З відповіддю на це ключове питання влада не забарилася. Вона звинуватила персонал станції. Фахівці ЧАЕС доводили, що в масштабній аварії винні розробники реакторів РБМК-1000. Проте одразу усунули з посад директора станції Віктора Брюханова, головного інженера Миколу Фоміна, заступника головного інженера Анатолія Дятлова. Суд над ними відбувся в 1987 році. Вердикт – позбавлення волі в колоніях загального режиму на 10 років.
Не вагаючись, я в 1989 році попросила у керівництва Держтелерадіо УРСР відрядження до розробників злополучних ядерних блоків РБМК У Ленінградський центр Інституту атомної енергетики ім. Курчатова. Домовитися вдалося і з власним керівництвом і, головне – з керівництвом центру. У цей закритий обʼєкт потрапити було непросто. Але нам вдалося. Нашу телегрупу, до складу якої, пригадую, входила режисер Людмила Павлюк, зустріли біля входу, виписували перепустки, супроводжували. Нічого, крім єдиного інтервʼю, знімати і запитувати ми не могли. Інтервʼю ми записали на пів години. На жаль, не памʼятаю прізвища того керівника центру – у мене не залишилося ні розшифровки тієї передачі, ні блокнота, ні відео. Інтервʼю вийшло в ефір у передачі «Дзвони Чорнобиля» (телемарафону на той час ще не було).Проте мій співрозмовник вердикту, винесеного постановою цк кпрс, що винен персонал, не міг і не хотів спростувати. Визнання вини було б самогубством.
А ситуація на державному рівні з пошуком винуватців аварії була такою. Вже у липні 1986 року зʼявилася постанова цк кпрс, яку надрукувала газета «правда».
«Партія назвала все своїми іменами. Грубе порушення правил експлуатації АЕС, не підготовлені експерименти, безконтрольність з боку союзних інстанцій, недисциплінованість, безвідповідальність, халатність – ось він безкомпромісний чорнобильський діагноз. І винуватців названо теж поіменно, не зважаючи на ранги, заслуги, міністерські крісла. Гірка правда. Але, коли говоримо її відкрито, не відчай викликає вона, а бажання грудьми зробити все для ліквідації аварії».
Суд над керівниками станції, 1987 рік
Роками увʼязнень і самим життям поплатилися керівники ЧАЕС за ту аварію. Судили і тримали у вʼязниці заступника головного інженера з експлуатації станції Анатолія Дятлова. Згодом він – хворий від отримання значних доз радіації, помер. Нам вдалося зняти сумну процесію похорону на Лісовому кладовищі в Києві. Була зима, неподалік на пустирі працівники цвинтаря палили зрубані дерева. І кадри похоронної процесії, знятої через вогонь, вражали в саме серце. Вони ніби стали символом того, як у вогні радіації і тоталітарної системи згоряли люди, які вважалися технічною елітою держави. Ці кадри стали в моєму професійному житті незабутніми.
Працівники станцїї намагалися відстоювати свою точку зору на причини аварії, але тоді донести правду так і не змогли. Їх просто не чули. З часом версія вибуху обростала легендами про землетрус, про різні космічні явища. Але згодом, уже в незалежній Україні, нам вдалося записати думки персоналу станції.
Валентин Єсипов: «Коли машину ведеш, у випадку аварійної ситуації натискаєш на гальмо. Автомобіль зупинився. Отак і тут, коли керуючий реактором,побачив якусь небезпеку, то натис на кнопку. Якби не натис, то нічого б не сталося. Але він змушений був натиснути. Сталося те, що сталося. Недолік конструкції. І про це говорили задовго до аварії компетентні спеціалісти, які обслуговували реактор, говорили дуже давно. Ще з перших днів після пуску першого блоку. Щось ненормальне відбувається з реактором. Але ніхто їх не чув.
Всі, до кого зверталися, запевняли: ви самі винні. Розібратися ніхто не хотів – ні курчатовці, ні інші.
Як розповідав працівник ЧАЕС, начальник зміни другого енергоблоку, згодом Президент «Союзу «Чорнобиль» України» Юрій Андреєв, режим, в якому проводилися випробування, не був визначений в інструкціях з експлуатації ні розробниками, ні конструкторами, як аварійно небезпечний. Водночас замовчувався факт, що на Ленінградській атомній під час подібного експерименту сталася аварія, проте її наслідки були незначними. Їх змогли приховати.
Про експерименти, повʼязані з оборонною промисловістю, атомники довго не говорили, ймовірно ще була чинною підписка про нерозголошення державних таємниць.
Про це мені розповів в інтервʼю будівельник Василь Кравченко, який в ніч 26 квітня знаходився за 400 метрів від епіцентру вибуху і якого буквально засипало графітом. Його думка була необтяжена підписами за розголошення державних таємниць. «В усьому винна військова промисловість, паливо для ракетних боєголовок, потрібно було побільше цього всього».
Старший інженер-інспектор Олександр Назарковський згадував, що цей експеримент планували раніше провести на 3-му блоці, згодом на Ленінградській і на Курській АЕС. З різних причин не вийшло. А Чорнобильську готували до найвищої нагороди: 27 квітня мав бути указ Президії Верховної Ради срср про нагородження Чорнобильської атомної другим орденом леніна. От і поспішали зустріти нагороду з досягнутими успіхами. «Система була така, цк партії тисне, плани достроково, аби одержати ордени, одному медальку, іншому, а керівництву – героя, орден леніна. Система була такою».