«Сьогодні треба йти, як криголам, щоб утверджувати і розвивати культуру»

Перегляди: 488

Днями відзначила свій ювілей знана у нашому краї людина, директор обласної філармонії Наталя Агапєєва. Фактично усе її життя пов’язане з культурою, зі сценою, з талановитим людом. Ось як розповіла вона про себе колегам:

– Родом я зі Знам’янки, батько працював слюсарем локомотивного депо, мама була медсестрою, усе життя лікувала-рятувала людей. І у той же час керувала лікарняним хором. У родині ніхто не мав музичної освіти, але усі грали на різних музичних інструментах. Легко їх опановували. Легко вчилися. Отож, музика в моєму серці з перших днів появи на світ.

Пригадую, у першому класі на уроці співів я співала популярну тоді пісню «Я люблю ету землю, родние края…». Вчитель порекомендував мене у художню самодіяльність місцевого клубу. Пізніше той клуб став будинком культури залізничників, зараз там дитячо-юнацький центр. Подорослішавши, я співала там у вокально-інструментальному ансамблі «Голубий експрес». Була ще школяркою. І багатьом не дуже подобалось, що фактично дитина співає вечорами на танцях. Але батько підтримував мене, водив на ті співи.

Вже коли я навчалась у інституті культури (а це Миколаїв), теж довелося співати у подібному ансамблі. До мене там, розповідали, співав Олександр Сєров, який пізніше став відомим виконавцем. Після навчання отримала направлення у Знам’янський районний будинок культури. Попрацювала там рівно місяць. І тут мене викликав Микола Іванович Сиченко, начальник обласного управління культури.

– Ну, що Натушка ( у нього було таке, особливе звертання, більше ніхто мене так не називав), – покажи, що ти умієш. Мені якраз потрібні люди в управлінні.

Пішла туди працювати і залишилась на майже 25 років. Чесно скажу: я завжди більше думала про культуру, ніж про себе. П’ять років жила у гуртожитку музучилища, поки отримала квартиру. Та управлінська школа виховувала силу, вимогливість, але й увагу до людей, які мали стосунок до культури, зокрема учасників художньої самодіяльності. Та школа навчила мене чітко планувати роботу, реально оцінювати наявні ресурси, але й контролювати виконання. На тому шляху я зустріла багато одержимих справою людей і теж вчилася відданості справі. Усе це завжди зі мною.

Довелося пройти шлях від рядового спеціаліста до начальника управління, було багато відзнак, нагород – і державних, і громадських, і церковних. Величезних зусиль коштувало організувати чотири звіти області у столиці. Кожного разу багатотисячний зал палацу «Україна» був буквально захоплений мистецтвом наших виконавців, виставками майстрів народної творчості. У таких звітах брали участь близько тисячі людей. Усе це треба було організувати, привезти, відвезти, кожному приділити увагу. Наша область завжди була дуже красива, талановита і організована на таких звітах. Кожен звіт – це ціле окреме життя. Ми замовляли поїзд до Києва, настільки були масштабні дійства. І сьогодні, коли хтось, розповідаючи про величину якогось заходу, каже, що це вперше в історії області, то він просто не знає, як і що робилося раніше.

Окрема сторінка життя моєї душі і серця – робота у обласному краєзнавчому музеї. Поєднання в одній іпостасі збереження матеріальної і нематеріальної історичної і культурної спадщини – це непросто. І люди, яких я там зустріла, особливі – носії глибоких знань, духовності. Скільки сил ми усі доклали, коли готували нову експозицію музею, це була спільна колосальна робота.

І ось – обласна філармонія, мистецький заклад, який популяризує класичне вокальне та хореографічне мистецтво, де кристалізувалися професійні колективи, які вже завоювали глядача не лише у нашому краї, а й у багатьох країнах, виступали і у сільському клубі і на світових сценах. Я пишаюся цими людьми.

У нас дуже багато роботи. Нам важко не лише через нинішню пандемію, а більше через загальний спад уваги до культури. Часом треба йти, як криголам, щоб розвивати і утверджувати її. Планів дуже багато: слід добудувати приміщення, на часі ремонт залу. Але коли бачиш натхненних талановитих людей, опустити руки неможливо. Коли чуєш спів, навіть самодіяльного колективу десь із району, чи села, це крає серце, переповнює силами і бажанням працювати.

Записала Оксана Чиканчи

Надрукувати