У часи столипінської реформи Іван Дорошенко, його син Артем, сват Грицько Нечипоренко поселилися на хуторах неподалік від станції Трепівки, за 15 верст від Цибулева. Усі мали по 50-60 десятин. Землі було досить, а праці ще більше. Робота горіла в руках відрубників.
Отож, вони радо зустрічали свята, коли можна відірватися від безнастанної роботи. Перед Різдвом різали кабанів. І це був вінець року, що відходив. Особливо яскраво відчували його діти. Один із синів Івана Дорошенка Михайло, згадуючи дитинство, образно й мальовничо описує Різдвяні свята, коли мати зі старшими доньками Яриною і Настею готували всі дванадцять (як і апостолів) страв. За наказом старших Михайло мусив принести із стодоли сіна і покласти на покуті. Сестри ставили під образами маленького житнього снопика – дідуха. Перед дідухом виставлявся великий полив’яний горщик з узваром та маленький з кутею. На Святвечір вся родина, ошатно вбрана, чекала, коли стемніє, і при з’яві на небосхилі яскравої зірки сідала, перехрестившись, за стіл повний страв. Відбувався ритуал святкової трапези. Після неї дітлахи носили вечерю до рідних і за це від них одержували різні дарунки: гроші, цукерки, ласощі.
Колядки, щедрівки, посівання, Василі та Меланки…
А Водохреща зі своїми снігами та лютими морозами, яким не в силу загнати до хати малечу з ковзанок! Парубки завчасно ставили на вертикальній осі, вмерзлій у лід, колесо із жердинами і на тій каруселі днями катали на санчатах розчервонілих від уваги дівчат.
А Пущення в ореолі млинців та вареників! Говіли у Великий піст. В одну із Вербних неділь Михайлик, освятивши чималу вербову галузку з котиками, посадив у кінці городу біля своєї копанки, щоб вона, як виросте, нагадувала щасливі й безтурботні дитячі літа. Аж ось нарешті і Великдень у серпанку щирого дитячого сприйняття…
Батько уже мав за сімдесят, слабував, то на Михайла після закінчення школи впала вся доросла чоловіча робота. Бог не скривдив хлопця, наділив міцним здоров’ям. Міг він викосити десятину (більше гектара) ярини в день. Восени орав важкий український степ-чорнозем під власну пісню.
Так розповідав Михайло Дорошенко в журналі «Українське козацтво» №3-4 за 1979 рік, виданому в далекому Чикаго.
У такому метушливому ритмі застала родину світова війна, а потім і революція. Усе пішло шкереберть – і праця, і свята, і родина, і нажите. Стали приходити зовсім інші колядники...
У листопаді 1918 року надійшов кінець владі Денікіна. На хутір брата Артема, який після мобілізації 1916 року повернувся додому, наскочили більшовики. Напад очевидно планувався, бо напередодні цибулівський революційний діяч Феоктист Нечуйко реквізував у Артема двостволку та револьвер «бульдог».
Артем на відчиняв. Тоді «гості» випустили у вікна більше сотні куль та вкинули всередину чотири гранати, а потім ще дві. Знаючи, що банда так чи інакше добереться до хати, Артем висадив сина Василя на хатнє горище з надією, що хоч він вціліє, а сам пішов відчиняти двері. В цей час ще одну гранату кинули знадвору і чоловік упав майже трупом у сінях. Більшовики вломилися всередину, відсунувши дверима заюшеного кров’ю господаря. На кухні, куди сховалася родина, почали мучити Артемову дружину Гапку, тестя Григорія, вимагаючи віддати золото, яке мають. Жінку били шомполами по губах, а коли залилася кров’ю, вдарили кілька разів прикладом у груди. Старому ж заганяли кинджал між ребер, доки не сконав. Усі набутки вивернули із скринь на долівку і, не гребуючи навіть дитячими сорочечками, штанцями. чобітками, повантажили на хазяйські ж підводи. З погрозами: «Вот тебе, падлец, Украина и ваш гетман», повезли надбане роками праці через Казарню на Єлисавет.
Артем, що довгий час лежав у калюжі крові, підвівся. Син Василь зліз із горища, почали один одному помагати. Вранці Василь відвіз батька до лікарні в село Єлизаветградківку. Там ним заопікувався лікар Буксір. Артем пролежав майже пів року і, дякуючи сільському ескулапу, вижив, але зостався калікою. Його сорокалітня дружина Гапка, прохворівши років зо два, тихо віддала мученицьку душу Богові. Старша донька Фрося незабаром теж пішла за мамою, а інші троє подалися світ за очі, аж доки не осіли у Кам’янському (Дніпродзержинськ). Василь став шофером. Іван після служби в Червоній армії пішов працювати. Щоб не привертати до себе уваги, працював на знос і, як добрий робітник, направлений на навчання, після чого став інженером-сталеваром. Брати забрали до себе в місто старого Артема. Він влаштувався сторожем і жив при Іванові, але несподівано помер у 1941 році. Очевидно під впливом розстрілу німцями малолітнього внука, при знайденні в того комуністичних летючок.
Молодший брат Артема та Михайла Тиміш жив при батьках. Продовжував господарювати на їхньому обійсті, мірошникував у свєму млині. Батьки померли одне за одним у часи НЕПу. Тиміш оженився. Колективізація забрала і землю, і худобу, і млин. Чоловік продовжував працювати на тепер уже чужому вітряку. Але не лежала хліборобська душа, навчена жити власною працею, нехай і каторжною, до колективного труда, за який нічого не платили. На початку тридцятих років почали згущатися хмари і над Тимошем та сестрами. Влада не могла пробачити їм куркульського минулого. Зачувши біду, серед ночі залишив батьківську хату і помандрував у широкий світ. Сестри з чоловіками теж загубилися на широких просторах країни Рад.
Які ж шляхи простягися перед самим Михайлом? Народився він у 1899 році. На звитяги так званої громадянської війни пішов двадцятилітньою зрілою людиною. Вир подій захопив його, Михайло Дорошенко став свідомим борцем за національну правду. У грудні 1919 року став свідком Першого Зимового походу Армії УНР, загони якої дісталися Холодного яру. Там купчилися тоді сили, незадоволені німецько-денікінсько-більшовицькими порядками, насаджуваними в Україні.
На початку літа 1920-го до Кременчука прибув Дзержинський, щоб силами ЧК придушити виступи населення. Карателі вирушили через Новогеоргієвськ, Андрусівку, Стецівку до Чигирина. Після екзекуцій у місті Фелікс Едмундович зі своїм озброєним до зубів загоном хотів розібратися з холодноярцями. Але ті налаштувались помститися за катування в Чигирині й посунули назустріч. Дзержинський, вивчивши за розвідданими ситуацію, вирішив не ризикувати. Змінивши маршрут, «лицар революції» хутко втік від небезпеки.
Наближалися жнива. Холодноярці збиралися підняти повстання і для того намагалися спонукати до дії якомога ширші маси. Двадцять четвертого липня в Чутянському лісі повстанці, а між ними й молодий Дорошенко, зробили засідку на підводи з мобілізованими до Червоної армії. Начальник районної міліції М.Компанієць намагався відстрілюватися, але був з двома міліціонерами убитий. Решта розбіглася. Забрану в армію молодь розпустили по домівках, однак більша частина пристала до визволителів.
… На 6 серпня 1920 року випав сонячний день. Була неділя і Спаса. З такої причини в Цибулевому вирував велелюдний ярмарок. Повстанщі, роззброївши і прогнавши міліцію на чолі з Ф.Нечуйком та І.Вакуленком до Знам’янки, провели агітаційну акцію. Заклики до повстання підтримала цибулівська громада. Особливо проникливо про Україну говорив відомий усім оповідач та байкар 110-річний, але ще міцний дід Трубин. Пізніше влада пригадала дідові патріотичну промову. Його підпалили в убогій, як і він сам, хатині, попередньо закрутивши ззовні двері, де старий і загинув. На ярмарковому мітингу сформували Цибулівський полк і обрали командиром Якова Горбенка. Зорганізовано читири сотні. Люди прибували й прибували. Не вистачало зброї, боєприпасів, одягу й коней.
Сотник Микола Бондаренко (псевдо Кібець) надумав захопити потяг, на якому більшовики перекидали на польський фронт свої війська. Зробили засідку між станціями Хирівкою і Цибулевим, розібравши перед появою транспорту колію. Сипонули, коли поїзд зійшов з рейок, кулеметним вогнем. Це був ешелон кінноти Будьонного. Більшовики почали викидати зброю, а потім виходити з піднятими руками й самі. До партизанів потрапило 92 коней, 5 кулеметів, багато набоїв, гвинтівки. Завантаживши щойно захоплених коней зброєю, повстанці подалися в Чорний ліс. Місцева більшовицька влада шаленіла, однак до лісу не потикалася. Успішно відбив натиск червоних військ від Верещаків на Цвітну і Бурякове загін уродженця Цвітної Пилипа Хмари. Однак трохи раніше не вдалося захистити село Краснопілля, де червоні люто мордували невинну людність.
Майже щоденні бої загартували Дорошенка. Він, як учасник усіх операцій Цибулівського полку, набувши військового досвіду, став сотником.
Обстановка загострювалася. Повстанці вже не мали зовнішньої опори після відступу поляків. Більшовики кинули проти них регулярні частини. Крім того, влада оголосила амністію тим, хто здасться. Та повстанці були знайомі із секретними інструкціями Троцького і Дзержинського таємно знищувати амністованих. До Знам’янки і Дмитрівки із закликами здаватися приїздив М.Калінін. Багато хто піймався на брехливі обіцянки.
В таких непевних умовах партизани на Покрову опинилися перед вибором – або зимувати в лісах, або пробиватися через західний кордон. Більшість прагнула на захід, але не досягши Бугу, повернула назад, бо Польща інтернувала військо УНР.
Так починався 1921 рік. Крім організаційної непевності, довелося познайомитися з підступнішими методами з боку ЧК. Більшовики створювали загони, видаючи їх за повстанців. А ті також не цуралися переодягатися червоноармійцями. Загін Дорошенка зробив кілька походів на півночі теперішньої Кіровоградщини зі сходу на захід і навпаки. Після втрати живої сили, із нестачею зброї та боєприпасів, без підтримки зовні партизанський рух поволі згортався і у 1923 році звівся до спорадичних сплесків. Дорошенко, не вдаючись до амністії, непомітно включився у мирне життя. Влаштувався на залізницю, що являла собою ніби державу у державі, де легше було замести сліди, маскуючи своє минуле. В «Історії міст і сіл. Кіровоградська область» промайнуло повідомлення про якогось комуніста М.І.Дорошенка, зміна якого на станції Знам’янка при нападі фашистів приймала поїзди за 10-12 хвилин замість 35 за нормою. Це міг бути і наш герой.
У війну, майже через рік після відходу більшовиків, Дорошенко навідався на свій хутір. Зайшов на подвір’я. Колись тут стояли білі хати під зеленою бляхою, стайні для коней, хліви для худоби й овець, комора. Далі велика й висока стодола. Тепер навкруги – пустка, із двох хат стара спалена ще при повстанні. На широкому дворі ніякої забудови, тільки друга підстаркувата хата похилена, дах прогнив і вкрився мохом. Коли Михайло з’явився і став оглядатися, вийшов господар з черідкою дітей. На запитання: «Як живеться?» новий господар тільки здвигував плечима.
– Чому ж ти не перекриєш та не обтинькуєш хату? – знову запитав Дорошенко.
– Бо вона не моя, – почув у відповідь.
– Хіба за десять років не можна було того зробити? Гляди, ще впаде, то тебе й твоїх дітей приб’є, а розкуркулювати вже немає кого.
– На мій вік вистачить.
Михайло пройшов далі. Вище стодоли колись росла розлога яблуня, а нині лише пень. Під яблунею, бувало, дядько Ярмола розповідав про Дорошенківський рід, про реліквії, які діти знаходили на горищах. Тепер того нічого немає, бо хата згоріла, а все інше Радвлада зі своїми підголосками знищила. На місці забудови піднялися вище чоловічого зросту будяки та болиголов. На лузі, де колись шуміли осокори, верби, калина та лоза, обвита хмелем, відчувалась пустка і лише біля занедбаної копанки залишилася одинока верба з посадженої у Вербну неділю освяченої гілочки.
Може й сьогодні вона ще тягне свої віти до весняного сонця?
Леонід Багацький