чимало розумних і мудрих речей. Тому – лише кілька слів про літературу та власну письменницьку кухню від представниці вже не наймолодшого, але поки найпофігістичнішого покоління.

Що ми шукаємо в художній літературі? Кожен читач дає для себе на це питання власну відповідь. Або не дає. Або відповідь знаходиться сама – разом з епохальною книгою. Тією, яка змінює реальність. У моєму житті таких книг було дві: «Степова казка» Григора Тютюнника та «Зубчасті колеса» Рюноске Акутагави. Перша з них відкрила семилітці, яка до того ненавиділа читати, чарівний світ писаного слова. Друга примусила вже дорослу (щоб не сказати перезрілу) інфантилку серйозно задуматися про потребу кардинальної зміни якщо не способу життя, то ставлення до нього. Адже якщо запоєм ковтаючи скрупульозний аналіз власних останніх днів від справжнього суїцидника, постійно ловиш себе на думці, що писано ніби про тебе, це, м’яко кажучи, дуже тривожний дзвіночок.

Веду до того, що, аби бути гуманістичною та життєствердною, книга не конче мусить текти медовим сиропом з-під рожевої обкладинки, а патріотизм – це не тільки грім бравурного маршу від духового оркестру. Що ж до потреби обмежувати себе певним стилем чи жанром, то її я ніколи не розуміла ні як читач, ні як автор.

Звісно, я зі своїм «Неспокоєм» жодним чином не претендую на якусь, крий Боже, надмісію чи глибоку й розгалужену імпліцитію, немає там цього, та й писався роман не з метою когось епатувати, вразити чи «настановити на шлях істинний». Писався він на драйві, за три місяці, в дуже особливий і дуже світлий період мого життя, коли я свято вірила, ніби знаю, хто саме має рацію: впевнений, що «Додому немає вороття» Томас Вулф, чи Герман Гессе з його переконаним у протилежному Петером Каменциндом.

Під час роботи я просто отримувала задоволення текстотворення, нагромадження описів, гри словами. Сіль для мене була у протиставленні способів життя на відчуттєвому рівні та у спробі показати світ таким, яким його бачить моє «дивне» покоління народжених у вісімдесятих. Зараз я там бачу соціальну критику: сільська Україна, а найактивніше, мабуть, наша степова зона, сьогодні стрімко перетворюється на суміш геріатрії та гетто для різного роду диваків, маргіналів і соціопатів, де, за мінімальної остороги, можна творити, що душі заманеться. Як на мене, з цим меседжем роман ідеально вписується у сучасний контекст, адже в часи моєї не те, щоб далекої, але й не дуже близької юності ми вірили в «башту зі слонової кістки» та «текст заради тексту», зараз же все голосніше лунає ідея, що літературний твір того чи іншого автора мусить працювати на громадянську позицію вищезгаданого автора.

Я не вірю, що мушу бути до чогось змушена, але вірю, що сенсу літературі надає читач, для якого вона призначена і, – найважливіше, – який її потребує. І це – нічогенький камінець у город «Неспокою», який, фактично, є романом для філологів, решта може просто не «вгризти» стиль. Тому бачу для себе перспективу подальшого розвитку саме в пошуку адекватнішого підходу до читача.

Інна Немирована

Надрукувати