Цей феномен я спостерігаю з дитинства. Дід заходив у курник, ловив курку, виносив до колоди перед загорожею і... ну, ви розумієте. Перші 5-7 хвилин увесь курник гомонів, кури квоктали й нахохлювали шиї, дерлись на жердини й переплигували одна одну. Потім поступово цей лемент затихав і кури повертались у звичний режим «їсти-какати-трахатись». Дід казав, що це така вже куряча пам’ять.
Зараз, коли бачу людей, які з дітьми перебігають дорогу не на пішохідних переходах, при цьому й тижня не минає без звісток про страшні ДТП, то розумію, більшість з моїх співгромадян страждають від синдрому курника. Те саме й до водіїв на тачках типу «Яасобіний». Це стосується не лише ПДР, карантинних обмежень, а прямо от усіх прописаних правил і рекомендацій.
Відкрию секрет, людська свідомість влаштована так, що вона відволікає homosapien від невротичних думок на кшталт Memento mori, це дає нам можливість жити повним життям, отримувати задоволення поза напругою тривожних станів і екстремальних ситуацій. Але саме цей запобіжник часто приводить людину до нездорового пофігізму, який набуває свого апофеозу в синдромі курника.
А що ж по інший – розумний бік цього феномену? Треба боятись і ризикувати правильно. Це означає, що незалежно від квоктання навколо, у вас є власна система попередження неприємностей, якої ви ПРОСТО дотримуєтесь щодня. Краще, аби вона співпадала з правилами інших, якщо що. І ще краще, аби вона об’єктивно забезпечувала ваше бажання прожити принаймні цей день до кінця. Наприклад:
-Я завжди, навіть на пішохідному переході, намагаюсь оцінити, чи бачить мене водій. Це суб’єктивно і звичайно не точно, але краще ніж не звертати на це увагу. Краще так, ніж перевіряти цей ризик на своїй шкурі.
– За кермом завжди скидаю швидкість перед пішохідними переходами, бо там може трапитись людина зі синдромом курника.
-Я завжди мию руки, коли заходжу з вулиці у приміщення. Це не стовідсотково захищає мене від хвороб, але це легше і доцільніше, ніж вести нескінченні балачки про змову світових фармацевтичних корпорацій.
-Я волію триматись від ідіотів якнайдалі, але слідкую за можливостями їхньої появи у моєму оточенні.
– Не нав’язую свої правила іншим, але щиро радію, коли бачу, як люди діють самоусвідомлено і відповідно обачно.
Ми ж не в курнику, правда?
P.S. Намалюйте людям по вул. Леваневського ще пару пішохідних переходів – потурбуйтесь про курник!
Андрій Фоменко, психолог