«Спіймати Кайдаша»: несподіваний ракурс

Перегляди: 332

Так багато доброго говорилося про серіал “Спіймати Кайдаша”, що я не втрималася і проковтнула його за одну ніч. І ця ніч збудила у мені скільки спогадів і рефлексій, що моя ностальгія за сільським життям розростається у геометричній прогресії.

Село, по суті, сформувало мене як особистість. І поки цей період формування тривав, єдиною моєю мрією і глобальним прагненням було втекти з села. І це потужно мене мотивувало. Бо я не любила і трохи зневажала село.

Я не любила село за бідність, обмеженість, недоступність благ цивілізації і оці вічні дріб'язкові сварки через курку чи хлопця. Не любила взимку їздити у посадку і пиляти пилкою “Дружба” дерева. Не любила доїти корову зранку, а потім смердючій їхати у школу. Повірте, жоден тазік з водою і милом не заглушать їдкий запах коров'ячого чи свинячого лайна. Не любила сапати грьобану кукурудзу під пекучим сонцем чи збирати буряки пізньою осінню.

Я багато чого ще не любила. Тому вирватися з села і довести, що я “шото магу” — це був мій мега амбіційний план на життя. Але втілити його вдалося набагато швидше, ніж закінчилося моє існування. А запасного плану ніхто не намалював.

І тепер село і моє сільське минуле набуває нових смислів. Тепер село для мене — це ностальгія за часом, коли я мала глобальніші плани, ніж просто виконати багато дрібних задач і завдань. І я рада, що можна вивезти дівчину з села, але село з неї — непросто. Бо це лише раніше звучало образливо. Нині для мене це комплімент.

Бо село мене навчило бути простою, хитрувати тільки у межах необхідних для виживання і чітко артикулювати свої почуття і емоції. Бо мені подобається мова мого села і говорити “хорошо” замість “гаразд” чи «добре».

Мені подобається пояснювати реальність словами “срала-мазала та глини не стало” чи “зроблено сракою наверх” чи “вділа свекрухою нагору”.

Село зробило мене вільною і водночас обережною, бо сучасний глобалізований світ — те саме село. Тут всі за тобою стежать і кожен комент у соцмережі може дорого коштувати. Тепер село для мене це не місце, з якого хочеться втекти, а місце життєвої сили, куди я хочу повернутися, щоб нагадати собі про себе.

Тетяна Колісник

Надрукувати