Представники різних політичних сил, що оточували район дислокації Григор’євщини, наввипередки загравали з отаманом, намагаючись підпорядкувати своїм впливам. Прибували численні місіонери від добровольців, петлюрівців, махновців і, звичайно ж, чи не найшвидше, від більшовиків.
Оскільки Григор’єв ще з дореволюційних часів сповідував погляди соціал-революціонерів, у листопаді 1918-го до нього навели надійні мости ліві українські есери, котрі, гуртуючись навколо газети «Боротьба», прибрали найменування «боротьбистів». Ця група майже в усьому підтримувала платформу більшовиків, але національне питання намагалися вирішити власним розумом. Їх половинчасті переконання серйозно турбували кремлівських вождів, які повели проти них жорстоку таємну війну на цілковите знищення.
Емігрант Іван Майстренко в книзі «Боротьбізм. Історія однієї течії українського комунізму» писав: «Якщо всі ліві політичні течії, що брали участь в українській революції на радянському боці, розставити за їх питомою тоді політичною вагою, то це б мало такий вигляд: 1) Комуністична партія (більшовиків) України – КП(б)У, 2) Українська комуністична партія (боротьбистів), 3) Українська комуністична партія – укапісти, 4) Анархісти (Махновського напрямку), 5) Українська партія лівих соціалістів-революціонерів (борьбістів) та 6) інші – дрібніші групи (максималісти, революційні комуністи тощо). Усі влились пізніше в КП(б)У».
Уже з наявності «боротьбистів» і «борьбістів» можна судити про клонове розмежування різних політичних течій. Тим самим вони нанесли собі й Україні чи не найбільшу рану. Боротьбисти назвали Григор’єва емісаром своєї партії на Херсонщині. Чимало польових командирів – Горбенко, Масенко, Павловський, Ясинський, – а з лютого 1919 року й сам отаман, – стали членами цієї партії. У лютому, граючи свою гру, створили уряд Правобережної України, так званий Центральний Революційний Комітет з осідком у Знам’янці, опертий на григор’євську силу. Так загублена в Чорному лісі вузлова залізнична станція Знам’янка на короткий час перетворилася на столицю кишенькової республіки без назви, але з великими претензіями. Було тут навіть своє бюджетоутворююче підприємство – Саблино-Знам’янський цукровий завод – виробник, який продукував тодішню валюту – цукор, що враз перетворювався у повсюдно конвертований первак.
Діяльність знам’янського уряду маловідома, щоб не сказати, таємнича. Вона ще чекає ретельного дослідження істориків. Не беремося визначати вплив харківського центру і зокрема Григорія Петровського, який вирізняв Никифора Григор’єва серед інших. Як невідомо і те, чого вони домагалися за лаштунками офіційної політики.
Із засадничими настановами наїжджали чільні боротьбисти. Зокрема, деякий період навіть очолював Центрревком один з їхніх лідерів Василь Елланський, він же відомий український поет Блакитний, він же, трохи пізніше, головний редактор газети «Вісті ВУЦВК», підпорядкованої безпосередньо Григорію Петровському. До того, ще й особистий друг Григорія Івановича. Харківський гонець намагався підпорядкувати норовливого воєначальника партійній дисципліні.
Григор’єв же хвалькувато віщував про 117 партизанських загонів під своєю орудою, заявляючи, що «наш рух виключно лівоесерівський». Тут треба додати, що на Знам’янщині місцеві більшовики не мали такого впливу, як есери. Вони ще при німецькому наступі 1918 року, захопивши 26 вагонів з цінними вантажами, дали 20 березня (за старим стилем) такого драпака, що зупинилися аж в Актарську Саратовської губернії, де й проциндрили залишки вкраденого добра. Матрос-більшовик Полупанов при втечі хотів зірвати вокзал, але його вмовили цього не робити. Мовляв, тим налаштуємо проти себе місцеве населення. Зламано тільки кілька стрілок та гідравлічних колонок. Свій бронепоїзд «Свобода або смерть» Полупанов благополучно втопив у Волзі, чи, за іншими джерелами, здав білочехам.
А ось український есер Юрко Тютюнник, з приїздом до малознаної столиці Знам’янки, очоливши штаб отамана за рекомендацією боротьбиста Микити Шинкаря, швидко знайшов спільну мову з гонористим командиром і їхній тандем одержав свої найзначніші перемоги в регіоні. Мало того, Тютюнник без зайвої скромності стверджував власну роль у збройному виступі проти «комуни, чрезвичайки і комісарів з московської обжорки»: «У тому, що повстання пройшло під українським прапором, винний, головним чином, я...».
За обома командирами тінню слідував Григорій Заярний (Петровський). І було чого. Адже й сьогодні на часі їхні сентенції-застороги:
1) «У таборі національних ворогів раз у раз можна знайти союзників, але ніколи приятелів, бо їх там нема. Такі союзники охоче допоможуть руйнувати твою державу і ніколи не допоможуть її будувати»;
2) «Старшини і козаки, стежте за своїми вчинками і карайте без усякого жалю всіх тих, хто прийшов у наші ряди не з переконання, а як злодій задля наживи, бо він краде у нас єдину вартість, єдине майно – нашу честь»;
3) «Живучи на Україні, жиди мусили б знати народ, серед якого мешкають. Але ні: вони краще вірили росіянам, що витворили цілу погромну літературу, ніж українцям, хоч ми не маємо ні однієї книжки антисемітського напрямку, незважаючи на цілу повінь погромів, що залили Україну під час перебування Добровольчої армії, армії тов. Будьонного, рейдів Шкуро та інших»;
4) «Потрібно боротися, щоб боротьбою довести життєздатність української нації й української національної ідеї, бо мертвою є та ідея, на захист якої ніхто не хоче стати і лити кров».
Тітка Дмитрян завжди своєю залізною тезою «рідної крові» утверджувала персональний націоналізм в родині. Спочатку Григорій Петровський, як плід грецької ментальності та культури, опирався щепленню з чужого дерева. З плином часу здрейфував від національного грецького світосприйняття до інтернаціоналізму. Далі відбувся зсув далі – до великодержавного російського шовінізму більшовицького типу, а потім і до вужчого українського. Петровський не міг не помітити тут місцевих віянь, бо великою мірою зрісся з цим середовищем. Власне, не один він переживав подібні метаморфози. Той же Сталін за грузинським акцентом не міг приховати, набутого за роки проживання в Росії, російського світосприйняття. Зрештою він і сам стверджував це.
Прозрів Григорій Іванович тільки після констатації, що все завойоване революцією, або, якщо чесніше, награбоване, пішло частково на особисте збагачення новоявлених бонз, а частково на користь світового пролетаріату і всесвітньої пролетарської революції. Для легалізації тієї ідеї в березні 1919 року в Москві організовано Комуністичний інтернаціонал (Комінтерн), куди потяглися шахраї та авантюристи з країн Європи, Америки й Азії. Роз’їжджалися вони туго напаковані пачками валюти, золотом, діамантами й іншим дорогоцінним майном. Кошти без ліку виділялись на створення комуністичних партій та влаштування пролетарських революцій по всьому світу. Але більшість партійців-неофітів безслідно розтанула на просторах трьох континентів. Вдалося лише «розкрутити» революції в Угорщині та Німеччині, а компартії створити в Німеччині, Франції та Італії. Всі інші емісари Комінтерну, регулярно підживлюючись фінансово-матеріальними ін’єкціями, так нічого путнього для пролетарської революції й не зробили. Та й чого іншого можна було чекати від афери, якою повноправно заправляв теперішній більшовицький Распутін – смалений прохіндей Гришка Зінов’єв? – був переконаний Петровський, хоч і сам при нагоді не минав дармовщини.
А за які, вибачте, копійки ще один революціонер-землячок Лев Давидович фінансує троцькістські комуністичні організації по всіх усюдах? Їх, треба визнати, впливовіших, було куди більше, ніж промосковських партій.
У ранній період життя в Єлизаветграді та Катеринославі, а пізніше в столичному Харкові Петровський почув, як, всупереч світовим, але чужим авторитетам, на київських горбах, полтавських і подільських цукрових плантаціях, на херсонських неозорих хлібних ланах на повний голос своє слово мовив українець. До нього прислухалися чорноморський портовик, катеринославський робітник і шахтар з Донбасу.
Ось так наближався до українства, особливо у післяреволюційний час, і Григорій Іванович. Йому чомусь стали дуже симпатичними всі ці Григор’єви, Блакитні, Скрипники, Тютюнники, Коцюбинські, котрі мали, хоч і компромісний, проте оригінальний погляд на світовий прогрес, де ніби вбачали місце і для прогресу українського. Старий більшовик потягнувся до них. Тим більше, що й шляхи власних дітей дуже часто перетиналися зі шляхами названих авторитетів.
Багато хто під дією особистого шарму Петровського схилялися до співробітництва з більшовизмом. Партійні течії українських політиків зловилися на тому. І персонально: отамани Зелений, Волох, Мордалевич, Божко, Данченко, Волинець. Та ті ж Григор’єв з Тютюнником. Майже всі вони впали жертвами борні якщо не відразу, то пізніше, аж наприкінці тридцятих.
Важко сказати, настільки щиро український радянський державний діяч Петровський переймався боротьбистським світобаченням, однак в період побудови ХТЗ, Дніпрогесу та нових шахт Донбасу, часи, коли репресії впритул торкнулися України, намагався допомогти колишнім симпатикам. Скажімо, як у випадку з письменником Костем Буревієм. Або як з колишнім отаманом Омеляном Волохом. А от зарадити загибелі Юрка Тютюнника, якщо й хотів, та не зміг.