«Слухняна дівчинка» …з характером

Перегляди: 1280

У ці весняні дні відзначає свій ювілей людина, яка для багатьох приклад працелюбності, відданості своїй справі, небайдужості та уміння системно організовувати роботу – і свою, і колег. Мова про вчителя вчителів, зацікавлену мандрівницю і краєзнавця Ларису Гайду.

Коли я згадую про Ларису Анатоліївну, в уяві постає струнка чорнява жінка, дуже організована, точна, начитана, чітка у висловах, майже зразок інтелектуалки і інтелігентки. Такі люди, як правило, не йдуть на відкритий спротив, конфронтацію, протистояння. Але беруть наполегливістю, працездатністю, умінням досягати свого. Свого часу, Лариса Анатоліївна, очевидно, була слухняною дівчинкою і не могла не прислухатись до поради батьків йти вчитися на фармацевта. Мовляв, для жінки професія – та, що треба. Отримала диплом, але душа її лежала до педагогіки, вчительства. І у неї вистачило характеру, цілеспрямованості осягнути ще одну освіту.

Прикладом для неї була вчительська династія Бажорів з її рідного села Глодоси. Лариса Гайда пригадує, як у дитинстві її здивувала і вразила розповідь дідуся, що у якесь свято за столом заспівав: «Ще не вмерла Україна…» Звідки дідусь, який закінчив свого часу два класи церковно-приходської школи, міг знати таку незвичну пісню? Виявилось, її навчив колись дідусевий учитель Федір Омелянович Бажор. Ще на початку минулого століття він казав своїм учням: «Пам’ятайте, прийде час, коли Україна стане незалежною і цю пісня вчитимуть у школі всі діти». П’ятеро дітей Федора Омеляновича теж стали вчителями. У селі Глодоси (нині Новоукраїнського району) є навіть куток Бажорівка. В громадянську війну у цьому селі була сформована ціла сотня українського вояцтва, а край цей у всі часи славився високим рівнем гідності та національної свідомості.

Цей приклад особистості вчителя вона взяла не лише для себе, а й багато років працювала над тим, щоб утвердити його у професійному середовищі. Не лише спілкувалася з дітьми, вела краєзнавчі гуртки, мандрувала з ними краєм, відкриваючи його для них, а й на початку 2000-их започаткувала проведення краєзнавчих науково-пррактичних коференцій, де розглядалися й контраверсійні на той час питання національної історії та становлення.

Будучи завідуючою навчально-методичним кабінетом українознавства та краєзнавства Кіровоградського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені Василя Сухомлинського Лариса Гайда у своєму інтерв’ю розповідала про це так:

– Свого часу я створювала відділ краєзнавства в обласному центрі дитячо-юнацького туризму та краєзнавства, де пропрацювала п’ятнадцять років, паралельно викладала у школі, отож, добре знала проблеми вчителя, керівника гуртка, керівника музею. Тому й прагнула реформувати роботу кабінету народознавства в кабінет українознавства та краєзнавства, де б акцент було зроблено саме на місцевому матеріалі. Сільська школа часто не має доступу до сучасних наукових розробок української регіоналістики, українознавства, і в той же час саме в селах проводяться цікаві краєзнавчі дослідження. Тут необхідна певна інтеграція. І наші конференції сприяють цьому. (…)

Найперша конференція, що відбулася в рік десятої річниці незалежності України, обговорювала ситуацію 1917-20-их років у нашому краї. Ця тема вивчається у курсі історії в старших класах, а вчителі не мають якогось систематизованого матеріалу. Його треба було накопичити, зібрати. Тим більше, що з нашим краєм у цьому відрізку історичного часу пов’язані імена, якими активно цікавляться і у всеукраїнському масштабі. Важливо також змінити ідеологічні акценти щодо цього складного періоду, бо деякі вчителі користувалися ще тими кліше, що побутували за часів Радянського Союзу.

Спочатку краєзнавці до цього поставились доволі скептично і перша конференція не була багатолюдною. Але вже друга, яка розглядала проблеми історії нашого краю у ХVІІІ столітті, викликала більший резонанс. Радянська історіографія, яка пропонувала нам варіант тих подій, трактувала їх виключно з російської точки зору: ось прийшли росіяни і почалося життя. Треба було хоча б підняти ці проблеми з точки зору багатоаспектності трактування, багатонаціональності нашого краю.

Третя конференція розглядала питання культурно-освітніх процесів ХІХ століття в краї. До речі, краєзнавці найбільше досліджують саме цю тему. Минулорічна конференція, і це логічно, була присвячена 250-річчю заснування міста, хоча відбувалася вона як обласна. Матеріалу зібрано дуже багато: деякі доповідачі подали до збірки по три-чотири свої дослідження, хоча виступали вони, наприклад, з одним. Але головне — обмін думками, спілкування, обговорення проблем під час секційних засідань, і, зрозуміло, представлення широкому загалу своїх творчих доробків, уведення їх у науково-освітній простір, щоб вони ґрунтовно використовувались учителем.

Наступна конференція мала тему: “Актуальні аспекти дослідження історії краю 1920-1945 років”. Практично ніхто не узагальнював цей період з нових позицій, а він дуже складний. Вперше у нас працювала секція науково-методичного забезпечення використання краєзнавчого матеріалу у навчально-виховному процесі. Для вчителів це дуже важливо, бо у нас досі немає відповідних програм. Викладаються спецкурси, факультативи, працюють гуртки, а програм немає. Не менше нам потрібні підручники, посібники.

Іншим великим етапом у професійній діяльності Лариси Анатоліївни стала робота із шкільними музеями. Комусь це може здатися дрібницями. Але коли наближаєшся до цієї теми, переконуєшся, це – цілий всесвіт. Там стільки захоплених, перейнятих цією справою людей, які, як правило, працюють всупереч обставин, яка це величезна просвітницька і пізнавальна робота. І тут Лариса Анатоліївна спрацювала не просто, як окрема людина, а як ціла наукова інституція: вона ще й створила музей історії педагогіки краю, де зібрано тисячі матеріалів, які точно ще стануть у пригоді не одному поколінню вчителів.

А від особистості вчителя залежить, за великим рахунком, і те, яким є і буде наше суспільство.

Світлана Орел

Надрукувати