Таїна життя або український Ван Гог

Перегляди: 527

Є люди, які наближають тебе до істини: своїм інтелектом, вчинками, творчістю, безпосереднім спілкуванням з такими людьми, самим своїм існуванням. Перефразовуючи відому українську приказку: «Поговори з дурнем, сам станеш дурнем», можна з упевненістю стверджувати, що стикаючись у житті з благородством – стаєш благороднішим, багатий робить тебе багатшим, у сміливого навчаєшся сміливості, ну, а поряд з інтелектом набираєшся мудрості, так само, як глупство, відповідно успішно перетворює тебе на дурня.

Спілкуючись з Ігорем Тарасенком, не навчатися у нього було неможливо: і на його здобутках та прорахунках, і на його життєвій філософії, і на його суперечливій, неоднозначній долі та й, просто, на його ерудиції.

Ігор Тарасенко – особистість не просто складна й неординарна, він людина суперечлива, контрастна і аж до болісного дисонансна. Крім того, з упевненістю слід визнати, що над ним тяжів стійкий, важко витравлюваний негатив, нелегкий хрест що визначав його життєвий шлях і ставав часом сильнішим від далеко неслабкої натури Ігоря.

Виходець з інтелігентної сім’ї, він успадкував, з одного боку, авантюрно-неординарні риси характеру батька – учителя фізкультури та інтелект мами, викладачки української та російської мови і літератури спершу у виші тодішнього Кіровограда, а згодом у третій школі міста Мала Виска.

Ще в пологовому будинку, коли Ігор щойно прийшов у цей світ, його мамі медсестри, які приймали у неї немовля, не без здивування розповідали, що її новонароджений син, якому ще й голівку слід було б неодмінно підтримувати, зовсім несподівано самотужки, без сторонньої допомоги примудрився… сісти.

Гадаю це був якийсь знак – таємничий, кармічний і пророчий.

Цілком природно, що його нестримна енергійність, котрій позаздрив би не один живчик, додавав зайвих турбот та клопотів вихователькам у дитсадку і вчителям у школі, де Ігор був круглим відмінником зі стабільно незадовільною поведінкою.

Пригадуючи його шкільні роки, пам’ятаю, як він завше перебував у центрі й попереду всякого гурту, був справжнім заводієм шкільних авантюр, але чомусь неодмінно залишався сам один, ніби відокремлений, відрізаний від ватаги. Клас, де навчався Ігор Тарасенко, єхидненько, чи може й заздрісно називали не інакше, як «синки начальничків». Але навіть у цьому, майже елітному середовищі, він постійно чимось виділявся, явно не вписуючись в оточення своїх, і без того просунутих, однолітків.

І вже зовсім швидко про нього забули після випускного вечора, так ніби поряд і не було колись такого помітного, непосидючого авантюриста-всезнайки. Здається на жодній із численних зустрічей однокласників по закінченні школи, присутність Ігоря не була зафіксована. Та й він сам, ставши дорослим, на ці галасливі й веселі посиденьки не поспішав, щоб не сказати, демонстративно уникав їх.

Дитинство невблаганно й неодмінно змінюється змужнінням та дорослішанням. Жодне змужніння не буває без викликів і випробувань. От тільки у кожного з чоловіків своя терниста ініціація, свої «університети». Для Ігоря Тарасенка, відразу по закінченні школи, таким «університетом» та ініціацією стали солдатська муштра та тюремне ув’язнення, з їх неодмінною дідівщиною та законами кримінального світу. Засвоєння уроків у таких «університетах», та й саме перебування у них, ще не раз даватимуться взнаки у його подальшій долі.

«Как мала пройдєна дарог,

Как многа сдєлана ашибак».

Ці слова з відомої пісні Стелли Джанні часто цитував Ігор, як епіграф до свого непростого життя. Життєві невдачі, його спонтанні та періодичні ув’язнення оточуючі потрактовували не інакше, як вердиктом: «по дурному».

Переконаний, що це було зовсім не так. Ігор завжди намагався своїми непропорційно малими силами захистити бодай маленьку справедливість (якщо взагалі можуть існувати визначення мала чи велика справедливості).

Так, Ігор не був цяцею, а його затятий нонконформізм нерідко сягав бунтарства. Але його несамовитий спротив завжди був спрямований проти вульгаризації та примітивізації довколишнього буття, проти беззаконня й жорстокості устрою нашого життя, проти самого світу цього, котрий, як відомо, «лежить і во лжі, і во гріху». Характер людини завжди відображається на її долі, а доля екстраполюється на характері. Але над Ігорем тяжів ще й якийсь важкий фатум, стійкий імідж лузера та невдахи, що й призводило до його несприйняття та витіснення як із середовища простолюду, так і з заможно-номенклатурного нобілітету.

А втім це лише підтверджує ту істину, що щаслива й легка доля випадає лише посередностям, важкого хреста подужають підійняти, а тим паче нести, лише неординарні особистості.

Та траплялися у житті Ігоря Тарасенка і світлі моменти: його твори якось легко, часто без зайвого обговорення друкувалися в пресі, він доволі легко здобув перемогу на республіканському конкурсі «Гранослов». У той час, як скажімо, на його прагнення бути фермером, влада вперто не давала дозволу. Саме життя здавалось, підштовхувало його до діяльності, де вияви його таланту найпотрібніші.

От саме з таких разючих перепадів складалось не лише його життя, але й характер. Так будучи безкомпромісним і твердим у своїх переконаннях, Ігор умів з легкістю поговорити і з високочолим інтелектуалом, і з темним. завжди п’яним сільським дядьком, філософія котрого обмежувалася слоганом «Сталіна нада, Сталіна!», із закоренілим «зеком-волчарою» на його блатному жаргоні та з пантами, чи, скажімо, з манірною панянкою про помади та прокладки.

Ігор багато читав, але знав більше. Як таке може статися? – запитає хтось. А відповідь проста: він умів мислити, робити логічні й інтуїтивні висновки як з прочитаного, так і з побаченого та почутого, аж до передбачень.

Молодість Ігоря Тарасенка припала на період виборювання Україною незалежності. Всім серцем зневажаючи потворну імперію зла взагалі, та її прислужників зокрема (і передовсім не московських держиморд, а своїх місцевих «землячків», таких як Олександр Мороз чи Борис Олійник, чоло котрих «прикрашене» тавром Іуди), Ігор рішуче відкидав навіть натяк на вступ до певних політичних партій.

Ігор не любив діалоги, віддаючи перевагу монологам. Тому міг мало не годинами провадити експромтно-спонтанні лекції, проповіді та агітації на найрізноманітніші теми, дивуючи присутніх чудернацько-сміливими й парадоксальними думками, ідеями та узагальненнями, так ніби хтось невидимий поряд нашіптував їх тихцем йому на вухо.

Було притаманним для Ігоря ще й якесь непомильне, інтуїтивне відчуття не лише справедливості, але й прекрасного, ба навіть вишуканого. Колишній зек, він не лише не послуговувався матюками, але й безцеремонно закривав рота співбесіднику, якщо той дозволяв собі матюччя. Колишнй зек, він на дух не сприймав шансон, високо поціновуючи класичну музику, важкий рок, пісні Бориса Грєбєньщікова та Віктора Цоя, захоплювався поезією Октавіо Пасса і Віктора Неборака, Поля Верлена і Еміля Верхарна, прозою Федора Достоєвського та Семена Скляренка, фільмами Тенгіза Абуладзе та Андрія Тарковського тощо.

Не можу не відзначити ще й те, що викликає не лише повагу, але й возвеличує Ігоря особисто в моїх очах. Якось, почувши про феномен юродства, він просто загорівся ним. Необхідно зазначити, що юродство у християнстві стоїть вище всякого подвигу – священства, чернецтва. стовпування, усамітнення тощо. Це найдерзновенніший, найрезонансніший виклик нашому гріховному світу, свідоме накликання на себе його агресивності та лютості. І хоч благословення від такого подвигу можна отримати неабияке, зважитися на нього здатен далеко не кожен духовний воїн... Не раз, не двічі і навіть не десять разів Ігор у своїй поведінці свідомо дозволяв собі елементи юродства.

...Ще на зорі перебудови в редакції районної газети «Маловисківські вісті» (на той час ще «Будівник комунізму») працювала молода співробітниця редакції....Справжня леді, Cправжня красуня. Дівчина явно столичного розливу, що випадково, невідомо якими вітрами, потрапила у провінцію. Благородне, інтелігентне лице, з виразним поглядом великих розумних очей поверх окулярів! Не кожна вродливиця позначена печаттю одухотвореності. Вона ж поєднувала у собі і перше, і друге. До того ж ще й писала вірші. Згодом вона стане лауреаткою обласної премії ім. Є. Маланюка. Годі було не закохатися у таку... Не критимусь, я й сам отетерів, побачивши це юне створіння... Але на вразливого Ігоря, який рішуче вибраковував майже всіх знайомих та незнайомих дівчат, її образ подіяв приголомшливо й магічно. Він буквально захворів нею. І це було справжнє платонічне почуття, варте справжнього поета, почуття, схоже на любов Ніко Піросмані до акторки й танцівниці Маргарити де Севр. Переконаний, що не на один вірш, який вийшов з-під пера Ігоря Тарасенка, надихнула саме ця молода муза.

Взагалі ж, творчість була органічною суттю і потребою Ігоря. Креативно він підходив до будь якої, навіть до буденної, банально-побутової справи. Саме тому вірші сипалися з нього, як з рогу достатку (що й стало, на жаль, причиною того, що чимало його творів наразі втрачені). Якось він захопився фотографією. Його ніхто й ніколи не навчав з якого ракурсу краще прицілитися, аби вийшла вдала світлина, як правильно створювати особливо цікаві фото, та й підходящої літератури під руками не було. Але звідкілясь Ігор уже знав, що ловити й фіксувати слід лише виняткові, особливі й неповторні моменти, як у середовищі між людьми, так і в природі, що й робить фотознімки захоплюючими та неповторними. Тому створені ним зображення, які ще вціліли, це справжні шедеври фотомистецтва.

Ігор був приречений стати митцем: його інтелект, вразливість, сам особливий спосіб сприйняття реальності, спостережливість, дар передбачення а, головно, цей його двобій із суворою реальністю. Пам’ятаєте євангельське: «Хто дружить зі світом, той ворогує з Богом». Справжні велети духу мають пройти своє очищення – несприйняттям, цькуванням, пустельним постом, юродством, ув’язненням, аж до каменування юрбою. Чимось він мені разюче нагадує Врубеля та вже згаданого Піросмані, але найбільше Ван Гога – така ж хронічна бідність, таке ж гордовите невизнання, глузи та улюлюкання тлумом, такий же короткий життєвим шлях, ба навіть така ж зовнішність... Я особисто називав Ігоря українським Ван Гогом.

Про Ігоря Тарасенка можна було б сказати словами Г. Сковороди «Світ ловив його, але...» Як на мене, то світ цей навіть не робив спроб ловити Ігоря. Такого спіймати, а тим паче приручити – справа марна. Тож його двобій зі злом був особливо тяжким та запеклим. Тому час від часу він утікав у ті вищі сфери, куди було дозволено приходити лише йому, куди вхід знав лише він, і де вільно міг спілкуватися ще за свого земного життя з янголами. Послання, які сповістили йому ці небесні створіння Ігор залишив і нам. У віршах.

Читаймо їх.

... Людина, приходячи у цей світ, несе з собою велику, незбагненну таїну буття в ньому. Збагнути цю таїну не годна навіть вона сама. Часом ця таїна не поміщається в рамцях дат народження та смерті. Вона ніби розплескується, розриває ці умовні кайдани фізичного існування людини. І тоді... тоді нащадки повертаються, вивчають, досліджують життя, вчинки, думки, ідеї, відкриття, подвиги того, хто вже за вічною межею.

Таїна життя Ігоря Тарасенка ніби маяк, ніби перешкода повз яку просто так пройти не вдасться. Вона волає, вона приваблює, і ми до неї ще неодмінно повернемося, аби вивчити, гратулювати й достойно оцінити ним написане. А Отець всякої правди та справедливості хай дарує його небайдужій, зраненій і зболеній душі прощення і спокій.

Сергій Кудря

Надрукувати