Український степ виплекав плеяду інтелектуальної еліти європейського рівня, до таких золотих імен належить й Наталя Яковенко – сучасний історик, професорка кафедри історії НаУКМА, заслужений діяч науки і техніки України, кавалер ордена «За інтелектуальну відвагу», засновниця Інституту Східно-Центральної Європи, голова Товариства дослідників Центрально-Східної Європи.
Пані Наталія народилась у селі Апрелівка (місце офіційної реєстрації народження), насправді ж, її дитинство пройшло у селі Миколо-Бабанка, що на Бобринеччині. У розмові згадувала: «…село наше, до речі, молдаванське, і мамине прізвище теж, нині дуже шкодую, що не залишила його собі. Сама ж родина була дворянською – з Апродів, і це пам’ятали. Старша тітка могла мені сказати: як ти бігаєш з литками забрьоханими, ти ж апродівська. Така ідентичність висіла в повітрі, я з цим жила…». Мама, Олександра Несторівна, закінчила геологічний технікум й постійно перебувала в експедиціях, Наталя жила з бабусею й тітками, навчаючись у місцевій школі, а старші класи – вже у Києві.
За її розповідями «…батько загинув на війні, мама працювала в експедиціях, а я росла при бабі і двох тітках. Це був кінець 40-их, і про все пережите точилися постійні розмови. Про те, кого та як розкуркулювали, кого та як знищували. Про колективізацію, про людоїда Сталіна, про тих, хто вижив, а хто ні, про голодовку, яку тоді ще не називалося голодомором, і хто як пух з голоду. У нас була велика хата, і в ній збиралися жінки гуртом жорнувати, а отже, і розмовляти. Тому в мене з часів найранішої свідомості не було жодних ілюзій щодо радянського режиму…».
Вищу освіту здобувала у Львівському університеті і це було класичне відділення іноземних мов! Змальовуючи словами свою юність, розказувала, що спочатку перед Львовом був Київ і українська філологія. «…була романтично налаштовним дівчиськом-першокурсницею, яке вступило на українську філологію до столиці і абсолютно не розуміло, чим буде займатися. Проте, якось на лекції почула як викладач латини, Станіслав Семчинський, якому вочевидь було нудно викладати шкільну латинку, розважав сам себе, декламуючи вголос вступ до «Іліади». Це звучало, наче згук із прадавніх часів, і дуже романтично. При моїй схильності до віршів і мелодики, це відразу мене зачепило, і я сказала собі, що вивчатиму класичні мови. Отже, недовго думаючи, покинула перший курс, що викликало шок у моєї мами, потому склала іспити на перший курс класичної філології Львівського університету, і була зарахована. Щоправда, декан пізніше взяв мене відразу на другий. За цим не стояло жодного раціонального міркування: мене просто потягло за дивовижним звучанням Гомера. У Львівському університеті, де тоді було єдине в Україні таке відділення, і де навчалося тільки 5 осіб на курсі, було дуже класно вчитися…».
Після його закінчення працювала у 1970-1981 рр. як старший науковий співробітник у Центральному державному історичному архіві, тож, почавши з вивчення латини, перейшла до прикладної історії. Пригадує: «…у перші роки була тотальна нудьга. Всі архівісти, мої колеги, видавалися мені дуже дивними. Але Ви маєте рацію: смак до історії я дійсно відчула в один з робочих ранків, і дуже добре пам’ятаю його. Я працювала тоді з майновими паперами, де, серед іншого, була й папка документів, пов’язана з рухом певного маєтку. Такі архіви «кріпилися» до маєтку, а не до родин. Коли він переходив до інших людей, належало, крім грошей, передати ще й документацію. У таких паперах було все: сварки, гризня навколо маєтку, заповіти. Напередодні я якраз скінчила одну таку справу, і на ранок почала наступну. А в попередній фігурував скандальний чоловік, який постійно з кимось судився, сварився, провадив таке собі шляхетське дозвілля. Аж тут я дивлюся, а він уже olim, що по-латині значить «покійний». Тут я кажу: о, дивися, він уже помер. І ловлю себе на тій самій дивній рисі, яку бачила у колег – вони сприймали всіх тих людей, про яких читали в документах як живих, реально існуючих. Досі мені це здавалося, м’яко кажучи, чудернацьким. І раптом я зловила себе на тому самому. В цей момент я зрозуміла, що заразилася…». Так розпочалась наукова діяльність Наталі Миколаївни: у 1981-1987 рр. – вона викладач Київського університету, 1987-1991 – старший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ, 1991-1995 – завідувач відділом Інституту української археографії і джерелознавства НАНУ.
З 1992 року з часу заснування академії, Н.Яковенко – завідувач кафедри історії НАУКМА, керівник багатолітнього семінару «Проблеми середньовічної та ранньомодерної історії України», який було започатковано у 1995-му. Праці її учнів – учасників семінару відомі сьогодні далеко за межами України. В Інституті історії НАНУ захистила дисертацію з латинської палеографії (щодо документів походженням з України). Згодом почала працювати як професійний історик, починаючи з питань історії української шляхти.
Головний редактор рецензійного піврічника «Український гуманітарний огляд»; співредактор-видавець альманаху «Mediaevalia Ucrainica: ментальність та історія ідей» Авторка понад наукових 300 праць.
Своєрідним українським науковим бестселером стала її книга – монографія та, водночас, докторська дисертація «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття». Коли одного разу запитали, яке значення це дослідження має для сучасної історії України, відповіла: «Думаю, це нормалізує погляд на минуле. Це комусь треба було зробити, перекреслити оті-от дурниці про «експлуататорів» раз і назавжди. Визнати провідну роль еліти, зрозуміти, що еліта міняється і, що через її соціальне структурування краще видно як функціонує суспільство…».
Наталя Яковенко заснувала Інститут Східно-Центральної Європи, разом з Ярославом Грицаком належить до грона нечисленних українських істориків, яким довелось добряче попрацювати, щоб осучаснити методологію української історичної науки. Її рефлексії над українською історією несуть особистісну печать її таланту і виростають із свободи творчості. Саме вони – Наталія Яковенко і Ярослав Грицак – написали перші посібники з історії України з часу її незалежності. І про це пам’ятають учителі історії!
На відміну від інших кабінетних істориків, Наталія Миколаївна постійно й невтомно займається просвітницькою діяльністю – з 1998 року – голова Товариства дослідників Центрально-Східної Європи; опікується так званою шкільною історією. Її публікації «Одна Кліо, дві історії». «Сфери дидактичної та наукової історій – це різні планети», «Нова доба – нові підручники» викликали чимало дискусій.
Наступні дослідницькі проекти Наталії Миколаївни присвячені історії уявлень та ідей, що саме по собі явище в українській історичній науці рідкісне! Багато публічних лекцій викладено на каналах ЮТУБ. І як вишенька на торт – це унікальне видання «Вступ до історії», призначене для широких кіл починаючих дослідників, тих, хто просто цікавиться й любить історію як науку. Зі вступу: «…вказана книга — це захоплива розповідь про виникнення історії як науки та розвиток історичних поглядів від Античності до наших днів, а також із цілком практичними порадами, покликаними допомогти історикові-початківцю опанувати основи обраного ремесла та навчитися професійного ставлення до роботи з популярною міждисциплінарною синтезою, і свого роду навчальним посібником нового типу, і спеціяльною розвідкою, призначено водночас як широкому читацькому загалові любителів історії, так і університетській авдиторії, викладачам і студентам, а також науковцям у різних царинах гуманістики». Це унікальне видання закохує в історичні світові студії, справжня насолода для людей читаючих…
І це тільки побіжний огляд багаторічної праці Наталії Яковенко! Враховуючи її непересічний внесок в українську науку, музей історії освіти Кіровоградщини комунального закладу «Кіровоградський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти імені Василя Сухомлинського» 6 листопада 2017 року організував круглий стіл «Сучасна історична наука: проблеми методології, дидактики та популяризації», присвячений 75-річчю нашої землячки, запросивши її в гості.
У цій незабутній зустрічі з Наталією Яковенко взяли участь її прихильники – викладачі, аспіранти й магістранти закладів вищої освіти, вчителі освітньої галузі «Суспільствознавство», колеги з обласної універсальної наукової бібліотеки імені Дмитра Чижевського, обласних краєзнавчого та художнього музеїв, видавництва «Імекс-ЛТД», краєзнавці-дослідники та журналісти.
Пані Наталя розповіла про своє дитинство, презентувала найцікавіші результати наукових пошуків, видання книг, викладацьку діяльність, участь у міжнародних культурологічних проєктах та дискусіях щодо реформування змісту шкільної історичної освіти. Наталія Миколаївна подарувала свої наукові праці та видання Києво-Могилянської академії. До речі, ми теж вручили їй подарунок – навчальний посібник «Кіровоградщина. Історія краю», де є посилання на її праці.
А в листопаді 2018 року, до дня народження відомої землячки, відбулась зустріч на її батьківщині, у Бобринецькому районному краєзнавчому музеї ім. Миколи Смоленчука, під час якої нами було передано до фондів єдине в області, найбільш повне зібрання її творів та фото.
Наталя Миколаївна часто приїздила до Миколо-Бабанки, провідувала могилки рідних на місцевому кладовищі, турбувалась про родину. Хата, якій понад 200 років та де вона виросла, збереглась, знаходиться на обійсті родичів, а от тодішнього приміщення школи вже немає.
Унікальною пам’яткою села є Михайлівська церква. Лариса Поліщук, місцева вчителька історії нам повідомила, що у школі створено куточок «Видатні особи краю». А до 225-річчя заснування села Миколо-Бабанки було видано книгу Георгія Лашкула «Атланти степу», де розміщено й нарис про Н.Яковенко, оприлюднено документи про володіння землею родиною Апродів. Автор відзначає, що простота, доступність, щирість, людяність, працелюбність, натхненна праця, талант дослідника та популяризатора, любов до своїх рідних і близьких, щедрість та щирість у взаємостосунках між ними є прикладом для нащадків.
У коворкінґ-просторі Бобринецької районної дитяча бібліотеки відбувся історично-краєзнавчий екскурс «Історик є невільником джерела», де члени громадської організації «Мистецька Бобринеччина» ознайомилися з працями Наталі Яковенко-Апрод, таким чином намагаючись привернути увагу земляків до її внеску в розвиток української гуманітаристики. Чудово, що подібні зустрічі стають доброю традицією!
Адже інтелектуалам, фахівцям, пересічним мешканцям треба доносити думку про унікальність свого краю, саме через творчу працю земляків, людей яких виплекала рідна земля. Особливої актуальності краєзнавча діяльність набуває в умовах руйнації старих зв’язків та переформатування територіальних громад, створення їхнього культурного контенту, зміни ролі так званих центрів надання культурних послуг, які анонсує Міністерство культури та інформаційної політики України. Кожному селу, селищу, містечку потрібна власна неповторна історія, що робить місцину не тільки крапкою на карті, а формує середовище, творить ауру – уявлення й погляди, які зі слів пані Наталі «закладають основи змісту історичної епохи, як так звані голоси історії».
Нещодавно, уже під час цього карантину, я віртуально провідувала Наталю Миколаївну… Її нова унікальна праця, присвячена історії чудотворних ікон України, над якою вона працювала багато років, уже у видавництві, тож чекаємо… Чи можемо ми гордитись працею та здобутками нашої сучасниці, цієї непересічної жінки-вченого, українського історика-лінгвіста європейського рівня? Звичайно, фахівці знають її праці, але для більшості мешканців області її ім’я малознайоме… Водночас, працелюбство, захоплення та вірність своїй справі, творчий пошук, визнання в українських і європейських наукових спільнотах можуть слугувати основою для шанобливого ставлення до Наталії Яковенко як науковця й популяризатора українських національних цінностей, своєрідним грунтом для гуманітарного розвитку краю, а, можливо, й складовою туристичного контенту.
Лариса Гайда
Фото: з фондів Бобринецького районного краєзнавчого музею ім. Миколи Смоленчука та з відкритих джерел