Цього року на батьківську суботу під Трійцю людей на цвинтарі було більше, ніж зазвичай. Пандемія змусила уряд заборонити поминання рідних на кладовищах після Пасхи, тож сьогодні тут – як на Проводи: нащадки, машини, квіти, фарбовані яйця, відкорковані пляшки. І хоч священики й застерігали, що поминати горілкою тих, хто вже за обрієм, – гріх, що Господь таких поминок не приймає, миряни, зокрема і його земляки, після молитви за упокій стають язичниками і наливають по повній. Вже десь посеред дня цвинтар гуде, як недільний базар.
Його батьки поховані на старій частині, зарослій ледь не столітніми яворами та акаціями, кущами бузку і жасмину. Сюди гамір згори, тобто з нового кладовища, не долітає. Тут тихо і майже безлюдно. Хіба що пробіжить галаслива зграйка циганчат, що живуть на краю селища, кинуть очима на могилки, чи не залишив там хтось цукерок чи ще чогось смачного, і знову тиша.
Він сидів, сперши голову на сплетені руки, на старенькій лавочці біля рідних могил, зарослих цупкими стеблами барвінку із синіми вогниками квітів, напрочуд рясними цього року. Суму не відчував – батьки померли давно. Навпаки, на душі було спокійно і благодатно. Згадувалося дитинство. Як узимку ранком гуділа піч. Ще й не думало розвиднятися, а мати вже порається біля неї. Він лежить під старою ватяною ковдрою, під нею тепло, затишно, а в хаті ще холодно. Та вставати не треба, рано і до школи не потрібно йти – неділя. Як з батьком осінніми вечорами слухали журавлів, вони пролітали у надвечір’ї, їхнє тужливе «кру» йому й досі відлунює спогадом, хоч самих журавлів не бачив уже й забув відколи…
– Здрастуй, – почув над собою жіночий голос. Не піднімаючи голови, буденно відповів:
– Здрастуй, Оксано, – і, поглянувши на неї, запросив, – сідай.
Дивно, не відчув ні здивування, ні хвилювання, ні збентеження, навіть не звернув уваги на те, як вона змінилася, ніби й не було тих кілька десятків років, як вони бачилися востаннє. Тоді він приїхав у відпустку, а вона відпочивала у батьків. Годилося б звестися, подати руку, а він лише поглянув на неї і сказав:
– Давненько ми з тобою не бачилися?
– Та, стільки й не живуть, – відповіла жінка. – Час летить швидко, могли б і розминутися. Я дуже постаріла?
–У тебе не змінився голос.
– Ти його й досі пам’ятаєш?
– Так. Твердий, але трохи тремтливий.
… У школі він їй симпатизував, може, навіть, більше. Та зізнатись не наважувався. Вона була красунею, завжди акуратно одягненою, поводилася гідно, не дозволяючи при собі брутальностей. А він – негарний, сором’язливий, у поношеному піджачку. Стосунки між ними були теплими, але це, як він вважав, нічого не означало, Оксана просто поблажлива до нього. Навіть тоді, коли вона принесла до школи і дала йому прочитати Єсенінську «Анну Снєгіну», він не втямив, що означали підкреслені нею червоним олівцем рядки: «Мы все в эти годы любили, но, значит, любили и нас». Її батько був тоді одним із небагатьох, хто купував книжки. І щойно з‘явилися перші, після довгого замовчування, видання поета, купив одне з перших. Відкриття для себе досі незнаного поета заслало хлопцеві підкреслені Оксаною слова.
Потім був випуск, однокласники роз’їхалися. Вона до Києва, в університет, він у Полтаву навчатися на будівельника. Звідки його й призвали до армії. Років з п’ять-вісім однокласники листувалися, доки дівчата не повиходили заміж, а хлопці не переженилися. Найчастіше він писав Оксані. Але не набридав.
Потрапивши служити в Сибір, ділився своїми враженнями від побаченого. Дивувався, що мороз як ударив у тридцять градусів, так і триває всю зиму – ніякої тобі відлиги. Одного разу пішов настільки густий сніг, що за якихось хвилин п’ятнадцять його насипало понад пів метра, такого в Україні не бачив. Писав про величні кедри, яких немає у наших лісах. Про місяць величиною з начищений таз, у якому мати варила вишневе варення. Писав про те, що мало б бути для неї цікавим. Одного разу розповів у листі, як до складу, де стояв на посту, підійшла вовча зграя і влаштувала свій концерт. А він не відчував ні страху, ні хвилювання, стояв та милувався цими флібустьєрами тайги, шерсть яких під місячним сяйвом відблискувала сріблом. З ним таке і потім траплялося – найнесподіваніші ситуації не викликали емоцій. Кілька разів це рятувало йому життя.
Останнім листом до неї було поздоровленням зі шлюбом. Під час навчального марш-кидка його рота пробігла через кедрівник кілометрів із десять і зупинилася на привал на краю квітучої галявини. Віддихавшись, він вирішив пройтися, роздивитися, що воно там цвіте. І натрапив … на землячку – квітку сон-трави, таку знайому з дитинства. Щовесни бігав з друзями в ліс поза селищем, збирав для дівчат тепер уже червонокнижні підсніжники, проліски, дзвоники, сон. Наївно думав, що сон-трава росте тільки в його Веселівці, а тут – Східний Сибір, тайга. як кажуть. – не клімат. Але ж ні – росте і пахне. На нього вона війнула солодко-медовим запахом батьківщини. Хлопець зірвав квітку і, повернувшись у казарму, поклав у «Військовий статут» між листками. А невдовзі отримав листа від однокласниці. Оксана писала, що по закінченню університету вступатиме в аспірантуру. А ще – зустріла гарну людину, невдовзі вони розпишуться. Його тоді здивувало, що вона написала не «гарного хлопця», а «гарну людину». Як виявилося, наречений був старшим за неї на п’ять років. Чи й не різниця. Щось там біля серця защеміло, та яке воно мало право. Він надіслав їй поздоровчого листа, побажав усього-всього і поклав у конверта вже засохлу квітку анемони: «Вибачай, у зв‘язку з виконанням військового обов’язку не можу подарувати тобі на весілля розкішний букет, прийми як символ цю скромну квітку». Наступного року його направили у військове училище…
Вони сиділи на лавочці з годину. Цікавилися, що і де, як діти, чим займаються, кого бачив з однокласників, як у них склалося.
– Що за клас ненормальний – ніхто не відсидів у тюрмі, ніхто не спився, – пожартувала Оксана. А таки й справді клас був гарний. З нього вийшло кілька вчителів, кілька лікарів, два кандидата наук, один професійний співак, мав отримати заслуженого, але посварився з начальством…Троє офіцерів, серед них – і він, будував ракетні полігони. Ні полководцем. ні полковником не став, на пенсію вийшов майором, повернувся додому.
Згадали й ліс свого дитинства, прогулянкою до якого закінчувався кожен екзамен у школі. І випускний вечір.
– Я цієї весни пройшовся нашими стежками, – розповів він Оксані. – Боляче дивитися. Тільки ряст і залишився, більше нічого. Ніби орда промчала. Проліска, підсніжника не побачиш, дзвоники, сон-трава – де вони тепер?..
Поговорили й про політику, як же сьогодні без неї? Помовчали.
– Мені пора, – сказала Оксана і встала. – До зустрічі, може ще трапиться. …– На кілька секунд замовкла, і потім: – Твоя квітка у мене й досі зберігається… В якійсь книжці.
Вона легенько поцілувала його в щоку і пішла до виходу з цвинтаря. Він дивися їй услід, доки силует жінки остаточно не сховався за деревами. «Твоя квітка у мене й досі зберігається», – посміхнувся сам до себе. – Вигадала, звичайно. Однак приємно».
Броніслав Куманський