У цей день, коли сонце повертає на весну, усі хто знав Леоніда Васильовича Куценка згадують: рівнодення забрало його від нас на небо. У наступному томі – "З присмеркового дзеркала" – свого багатотомного видання спогадів відомий літературознавець Михайло Слабошпицький пише про нього:
«…Потім я одержав од нього книжку «Народу самосійні діти… (Українська доля Дикого поля)». …Аналізуючи масове заселення на землях козацьких зимівників, Куценко чимало працював в архівах. Вивчив, що ці краї в Санкт-Петербурзі замислено було перетворити на форпост російської політики та зросійщення України. Тут було створено військове укріплення Єлисаветград. Сюди поселяли різнонаціональну людність, що з’являлася в імперії. «Звідтак, свого часу мене не здивував той факт, що навіть у спискові членів правління Єлисаветградського земства я зустрів лише одне виразно українське прізвище. Хоч уже тоді мені дуже кортіло дізнатися: а де ж Гоголі-Яновські, де Тобілевичі, Чикаленки, Кропивницькі, Винниченки? Чому в спискові найбільших землевласників повіту на українській землі домінують Самеди-Варуни, Урусови, Шуйські, Кноррінги, Юрицини…»
Варшава, Ринок старого міста, центр
Відповідь на це він дає в розділі з гіркоіронічною назвою «Палкі обійми Росії» і в його продовженні «Хроніка нищення», де оперує багатим емпіричним матеріалом. Ось коли знову можемо подякувати Куценковій пристрасті до документів, його постійній готовності висиджувати в архівах. Він аргументовано спростовує твердження про те, що ці степи були дикими, поки їх не колонізувала імперська Росія. Покликаючись на неспростовні документи, Куценко говорить, що він має всі права стверджувати: «…перші поселення на землях колишнього Дикого поля та його масове залюднення здійснювали українські козаки. Перші населені пункти в степу засновувалися козаками-запорожцями». Цей процес наростав, коли сюди масово переселялися козаки з Гетьманщини та «Польської області». Куценко подає сотні українських прізвищ переселенців, назви хуторів і більших поселень. Усе це питомо українськословне.
Але після заснування на цих землях так званої Нової Сербії імперські владці категорично змушували українців самодепортуватися з обжитих сіл. «Конкретизую, – пише автор. – Ми розбудували мережу поселень на землях колишнього Дикого поля, що на початку століття лише подекуди мало козацькі зимівники, ми розробили землі, освоїли води й луки, а нам кажуть залиште все й ідіть собі /…/ Велика територія від Синюхи до Дніпра була віддана переселенцям – сербам, чорногорцям, молдаванам, волохам, болгарам. Це був акт наруги над українським населенням…».
Куценко наводить фольклорне відлуння тогочасних подій:
За превражими панами;
Гей, Хорват листи розсилає,
На нашу Вкраїну жити закликає.
Гей, дарує степами
І рибними плесами,
Ще й до того вільготами!
Острівці української людності намагалися протистояти потужній чужолюдній експансії. А владці вже не гралися в Нову Сербію. Тут було запроваджено російську військову й цивільну адміністрацію. Так над новим Вавилоном в українському степу було піднято прапор Російської імперії, яка подесятеряла зусилля для асиміляції всього тамтешнього населення. «На «нашій – не своїй землі» ми могли бути тільки кріпосними, державними селянами, черню.
У XIX столітті імперія залишила українцям єдиний шлях вибитись в люди – більш-менш спрощений доступ до кар’єри духовної… Це дало краю ціле гроно енергійних національних будителів та просвітителів.
У цій книжці маємо низку пізнавальних матеріалів про «Громаду» в Єлисаветграді, український альманах «Степ», про те, як із вечорниць П. Ніщинського починався наш Театр корифеїв, про діяльність єлизаветських українських гуртків. Окремий розділ «Постаті» – низка сильветок про видатних наших людей, пов’язаних зі степовим краєм: Іван Тобілевич, Опанас Михалевич, Євген Чикаленко, Микола Левицький, Андрій Грабенко, Олександр і Софія Русови, Олександр Волошин, Олександр Тарковський, Михайло Завадовський та Михайло Васильєв. Я певен, що тільки за весь цей матеріал Леонідові Куценку можна було б присудити науковий ступінь саме з історії. Це справді своєрідна археологія. Але він тут мав справу не з добутими в землі артефактами. Тут видобуті з темних архівних безодень імена, факти, свідчення про події, що дозволяє відтворити динамічну картину тодішніх подій, котрі кинули свої тіні на майбутнє.
Мій відгук у «Літ. Україні» був опублікований під назвою «Наука багато встигати (Про низку книжок Леоніда Куценка)». Я писав, що він працює за цілий науково-дослідний інститут, видаючи найнесподіваніші за обсервовуваним матеріалом книжки. І всі вони справді літературно повнокровні. Його цікавило все, що так чи інак пов’язане з українським Степом (він часто писав це слово з великої літери). Він уже сам був як своєрідна енциклопедія.
Але єдиною й невиліковною любов’ю дослідника лишався Маланюк. Йому присвячено чи не десяток Куценкових книжок. І кожна по-своєму показова. У кожній – нове відкриття. Пам’ятаю, своє здивування, коли 2003-го одержав од Леоніда таке видання: Євген Маланюк «Поезії з нотатників. (Із недрукованої спадщини)», що його оприлюднила того ж року кіровоградська «Спадщина». Передмова впорядкування й примітки Леоніда Куценка.
Куценко вивчив увесь архів Маланюка і систематизував усі його поезії, котрі не були опубліковані в його книжках і дав свої пояснення тих причин, котрі змусили поета утриматися від оприсутнення творів у збірках.
… Усі ці поезії Куценко повидобував з архівів Української Вільної академії наук у США та в тих часописах, котрих збереглося мізерно мало, оскільки й виходили вони недовго й наклади їхні були незначні. Можливо, ці твори й не належать до літературних вершин Маланюка, але в них – дорогоцінні подробиці його творчого життя, проміжні етапи, коли йшло непомітне поверховому погляду нагромадження сил. Там і його інтимні таємниці, осяяння юної душі, а також невідомі епізоди його приватного життя. Для Куценка важливе все. Всі тексти Маланюка, всі події, в котрих він брав участь, усі люди, з якими йому доводилося спілкуватися, всі коментарі про нього, всі рецепції його творчості і всі автокоментарі, котрі Куценко знайде в Маланюкових інтерв’ю та його спорадичних щоденникових нотатках, котрі він терпляче розшифровуватиме в останні роки свого життя.
Леонід повільно йшов життєвою дорогою Маланюка, повсюдно вступаючи в його сліди, надовго зупиняючись, щоб пильно роззирнутися навсібіч і помітити те, що не помітили ті, які поминали поспіхом котрусь подію, в якій був поет. Куценко, судячи з усього, був переконаний: ризиковано вважати щось із усього цього матеріалу безнадійно другорядним, бо раптом виявиться, що та чи та подробиця вияскравить і пояснить загадковий чи вельми істотний момент життя Маланюка, скаже про нього справді багато.
… Куценко однаково володів дарами біографа й літературознавця. Таке гармонійне поєднання було властиве хіба ще його приятелеві і колезі Володимирові Панченку. Вони вдвох мовби представляли окрему школу в українському літературознавстві, котра противилася переускладненому викладу обсервовуваного матеріалу й надмірному затеоретизовуванню там, де без цього можна легко обійтися й наука при тому не зазнає ніяких втрат. Вони обоє не тільки клопоталися особливостями авторського самовираження, а й дбали про читача. Можливо, не останнє значення мало тут те, що вони – педагоги. І, до речі, справді талановиті педагоги. Їм особливо важило, щоб слухач або читач легко їх розумів. Я неоднораз допевнювався в лекторському мистецтві обох, слухаючи їхні виступи на літературних вечорах і презентаціях. Ці виступи не мали публіцистичного пафосу, як то впереваж буває в таких ситуаціях. Панченко й Куценко спокійно й докладно, мовби для студентів в аудиторії, аналізували тему розмови, послуговуючись фактичним матеріалом.
Куценко не був, скажімо, науковцем з Інституту літератури, де літературознавцям, як мовиться, доводять «план до двору». Тобто дають виконувати планові роботи. Ніхто Куценка на Маланюка не націлював, ніхто йому такої клопітної справи не нав’язував. Він сам обрав її собі і цілковито їй підпорядкувався. Куценко по всьому світі розшукує якісь малотиражні еміграційні часописи (велика ймовірність, що вціліли вони в одному-двох екземплярах!), бо там щось друкував Маланюк або щось ішлося про нього. І майже містична історія: саме до Куценка звідусюд ідуть усі ці матеріали. Вони вже самі притягуються до нього, мовби до своєрідного магніта. Я колись відчув щось приблизно таке, коли писав роман «Марія Башкирцева. Життя за гороскопом». У котрийсь момент сталося щось неймовірне: матеріали про мисткиню мовби самі почали знаходити мене.
Але його образ буде дуже збіднений і схематизований, якщо хтось уявить Леоніда Васильовича отим науковим сухарем, який, окрім своїх наукових інтересів, нічого на світі не хоче знати і не знає. Він мав головну ідею свого життя, його справа була мовби його релігією. Але поза тим це був напрочуд життєрадісний, вигадливий і дотепний чоловік. Деякі його жарти стали просто крилатими. Нещодавно, будучи в Кропивницькому, я знову їх почув із зазначенням авторства Куценка.
… Важливо, що в Куценкових епістолах-звітах перед своїми кореспондентами про зроблене ніде немає самохвальства й величання зробленим. Навпаки – повсюдно він не може обійтися без самокритики. Ось, скажімо, восени 2003-го пише такому ж, як і сам, натхненному розвідникові літературних таємниць і так званих білих плям української культури, Григорієві Зленку: «Срібними сурмами» вилився Юрій Дараган. Мій давніший борг, що аж оце віддається нарисом і зібраними поезіями цього несподіваного українського поета. Радий, що це сталося. Хоч нетерпіння і поспіх побачити книжку відлунює в ній. Але вже як є…» Докори собі, невдоволення собою звучать не в одному Леонідовому листі. А ще там є незаплановані автокоментарі. Чи й треба казати про їхню важливість? Адже там і методологія роботи літературознавця, і спорадичні рецепції тих чи тих творів, і характеристики багатьох людей, яких Леонід щиро адорував. І, врешті, неусвідомлена автохарактеристика; відомо ж бо: говорячи про щось, ми також багато тим говоримо і про себе.
Очевидно, тоді він мав приблизно таке відчуття, як альпініст, що довго й, ані на секунду не втрачаючи ентузіазму, підіймався на захмарну вершину. Це стало його найпріоритетнішою метою. Їй було підпорядковано все. Ось уже й розшифровано похапливі нотатки Маланюка з різних приводів упродовж десятиліть. Науковий апарат до Маланюкового нотатника своїм обсягом навіть перевершує Маланюків текст. Це вкотре потверджує його наукову сумлінність.
Здається, Леонід тоді вже цілковито міг «закрити» для себе тему Маланюка. Бо ж не можна позбутися враження: все, що він міг, звершив. Уже тут йому нічого додати. Вичерпався в темі. Однак, знаючи Куценка, починаєш допускати: щось несподіване для нас він тут вигадав би. Бо, як невиправний однолюб, не зміг би кинути того, з ким мав такий прекрасний роман. Його роман із Маланюком не міг ось так урватися сюжетно. Це було б зовсім не характерно для Куценка. Гадаю, ніхто не здивувався б, якби Леонід раптом узявся б за укладання академічного зібрання творів Маланюка з відповідним науковим апаратом або «Маланюківської енциклопедії». Це цілком могло б статися. Бо романтик та ідеаліст Леонід Куценко охоче брався за справу, котра – цілком зрозуміло – значно переважає спромоги одинака. Та він на це не зважав. І, як бачимо на прикладі його маланюкознавства, спростовував цей прогноз.
Але Куценко вже ані підтвердить ці припущення, ані спростує їх.
Ця стократно безглузда смерть.
Смерть саме тоді, коли він був на такому творчому піднесенні, встократ посилює відчуття цієї втрати.
Ще одна неймовірно світла людина, яка існувала тільки в однині, а тому її неможливо замінити».
