«Як не наївсь, то не налижешся», — сказала якось Ольга Іванівна Крижанівська про нашу підготовку до іспиту з історичної граматики в останній день. Цю фразу я пам’ятаю досі.
Був кінець літньої сесії. Сам іспит ми складали на Трійцю. Як воно часто буває у студентські роки, здавалося, що ще одна ніч здатна врятувати все: дочитати, довчити, наздогнати те, на що не вистачило цілого семестру. А Ольга Іванівна одним коротким реченням повертала нас до реальності. Вона взагалі вміла говорити так: небагато слів — і жодного зайвого.
На перших курсах Ольга Іванівна Крижанівська здавалася мені трохи суворою. Я нечасто бачила, як вона усміхається. Стримана. Зібрана. Вимоглива. Завжди по суті. На її парах була особлива дисципліна. Не та, що народжується зі страху перед викладачем. Інша. Та, що виникає, коли перед тобою людина, яку ти поважаєш і перед якою просто не хочеться бути легковажним.
З роками я дедалі більше розуміла: для мене вона була взірцем у дуже багатьох речах. Жінка-інтелектуалка. Смілива. Чітка. Пряма. Людина внутрішнього стрижня, якій не потрібно було голосно заявляти про свої переконання, бо вони були помітні в її вчинках.
Пам’ятаю Майдан. Пам’ятаю Ольгу Іванівну поруч із нами. У той час, коли далеко не кожен викладач наважувався відкрито бути там, вона була. І тепер, озираючись назад, думаю, наскільки це відповідало всій її суті: не ховатися за зручними формулюваннями, коли настає час називати речі своїми іменами.
Є ще один спогад, який ніколи не забуду. Похорон нашого куратора Леоніда Васильовича Куценка. Ольга Іванівна говорила про нього. І я досі пам’ятаю не стільки самі слова, скільки відчуття від них. Вона говорила так, що сльоза ніби завмирала всередині. Від болю ставало водночас нестерпно і світло. Бо є люди, які навіть про смерть уміють говорити так, щоб нагадати про цінність життя. Хто міг знати тоді, що колись мені доведеться шукати слова вже про неї.
Наприкінці четвертого курсу я взялася фотографувати наших одногрупників і викладачів філологічного факультету — хотіла зробити віньєтку на згадку. Ольга Іванівна, як завжди, була дуже серйозна. Я сказала їй:
— Чому Ви не усміхаєтеся? Вам так личить усмішка.
І вона усміхнулася. Саме ці фотографії сьогодні можна побачити серед наших давніх університетських світлин.
Тепер дивлюся на них і думаю, яке це щастя — іноді встигнути сказати людині просту річ: «Вам личить усмішка». І зберегти її такою — не лише в пам’яті.
Після закінчення університету наші дороги не розійшлися. Ми зустрічалися на різних культурних і літературних подіях, розмовляли. І кожна така зустріч тільки підтверджувала моє давнє студентське відчуття: наскільки це глибока, освічена і віддана власним принципам людина.
Не раз ми бачилися у книгарні «Є» — ще в ті часи, коли там регулярно відбувалися справді змістовні, інтелектуально насичені вечори. Я дуже любила ці зустрічі. Ольга Іванівна могла говорити про книжки, мову, культуру, суспільство — але за всім цим завжди стояло найважливіше: людина.
З нею можна було говорити і про велике, і про зовсім домашнє. Вона багато розповідала про своїх дітей. Про онуків. Про зятя, який воює. Першою відгукувалася, коли йшлося про допомогу нашим захисникам, підтримувала волонтерські збори.
Я дуже цінувала і її увагу до моєї творчості. Є похвала, яку приймаєш із вдячністю. А є слова від людей, чия думка для тебе справді має вагу.Підтримка Ольги Іванівни належала саме до таких. Для мене було важливо знати: якщо вона сказала добре слово — воно не випадкове, не з ввічливості. Її моральний авторитет для мене завжди був беззаперечним.
Кілька років тому ми випадково зустрілися біля університету. Розговорилися. Ольга Іванівна розповіла про свого чоловіка — Михайла Васильовича, який тоді шукав роботу. Так сталося, що невдовзі ми з Михайлом Васильовичем стали колегами по школі. А з Ольгою Іванівною почали спілкуватися ще частіше. Пам’ятаю одну нашу спільну поїздку, коли подружжя Крижанівських разом із нашою школою поїхало на садибу «Вершина» — місце особливе, з тією дивною тишею й енергетикою, які потім довго носиш із собою.
Пам’ятаю Ольгу Іванівну там. Не за кафедрою. Не на сцені. Не в університетській аудиторії. Просто серед нас. Пам’ятаю пампушки, якими вона нас частувала. Спечені власноруч. Пам’ятаю її розповіді про бабусю, про маму, про рідний Цибулів…
І зовсім іншу її інтонацію — тиху, замріяну, красиву,домашню, з любов’ю.
Мабуть, саме тоді особливо гостро відчуваєш, що за сильною, принциповою, інтелектуальною людиною живе дуже ніжний внутрішній світ — зі своїм дитинством, мамою, бабусею, рідною землею, запахами дому, пам’яттю, яку людина несе крізь усе життя.
Я найбільше люблю в людях справжність і простоту. З роками дедалі більше переконуюся: велика людина не потребує декорацій своєї величі. Бо в справжності й простоті є особлива висота. Ім’я їй — людяність. Ольга Іванівна саме такою і була.
Торік восени пішов у засвіти Михайло Васильович… А нині прийшла звістка, до якої неможливо бути готовим. Не стало Ольги Іванівни. І, мабуть, кожен, хто знав її, сьогодні дістає з пам’яті своє. Хтось — лекцію. Хтось — розмову. Хтось — її вимогливий погляд. Хтось — підтримку у важкий момент. Хтось — її усмішку.
Я згадую все це одразу. І дивне відчуття: коли йде така людина, світ ніби справді стає трохи порожнішим. Бо є люди, присутність яких сама по собі створює навколо них простір моральної ясності. Поруч із ними хочеться бути кращим. Точнішим у словах. Чеснішим у рішеннях. Сміливішим у тому, у що віриш. У світлі шляхетності таких людей радісно рости. Саме тому так боляче їх втрачати. Та, мабуть, люди такого масштабу ніколи не йдуть цілком.
Щось від них залишається в кожному, кого вони навчали. У студентах, які й через десятиліття пам’ятають одну фразу з пари. У книжках, які вони радили прочитати. У принципах, яких вони не зраджували. У дітях і онуках. У добрих справах. У пам’яті. У нашій здатності в потрібний момент не промовчати. І навіть у старій студентській фотографії, де серйозна викладачка раптом усміхнулася, бо хтось сказав їй: «Вам так личить усмішка». Це саме ті фото до цього допису, травень 2008, 18 років тому...
Мені хочеться вірити, що світло таких людей не гасне. Воно переходить від людини до людини — як вогонь, яким запалюють наступну свічку і від якого не стає менше самого світла. Тому сьогодні, крізь цей біль, хочеться сказати найпростіше.
Дякую Вам, Ольго Іванівно. За науку, за вимогливість, за прямоту, за сміливість, за підтримку, за Вашу справжність. За ті випадкові й невипадкові зустрічі, які тепер виявляються безцінними. І за світло, біля якого нам пощастило трохи побути.
Світла Вам пам’ять, дорога наша. Є люди, після яких залишається порожнеча. А є люди, після яких залишається світло. Ви залишили світло.